1.3. Українське мистецтво як важлива складова національної культури. Предмет і завдання курсу

Культура становить певний творчо-естетичний та історико-соціальний тип поєднання «системи знання», суспільного життя людини і спільноти в єдину людську дійсність. Культура – це певний «агломерат» реальності (життя), знання (інформації) і сенсу «свободи» (індивідуальної активності) в напрямі їх синергетичного розгортання. Те, що називається живою культурою для «тибетського монаха», не є такою для космополітичного бізнесмена чи прибічника європейської богеми. У кращому випадку представники різних культурних середовищ можуть порозумітися на рівні естетично-мистецьких артефактів, а прийняти культуру – означає жити в ній усією глибиною чуттєво-емоційного світу. Так само залежно від культурного контексту життя «свобода в одному суспільстві вважається цілком зрозумілою і наявною дійсністю, а і іншому суспільстві вона може бути цілом загубленою і забутою на рівні індивіда чи колективу».

«Суб’єктивні значення» культури найбільше акумулюються у мистецьких напрямах і творах. Культура і мистецтво певного народу адекватні щодо внутрішнього сенсотворення, але не тотожні. Говорити про українську культуру означає брати до уваги не лише мистецтво як досконане явище, а й сукупність набутих звичаїв, традицій, обрядів, стереотипів, норм, ідеалів, етичностей тощо.

Велику роль у формуванні національної самосвідомості відіграє мистецтво. Як складова частина духовної культури України воно відображає специфічний художньо-творчий досвід українського народу, який спирався на своєрідне емоційно-поетичне світосприймання східних слов’ян. Саме воно визначило розвиток народної фантазії, самобутність символіки образотворчого мистецтва, музично-пісенної культури, а пізніше – соціально-психологічної прози, класичної драматургії і театру.

Культурна і митецька творчість виявляє зміст суб’єктивних настроїв людини і суспільства; найважливіші з-поміж них значення, пов’язані з усвідомленням можливостей свободи. Оскільки бути для живої істоти означає жити, а творити – самоздійснювати свободу, тоді здійснювати можливості свободи означає створювати культурні цінності й конструювати культурні традиції. Тобто культурні традиції можемо розглядати як здійснені форми влади і свободи, в котрих люди живуть реально. Культура безпосередньо виникає як початкове встановлення свободи і розвивається в сенсі посилення міри свободи щодо здатності людини і людей контролювати обставини або не залежати від них. Отже, культура виявляє свободу і стає нею тією мірою, якою людина за конкретних соціокультурних умов спроможна до самоздійснення і водночас покликана до нього у своєму волінні. Культура, з одного боку, - це комплекс інститутів, звичаїв і традицій, що встановлюють межі для свободи, а з іншого – культура сама в собі є виявом творчої активності, спроможної переступити узвичаєні, набуті форми і створити нові зразки – передусім у мистецько-естетичних формах, знаках і значеннях.

Мистецтво подібно реальному людському життю, тобто   відтворює (моделює) життя в його реальній цілісності й структурної складності. Воно «подвоює» реальну життєдіяльність людини, є її уявлюваним продовженням і доповненням, що в свою чергу розширює життєвий досвід особистості, дозволяючи їй «прожити» багато ілюзорних «життів» в тих «світах», які створені письменниками, музикантами, живописцями.

Разом з тим мистецтво виступає одночасно і як подібне реальному життю, і як відмінне від нього - вигадане, ілюзорне, як гра уяви, як витвір людських рук. Художній твір збуджує в одночас найглибші переживання, які подібні переживанням реальних подій, і естетичну насолоду, що виникає з його сприйняття саме як твору мистецтва, як створеної людиною моделі життя.

Мистецтво як особливе суспільне явище являє собою складну систему якостей, структура якої характеризується обє’днанням пізнавальної, оцінчної, творчої (духовно й матеріально) і знаково-комунікативної граней (або підсистем). Завдяки цьому воно виступає і як спосіб спілкування людей, і як знаряддя їх освіти, збагачення їх знань про світ і про самих себе, і як спосіб виховання людини на основі тієї або іншої системи цінностей, і як джерело високих естетичних радощей.

Мистецтво розвивається як система конкретних видів творчості. Кожен з видів мистецтва використовує власні виразові засоби, і саме у цьому полягає найважливіша особливість і причина видового поділу мистецтв. Художні виразові засоби окремих мистецтв зумовлені насамперед предметом відтворення та природою матеріалу, з яким працює митець. Якщо, наприклад, матеріалом образотворчих мистецтв є фарби або тверді матеріали, то музика не має такої предметної наочності. Її матеріалом є звук. Існування різних мистецтв визначене тим, що жодному з них тільки власними засобами не вдається створити повну художню картину світу. Кожне мистецтво має свої переваги перед іншими мистецтвами в зображенні лише певних аспектів буття. Так, протягом віків і навіть тисячоліть (аж до появи візуальних медіа-мистецтв) жодне мистецтво не могло сперечатися в переданні кольорового розмаїття природи з живописом. Але живопис поступається музиці та хореографії у здатності безпосереднього відтворення людських почуттів, емоцій. Незважаючи на потужні вербально-сенсові засоби, література не може дати візуальну (зриму) картину подій, як це здатні робити класичні образотворчі мистецтва або сучасний кінематограф. Основою класифікації мистецтва є виокремлення певних спільних рис, властивих окремим його видам. Проте принципами класифікаціїохоплюються деякі аспекти і відношення, характерні для різних мистецтв. Саме тому будь-яка класифікація відносна. І, власне, в сучасній науці немає единої загальновизнаної класифікації навіть класичних видів мистецтв. Найпоширеніша їх класифікація поділяє види мистецтва на три групи:

1. Просторові, або пластичні (живопис, скульптура, графіка, художня фотографія, архітектура, декоративно-прикладне й дизайн), тобто  такі, які розгортають свої образи у фізичному просторі;

2. Часові (словесні й музичні), тобто  такі, де образи будуються в часі, а не в реальному просторі;

3. Просторово-часові (танець; акторське мистецтво і всі, що базуються на ньому; синтетичне - театр, кіномистецтво, телемистецтво, естрадно-циркове і т.п.), тобто  такі, образи яких мають одночасно й фізичні, і часові якості.

Класифікація видів мистецтва може вестися і на підставі інших ознак: мистецтва поділяються на видовищні і невидовищні, на прості і синтетичні, на мистецтва, пов’язані з утилітарним призначенням (наприклад, декоративно-прикладне) і не пов’язані з ним, тощо.

Іншою класифікацією є підхід коли виділяються візуальні, аудіальні, мовні й синтетичні мистецтва. Це способи розрізнення залежно від того, які семіотичні засоби в них використовуються (тобто в якому знаковому матеріалі кодується соціальна інформація, що міститься в продуктах художньої діяльності). Для мистецтва першочергове знання має специфіка знаків, зумовлена особливостями їх сприйняття людьми.

Класифікація видів мистецтва залежно від використання у них знакового матеріалу:

Види мистецтва	Знаковий матеріал
Візуальні мистецтва	Художня організація сприйняття візуального знакового матеріалу
Статичні (матеріальні)
Графіка (оригінальна, друкована)	Зображення на площині за допомогою лінії, штриха, крапки, плями
Живопис	Зображення на площині картин реального світу, перевтілених творчою уявою художника (колір, простір, світло)
Пластика (скульптура)	Об’ємне зображення на площі або в просторі (дерево, мармур, глина, гіпс, бронза, каміння)
Художня фотографія	Створення технічними засобами художнього образу на площині (папір, тканина, кераміка)
Прикладне мистецтво	Предмет побуту, які, крім естетичної цінності, мають утилітарне значення (форма, декор)
Архітектура	Мистецтво проектування і будівництва будівель, споруд та їх комплексів, які формують просторове середовище, для життя і діяльності людей
Дизайн	Творча проектно-конструкторська діяльність, спрямована на естетичне вдосконалення предметного середовища (форма, колір, фактура)
Динамічні (процесуальні)
Мистецтво пантоміми та хореографії	Пластика рухів людського тіла, жести, міміка
Кінематичні художні конструкції	Візуально рухомі художні образи людини, речей, об’єктів природи (простір, рух, образ)
Комп’ютерна графіка	Створені технічними засобами графічні художні зображення
Аудіальні мистецтва	Художня організація знакового матеріалу, що сприймається на слух
Музика	Відображення реальної дійсності через звуки (звукові знаки з емоційним навантаженням)
Вокальна (безтекстова)	Звучання людського голосу
Інструментальна	Звучання музичних інструментів
Мовні мистецтва	Художня організація засобів вербальної мови
Література – художня проза, поезія	Естетичне освоєння світу за допомогою художнього слова (письмова мова в поезії з ритмикою і римами)
Живе слово, імпровізація, художнє читання	Усна мова і паралінгвістичні, тобто невербальні, мовні засоби (інтонація, ритміка, темп)
Синтетичні мистецтва	Синтез візуального, аудіального і вербального знакового матеріалу
Мовно-музичне мистецтво	Синтез музичних і мовних засобів
Акторська гра	Синтез живого слова й процесуальних мистецтв
Сценічні мистецтва	Синтез живого слова, музики, пантоміми, танцю, статичних мистецтв
Екранні мистецтва (кіно і телемистецтво)	Синтез техніко-оптичних засобів з усіма іншими
Створення «віртуальної реальності»	Синтез мистецтв при створенні нової реальності за допомогою технічних засобів

Мова живопису – це візуальне сприйняття семіотичних засобів, мова музики – семіотичні засоби, які сприймаються на слух.

Візуальні мистецтва найбільш багаті за різноманітністю застосування знакового матеріалу. Візуальні мистецтва можна поділити на два класи – статичні, або «матеріальні», коли художні твори втілюються в нерухомому знаковому матеріалі; зміна його розруйновує ці твори, і динамічні, або процесуальні – це твори, у яких рух є головним семіотичним засобом. Динамічні мистецтва втілюються, головним чином, у пластиці рухів людського тіла (пантоміма, танець).

Аудіальні мистецтва оперують тільки одним типом знакового матеріалу – комбінаціями звуків, що розрізняються за їх силою, тоном, ритмом, тембром тощо. Художня організація цього матеріалу – це музика (інструментальна).

Об’єм інформації, що отримується через дотик, кінетичні (м’язові) відчуття, порівняно з тим, що отримується через органи зору та слуху, значно менший, і тому можливості використання цих інформаційних каналів для створення творів мистецтва обмежені, за винятком, парфумерного мистецтва, основу якого становить естетичне оцінювання ароматів (романтичних, мужніх, вишукано жіночих тощо).

Дотиково-кінестичні відчуття форми, ваги, розмірів, фактури, температури об’єктів може відігравати допоміжну роль у їх візуальній оцінці. Це лише доповнення до візуальних суджень на основі попереднього досвіду. Тому в чистому вигляді будувати художні образи лише на основі дотиково-кінестичної інформації не вдається, і цей канал досі використовувався лише в синкретичній єдності з іншими.

Велике значення має мовне мистецтво (усне й письмове). Незважаючи на те, що вербальні, мовні знаки – слова, фрази – сприймаються нами візуально (у письмовому тексті) і аудіально (в усній мові), мовне мистецтво не є ані візуальним, ані аудіальним, бо його сутність полягає у зв’язку слів з їх значенням, а не просто зі звучанням або написанням слів. Художня цінність тексту, що сприймається (візуально або аудіально) визначається не зовнішнім виглядом, а значенням мовної символіки (змістовим навантаженням).

Звукова мова і графічний її знак (письмо) – це лише різні зовнішні форми вербальної мови як особливої знакової системи. Мова як знакова система відрізняється від інших семіотичних засобів ти, що її знаки нерозривно пов’язані із відповідними значеннями. Якщо окремий музичний звук чи окремо проведена лінія олівцем відповідного смислу не мають (вони набувають його лише в контексті цілісної композиції), то окремо взяте слово несе в собі закріплений за ним смисл.

Знаковий матеріал мовного мистецтва – це мовні знаки, які не сприймаються зором або слухом, а беруться одночасно з їх значеннями. Тому мовне мистецтво – це особливий тип мистецтва, основою якого є знаковий матеріал вербальної мови.

Таким чином, кожний вид мистецтв безпосередньо характеризується способом матеріального буття його добутків і застосовуваним типом знаків-образів. У цих межах усі його види мають різновиди, що визначаються особливостями того або іншого матеріалу своєрідністю, художньою мовою. З іншого боку, кожний вид мистецтва має жанровий розподіл. Критерії цих розподілів визначаються по-різному, але очевидно сама наявність таких жанрів літератури, як епос, лірика, драма, таких жанів образотворчого мистецтва, як станковий, монументально-декоративний, мініатюрний, таких жанрів живопису, як портрет, пейзаж, натюрморт і т.п.

Різноманітні класифікації мистецтв не тільки допомагають з’ясуванню специфіки кожного окремого виду мистецтва, а й сприяють зближенню між різними видами художньої творчості, окреслюють можливі шляхи розвитку художньої культури. Водночас будь-яка класифікація мистецтва є обмеженою й умовною не лише з тієї причини, що вона враховує тільки деякі ознаки та властивості того чи іншого виду мистецтва, а й тому, що вона мірою заважає з’ясуванню загальних закономірностей, властивих художній культурі в усій різноманітності її виявів.

Паралельно з розподілом мистецтва на окремі види в історії культури йде протилежний процес його інтеграції. На відміну від первісного синкретизму, пов’язаного з недостатньою розвиненістю семіотичних засобів мистецтва, ця інтеграція відбувається на основі можливостей синтезу мистецтв (як результату історичного розвитку, збагачення і вдосконалення семіотично-знакових форм мистецтва та панівних ціннісних орієнтацій у суспільстві).

В наш час на основі інтеграції мистецтв виділяється ще один тип мистецтва – синтетичне мистецтво. До нього відносяться акторська гра, театр, кіно, цирк та ін. Розвиток комп’ютерної техніки сприяв виникненню нового виду мистецтва – створення «віртуальної реальності». Можливо, що це з часом стане таким видом мистецтва, у якому зникає межа між мистецтвом і дійсністю. Якщо технічними засобами буде імітуватися вплив зовнішних факторів на всі інформаційні канали людини, то це буде сприйматися нею як повна ілюзія реальності. Твір «віртуального» мистецтва стане еквівалентом реального явища.

Таким чином, мистецтво, узяте в цілому, є історично склавшаяся система різних конкретних способів художнього освоєння світу, кожний з яких має риси, загальні для всіх і індивідуально-своєрідні.

Характер мистецтва також залежить від історичних умов, соціально-економічного стану та розвитку суспільства. Митець у своїх творах втілює пануючі для всого часу світоглядні ідеї у доступній для тогочасної людини художній формі, користуючись існуючими на сьогодні митецькими можливостями. Для втілення своїх митецьких задумів вони шукають нових художніх образів та засобів. Таким чином у певну історичну епоху мистецтво набуває своїх особливостей та характерних рис. Характерна для певної історичної епохи система художніх образів, засобів та способів, що виявляється у своєрідній єдності ідейного змісту та образної форми називається художнім стилем (наприклад: романський, бароко, реалізм та інші). Творення культури не завжди співпадає з творенням історії. Науково-технічна і художня творчість як нове, унікальне дає результати, які потім включаються в історичний процесс, вносять в нього нові елементи.

Культурне суспільство треба будувати культурними засобами. Подальший розвиток української держави залежить від духовного потенціалу нашого народу і в першу чергу від молоді. Навести лад в економіці можуть тільки ініціативні та високо культурні люди. Тому знання культурних надбань свого народу та вього людства збагачює і розширює світогляд, формує творчу активність.

Українська культура – це сукупність духовних і матеріальних цінностей та надбань, які формувались протягом історії українським народом і відображають розвиток його світогляду, а також соціального, економічного і духовного життя. До української культури слід віднести і творчість українців, які працювали і працюють за межами батьківщини (діаспора).

Українську культуру слід розглядати як цілісну систему. Під категорією «українська культура як цілісна система» розуміється:

• українську культуру слід розглядати як єдине ціле витворене в галузі матеріального і духовного виробництва українським народом як в Україні, так і за її межами (близькому та далекому зарубіжжі);

• цілісна система культури включає в себе об’єктивну оцінку ідейно-протилежних течій і напрямів у ній. Адже у створенні української культури брали участь усі класи, усі верстви нашого суспільства;

• відмова від підходу до вивчення української культури як замкнутого соціального організму. Українська культура на всіх етапах розвитку була включена в регіональний і світовий культурний процес;

• об’єктивно спричинена неравномірність розвитку культури, відсутність прямолінійного, одночасного прогресу всіх її видів, галузей і напрямків не можуть слугувати обгрунтуванням надання переваги у вивченні та аналізові тієї чи іншої її складової;

• цілісний підхід до культури передбачає такий її аналіз, коли до уваги однаковою мірою береться безперервність її розвитку, всі її періоди.

Історія української культури – вивчає зародження та розвиток української культури (в її сучасному розумінні), її структуру, механізми розвитку, методи досліджень.

Об’єкт курсу – весь світ штучних порядків (речей, будівль, історичних подій, технологій діяльності, форм соціального життя, знань, понять, символів, комунікаційних мов та інше).

Предмет курсу – це процеси генези, морфології української культури, її сутність і зміст, типологія, динаміка й мова.

Розробка загальних проблем історії культури вимагає залучення понятійного і методологічного апарату, який створюється багатьма науками, як конкретними і прикладними, так і філософськими. Тим самим досягається об’єднання емпіричного і теоретичного рівнів вивчення культури. При цьому використовуються загальнонауковий, філософські і спеціальні методи дослідження. Серед останніх особливе значення мають: 1) порівняльно-історичний метод (послідовне вивчення культурного об’єкту, який змінюється); 2) типологічний метод (порівняння різних культурних об’єктів з метою виявлення типових, загальних для них властивостей); 3) герменевтичний метод (інтуїтивно-художнє пізнання культурних значень).

Однією з головних цілей курсу «Історія української культури» є формування системи знань про закономірності національного історико-культурного процесу, основні досягнення вітчизняної культури, засвоєння загальнолюдських та національних культурних цінностей, збагачення духовного світу, формування моральних і естетичних потреб та здатності зберегати і охороняти культурні здобутки України.

Основними завданнями дисципліни є:

• визначити передумови та засади культури, її виникнення, тенденції розвитку та основні закономірності функціонування;

• розглянути багатовікову історію вітчизняної культури, розкрити основні етапи її розвитку;

• розкрити специфіку української культури, визначити її місце і роль у сучасному світовому культурному просторі;

• сприяти збагаченню духовного світу людини, зростанню інтересу до самостійного творчого осмислення культурної спадщини, власній участі в культурному будівництві в Україні;

• визначити особливості та тенденції розвитку вітчизняної культури ХХІ ст., дати аналіз стану сучасних течій, молодіжних субкультур та контркультурних відгалужень.

Отже, під впливом курсу формується науковий світогляд, загальноосвітній, фаховий і культурний рівень майбутнього спеціаліста. Курс дає розуміння суті художнього слова, образу, краси мелодії, гуманного вчинку, пізнання історії культури свого народу різних епох збагачує особистість, формує духовність і патріотичні почуття.