2. Структура та функції культури. Проблеми типології культури

Сьогодні існує безліч теорій структури культури, серед яких можна відзначити наступні дослідницькі позиції:

- російський філософ М. Каган вважає, що культура складається з матеріальної, духовної й художньої складових;

- британський соціолог Э. Гидденс у структурі культури виділив цінності, норми і матеріальні блага;

- американський етнограф Д. Мэрдок розглядає культуру як набір найбільш загальних структурних компонентів - універсалій, властивих усім культурам; він виділив порядка 70 універсальних культурних «матриць» - від трансляції культурної спадщини за допомогою процесу навчання - до релігійних вірувань, похоронних обрядів і звичаїв дарувати подарунки;

- Л. Уайт розглядає культуру як систему, що самоорганізується, з її підсистемами у формі трьох горизонтальних прошарків - технологічної, соціальної (соціо-нормативної) і філософської (символічної); така картина відповідає їхній ролі в культурному процесі; технологічний фактор є детермінантою всієї культурної системи, визначаючи собою форму соціальних систем, а технологія разом із суспільством визначають зміст і напрямок філософської думки; соціальна система є функцією технологічної, а філософська система невід'ємна від рівня розвитку продуктивних сил і відтворює логіку розвитку соціальної системи;

- К.Уіслер розробив універсальну модель культури, що включає дев’ять компонентів: мову, матеріальну культуру, мистецтво, знання, релігію, суспільну організацію, інститут власності, уряд, військовий комплекс.

- На думку Л. Боровької та В. Малько культура належить до класу великих багатофункціональних самоорганізуючих систем і складається з великих системних комплексів: світоглядний (філософія, релігія, вірування людей); соціальний (рід, племя, етноси, нородності, нації, право держави); технічний (наука, техніка, технологія); естетичний (література, живопис, скульптура, музика, архітектура, театр, кино, ТV, інше); етичний (обряди, звичаї, моральні норми, правила поведінки).

Всі структурні моделі культури показують, що вона може бути представлена порівняно цілісним, системним утворенням, що складається з безлічі елементів. Елемент є структурною одиницею культури. Він має умовні кордони і якісну визначеність, відносну незалежність, зміст, суспільне значення. Кожний елемент культури впливає на інші елементи і на всю культуру в цілому. Елементами культури, наприклад, є: міфологія, релігія, філософія, архітектура, скульптура та ін. При цьому кожний елемент складається із субелементів, що віддзеркалює ті або інші його аспекти і властивості (наприклад, субелементами такого елемента як релігія можуть бути віра, культ, церковна організація і т.п.).

Складний та багатограний характер культури як суспільного явища зумовлює її поліфункціональність. Основними функціями культури є наступні:

Комунікативна функція. Кожна культура виконує функцію нагромадження, збереження й ретрансляції знань про світ і людину. Ріст знань і їх уніфікація сприяють розвитку культури, її збагаченню, встановленню міжкультурного діалогу. Культурні знання часто знаходять вираження в абстрактних символічних формах, які порушують ритм і механізм культурної ретрансляції, але в той же час сприяють створенню глобального інформаційного простору, яскравим прикладом якого є всесвітня мережа Інтернет.

Інтегративна фнукція культури тісно переплетається з комунікативною. ЇЇ суть полянає у здатності об’єднувати людей, незалежно від їх національної конфесійної принадлежності, світоглядних та ідеологічних орієнтацій у певні соціальні спільноти, а народи – у світову цивілізацію.

Аксіологічна (ціннісна) функція. Культурний розвиток носить послідовний характер. У ході його утворяться і закріплюються моральні норми і орієнтири, зразки традиційної соціальної поведінки, а також шкала цінностей. Наявність даних елементів забезпечує стабільність і єдність культури, що є особливо важливим у періоди інтенсивних соціокультурних змін, а також надає кожній культурі неповторність і унікальність.

Адаптаційна функція. У сучасному світі людина, в основному, пристосовується до соціальної і культурної реальності, а не до природи. Культура, у свою чергу, має ряд механізмів, які спрощують і оптимізують процес пристосування людини до суспільства і до культурного середовища.

Функція соціалізації. Певний тип культури породжує певний тип людини, і навпаки. Такий вплив культури є можливим завдяки процесу соціалізації (тобто, виховання і становлення людини, засвоєння нею системи культурних норм, цінностей і певної системи знань). Особистісна свідомість завжди характеризується двома, протилежними за своїми векторами, тенденціями. З одного боку - це прагнення відокремити себе від соціуму, від загальної маси, реалізуватися повною мірою, виходячи зі своїх можливостей і потреб. Але з іншої сторони має місце прагнення «злитися з юрбою». І те, і інше неможливо без соціалізації, що забезпечується саме через культуру. Культура є передумовою і мірою реалізації людської сутності.

Регулятивна функція. У рамках культури існують різні типи соціальних об'єднань, які підтримують стабільність її розвитку й виконання комунікаційної, аксіологічної, адаптаційної і іншої функцій. До таких об'єднань відносяться біосоціальні спільноти (рід, плем'я, сім'я), соціальні спільності (союзи племен, родів) і соціально-політичні (держава, політичні об’єднання, міжнародні організації). Регулятивна функція культури структурує культурні елементи, що є особливо важливим в умовах їх постійної диференціації і росту. Регулятивна функція реалізується через моральні, релігійні і правові цінності та норми.

Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу особистості – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття й розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі.

Пізнавальна функція культури полягає у тому, що культура відкриває перед людиною скарбницю знань та практичного досвіду багатьох поколінь. Через культуру, яка об’єднує природничі, технічні та суспільні знання, людина пізнає навколишній світ і саму себе. Велике пізнавальне значення має мистецтво.

Виконуючи всілякі функції, культура являє собою цілісне утворення, що має свою організаційну структуру і внутрішню логіку розвитку.

Отже, культура має соціальну сутність і виконує численні функції, як на соціальному, так і на особистісному рівні. Разом з тим культура, являючи собою цілісну систему, що має складну структуру своєї організації й функціонування.

Засвоєння культури – важлива запорука розвитку людської цивілізації, збереження загальнолюдських цінностей. Таким чином, культура – це не тільки досягнення минулого, - вона багато в чому визначає сьогодення і майбутнє не лише окремої особистості, а й усього людства. Осмислення культури як засобу перетворення Землі та людства притаманне й видатному українському філософу-натуралісту В. Вернадському, засновнику антропокосмізму. Тому до світової культури маємо підходити як до невичерпного джерела, духовної скарбниці розвитку людства, загального надбання народів усіх континентів, рас, націй.

Світова культура - це вікова сукупність культур цілісного світу, що визначається власною системою загальнолюдських цінностей і залежно від умов розвитку конкретизується і розгалужується на певні рівні якісного і кількісного характеру, акумулює, відсорбовує і розвиває найкращі риси національних культур. Світова культура містить у собі безліч локальних культур, кожна з яких пов'язана з конкретним, що існує у певних історичних і географічних умовах суспільством. При цьому під суспільством розуміється цілісна спільність, здатна до автономного існування протягом довгого історичного часу. При ранніх етапах історії людства, коли суспільства існували у вигляді племен, громад, етнічних груп, у якості локальної існувала етнічна культура. З консолідацією етнічних общностей у нації й утворенням національних держав основним типом локальної культури стала культура національна. Поняття етнічна культура й культура національна різні. Етнічна або «народна культура» визначається як сукупність лише тих культурних елементів, які виконують «етнодиференціюючу функцію», тобто сприяють визначенню «свого» і відокремленню від «чужого». Елементи такої культури – обряди, звичаї, міфи, фольклор тощо – позбавлені індивідуального авторства, вони безіменні. Розглядаючи міфи, можна сказати, що це специфічне символічне оповідання, яке є результатом колективного мислення та частіше за все являє собою опис діянь богів, або інших надлюдських істот, які опинились у незвичайних та надприродних обставинах. Під ритуалом розуміють сукупність приписів і правил, які визначають порядок дій в соціальному житті або при виконанні культових обрядів. Ритуал тісно пов’язаний з міфом, тому що міф є обґрунтуванням ритуалу, а ритуал – його практичною актуалізацією. Міф для архаїчної людини був єдиною можливою реальністю. Саме в міфі містилось первинне обґрунтування соціальних відносин, норм поведінки, суспільних цінностей. У ритуалі міф знаходив свій найбільш повний прояв. Що стосується народних звичаїв і народних обрядів можна зазначити їх єдність. Народний звичай – це традиційний порядок відзначення подій, свят, який пов’язаний з виконанням певних дій та використанням відповідних атрибутів та предметів. Народний обряд є сукупністю установленних звичаєм дій, пов’язаних з побутовими традиціями або з виконанням релігійних настанов; церемонія культових та звичаєвих обрядів.

Принадлежність до етнічної культури визначається спільністю походження – кровним спорідненням. Ця культура патріархальна, позбавлена розвинутої індивідуальної самосвідомості. На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів комунікації (взаємозв’язку) між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні (наприклад писемність). Писемна культура, до складу якої входять різні тексти, ніби протистоїть стихії живої народної мови з її місцевими діалектами та семантичними відмінностями. Носіями такої культури стають освідчені шари суспільства. Національна культура твориться не етносом загалом, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства, - письменниками, філософами, вченими, священниками, митцями та ін.

До певного часу така культура несе на собі відбиток елітаризму і залишається чужою для народу, проте творці такої культури говорячи від імені народу звертаються до народного досвіду. Розрив між інтелегенцією, яка є провідником національних цінностей, національної культури і традиційною етнічною культурою долається розвитком освіти в народі, його піднесенням до рівня загальнонаціональної ідеї, з одного боку, а з іншого – через зміни соціальних засад народного буття, пробудження не тільки національної, а й розвинутої індивідуальної самосвідомості. Нація не заперечує, не відкидає етнос, а пристосовує його для існування в умавах нового грамадянського суспільства. Етнічні елементи – обряди, традиції, звичаї, міфологія – зберігаються в межах національної культури, але вже не обмежують її змісту. Це вищий рівень життя, коли народна й елітарна культури гармонійно поєднані.

Локальні культури різні, кожна з них має свої специфічні риси. Це пояснюється відмінностями в географічних і соціально-історичних умовах існування країн і народів і їх відносною відособленістю друг від друга. Така різноманітність потребує класифікації. Однак розділити всі їх безліч на строго обмежені друг від друга класи чи навряд можливо, тому доцільно говорити про типологію культури – виділенні декількох основних типів, до кожного з яких відносяться подібні в якомусь відношенні локальні культури.

Історично існуючі конкретні культури лише приблизно відповідають тому або іншому типу, тому що кожна реальна культура унікальна. У свою чергу, тип має на увазі ідеальну, абстрактну конструкцію, яка в узагальненому, схематизованому виді виражає деякі типові риси культур, відволікаючись від їхніх специфічних особливостей.

Культура не може розглядатися у відриві від суспільства, у якому вона існує, і її тип характеризує не тільки саму цю культуру, але й суспільство в цілому. Суспільство, що відрізняється властивим йому типом культури, утворює особливий соціокультурний світ. Найбільше використовують три підходи до побудови типології культури, у яких виділяються різні соціокультурні світи.

Історична типологія. У ній виділяються різні історичні типи культури – епохи, що міняють одна одну в розвитку суспільства (наприклад, античний світ, середньовічний світ).

Регіональна типологія. У ній розрізняють регіональні культури – надетнічні культурні спільності, які складаються в певному географічному ареалі й протягом довгого історичного часу зберігають свою специфіку (наприклад, західна й східна культури).

Цивілізаційна типологія. У ній розглядаються різні цивілізації – соціокультурні системи, що становлять специфіку локальних, які існують у певному регіоні й у певний період історії форм суспільства. Існують різні варіанти типології цивілізацій. У типології Н. Данилевського перелічуються 10 цивілізацій («культурно-історичних типів»), О. Шпенглер розрізняє 8 основних цивілізацій («великих культур»), А. Тойнбі виділяє 37 цивілізацій.

Проблема типології культури має ще один аспект: аналізуючи яку-небудь локальну культуру або соціокультурний мир можна говорити про існування різновидів культури усередині них. Такі різновиди називаються субкультурами.

Субкультури – це культури окремих демографічних або соціальних шарів і груп, що втілюють у собі відмінності, способу життя, мислення й поведінки від загальнонаціональних культурних стандартів (молодіжна субкультура, корпоративні, субкультура злочинного світу, релігійні секти).

Іноді відхід субкультури від загальнонаціональної культури настільки значний, що прихильники її виявляються в опозиції суспільству й вступають у конфлікт із існуючими в ньому традиціями й правилами життя. У таких випадках субкультура перетворюється в контркультуру.

Поняття культури застосовується також для позначення окремих форм культури (її галузей, компонентів, елементів, феноменів). У цьому змісті говорять про культуру праці, побуту, поведінки, моральної, правовий і т.п. Така типологія зв'язана зі структурним аналізом змісту культури.

Загальна історична типологія, яка охоплює локальні культури, що існували в історії людства не тільки на території Європи, але й на інших континентах Землі – це виділення двох історичних типів культури: традиційного й інноваційного. Будь-яка культура поєднує традиції й новації. Традиції – консервативний початок; вони забезпечують стабільність громадського порядку, без них у суспільстві запанував би хаос. Новації теж необхідні: завдяки ним відбувається розвиток суспільства й культури. Однак співвідношення між традиціями й новаціями складається по-різному. Традиційна культура характеризується домінуванням традиційності над новаторством. В інноваційній культурі, навпаки, новаторство домінує над традиційністю.

Широке визнання одержала історична типологія, у якій виділяються три типи культури, характерні для трьох стадій розвитку суспільства: доіндустріальна, індустріальна, постіндустріальна.

Доіндустріальне суспільство – це суспільство з аграрною економікою й традиційною культурою. Розрізняють два підтипи: примітивні, у яких панує суспільно-племінний спосіб життя; з'являються пізніше «цивілізаційні» суспільства, організовані як держави.

Індустріальне суспільство характеризується появою й прискорюваним із часом зростанням промислового виробництва, збільшенням міського населення, формуванням і розвитком національних культур.

Постіндустріальне суспільство – продукт науково-технічної революції ХХ ст., яка приводить до різкого росту продуктивності праці й суспільного багатства. Деякі риси культури цього суспільства присутні в економічно розвинутих країнах вже сьогодні.

Україна також прагне інтегруватись в світову спільноту, тому запроваджує політику реформ у всіх суспільних сферах. Духовне та національне відродження створює сприятливі умови для свідомого українського державотворення. Досвід передових країн показує, що орієнтація національного розвитку на кращі здобутки світової та вітчизняної культури стає опорою на шляху в стабільне майбутнє. Економічне піднесення неможливе без духовного та культурного відродження, без відродження національної культури.

Один із шляхів до культури – це формування національної свідомості. Національна свідомість великою мірою залежить від існування держави. Про пробудження національної свідомості свідчить підвищення інтересу людей до культурної спадщини. Національна свідомість – це почуття причетності до рідного народу його життєвих інтересів, гордість від його здобітків культури, тривога за його майбутнє, смуток за національні невдачі і втрати. Вона є показником морального здоров’я, духовної сили та інтелектуального потенціалу нації.