Питання до самоконтролю

1. Походження і зміст поняття культура.

2. Назвіть основні функції культури в сучасному суспільстві.

3. Дайте визначення поняттю українська культура.

4. Що є об’єктом і предметом історії української культури як наукової дисципліни?

5. Які методологічні підходи визначають процеси аналізу культурних явищ?

6. У чому полягає складність наукового аналізу феноменів?

7. Яким чином особливості сучасної соціокультурної ситуації вплинули на концепцію постструктуралізму?

8. Мистецтво як унікальний механізм культурної еволюції.

9. Стилі в мистецтві.

10. Види мистецтва.

Розділ 2. Витоки української культури

1. Концепції етногенезу українців

Проблема етногенезу (від грец. ethnos- народ, genesis- походження) українців була актуальною протягом попередніх столітть і залишається такою й сьогодні. Вона цікавила багато поколінь дослідників – від київських літописців до сучасних авторів – і має значну історіографію. В умовах незалежнлості питання походження українців, пошук свого коріння, прабатьківщини є дуже актуальними.

На кожному історичному етапі походження українського народу тлумачилося по-різному залежно від рівня розвитку науки, обсягу наявного у дослідників фактичного матеріалу, ідеологічних позицій, панівної на той час політичної кон’юнктури тощо. Не зважаючи на велику кількість праць з українського етногенезу і сьогодні це питання не є остаточно вирішенним, бо дуже складно відобразити всю палітру думок щодо походження українського народу. Для того щоб мати загальне уявлення про сучасний стан проблеми етногенезу слід звернути увагу на наступні концепції:

Пізньосередньовічна версія панувала за радянські часи і стверджувала, що українці як етнос з’явилися не раніше ХІV – XVI століття. ЇЇ основні положення: існувала давньоруська народність, яка утворилась за доби Київської Русі, а саме протягом ІХ – Х ст. унаслідок зближення і злиття східнослов’янських племен. Проголошувалось, що монгольська навала та пільська експансія призвели до розладу єдиної давньоруської народності на три братні народи: український, російський, білоруський. Тому об’єднання всіх трьох в Російській імперії, а пізніше в СРСР було, за пізньосередньовічною версією, прогресивним процесом поновлення історичної справедливості. Зауважимо, що офіційні ідеологи царської Росії не вважали українців окремим народом, сприймали всіх східних слов’ян единим руським народом і починали його історію від Київської Русі, вважаючи її найдавнішою російською державою.

Започаткована ця версія в 30-х роках ХХ століття, автори: В. Мавродін, А. Насонов, Б. Рибаков, Л. Черепнін та інші. В середині 50-х років ХХ ст. концепція була схвалена вищим партійним керівництвом КПРС і під впливом політико-ідеологічних чинників вона утвердилась у суспільнознавчій науці як офіційна.

У 60-70-х роках ХХ ст. деякі українські вчені спробували переглянути концепцію давньоруської народності. Так, М. Брайчевський наголошував на ролі антів, яких ототожнював із літописними поляками. На його думку, Київська Русь була спільним періодом у розвитку 3-х народів. Проте ідеологічна реакція, що посилилась у той період, заблокувала розвиток таких ідей. І лише в діаспорі українські вчені могли висловлювати свої погляди щодо етногенезу українців.

Від початку 90-х років минулого століття ця концепція почала переосмислюватись і піддаватися критиці. Науковці стали говорити, що сучасна наука здебільшого оперує такими поняттями, як етнос, ментальність, етнічна самосвідомість тощо. Довести, що давньоруська народність мала всі необхідні для неї ознаки (спільні теріторію, мову, економічне життя, культуру), практично неможливо. Єдність давньоруських теріторій, усвідомлювалася лише на рівні державних структур, й в умовах напівконфедерації ця едність території мала досить своєрідний і відносний характер. Народна мова в епоху Київської Русі уявляла собою сукупність багатьох близькоспоріднених, але виразно відмінних діалектів. Вони не становили єдиної східнослов’янської мови. Спільного економічного життя також не було, бо спільний ринок формувався не в межах етносу, а в межах держави незалежно від того, скількі в ній етносів. Стосовно культури, то в епоху Київської Русі було фактично дві культури. Одна – офіційна, наднаціональна, створена державними структурами і спрямовувана церковною (християнською) ідеологією, споріднена з християнським світом. Друга – культура простих людей, що виявлялася в народних звичаях, обрядах, побуті, фольклорі тощо. Вона різко відрізнялась від офіційної, бо базувалася на язичницьких традиціях, а не на християнстві. У кожному регіоні Київської Русі люди мали свої культурні традиції, свій фольклор і загалом цілий духовний світ, дотримувався віковічних звичаїв та обрядів своїх предків. Християнство утвердилось, як панівна релігія лише в містах, а села, де мешкала більшість населення, почали масово християнізуватися лише після монголо-татарської навали.

Також відомий археолог В. Баран зробив важливі для вирішення питання українського етногенезу висновки про те, що різні східнослов’янські народи сформувалися на грунті різних племінних груп давніх слов’ян з дуже значними етнокультурними відмінностями.

Це все дає підстави опонентам існування єдиної етноспільноти у Давній Русі стверджувати, що ніякої давньоруської народності не було. Про давньоруське суспільство слід говорити не як про єдину народність, а як про відносну спільність багатьох східнослов’янських етномовних груп в одній державі з єдиною офіційною ідеологією. Не слід плутати поняття давньоруської державності, яка реалізувалася в утворенні Київської Русі, з відповідною народністю, яка нібито мала би сформуватися в цій державі, хоча насправді і не могла сформуватися за тих конкретних історичних умов.

Трипільсько-арійська концепція була започаткована кінець ХІХ – початок ХХ століття. Перший дослідник трипільської культури археолог В. Хвойка (1850-1914 рр.) вважав трипільців предками слов’ян. Він виходив з того, що хліборобсько-скотарські племена заселяли споконвічно слов’янські землі між Дністром і Дніпром, а в їхньому побуті, заняттях, віруваннях спостерегається чимало рис, спільних з етнографічними ознаками слов’янських племен.

Однак наступне поглиблене вивчення трипільської культури не дало підстав виводити не тільки українців, але й ранніх слов’ян від трипільців. Трипільські племена для території України вчені вважають пришлою людністю. Дослідженнями антропологів установленно, що трипільці належали до східно-середземноморського («вірменоїдного») антропологічного типу, відмінно від динарського (українського), до якого належить більшість українців. Тобто за своїми фізичними ознаками це були різні люди. На думку вчених і мова у них була різною. Щодо індоєвропейських скотарів-кочівників аріїв, то переважна більшість дослідників вважає їх своєрідним окремим народом.

Звичайно, тривале перебування на теренах України багатьох стародавніх народів, у тому числі трипільців та аріїв, не минуло безслідно. Їхні культурні надбання стали складовою частиною культури українців. На думку науковця Л. Залізняка, згадані народи були окремими етнічними організмами з власною культурою й історією. Слід мати на увазі, що українці – частина слов’янського світу, а українська мова – одна із слов’янських мов, якими не говорили ні трипільці, ні арії. Підтримують трипільсько-арійську концепцію деякі вчені діаспори (Я. Пастернак), аматори, які недостатньо обізнані із загальними закономірностями історичного розвитку і вітчизняні автори в публіцистичних статтях.

Ранньослов’янська концепція набула значної підтримки серед вітчизняних науковців. ЇЇ представники вважають, що історію українців як окремого етносу слід починати від середини І тис. н.е., тобто безпосередньо від розпаду праслов’янської етномовної спільності. З цього часу на українських етнічних землях між київською Наддніпрянщиною, східними Карпатами та Прип’яттю протягом 1500 років мав розвиток єдиний етнос, який від часів пізнього Середньовіччя має назву українського. Біля витоків цієї концепції стояли М. Костомаров у своїх творах (стаття «Дві руські народності» 1861р.), М. Грушевський та інші. М. Грушевський убачав перший етап української історії в антській добі (середина І тис. н.е.). На його думку, цілком сформований «україноруський народ» існував уже за часів Київської Русі, а сама ця держава за національним змістом була українською. Сучасні вчені (Л. Залізняк, Г. Півторак) підтримують погляди М. Грушевського, водночас розвиваючи їх. Так, Л. Залізняк наголошує на провідній ролі склавинів в етногенезі українців, воднораз погоджуючися, що частина розгромлених степовиками-аварами антів злилася зі спорідненими північними сусідами – склавинами – і взяла участь в україногенезі.

Визначальними критеріями часу зародження конкретного етносу з усіма його характерними ознаками представники ранньослов’янської концепції походження українців вважають культурно-історичну неперевність його розвитку та відсутність суттєвих змін населення. Вони вказують на те, що вже від самого початку н.е. (від племен зарубинецької культури) на Наддніпрянщині в ареалі від сучасного Києва до Канева простежуються місцеві етнографічні риси, які згодом стали характерними ознаками української побутової культури – зокрема, традиція білити житла як зсередини так і ззовні, розмальовувати піч квітами і птахами і таке інше. Науково підтверджена неперервність розвитку матеріальної культури на українських землях простежується за останні 1500 років (від кінця V- початку VI ст. н.е.). Протягом VIІ – VIІІ ст. у процесі подальшої економічної, культурної і мовної консолідації відбувалося переростання окремих етнічно-політичних спільнот у племенні князівства – своєрідні зародкові держави. Внаслідок їх об’єднання на рубежі VIІІ-ІХ ст. виникла могутня держава Русь, яку пізніше історики почали називати Київська Русь. Вчені, які підтримуть цю концепцію вважають, що Київська Русь – рання українська держава.

На думку Г. Півторока, є підстави вважати, що вже наприкінці ХІІ ст. українська народність в основному сформувалась і мала дві гілки: галицько-волинську, що зберегла за собою традиційну назву Русь, і наддніпрянську, для якої з’являється назва Україна. Матеріальна і духовна культури України виросли безпосередньо з культури праукраїнських союзів племен і Київської Русі.

Концепція, яку започаткував В. Балушок поділяє чимало думок представників ранньослов’янської версії походження українців, водночас піддає сумніву правомірність їхніх критеріїв культурно-історичної неперервності розвитку та відсутності суттєвих змін населення, вказуючи на існування випадків, коли при безперервності культурно-історичного розвитку і відсутності зміни населення етнічна належність останнього змінюється дуже суттєво, а то й кардинально. Початок етногенезу українського народу В. Балушок пов’язує із завершенням формування української етногенетичної ніші і відносить до порубіжжя третьої і четвертої чвертей І тис. н.е. Етногенетична ніша – локальний регіон ойкумени, що виділяється з-поміж інших аналогічних регіонів за своїми природно-геоографічними, а також соціокультурними характеристиками і який, будучи об’єднаним єдиною мережою комунікацій, у тому числі інформаційних, утворює певну цілісність.

На час утворення Київської Русі на території України формується протоукраїнська метаетнічна спільність, що складалася з окремих етносів племінного типу. Однак утворення Київської Русі повернуло етногенетичний процес на теріторії України в дещо іншому напрямі, а також дещо загальмувало його. Далі розгортання феодальної роздробленості знову «запускає» етногенетичний процес і приводить до формування на південноруських теренах української метаетничної спільності, що існувала в ХІ – середині ХІІ ст.

В останній чверті ХІІ ст. на території Південної Русі знову складається етнополітична спільність у формі двох інтеграційних центрів – Галицько-Волинського й Чернігівського, обєднаних боротьбою за Київ. Формується загальнопівденноруська етнічна протоінтелігенція (верства книжників), яка формулює загальнопівденноруську етнічну самосвідомість. Наслідком цього стало поширення наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. єдиного ендоетноніма «русь» на всю слов’янську територію України, що відбивало стан вищого рівня етнічної самосвідомісті. Із появою єдиної етнічної самосвідомісті українська етногенетична ніша перетворюється на етнічну.

Теорія «незалежного розвитку окремих східнослов’янських народів» набула поширення останнім часом. Етногенез українців порівнюється з етногенезом інших народів. Відомо, що визначальну роль у формуванні великих європейських етносів (німців, французів, англійців, іспанців, поляків, чехів та ін.) відіграла Римська імперія, її падіння. Всі вони зародилися після падіння Риму в V- VІІ ст., а в кінці ІХ-Х ст. створили свої самостійні держави. Ці етнічні спільноти генетично являли собою синтез місцевих «варварських» традицій з культурою імперського центру. Україногенез також підкоряється цим універсальним загальноєвропейським історичним закономірностям. Першим додержавно-племенним етапом етногенезу українців, про що свідчать зокрема дані мовознавства та археологічні знахідки, є культурно-історичний розвиток склавинів та антів Північно-Західної України у V- VІІ ст. Саме ця праукраїнська людність, якій відповідає празька культура Прикарпаття і Волині та пеньківська лісостепова культура між Південними Карпатами та Дінцем, створила першу українську державу Київську Русь, що віникла наприкінці ІХ ст., практично одночасно з першими державами інших народів Європи. Основу української гілки склали племена волинян, деревлян, полян, білих хорватів, тиверців, уличів, частково сіверян. Як вважає частина дослідників білоруський, псково-новгородський, російський етноси постали пізніше українського в процесі слов’янізації вихідцями з Волині та Подніпров’я (праукраїнцями) теріторій споконвіку заселених балтами та фінами. Формування білорусів відбулося на основі племен дреговичів та радимичів Полісся і кривичів. У генезі росіян брали участь ільменські словени, кривичі, в’ятичі басейну Оки та переселенці з Київської держави. Етнічні процеси на півдні Русі, близький до Візантії, протікали швидше, ніж на півночі. Тому первинне формування українського етносу відбулося раніше, ніж інших східно-слов’янських народів. Останні сформувалися вже в складі імперії Київська Русь, державотворчим етносом якої були праукраїнці Південної Русі. Матеріальна культура України доби козаччини безпосередньо виросла з культури Південної Русі.

Отже, ця теорія вибудовує таке дерево етногенезу українців: склавини й анти - русичі Київської Русі – людність козацької України – сучасні Українці. За головними етновизначальними признаками – культура, мова, етнічна теріторія, ментальність, свідомість, антропологічний тип – всі ці етносуб’єкти представляють єдиний український етнос на різних етапах свого історичного розвитку. В основі культурного генотипу склавинів й антів (праукраїнців) лежить спадщина індоєвропейців, які є також предками греків, латинян, кельтів, германців та ін. Крім того в етногенезі українців є елементи культури трипільців, кімерійців, скіфів, сарматів, готів, печенігів, половців та ін. стародавніх етносів теріторії України.

Стосовно націогенезису українців наголошується, що його початок припадає на період Київської Русі, хоч він не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і поновився на повну силу в ХV-ХVІІ ст. Каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства – васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти – перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна свідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї принадлежності до «руського народу», а на вищому, ідеологічному рівні – у боротьбі за національні права, за православ’я, за створення національних державних інститутів і атрибутів.

Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З момету зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: ІV-ХІІІ ст. Русь; з 1395 р. – Мала Русь; у ХVІІ-ХVІІІ ст. – Малоросія; ХІХ ст. – початок ХХ ст. – Україна-Русь. Визнання назви «Україна» (уперше згадане у 1187 р.) відбулося у ХVІІ ст., але тоді воно співіснувало з іншим – «Малоросія», яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з середини ХІХ ст. – початку ХХ ст. етнонім «Україна» став домінуючим.

Слід виділити і таку особливість: спочатку Руссю, а потім Україною називали центральну область, тобто Київську землю, а потім звідси найменування «Русь» розповсюдилося на все східне слов’янство, а «Україна» на все українсьтво. Тобто назва «Русь» сформувалася як спільнослов’янський термін, і саме тому Московська держава взяла його собі у назву для утвердження концепції «Третього Риму». Що стосується назви «Україна», то є декілька пояснень його походження: або від «краю» - кордону зі Степом чи «край» як батьківщина, вітчизна, або від слова «країна» та ін.

Що стосується самоназви «українець», то вона довго була малопоширеною. Синонімами виступали терміни «козак», «козацький народ», одночасно продовжували існувати і старі самоназви «руські», «русини». Тільки в умовах національного відродження у другій половині ХІХ ст. остаточно утвердилася самоназва «українець». Таким чином, в етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб’єднуючі самоназви: 1) слов’яни (словени); 2) руси (руські, роси, русичи, русини); 3) українці (козаки).

Всі існуючі точки зору можна звести до основних:

1. Теорія «споконвічності» - українці існують стільуи, скільки існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років.

2. Теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою В СРСР у 30-80-і рр. ХХ ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов’янських народів з єдиної давньоруської народності.

3. Теорія автохтонності, або аборигенності, згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на теріторії України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і теріторію проживання.

4. Теорія «незалежного розвитку окремих східнослов’янських народів», тобто українців, росіян, білорусів.