8.2. Культурне відродження в добу становленя незалежності України

Прийняття 24 серпня 1991р. Верховною Радою історичного документу – «Акт проголошення незалежності України» припинило існування Української Радянської Соціалістичної Республіки і проголосило появу незалежної держави - Україна. Надбання самостійності після набуття незалежності – це закономірний процес, властивий не лише для сучасної України. Через нього пройшли усі країни, які отримували незалежність. У перехідних суспільствах втрачається визначеність і чіткість критеріїв розрізнення еталонної, базової культури, посилюється відносність самих критеріїв, нездатність суспільства розрізняти «культурне» і «некультурне». Ускладнюється проблема культурної орієнтації громадян, особливо молоді. Відбувається певна втрата еталонних зразків культури, пошук нових культурних парадигм.

Радикальні зміни в українському суспільстві суттєво вплинули на становище культури. Реформування суспільства активно формує нову культурну реальність, яка характеризується й новими відносинами між людьми в цілому (як суб’єктами культури), новими умовами (в тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливою сістемою цінностей, норм і правил, культурних потреб і засобів їх задоволення. Національна культура стає одним із визначальних факторів прогресу суспільства, його державності, формування національної ідентичності. Саме національна самодостатність культури стає критерієм і мірилом оцінки характеру та якості змін.

З проголошенням незалежності України церковне життя пожвавлюється: йде помітне зростання кількості релігійних громад, будуються храми (у 1991-2004 pp. було побудовано та здійснювалося будівництво близько чотирьох тисяч храмів), відроджуються монастирі, духовні навчальні заклади, недільні школи. У духовний світ наших громадян глибше входить релігійна література, нам відкривається багатюща духовна спадщина України. У 1997 році в державі діяло 64 конфесії, в яких понад 18 тис. релігійних громад (з них 6 тис. оформили свій статус протягом 1991-1995рр.), понад 100 монастирів (серед них уславлені Києво-Печерська лавра, Почаївська лавра), 40 релігійних навчальних закладів. У 2004 році вже діяло більше 100 конфесій і сект. В Україні працюють близько 20 тис. служителів культу, виходить у світ більш як 50 періодичних релігійних видань. Пожвавилися зв’язки релігійних організацій та окремих віруючих з одновірцями за межами України.

Незабаром після проголошення незалежності визріла криза в православ’ї України, яке функціонувало на платформі Російської православної церкви (РПЦ). У 1992 році Собор православної церкви в Києві проголосив автокефальність, визнав себе Українською православною церквою (УПЦ). Новий конфлікт між православними церквами спалахнув у 2004 році під час президентських виборів, коли Українська православна церква - Московського Патріархату відкрито підтримала на виборах одного з кандидатів.

У православ’ї Української незалежної держави сьогодні існує кілька конфесій: Українська православна церква - Київський Патріархат (УПЦ-КП), Українська православна церква - Московський Патріархат (УПЦ-МП), Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), Українська православна церква-катакомбна і Українська православна церква Андрія Первозванного. Крім того, низка церковних громад, зокрема в східних областях країни, підпорядкована безпосередньо Московському патріархату.

Серед інших конфесій - Українська греко-католицька церква, протестантські об’єднання Євангельських християн-баптистів, Адвентистів сьомого дня, нехристиянські конфесії представників іудаїзму й мусульманства. Відроджуються дохристиянські вірування слов’ян. Є й нелегальні об’єднання. Серед них, зокрема, сатанисти, Біле братство, сектантське об'єднання Муна та інші.

Більшість християн України православні; решта - католики і протестанти.

УПЦ-КП добре представлена у центрі i на заході України, але має дуже слабкий вплив на переважно російськомовні схід i південь.

УПЦ-МП посідає перше місце серед церков за чисельністю громад (понад 11 000), що більше, ніж УПЦ-КП, УАПЦ i УГКЦ разом взятих (близько 8000). Хоча це окрема церква, вона знаходиться у підпорядкуванні Російської Православної Церкви, тому не вважається частиною суспільства за національну.

Греко-католицька церква (УГКЦ i Закарпатська митрополія) має 97% парафій (понад 3000) в Галичині i Закарпатті, хоча осередок УГКЦ згідно правил Ватикану було перенесено до Києва як столиці України.

Особливе питання для України – це громади протестантів, до яких відносять як відверто харизматичні церкви, так i велику масу євангельських церков. Щодо кількості таких громад, то вона сягає понад 8000 i в більшості областей держави становить до 50% всіх церковних організацій.

Релігійна соціальна інституція зазнала на собі значного впливу наслідків трансформації суспільства. І ставлення до неї теж змінилося корінним чином: відбувся перехід від масового атеїзму до широкого розповсюдження як традиційних релігій, так і різних нетрадиційних для нашого народу релігійних об’єднань.

Особливого впливу християнської моралі зазнає молодь. Це відповідним чином позначається на її соціалізації, тобто на формуванні систем соціогенних параметрів молодих людей, насамперед учнів і студентів.

Сьогодні слід говорити про процес секуляризації сучасної української молоді. Секуляризація (від лат. saeculapis – світський) – це процес звільнення від релігійного, пов’язаний із зменшенням впливу релігії на духовність та суспільні відносини. Це означає, що суспільство все більше схиляється до того, аби розглядати життя у відриві від будь-якого зв’язку з Богом чи релігією. Релігійними цінностями частіше за все нехтують, а церква як інститут втрачає свій вплив у суспільстві: сьогодні лише 30 % молодих людей погоджуються, із твердженням, що релігія має бути невід’ємною складовою життєдіяльності будь-якого суспільства.

Приблизно 93% молодих людей в Україні вважають себе православними, проте лише 15% з них зараховують себе до віруючих. Типова секуляризована людина формально відносить себе до якоїсь релігії, але не виконує її вимог або іноді формально може їх виконувати, наприклад, відвідувати церкву по святах. 50% української молоді навідує церкву на Великдень та Різдвяні свята.

Проте все ж таки громадяни України, живучи в умовах свободи, не тільки шукають матеріального, а й прагнуть жити з Богом, хочуть відродити духовність у власних серцях. І в цьому криється надія на краще майбутнє для всіх у молодій Українській державі.

З отриманням Україною незалежності перед нашою державою постало питання реформування та зміни усіх сфер суспільного життя. Не обійшов цей процес і освіту. Значним поступом стала поява стратегічного документа Національної доктрини розвитку освіти, - який заклав підвалини нової парадигми освіти – орієнтації на новий тип гуманістично-інноваційної освіти, її конкурентності в європейському та світовому просторах, виховання покоління молоді, що буде захищеним і мобільним на ринку праці, здатним робити особистісний духовно-світоглядний вибір, матиме необхідні знання, навички й компетентності для навчання протягом життя.

Однак реорганізація системи освіти, як і інші перетворення в незалежній Україні, розпочалася на тлі поглиблення економічної кризи, що погіршило матеріальне становище працівників галузі, сприяло відтоку висококваліфікованих кадрів і переходу частини учителів у різноманітні комерційні структури. Наполовину скоротилася мережа дошкільних закладів. У 2001 р. в Україні налічувалося 21 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося понад 6,5 млн. учнів. Унаслідок реформування системи освіти з’явилися середні школи нового типу – гімназії, ліцеї, коледжі – всього понад 500. У шкільництві працює 550 тис. педагогів.

Найінтенсивнішою українізація вкрай зросійщеного шкільництва була в першій половині 90-х років ХХ ст. Кількість шкіл з українською мовою викладання на 1 вересня 1994 р. збільшилася з 43,5 до 67,74 %. На початок 1994 р. українською мовою викладали тільки у 37% академічних груп вищої школи (1989 р. – 6, 1991 – 24, 1992 – 28%). На початок 2000 р. українською мовою охоплено 67,4% усіх учнів (1991 р. їх було 49,3%).

За десять років незалежності дещо було зроблено для оптимізації шкільної мережі відповідно до етнічного складу населення. Народи, що проживають нині на території України отримали змогу відкрити свої національні школи і отримали освіту рідною мовою.

В Україні у 1991 р. було понад 1200 профтехучилищ, де навчалося понад 600 тис. учнів. Багато з цих закладів готували спеціалістів з військово-промислового комплексу, важкого машинобудування і зовсім мало для сфери обслуговування. Тузизму, комунальних служб тощо. Окрім того, україномовних підручників для профтехосвіти практично не було. Реформування цієї громіздкої, малоефективної і консервативної системи проводилося на підставі Указу Президента України від 8 травня 1996 р. У державних професійно-технічних закладах, а також у центрах підготовки і підвищення кваліфікації фахівців 2002 р. навчалося понад 500 тис. учнів і слухачів.

На початку 90-х р. ХХ ст. було 735 технікумів та училищ, 15 коледжів, 156 університетів та інститутів. Закон України «Про освіту» (1991 р.) визначив статус вищих навчальних закладів – університетів (в тому числі галузевих), академій, коледжів та дозволив створювати недержавні заклади освіти.

Перший навчальний і науковий заклад нового типу відкритий 1992 р. – це університет «Києво-Могилянська академія» з українською та англійською мовою викладання. Були створені також Національная академія управління, Академія фінансів та ін.

Для контролю за якістю навчання було створено Державну акредитаційну комісію, запроваджено чітку структуру освітньо-кваліфікаційних рівнів, дозволено вищим навчальним закладам приймати студентів понад план державного замовлення з частковою або повною оплатою навчання.

Реформування освіти в Україні є частиною процесів оновлення освітніх систем, що відбуваються останні двадцять років у європейських країнах і пов’язані з визнанням значимості знань як рушія суспільного добробуту та прогресу. Ці зміни стосуються створення нових освітніх стандартів, оновлення та перегляду навчальних програм, змісту навчально-дидактичних матеріалів, підручників, форм і методів навчання.

У наш час велика роль відводиться освятнянському напрямку у розвитку суспільства і розв’язанні його проблем. Висловлюючи своє розуміння ролі освіти в сучасному світі, сучасний науковець В. Андрущенко зазначає, що освіта загалом і вища освіта зокрема відіграє в суспільстві унікальну роль: вона відтворює особистість, озброює її знаннями, формує світогляд і творчі здібності, виховує як патріота і громадянина - тобто реально готує його майбутнє. І від того, якою буде наша освіта, без перебільшення, залежить майбутнє держави: народу і культури.

Станом на перше грудня 2009 року система вищої освіти налічувала 966 вищих навчальних закладів І-ІV рівнів акредитації (училища, технікуми, коледжі, інститути, академії, університети), з них 619 вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації, в тому числі 531 державної форми власності. Загальна чисельність студентів таких закладів становить 548 тис. осіб.

Мережа вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації налічує 347 закладів, у тому числі 233 державної форми власності. Серед них функціонує 166 університетів, 62 академії, 119 інститутів та 2 консерваторії. В університетах, академіях, інститутах навчається 2,7 млн. молодих людей.

Щодо шкільної освіти у 2000 році Постановою № 1717 відносно статті 12 Закону України «Про загальну середню освіту» було схвалено рішення щодо подовження терміну навчання в загальноосвітній школі до 12 років. Змінилася система оцінювання – Україна перейша до 12-ти бальної шкали оцінок досягнення учнів у навчанні, полишивши спільну з країнами колишнього СРСР 5-ти бальну. Повернулася до старшої школи профілізація навчання, що дає шанс творити найсприятливіші умови для диференційованого навчання старшокласників, забезпечити їм осмислений вибір професії, допомогти школі перебороти певну закритість, об’єднавши ресурси та зусилля з іншими навчальними закладами - професійно-технічними, вищими, міжшкільними навчально-виробничими комбінатами тощо, а в перспективі і з потенційними роботодавцями.

З 2007 року в Україні введена програма Зовнішнього незалежного тестування, головною метою є надання талановитій молоді можливості навчатися у вищих навчальних закладах держави.

Реформування вищої освіти в Україні дало поштовх до виникнення нових наукових дисциплін, зокрема, геометричного моделювання, геоінформаційних систем і технологій, паблік рілейшнз (PR), екоменеджменту та інших.

19 травня 2005 року на конференції у норвезькому місті Берген Україна офіційно приєдналася до «Болонського процесу», що має на меті створення єдиного європейського простору вищої освіти. Приєднання України до Болонського процесу надає можливість здійснити структурні перетворення вищої освіти за узгодженою системою критеріїв, стандартів і характеристик, що дозволить Україні стати визнаною частиною європейського освітнього і наукового простору.

На базі вищих навчальних закладів науковці України сьогодні працюють в таких напрямках: хірургія (відновні кістково-пластичні втручання у хворих на остєомієліт); хімічні досліди (вивчення канцерогенних властивостей хімічних речовин); екологія, економіка, техніка та технологія, психологія, інженерія. Деякі з проектів взагалі розробляються за власні кошти науковців. Дуже часто до наукової роботи сьогодні залучаються студенти. Найталановитіші студенти стають учасниками різних студентських освітніх програм, наприклад, програма обміну для студентів Бюро у справах освіти та культури Держдепартаменту Сполучених Штатів Америки (UGRAD) надає можливість студентам першого, другого та третього курсів навчатися протягом одного академічного року в університетах або 4- та 2-річних коледжах США.

Необхідність розв’язання глобальних проблем, що стоять перед людством на порозі третього тисячоліття, вимагає високого рівня освіти, зростання інтелектуального та духовного потенціалу суспільства, підготовки нової генерації працівників, здатних створювати найновітнішу техніку, технології.

Стратегія співпраці України з Європейським Союзом передбачає поступову інтеграцію національної системи вищої освіти в Європейський освітній простір, як напрям, завдяки якому можна досягти вагомих успіхів у всіх інших євроінтеграційних процесах. Інтеграція української вищої освіти в європейський освітній простір може стати одним з вирішальних системних чинників у входженні України в об’єднану Європу.

Чимало зроблено для повернення в Україну її культурних та історичних цінностей. У лютому 1992 року було підписано главами держав СНД угоду з цього приводу. Для Україні ця проблема мала особливе значення, бо до Росії в різний час були вивезені скіфське золото, ікони, картини, мистецькі вироби, стіни з мозаїками і фресками, раритетні книжки, рукописи. З Чехії передано архіви Олександра Олеся і Олега Ольжича; до відділу рукописів Львівської національної бібліотеки ім. В. Стефаника надійшли безцінні рукописи поета Б. Антоновича; Німеччина передала в 1994 р. колекцію з 82 предметів (мідного віку, трипільського і скіфського періодів), знайдених в Україні і вивезених 1944 р. (колекція передана в Херсонський краєзнавчий музей). У другій половині 90-х років ХХ ст. в Україну повернулися частина історико-культурних документів О. Довженка, В. Барки та В. Винниченка, колекції живопису Л. Андрієнка, Л. Морозової, частина праць ученого-мистецтвознавця В. Січинського.

З ініциативи діячив культури і науки відбудовано унікальні пам’ятки Київської Русі – Михайлівський золотоверхий монастир та Успенський собор Києво-Печерської Лаври.

Сучасна українська література побудована на фундаменті вікових традицій і водночас це якісно новий продукт сучасного глобалізованого інформаційного світу. Українська проза представлена сьогодні такими роботами: «На хвилях житейського моря» Степана Карачка, «Анатамія Марлен» Юрія Іздрика, «Народження, якого не чекаеш» Тетяни Маларчук, «Вишиваний світ» Юрія Винничука, «Тереза та парабола» Любко Дереша, «Тридцять третя соната» Євгенії Кононенко та іншими. Основною ознакою сучасної літератури є її транснаціональний характер, що виявляється у спробі письменників-сучасників розв’язати глобальні вселюдські проблеми. Сучасні українські письменники намагаються подолати «провінційність», «окремішність» нашої літератури. Тому оцінки художніх творів українських митців слова часто неоднозначні, іноді діаметрально протилежні. Майстрами психологічного жанру вважаються сьогодні Любко Дереш «Throbbing Gristle» і Юрій Іздрик «Приватний переслідувач». Філософія кохання по українськи в книжках Марини Соколян «Коріння ясеня», Марії Матіос «Не плачте за мною ніколи...» та Наталка Сняданко «Колекція пристрастей». Книжки з науковим нахилом в Україні майже не друкуються, виходять великим накладом лише наукові журнали.

Віршована Україна сьогодні представлена такими роботами: збірки «Дикі квіти», «Сліпий дощ», «Клітка для неба» (2004 р.) Василя Слапчука, вірші Романа Скиби «А чому б ні?», «Двадцять крапель Валерії» (2006 р.), поезії Костянтина Москальця, Олени Гаран, Галини Хмільовської, Григорія Чубая, збірки Наталії Горішиної «Бджола на асфальті» (2006 р.), «Поет у спідниці. Літературні пародіі» (2005 р.) та інші. Тематика поетичних творів доволі різноманітна: від чуйних рядків про кохання Оксани Забужко («Автопортрет без ревнощів») до віршованих відгуків про природу Василя Слапчука («Аби жаворонки в небі…»).

Сучасну українську літературу можна розділити на два напрямки: елітарна та масова, при чому масова дедалі стійкіше протистоїть елітарній. Літературні митці сьогодні віддають перевагу текстам, що легко створюються та продаються, приносячи гонорари (наприклад, Ірена Карпа «50 хвилин трави», «Фройд би плакав»). Масова культура сьогодні залишає свій відбиток на кожній сфері суспільного життя, література не є винятком. Масова культура (або поп-культура) - культура, яка, серед широких верств населення в даному суспільстві, переважно комерційно успішна та елементи якої знаходяться повсюди: в кулінарії, одязі, споживанні, засобах масової інформації, в розвагах наприклад, в спорті і літературі, - контрастуючи з «високою культурою».

Книжки «для еліти» в Україні не є популярним явищем. Масова культура несе свій вплив на українські читацькі ринки від західних джерел, які далеко на завжди є якісними. Достатньо книжок сьогодні пишуть на найпопулярнішу в державі національну тематику, але ці роботи є політизованими, вони описують чвари між Московською та Київською єпархіями, мовні конфлікти регіонів України тощо, отже не завжди несуть дійсно художні, естетичні якості.

Українські письменники задля об’єднання творчих зусиль створюють літературні угруповування, які є цілком формальними, хоча мають досить цікаві назви, серед них: Асоціація українських письменників, БУ-БА-БУ, «Музейний провулок, 8», «Нова дегенерація», Орден чину ідіотів, ЛуГоСад, Пропала грамота, Пси Святого Юра, Творча асоціація «500», «Червона Фіра». Вони покликані зробити виклик суспільству, тому використовують епатуючі назви, що привертають увагу та породжують інтерес публіки до справи цих угруповувань.

Сучасний український театр зазнав помітних трансформацій. Українська драматургія сьогодні існує передусім як літературний жанр. Тобто тексти п’єс з’являються на сторінках літературних часописів - «Сучасності», «Кур’єра Кривбасу», інших. Наприклад, нова п’єса Володимира Діброви «Тягнуть телевізор», вміщена у книзі прози «Вибране», яку нещодавно випустило у світ видавництво «Критика». Проте нове не набуває в україні гучної популярності, театральні режисери не поспішають ставити нові п’єси. Не розуміють також осучаснені доробки, наприклад, «Орфея в пеклі» сучасного постановника В. Шулакова невдало дебютувала 2003 року. Українські режисери сьогодення являють глядачеві постановки класичних творів: «Гамлета», «Войцека», «Мартина Борулі», «Назара Стодолі» «Ігор імераторів», «Солодкої Дарусі», «Жизелі» та інших. Серед оперної классики найпопулярніші спектаклі сьогодення: «Циганський барон» Штрауса, «Весела вдова» Легара, «Королева чардашу» Кальмана. Звертаючись до світової драматургії, театри обирають до репертуару твори різних стилів та напрямків: «Дванадцята ніч», «Приборкання норовливої» В. Шекспіра, «Калі гула» А. Камю, «Ревізор», «Різдвяна ніч», «Сорочинський ярмарок» М. Гоголя, «Підступність і кохання» Ф.Шиллера, «Маркіза де Сад» Ю. Месіми, «Учитель танців» Лопе де Веги, «Витівки Скапена» Ж.-Б. Мольєра, «Весілля Фігаро» В.-А. Моцарта на лібрето Л. да Понте , «Поминальна молитва» Г. Горіна за Шолом-Алейхемом, «Милий друг» Гі де Мопассана, «Коломба» Ж. Ануя, «Зойчина квартира», «Навіжений Жур ден» М. Булгакова «У джазі тільки дівчата» О. Аркадіна-Школьніка за мотивами відомого кінофільму Б. Вайлдера та інші.

Репертуар театрів не вражає своїм різномаїттям постанов. Багато вистав просто не має сенсу ставити, тому що вони неприбуткові та непопулярні. Більшість вистав взагалі знято з репертуару, наприклад, «Товариш Любов» Треньова, «Цирк запалює вогні», «Дівчина і море» Цегляра та «Я кохаю тебе» Колодуба і безліч інших. Багато вистав сьогодні грають на замовлення зацікавленої публіки, що «замовляє музику».

За роки незалежності в Україні з’явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір. Світове визнання здобув театральний режисер Роман Віктюк, творчість якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця XX ст. Відомий далеко за межами України й інший український режисер - Андрій Жолдак. Низка талановитих акторів українського театру, Богдан Ступка, Ада Роговцева, Анатолій Хостікоєв та інші, з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках.

B Україні щорічно відбувається низка міжнародних театральних фестивалів, що засвідчили свій авторитет у Європі: «Київ травневий» у Києві, «Золотий Лев» та «Драбина» у Львові, «Тернопільські театральні вечори. Дебют» у Тернополі, «Херсонеські ігри» у Севастополі, «Мельпомена Таврії» у Херсоні, «Різдвяна містерія» в Луцьку, «Інтерлялька» в Ужгороді.

У Донецьку театральне мистецтво живе і квітне щороку все більшою кількістю барв. У стінах театру народилась ідея проведення регіональних театральних фестивалів – «Театральний Донбасс» та «Золотий ключик». Вистави театру ставали лауреатами двох всеукраїнських фестивалів: «Мельпомена Таврії» і «До нас їде «Ревізор». За значний внесок у розвиток культури регіону колектив театру було нагороджено дипломом та пам’ятним сувеніром міжнародного фестивалю «Золотий Скіф-97», а у 2000 р. – Почесною грамотою благодійного фонду розвитку та популяризації Донбасу «Золотий Скіф».

Сьогодні Донецький національний академічний український музично-драматичний театр – один із найавторитетніших театральних колективів не лише південно-східного регіону, а й усієї України. Творчою перемогою колективу театру стало здобуття 2003р. виставою «Енеїда» за І. Котляревським Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Лауреатами стали режисер-постановник спектаклю В. Шулаков та художній керівник-генеральний директор театру М. Бровун.

Сучасне кіномистецтво живе бурхливим життям. В суспільстві назріла необхідність появи успішної української стрічки – сучасної та  жанрової (комедії, мюзиклу, мелодрами, трилера, казки). Сьогодні в Україні існують всі складові для успішного розвитку вітчизняного кіно: потенційна глядацька аудиторія, кінотеатри - сучасні, комфортні, технічно обладнані, студії, здатні виробляти фільми, і, нарешті, в Україні й досі є досить багато професійних сценаристів, режисерів, операторів і акторів. Проте намає необхідної системи, де всі ланки кінематографічного процессу були б з’єднані.

Фільми знімають, але деякі з них не мають змоги побачити світ, через недостатність фінансування, що також суттєво впливає на якість відзнятих стрічок. Таке явище, як заборона прокату в Українському кінематографі також дуже поширена. Не бажають показувати в Україні стрічки на політизовану тематику, наприклад художній фільми у двох частина «Ми з майбутнього», розповідала про чотирьох російських юнаків, які займалися «чорною археологією» і загадковим способом потрапили в розпал важких оборонних боїв 1942 року, а у наступній частині дія відбувається у 1944 році і тепер за сценарієм герої, а двоє з них - українці, потрапляють до рук Української повстанської армії. Вважається, що стрічка ображає національні почуття українців. Серед заборонених сьогодні також стрічка «Війна» 2008 року, що описує події війни на Кавказі, «Крила» і «Диявольська теорема» Олександра Усіка, «На Грані» Артема Сухарєва. Іноді фільми не показують, тому що публіка не готова їх прийняти. Головними героями «недоступних» картин зазвичай є відомі українські актори О. Ступка, Н. Сумська, А. Роговцева, А. Журавльов, В. Лінецький.

Значною подією 2008 року став вихід на великі екрани спільного російсько-українського пректу російського режисера з українським корінням Володимира Бортка «Тарас Бульба». Це не перший подібний проект, коли Росія втілює картини на екрані спільними зусиллями разом з українськими кіно- та театральними діячами («Ми з майбутнього», 2007 рік). У Росії фільм було зустріто з відвертою цікавістю та захопленням, а щодо української публіки, слід зазначити, що авторське бачення режисера картини не співпало зі смаками українських критиків.

Нове Правління Спілки кінематографістів України взяло курс на кардинальне реформування національного кінематографу. 2007 року в Україні було створено Асоціацію кінопродюсерів України, і хоча інститут кінопродюсерства діє в нашій державі зараз лише в зародковій стадії, слід відмітити певні успіхи у просуванні українських кінопродуктів на такі кінофестивалі, як Московський кінофестиваль, Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість», відомий на весь світ Канський фестиваль кіномистецтв, фестиваль «Кінотавр», «Берлінале» та інші. Спеціальними подіями на фестивалях завжди стають покази українських фільмів. Наприклад, робота відомого режисера Олександра Сокурова «Олександра» з Галиною Вишнєвською в головній ролі на Севастопольському міжнародному фестивалі кіномистецтв 2007р. була схвалена як одна з найкращих. Фільм також брав участь в програмі міжнародного фестивалю у Каннах і вийшов в широкий прокат в Росії. Серед інших картина Лариси Саділової «Нічого особистого» (отримала приз Фіпресси на Московському кінофестивалі) і фільм «Прості речі» Олексія Попогребського, що завоював гран-прі фестивалю «Кінотавр». Особливою подією для кіноматографа України стала презентація у 2008 році на XXIX Московському Міжнародному кінофестивалі стрічки «Біля річки» молодого режисера Єви Нейман, де у головних ролях знялися акторки Марія Поліцеймако та Ніна Русланова. Того ж року незалежний короткометражний фільм Мирослава Слабошпицького «Діагноз» був офіційно номінований на головні нагороди фестивалю – «Золотого і Срібного ведмедів» на всесвітновідомому кінофестивалі Берлінале.

Сучасна українська музика є багатогранним, різностороннім явищем, яке увібрало в себе, як багатовіковий, національний характер, історію, філософію, так і світові музичні тенденції. На сучасній українській сцені представленні майже всі музичні напрями: від фолку до acid джазу. Активно розвивається клубна культура, до якої найбільш прихильна молодь. Вона прийшла до нас із Заходу. Бурхливий розвиток клубного життя в Україні почався в 2002 році, саме тоді відкрився перший клуб – «Опіум» - з грамотною музичною політикою і професійним менеджментом. У цьому закладі проходили вечірки світових клубних брендів (Ministry of Sound, DJ MAG) і виступали відомі світові діджеї. Першопроходці подали чудовий приклад ведення клубного бізнесу, відкривши дорогу іншим. У сучасному суспільстві очолює стереотипна думка про шкоду і небезпеку клубної культури, зіткнення з якою нібито веде до серйозного порушення здоров’я, а найстрашніше - до придбання наркотичної залежності.

Популярність багатьох українських поп-виконавців - Софії Ротару, Ірини Білик, Олександра Пономарьова, ВІА Гра, Ані Лорак, Вєрки Сердючки - давно перетнула кордони України і утвердилася в країнах СНД та Європи. Популярна музика представлена на фестивалях «Червона рута», «Таврійські ігри», «Чайка», «Українська хвиля» та інших.

За роки незалежної України у нашій державі з’явилося 94 самостійних вокалісти та приблизно 110 музичних гуртів різних напрямків. Навідоміші з них сьогодні волинський гурт «Тартак» (1997 р.), київський «Танок на майдані Конго» (1992 р.), гурт «С.К.А.Й» (2004 р.), львів’яни «Бумбокс» (2001 р.), афро-україська група «Чорнобривці» (2003р.), «EstheticEducation» (2004р.), інші. Вони створюють переважно пісні масового споживання.

Сучасна українська музика є новітнім доповненням українського фольклору. З’являється все більше і більше різних гуртів та фольк ансамблів, які на сучасний лад виконують українські народні пісні (Воплі Відоплясова «Катерина» (2005 р.), гурт «Гайдамаки», фольк-гурт зі Львова «Львівські музики» з платівкою «Замріяні сни», до якої увійшли пісні «В гаю зелененькім» та «Червона калина» (2007р.). Фольк-гурти функціонують на всій території України, проте найбільша аудиторія слухачів фольклору припадає на західну (45%) та частково центральну (14%) та північну (21%) частини України.

Сьогодні одна за одною виходять платівки з українською музикою під загальною назвою «Золота колекція»: «Український сувенір» (2004 р.), «Кращі українські пісні» (2005 р.), «Інструментальні хіти Української естради» (2005 р.), «Хіти Української естради 50-х років» (2007 р.), «Хіти Української естради 60-х років.» (2007 р.), «Хіти Української естради 70-х років» (2008 р.), «Хіти Української естради 80-х років» (2008 р.), «Хіти Української естради 90-х років» (2008 р.).

Східний регіон України сьогодні представляють україномовні співочі гурти «Вій, 1995р.», «Кому вниз, 2000р.», «Мертвий півень, 1999р.», «Коралі» та інші. Це переважно рок-гурти, тематика їх пісень різноманітна: про кохання, про свободу, про чесноти та ідеали тощо. Також в області функціонують 28 фольклористичних гурти (Зразковий театр народної пісні «Берегиня», 2008 р.), («Божичі», 1997 р.), 5 із них – дитячі («Співаночки», 1996р.). Активно друкуються методичні вказівки та посібники на фольклорну тематику «Хрестоматія з сольфеджіо (на матеріалі українських народних пісень)», 2009 р., фольклорний цикл «Пори року в народних святах та обрядах», 2009 р.

Архітектурна традиція на теренах України пройшла довгий історичний шлях розвитку. В 1992 р. архітектурною елітою відроджується Українська академія архітектури, прийшло пожвавлення і в архітектурно-будівельну діяльність, ширше запроваджуються архітектурні конкурси, ведуться активні пошуки прогресивних шляхів розвитку сучасної української архітектури. Почали активно відновлювати пам’ятники архітектури вітчизняної спадщини. Сучасні високі технології надають необмежені можливості для пошуків ноу-хау в розвитку новітньої української архітектури.

Сучасна архітектурна практика 1990-2010рр. показує, що невелика кількість архі­текторів намагається позначити споруди національними українськими рисами.

У сучасній архітектурній практиці України простежується два головні шляхи розвитку архітектури з національними українськими ознаками. Це - вико­ристання архітектурних форм і прийомів ба­рокової спадщини й об’ємно-просторових та архітектурно-художніх форм і прийомів на­родного зодчества (хати й храму). Прикла­дом першого шляху слугують такі яскраві споруди, як: Міністерство фінансів України в Києві 2001 р. (архіт. В. Гальченко, Г. Довженко, А. Цвєтков). До другого належать такі будинки, в яких митці застосовують об’ємно-просторові форми народ­ного дерев’яного храму: церква Святого Євгена в храмовому комплексі, розташова­ному в с. буки Сквирського району Київської області й запроектованому в XXI ст. (архіт. Ю. Бабіч, К. Капінус, Ю. Рейтерович); церква Покрова Богоматері в Білій Церкві, запроектована 1997 р. (архіт. Ю. Бабіч, Т. Мусієнко); церква Миколая Чудотворця у Києві на Подолі, що була збудована в 2003-2004 рр. (архіт. Ю. Лосицький, Є. Мірошниченко); Андріївська церква у Вишгороді Київської області, збудо­вана в 1991-1993 рр., (архіт. Ю. Лосицький). Архітектурні форми й прийоми народного хатнього зодчества відобразилися в таких будинках: дитячий садочок на 140 місць, роз­ташований на Троєщині в Києві, 1992 р. (ар­хіт. В. Ісак, І. Авдєєв, В. Воронов); реконструкції будинків на Подолі у Києві по вул. Спаській і Константинівській, 2001 р. (архіт. Ю. Мельничук, Н. Печенов, АГранін, О.Шульга); офісно-торговельний центр по вул. Ярославів Вал, 23 у Києві, 2003-2004 рр. (архіт. А Пашенко, С. Здоренко, С. Городецький, Є. Зубарєв); адміністративний будинок по вулиці Банко­вій 5-7 на Печерську в Києві, 1996-1999 рр. (архіт. Ю. Мельничук, В. Сеульський, А. Вакула).

В архітектурі цих споруд є характерними і збігаються з уже згаданими національни­ми українськими ознаками такі риси, як-от: пірамідальність у силуеті (в храмах) та плас­тичність (у будинках, виконаних у стилі не-обароко); ярусність в об’ємно-просторовій побудові (у храмах); простота в геометрії архітектурних форм; відповідність унутрішнього простору зовнішньому, центричність, усефасадність (у храмах), центричність у чоловому фасаді, а також вищеназвані риси в інших типах будинків майже не зустрічається; на­явність відкритих галерей та стовпчиків, що підтримують виніс даху (головне, в бу­динках розважального призначення); виді­лення нижньої частини стіни іншим штучним оздобленням; високий скатний дах з горищ­ними трикутними вікнами та без них набага­то рідше використовуються дахи з заломами та з ярусами); трикутні, шестикутні, барокові фронтони в завершеннях стін; шестикутної форми віконні та дверні отвори.

Мало, але з’являються і такі ціхи, як: дашок при вході, інколи облямівки навколо дверей, вікон, під­креслення простим пластичним або кольо­ровим декором конструктивної структури будинку; розподіл будинку на яруси поя­сами; використання українських національ­них знаків-символів в об’ємно-просторовій структурі (тільки в храмах, схема побудо­ви, яких походить від народного храмового дерев’яного зодчества), у формах віконних отворів (як кола, хрести), в рекламних вивіс­ках (стилізовані мотиви орнаментики). Зовсім відсутніми стали таю ознаки, як оздоблення стін будинку декором та використання міс­цевих оздоблювальних матеріалів. Проте найголовніше, що зникло з архітектури су­часних будинків, - це ієрархія усіх елементів, що входять у побудову й акцент на значущих місцях символічним, відповідним до змісту де­кором, наслідком чого і стала втрата того са­мого «національного українського духовного сенсу» в образі будинків.

Нині зод­чі й далі використовують, розвивають тради­ції об’ємно-просторових систем хрещатих храмів, об’ємно-просторові (дахи, дашки, аркади) та архітектурні (віконні, дверні отвори, ніші, щипці, фронто­ни) форми народного й барокового зодчества, менше - такі прийоми, як виділення декором нижньої частини стіни, віконних та дверних отворів, конструктивної структури будинку.

У сучасній архітектурі працює низка таких творчих особистостей, що своєю практичною діяльністю намагаються ніби закликати всіх інших повернутися до на­ціональних українських традицій: Ю. Лосицький, А. Мардер, Ю. Яралов, Ю. Мельничук, інші. Це відбу­вається завдяки їхньому великому потягу до подальшого створення рис самобутності в національній українській архітектурі.

В останні роки значно змінилися архітектурні обличчя міст на Сході України. Наприклад, Донбас-Арена (м. Донецьк) досить грандіозна архітектурна споруда - перша у Східній Європі, спроектована і збудована відповідно до стандартів УЄФА для стадіонів категорії «Еліт». Загальна вартість проекту разом із парком, що розташувався навколо арени, складає 400 мільйонів доларів. Початок будівництва об’єкта – 2006 рік. Генеральний підрядник – компанія ENKA. Завершення будівництва й відкриття стадіону – 2009 рік. Cтадіон отримав премію «Краща Будівля 2009 року в Україні».

Експертна комісія Міністерства регіонального розвитку та будівництва, в яку увійшли і фахівці Державної архітектурно-будівельної інспекції, назвала спортивну арену кращим об’єктом серед будівель і споруд соціально-культурної та оздоровчої сфери (з числа зданих в експлуатацію в Україні у 2009 році).

У 2010 році виповнилося 18 років з дня відновлення Української академії архітектури на громадських засадах як високого науково-творчого закладу зодчих України. Багато зроблено керівництвом і фахівцями Академії для подальшого розвитку архітектури в країні - підготовлені законодавчі документи з архітектури та містобудування, концепція перспективного розвитку архітектури України, підготовлена до видання «Історія української архітектури» в 5-ти томах та інші.

Народні художні промисли в Україні є невід’ємною складовою української культури вони увібрали в себе риси, притаманні окремим етнографічним регіонам країни. Одним із найбагатших на різноманіття народних промислів сучасних осередків є Прикарпаття і Львівщина. Серед різноманітних видів народної творчості – художнє ткацтво, килимарство, вишивки, писанкарство, художня обробка металів, виробництва шкіряних предметів, виготовлення дитячих іграшок із сиру, – мистецтво художньої обробки дерева, особливо художня різьба, займає тут найголовніше місце.

Цікавим з мистецького і культурного погляду центром розвитку ткацтва є Бучач, що відомий своїми килимами. Там також виробляються декоративні наволочки і крайки.

Сьогодні зокрема на Тернопільщині можна визначити декілька центрів ткацтва та килимарства, зосереджених у Підволочиському, Збаразькому, Шумському, Лановецькому і Борщівському районах. Один із найбільших знаходиться в селі Токи Підволочиського району, в якому працює 10 відомих майстрів ткацтва. Це М. Безкоровайна, Н. Дереш. Г. Гасай. О. Хам, П. Тішин та інші. Найбільші осередки ткацтва знаходяться в селах В. Іловиця, Підгірське та Цеценівка. Виконавською майстерністю відзначаються роботи ткачів П. Слюсарчука, М. Собчук, Я. Мушак з Цеценівки, М. Іванчук з В. Іловиці, В. Козицької та М. ПожелінськоЇ з Катеринівки, І. Головатюк з Андрушівки, К. Панасюк та Ф. Парфом’юк з Обича.

Роботи тернопільських майстрів завжди користується заслуженим успіхом на виставках, відзначаються нагородами. Кращі з них закуповують музеї. Окремі майстри-надомники збувають свої вироби через художній фонд України, звідки одержують відповідні матеріали для виготовлення килимів.

Вперше у незалежній Україні мистецька виставка-акція в палаці мистецтв «Український дім» відбулася в 1997 році. Тоді експонувалися твори декоративного мистецтва, килими, гобелени, ліжники під назвою «Відродимо глинянський килим». В експозиції були представлені роботи майстрів, починаючи з 20-х років, які ткали свої килими і прославляли свій край на престижних виставках декоративного мистецтва в Парижі, Брюсселі.

За період незалежності України відбулося понад 15 виставок як за кордоном – Париж, Канада, США, – так і в межах держави – Косів, Самбір, Львів, Київ.

Найрізноманітнішим і найширше представленим в Україні є гончарський промисел. Посуд виготовляють в Микулинцях, Заліщиках, Струсові, Скалаті, Устечку, Торському (Тернопільщина).

Яскравою сторінкою в історії культури українського народу є декоративний розпис.

Сьогодні наголошується на необхідності розвитку національного мистецтва та створення на батьківщині знаменитого петриківського розпису Національного природного історико-культурного парку «Петриківка». Роботи майстрів, що відзначаються своєю оригінальністю та неповторністю, вже добре знані багатьма як у нашій країні, так і за кордоном.

У 2005 році Секретаріат Президента України зробив держзамовлення на виготовлення наборів петриківського розпису для презентації їх на офіційних міжнародних зустрічах. Петриківський розпис є візитною карткою не лише Дніпропетровської області, а й усієї України, «символом краю, символом нації».

У тому ж 2005 році в канадському місті Торонто, всі живописні роботи, автори яких стали переможцями, виконані саме у петриківському стилі. За результатами другого туру переможцями стали представники Дніпропетровщини – В. Іванченко з Петриківки, Ю. Гусаренко з Межевої, Л. Бреус (Дніпропетровськ). У номінації «Народні промисли» переміг В. Гурін, що також з Петриківки.

У 2004 році в м. Самбір розпочала роботу перша на Львівщині школа декоративно-ужиткового мистецтва. Тут діти віком 10-12 років навчаються протягом 5 років. Очолив школу самбірський художник Іван Герич Діти вивчають рисунок та живопис, ліплення, лозоплетіння, навчаються різьбленню по дереву, а також ткацтву та вишивці.

Що ж до ювелірної справи в Україні, слід визначити, що Першою спробою зібрати та зіставити митців-ювелірів з різних регіонів України була виставка 1997 року у новоствореному музеї НБУ «Скарби України» у Києві. Вперше українські ювеліри-промисловці проводили виставку своєї продукції у 1999 році у Києві. З цього часу, міжнародна спеціалізована виставка ювелірних виробів, дорогоцінних прикрас та аксесуарів, «Ювелір-Експо» стала традиційною. Перша в Україні виставка обладнання для ювелірного виробництва «ЮвелірМашЕкспо» відбулася у 2005 році. В Одесі відбуваються щорічні міжнародні «Ювелірні салони», в рамках яких проводиться конкурс «Є ідея» на кращий проект ювелірних виробів. В Україні є 4 державні ювелірні заводи (ВАТ «Київський ювелірний завод», ВАТ «Харківський ювелірний завод», ВАТ «Львівський ювелірний завод», Одеський ювелірний завод «Аурум») та 2 гранильні фабрики, державне підприємство з видобутку та обробки бурштину.

Сьогодні реальний стан існування народних промислів і його перспективи є дуже невтішними. Народна культура знаходиться у занепаді: вже втрачено мистецтво вишивки на шовку, вишивка на маркізеті стала рідкістю, вишивка білим по білому також може скоро зникнути через відсутність популяризації української культури та матеріальної підтримки народних промислів. Народних майстрів, що займаються килимарством та вишивкою залишилося одиниці.

Останні зміни вселяють надію. Невеликі приватні ювелірні фірми, що виникають останнім часом, виглядають набагато цікавіше за державних монстрів. За останні роки відбулося кілька персональних та групових виставок художників-ювелірів у Львові, Києві та інших містах. Українські художники беруть участь і мають певні успіхи у виставках та конкурсах за кордоном. Рік за роком до пошуку нових форм та несподіваних матеріалів долучається все більше число молодих художників.

Твори народного мистецтва у наш час потребують уваги й охорони. Якщо їх не берегти, то може поступово зникнути це джерело неповторної краси. Художня цінність цих унікальних речей не стала меншою, а, навпаки, із зменшенням їх кількості зростає. Держава має допомогти в будівництві нових підприємств, музеїв, виставкових залів, салонів-магазинів, творчих майстерень. З огляду на необхідність збереження автентичності та унікальності народних промислів України, їх охорони та подальшого розвитку Кабінет Міністрів України своїм розпорядженням від 15 червня 2006 р. N 336-р схвалив Концепцію Державної програми збереження, відродження і розвитку народних художніх промислів на 2006-2010 роки. Концепцією передбачено основні шляхи розв’язання проблеми занепаду розвитку народних художніх промислів в Україні. Зокрема, передбачається надання державної підтримки суб’єктам підприємницької діяльності у галузі народних художніх промислів, оновлення матеріально-технічної бази існуючих та будівництво нових підприємств народних художніх промислів, впровадження нових технологій виробництва.

Українська скульптура сьогодні знаходиться майже на піку розквіту. Підтвердженням цьому є великий попит на творіння українських скульпторів, закородонні виставки, присвячені саме українським скульптурам, або ті, на яких раді вітати українських майстрів («Sculpture by the Sea», жовтень 2010 року), популяризація цього виду мистецтва у засобах масової інформації.

В київській галереї «Да Вінчі» у липні 2007 р. відкрилася збірна виставка кращих скульпторів України, серед них: Олег Пінчук, Світлана Карумська, Олексій Владіміров, Володимир Іванов, Валерій Фдічев, інші Від кожного автора виставлено по три роботи у двох залах.

Сьогодні українські скульптури купуються закордоном іноді активніше, ніж на Батьківщині, тому що коштують не дешево. Найдорожчою на виставці була скульптура митця Олексія Владімірова - коштує 150 тисяч доларів. Найяскравіша робота заходу бронзова скульптура «Янгол світанку» Світлани Карумської.

Сучасні роботи українських митців продаються на ринках Росії, Німеччини, Голландії, Великої Британії, Ірландії, Іспанії. Більшість робіт, представлених на виставці – різноманітні міфологічні істоти. Скульптурні витвори прикращають зали банків, театрів, приймальні високопосадовців (усього світу), які активно купуть подібні речі.

Виставка Київської галереї не єдина в Україні. Подібні заходи влаштовуються у Харкові, Львові, Донецьку, Одесі, Полтаві, Дніпропетровську та Ужгороді.

У багатьох містах споруджено пам’ятники Тарасові Шевченкові, іншим видатним постатям – Ярославові Мудрому та княгині Ользі, Данилові Галицькому, Богданові Хмельницькому, Іванові Мазепі, Петрові Сагайдачному, Михайлові Грушевському та ін.

Скульптурні витвори Донеччини приваблюють своєю різноманітністю та красою. Найвиразнішими об’єктами майстерності у скульптурі є, звичайно, Парк кованих фігур та парк скульптур Український степ.

В Донецьку щорічно проводиться фестиваль ковальської майстерності. Кращі роботи залишаються в парку, як подарунок місту. Поруч розташувалася галявина казок, на якій стоять вирізні з липи й граба цільні дерев’яні скульптури казкових героїв.

У 2005 році у парку з’явилася алея «Знаки зодіаку». Пройшов 7-й міжнародний фестиваль ковальської майстерності. У рамках фестивалю відбувся 1-й чемпіонат України по ковальському багатоборству. Тури змагання: розпалення горна до температури горіння сталі, витяжка заготівлі, закручування кінця заготівлі в шайбу, зав’язування вузла, виготовлення кільця, ковальське зварювання, виготовлення заготівлі для гайки під ключ. Восени 2006 року у парку з’явилася алея казкових персонажів та пройшов 8-й міжнародний фестиваль ковальської майстерності.

Український степ - парк скульптур у Донецьку, відкритий в 2006 році. До нього входять 11 скульптур, які були подаровані Донецьку українськими та німецькими скульпторами - учасниками першого міжнародного симпозіуму в Донецьку по скульптурі з каменю.

Скульптури виконані з кримського вапняка (крім скульптур Матіаса Трота, які виконані з дубу) і являють собою одиночні і групові композиції людей, звірів, а також скульптури-абстракції. Загальна тема робіт – слов’янська міфологія та побут. Серед них: «Давид і Голіаф» скульптора Петра Антипа, скульптура зображує старозавітних персонажів Давида і Голіафа; «Наріжний камінь» скульптора Володимира Бабака, скульптура представляє собою металеву піраміду, на якій стоїть камінь; Фігура скіфської баби, скульптора Олександра Д’яченка; «Куманець» скульптора Миколи Водяного, скульптура зображує керамічну посудину; «Ярило» скульптора Григорія Кудлаєнка, скульптура зображує слов’янського бога Ярила; «Чорне та біле» скульптора Трота Матіаса, композиція складається з двох дерев’яних стовпів з отворами та скульптури жінки, світло через отвори повинно падати на голову жінки та інші.

Пам’ятники скульптури у Донецьку представлені роботами Георгія Куравського «Архістратиг Михаїл», Володимира Антипова «Бітлз», та іншими.

Скульптура Архістратиг Михаїл являє собою фігуру архангелу у вигляді худорлявого хлопця в повний зріст, одягненого в довгий плащ, що розвивається. У правій руці у архангела меч, а в лівій - щит. Скульптура була встановлена в травні 2002 року біля Свято-Преображенського собору в Донецьку.

Пальма Мерцалова - скульптурне зображення пальми, яке у 1895 році викували зі стальної рейки коваль Юзівського заводу Олексій Мерцалов і його помічник-молотобоєць Ф. Шпарін. Оригінал пальми зберігається в музеї гірничого інституту в Санкт-Петербурзі. 12 вересня 1999 її точну копію встановлено в Донецьку на майдані біля виставкового центру «Експо-Донбас».

Образ «Пальми Мерцалова» з ініціативи Донецького обласного фонду «Золотий Скіф» визнано символом відродження України - незалежної та могутньої промислової держави. У 2001 її копію встановили в Києві (нині стоїть у торговому центрі «Глобус»). Є копія і у Львові та у Харковi.

Пам’ятник Джону Юзу - встановлено в Донецьку на честь Джона Джеймса Юза - валлійського промисловця, засновника Юзівки (сучасного Донецька). Автор пам’ятника скульптор - Олександр Скорих.

Пам’ятник жертвам чорнобильської катастрофи відкритий в Донецьку 26 квітня 2006 року, в рік 20-річчя аварії на Чорнобильській АЕС. Поставлено на згадку 8000 донеччан, які брали участь у ліквідації наслідків катастрофи. Автори пам’ятника донецький скульптор Юрій Балдін і архітектор Володимир Бучек.

Монумент являє собою стилізований дзвін який символізує вічну пам’ять і заклик не допустити подібного в майбутньому. Зверху дзвона - птиці, що згорають в полум’ї, які символізують всенародну біль і пам’ять. Виконаний з мармуру і чавуну. На пам’ятнику ікона «Чорнобильський спас», виготовлена в техніці мозаїки.

Особливостями сучасного стану розвитку українського суспільства є те, що початки незалежного державного існування його збіглися з глибокими трансформаціями. Складні економічні процеси постійно впливають на культурне життя країни. Відсутність необхідних матеріальних коштів стає причиною закриття або перепрофілювання багатьох культурно-освітніх установ та закладів. Скорочуються фонди бібліотек, мережі парків. Негативно впливає також комерціалізація мистецьких процесів. Під загрозою опинилася і певна ланка естетичного виховання, оскільки плата в школах мистецтв вкрай велика.

Загострилися проблеми, пов’язані зі станом науки. Недостатній рівень фінансування наукових закладів спричинив значний відплив кваліфікованих науковців за кордон і в інші структури. Це призвело до зменшення кількості наукових шкіл та напрямів. Низький рівень матеріальної бази не дає змоги проводити наукові дослідження на рівні світових досягнень.

Отже, поруч із позитивними моментами, існують і негативні. Тому розвиток української культури в сучасних умовах складний і неоднозначний. Шляхом до національного духовного відродження українського народу є згуртованість різних верств і ланок суспільства. Піднесення української культури в умовах незалежності, просування її до європейських культурно-освітніх культур неминучі тому, що український народ протягом віків створив самобутні цінності, які щедро вкладає у світову скарбницю цивілізації.