7.4. Українська культурна парадигма другої половини хх ст.

Реформаторські спроби хрущовського керівництва щодо лібералізації існуючого політичного режиму мали косметичний характер і не торкалися підмурків державного устрою. Половинчастість, непослідовність хрущовської «відлиги» простежувалася практично в усіх здійснюваних заходах радянського керівництва. Більшість громадян, засуджених за політичними звинуваченнями, не отримали повної реабілітації, а їхні права (поновлення на колишньому місці праці, повернення конфіскованого майна, компенсація за завдані збитки) не були повністю відновлені.

На початку 1960-х pp. процес реабілітації було фактично припинено. Кількість переглянутих справ щорічно зменшувалася, перевірки проводилися лише за особистою заявою громадян або їхніх родичів.

Непослідовність і обмеженість процесу десталінізації в СРСР у цілому і в Україні зокрема обумовили новий етап боротьби з будь-якими проявами інакодумства. Хрущов інколи повертався до терористичних методів. Проте терор як політика залякування та придушення політичних опонентів насильницькими засобами у хрущовську «відлигу» набув лібералізованих форм і застосовувався більш селективно та індивідуалізовано. Хиткість і незавершеність демократичних перетворень, розпочатих у другій половині 1950-х, у середині 1960-х pp. спричинили в країні крутий поворот до неосталінізму, зростання опозиційних настроїв серед різних верств населення, виникнення дисидентського руху в СРСР.

Політична «відлига» другої половини 1950-х pp. і пов’язаний із нею процес десталінізації радянського суспільства всупереч всім сподіванням майже не торкнулися церковного життя. Релігія, як і раніше, оголошувалась першопричиною всіх найбільш негативних суспільних явищ. Було прийнято низку рішень, спрямованих на усунення релігійно-церковних інституцій з найважливіших сфер життєдіяльності суспільства.

Якщо в 1960 р. в республіці було зареєстровано 7460 релігійних громад, то за наступні чотири їх кількість скоротилася на 1895. Факти свідчать про таке: якщо на 1 січня 1960 р. в Україні діяло 8207 церков і релігійних споруд РПЦ, то станом на 1 січня 1965 р. їх залишилось лише 4565.

Було закрито такі монастирі та скиті - Києво-Печерська лавра, Михайлівський жіночий монастир в м. Одесі, чоловічий монастир Глинська Пустинь у Сумській області та інші. На початок 1965 р. на карті України залишилось лише 9 монастирських обителей із колишніх сорока.

Адміністративне утвердження атеїзму в хрущовську «відлигу» відбувалося при повному нехтуванні статті 124 Конституції СРСР, яка гарантувала громадянам свободу віросповідання, вільне відправлення релігійних обрядів.

Державна антирелігійна політика кінця 1950-х - першої половини 1960-х pp. поєднувалася з активним нищенням Української греко-католицької церкви. На початку 1960-х pp., засудивши священиків УГКЦ В. Василика, З. Кисилівського, М. Винницького, викладачів греко-католицької семінарії І. Селезнюка, С. Лукача та багатьох інших, владні структури довели свою схильність до застосування терористичних методів у боротьбі з «непокірною» конфесією.

Антицерковна кампанія другої половини 1950-х - поч. 1960-х pp., що супроводжувалася форсованим подоланням «релігійності», адміністративним втручанням у діяльність релігійних організацій, викликала появу релігійного дисидентства. У лоні Російскої православної церкви існувало кілька течій, спрямованих як проти Московської патріархії, так і проти державних органів. Ідеться про спробу створення в першій половині 1950-х pp. єдиної незалежної Української церкви, діяльність «Комітету відновлення церкви і боротьби за її канонічну чистоту», «Християнського комітету захисту прав віруючих в СРСР», прилюдні виступи єпископа полтавського і кременчуцького Феодосія проти грубого втручання держави у справи церкви, правозахисна діяльність священиків П. Здрилюка, В. Романюка, протести віруючих проти масового закриття церков і монастирів, нищення святих місць тощо.

Серйозну силу являв собою рух за відновлення Української греко-католицької церкви, який виник практично відразу після неканонічного Львівського собору 1946 р. і знайшов своє виявлення у функціонуванні незареєстрованих релігійних громад, створенні організацій захисту прав віруючих («Ініціативна група захисту прав віруючих і церкви» на чолі з Й. Терелею, «Комітет захисту УГКЦ» - керівник І. Гель), ряді акцій протесту, богословських творах Й. Сліпого, В. Величківського, Р. Бахталовського.

Унаслідок державної політики щодо релігії і церкви в опозиції до режиму перебували представники римо-католицьких, іудейських громад. Високою активністю відзначалися опозиційні течії серед євангельських християн-баптистів, адвентистів сьомого дня, п’ятидесятників, що створили незалежні від держави духовні центри («Рада церков євангельських християн-баптистів», «Вірні і вільні адвентисти сьомого дня»), поширювали релігійний «самвидав», апелювали до світової громадської думки.

Відбувався підрив матеріальної бази релігії. У 1965 році в Україні церква втратила 64 культові споруди.

З 1966 р. розпочалося впровадження загальнообов’язкової десятирічної освіти. У початковій школі замість чотирирічного навчання було введене трирічне. В УРСР неухильно розширювалася мережа шкільних закладів, професійно-технічних училищ, відкривалися численні нові ВНЗ. До того ж зміцнювалася матеріально-технічна база. Водночас було чимало зроблено для розв’язання проблеми вчительських кадрів, поліпшення якості підготовки спеціалістів із середньою спеціальною освітою. Здійснення широких заходів щодо реформування школи дало змогу до 1976 р. завершити перехід до загальнообов’язкової середньої освіти в УРСР.

Статистичні дані промовисто свідчили про досягнення певного прогресу у розвитку загальної освіти в Україні протягом 1960-80-х pp. Мережа установ вищої освіти між 1965 і 1980 роками збільшилась на 14 одиниць (з 132 до 146).

З’явилося три нових університети – в Сімферополі, в Донецьку і Запоріжжі. Утім мережа вищих навчальних закладів була розвинутою лише в кількох областях: Харківській (21), Київський (19), Одеський (15), Дніпропетровський і Львівський (по 12), Донецький (10). В інших областях кулькусть вузів не перевищувала 3-4. Кількість студентів у вузах зросла з 690 до 853 тис.осіб. Досить вагому частку серед них складали студенти з країн «соціалістичної співдружності» і афро-азіатських країн.

Проте в умовах функціонування командно-адміністративної системи радянській школі не вдалося уникнути деяких негативних явищ. Запровадження середнього всеобучу, створення нових навчальних закладів, нарощування кількості фахівців із вищою освітою відбувалося на тлі поглиблення ідеологізації та денаціоналізації навчально-виховного процесу. Освіта в УРСР стрімко відставала від науково-технічного процесу і не відповідала потребам часу.

Рівень та якість підготовки фахівців як у республіці, так і в СРСР у цілому значно відставав від світового. Разом із тим офіційна влада, дотримуючись політики «злиття націй», стимулювала процес русифікації української школи. Нерівноправне становище української мови порівняно з російською значною мірою закріпила постанова ЦК КПРС від 31 червня 1978 р. «Про подальше вдосконалення вивчення й викладання російської мови в союзних республіках».

У цілому, незважаючи на чималу кількість істотних помилок і викривлень у реформуванні освітянської галузі у 1960-1980-х pp., в Україні вдалося створити значний високий науковий і культурний потенціал та забезпечити високий освітній рівень населення республіки.

Друга половина 60-х років стала епохою самвидаву, насамперед політичної публіцистики. З’явилися твори «Лихо з розуму» В. Чорновола – збірка документів і біографічних відомостей про жертви репресій 1965 – 1966 років; антисталінські статті В. Мороза «Репортаж із заповідника імені Берія» і «Серед снігів». У самвидаві публікувались десятки невеликих політико-публіцистичних розвідок, листів протесту, літературно-художніх творів. У Львові у 1970 році почав виходити самвидавчий журнал «Український вісник», який публікував заборонені твори, подавав інформацію про події суспільно-політичного характеру.

Згідно з законами і принципами, що домінували в радянському суспільстві, та з урахуванням науково-технічної революції, яка охопила передові країни світу, розвивалася наука в УРСР.

Основним науковим центром України продовжувала залишатись республіканська Академія наук. Академія Наук України складалась з трьох секцій, що об’єднували 9 відділів. Провідні напрямки досліджень визначалися секціями наук: фізико-технічних і математичних, хіміко-технологічних та біологічних, а також суспільних.

Екстенсивний розвиток економіки позначився на динаміці зростання наукового потенціалу України (якщо в 1960 р. загальна кількість науковців у республіці становила 46 тис., то на 1987 р. - 213 тис.), на збільшенні кількості нових спеціалізованих наукових установ, підрозділів, відділів, лабораторій, що входили до складу Академії наук (у 1962 р. її президентом став Б. Патон). Упродовж 1960-1980-х pp. учені АН УРСР проводили дослідження стосовно найважливіших напрямків науково-технічного прогресу. Зусиллями співробітників Українського науково-дослідного конструкторсько-технологічного інституту синтетичних надтвердих матеріалів АН УРСР у 1961 р. було одержано перші штучні алмази.

Колективом Інституту кібернетики АН УРСР на чолі з його директором В. Глушковим спроектовано і збудовано цифрову машину «Київ» (1960 р.), першу в СРСР керуючу машину широкого профілю «Дніпро» (1961 р.), машини «Промінь» (1962 р.), «Мир» (1964 р.).

З 1966 р. у Фізико-технічному інституті АН УРСР став до ладу найбільший у Європі лінійний прискорювач електронів. Практичних результатів домоглися українські науковці у галузі зварювання металів, зварних конструкцій і нових металургійних методів добування високоякісних та чистих металів і сплавів, у вивченні характеристик твердого тіла й низьких температур.

Широкого визнання в середині 1960-х років набули дослідження і винаходи групи вчених з Інституту теоретичної фізики АН УРСР під керівництвом академіка Миколи Боголюбова в галузі статистичної фізики, нелінійної механіки, квантової теорії поля, надплинності й надпровідності. Не мали аналогів у світі наукові розробки, здійснювані співробітниками конструкторського бюро «Південне» (засноване в 1954 р. у Дніпропетровську) в галузі аеродинаміки, балістики, матеріалознавства, ракетобудування. Вагомим був внесок учених та фахівців КБ «Південне» у реалізацію космічної програми СРСР. Під орудою генеральних конструкторів М. Янгеля (1954-1971 рр.) та В. Уткіна (1971-1990 рр.) у Дніпропетровському ракетно-космічному центрі було створено декілька поколінь вітчизняних бойових ракет, відомі космічні носії «Космос», «Інтеркосмос», «Циклон-2», «Циклон-3», ракетно-космічна система «Енергія - Буран».

Практичну цінність мали наукові здобутки колективів учених у царині сільськогосподарських наук. У Миронівському науково-дослідному інституті селекції і насінництва пшениць, очолюваному академіком АН УРСР В. Ремеслом, були створені сорти озимої та ярої пшениць (Миронівська-264, Миронівська ювілейна, Миронівська яра та ін.), які пізніше стали всесвітньо відомими. Вітчизняні селекціонери виводили нові сорти кукурудзи, цукрових буряків, картоплі, винограду. Помітні зрушення відбулися у галузі біотехнологій.

Проте значна кількість наукових новацій, технологій і винаходів не була запроваджена у виробництво. Командно-адміністративний механізм господарювання, перевага екстенсивних шляхів розвитку економіки над інтенсивними призводили до ігнорування всіх цінних ініціатив науковців, досягнення науково-технічної революції. На початок 1980-х pp. лише 10-15% підприємств були механізовані або комплексно автоматизовані.

Бюрократичні перепони, ідеологічний диктат не тільки гальмували фундаментальні дослідження, а й породжували несприятливу атмосферу в творчих колективах науковців. У надзвичайно складних умовах перебувала вітчизняна історична наука. Певне національне пожвавлення, що випало на першу половину 1960-х pp., змінилося тривалою прохолодою до всього національного. Особливо сильні «заморозки» відчувалися в період перебування на посаді секретаря ЦК КПУ з ідеологічних питань В. Маланчука. Останній усіляко прагнув підтвердити інтернаціоналістський характер своєї діяльності, рішуче брався за ліквідацію навіть незначних здобутків, здійснених з ініціативи української наукової інтелігенції. З ініціативи В. Маланчука у першій половині 1970-х pp. відбувався спланований в ідеологічних підрозділах ЦК КПУ справжній погром історичної науки, були відлучені від роботи найбільш кваліфіковані наукові кадри.

Під жорстким пресом ідеології опинився Інститут історії АН УРСР. У його стінах не знайшлося можливості для обговорення цікавої за своїм задумом статті Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?» (у цій науковій розвідці піддано критиці офіційну інтерпретацію Переяславської угоди 1654 p.), яку відразу ж було віднесено до розряду антирадянських. Після видання згаданої праці за кордоном її автора переслідували, обмежували в друці. У 1972 р. були звільнені з роботи кандидати історичних наук Олена Апанович та Олена Компан, які власними коштами підтримували «громадські каси» допомоги українським політв'язням. З острахом бралися за перо І. Бойко, К. Гуслистий, І. Гуржій, В. Дядиченко, Я. Дзира, які творили історичну науку не в руслі ідеологічних потреб партії.

Суперечлива ситуація в царині культури в середині 1960-1980-х pp. визначалася, з одного боку, посиленням ідеологічного диктату, консервацією елементів і традицій «культового» періоду, з іншого - пробудженням національної самосвідомості. Лише за період з 1959 по 1966 кількість літераторів республіки збільшилась з 527 до 770 чоловік.

Жорсткий ідеологічний пресинг, введений Маланчуком і його найближчим оточенням, відчували на собі українські письменники. За нехтування принципів соціалістичного реалізму було піддано остракізму та гонінням визнаних майстрів слова Олеся Бердника, Івана Білика, Євгена Гуцала, Миколу Лукаша, Григорія Кочура, Бориса Антоненка-Давидовича, Миколу Руденка, Василя Стуса, Станіслава Тельнюка. У січні 1972 р. за написання автобіографічної повісті «Більмо» про перебування в радянських політичних таборах (книгу опубліковано на Заході і перекладено багатьма мовами світу) було заарештовано й засуджено до семи років таборів і 3-річного заслання львівського письменника М. Осадчого.

За написання та переправлення на Захід у 1975 р. літературно-публіцистичної розвідки «Набої для розстрілу» («Ненько моя, ненько»), присвяченої судовому процесу «Спілки визволення України», було ув'язнено письменника, кінематографіста Гелія Снєгірьова.

Гострої критики з боку вищого політичного керівництва зазнали роман Р. Іваничука «Журавлиний крик» , за нібито хибно зображені сторінки історії Запорозької Січі. Надмірне захоплення козаччиною в романі; «Собор» ставилося в провину одному з патріархів української літератури Олесю Гончару.

В 1970-х - на початку 1980-х pp. штучно замовчувалася творчість талановитої української поетеси Ліни Костенко. Навіть тоді, коли її віршований роман «Маруся Чурай» (1979 р.), у якому змальовується епоха Б. Хмельницького, набув широкого розголосу, декламувався на різноманітних неофіційних літературних вечорах, численні цензори продовжували штампувати висновки про недоцільність публікації непересічного літературного твору.

Водночас, попри численні ідеологічні кампанії, гонитви й репресії, українська література збагатилася низкою високоякісних, майстерних творів, а саме: творами О. Гончара «Берег любові», «Бригантина», «Циклон», «Твоя зоря», «Тронка», романами Ю. Мушкетика «Позиція», «Рубіж», «Яса», М. Стельмаха «Велика рідня», «Кров людська - не водиця», «Хліб і сіль», збірками віршів І. Драча, І. Жиленко, Р. Лубківського, О. Забужко. Широкою популярністю серед читацького загалу користувалися історичні романи П. Загребельного «Розгін», «Диво», С. Скляренка «Святослав» і «Володимир», драматичні твори М. Зарудного, п’єси В. Минка.

В Україні 1965 р. працювало 60 театрів, які протягом року відвідували близько 15,5 мли. глядачів. Протягом 1958-1965 рр. кількість глядачів у театрах республіки зросла з 14,3 до 15,5 млн. на рік.

У співдружності з театрами плідно працюють українські драматурги. Лише за вказаний період у театрах поставлено 100 їхніх п’єс. Схвалення громадськості дістали вистави «Фауст і смерть» О. Левади, «Веселка» М. Зарудного, «Потомки запорожців» О. Довженка, «Де твоє серце» О. Коломійця та ін.

Розвиток театрального і пісенного мистецтва в Україні тісно пов’язаний з такими видатними майстрами сцени, як Н. Ужвій, В. Дальський, В. Добровольський, О. Кусенко, Д. Гнаюк. Значних творчих успіхів досягли майстри сцени і кіно І. Миколайчук і .Б. Брондуков. Лише в 70-80 рр. стають відомі більш оригінальні рішення таких режисерів, як А.Скибенко, С. Сміян, В. Афанасьєв, С. Король, М. Шейко.

В 50-80-х, навіть за умов ідеологічного тиску, значні досягнення має українська музика. Створени нові опери (Г. Жуковського, О. Мейтуса, Г. Таранова, В. Кирейко, Г. Майбороди, К Данкевича); балети (автори - М. Скорульський, Д. Клебанов, К. Данькевич); симфонії (В. Борисов, А. Штогаренко, Г. Майборода). У вокальному та симфонічному жанрі талановито виявили себе Л. Ревуцький, М. Веріковський, Ф. Козицький, в хоровому - П. Гайдамака, Ф. Козицький, К. Данькевич, пісенному - П. Майборода, Ф. Филипенко, І. Шамо.

Плідною була творчість композиторів старшого покоління, її збагачувала авангардна музика композиторів-шістдесятників Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Сильвестрова, В. Загоруєва. Розвиток української музики характеризувався збагаченням усіх її жанрів, зокрема великої музичної форми. Увагу глядачів привернули опери «Арсенал», «Тарас Шевченко» Г. Майбороди, «Назар Стодоля» К. Домінчина, «Украдене щастя» Ю. Мейтуса, балети «Чорне золото» В. Гомоляки, «Тіні забутих предків» В. Кирейка та ін.

Свідченням успішного розвитку української музики стали симфонічні твори. Композитори відображали в них актуальні проблеми сучасності, демократизували музичну мову творів. Громадськість зустріла їх схвально. Це Друга симфонія Б. Яровинського, цикл «Батьківщина» М. Дремлюги, сюїта «Король Лір» Г. Майбороди, симфонічні композиції Л. Колодуба, В. Губаренка, Я. Лапинського.

Людиною великого таланту і музичного чуття був В. Івасюк - молодий композитор, уродженець Буковини. Він мав хист до музики, і до поезії, складав віршовані тексти для своїх музичних творів. Його пісні «Я піду в далекі гори» (1968 р.), «Водограй» (1969 р.), «Червона рута» (1969 р.) заспівала вся Україна, та й не тільки. Пісня «Червона рута» дала назву фестивалю української пісні та музики, який з 1989 року регулярно проводиться в різних містах України.

Нових барв набула в 70-80-ті роки музика Лесі Дичко, І. Шамо,М. Скорика, Є. Станковича. Широкою популярністю користувалися виконавці масової естрадної пісні Софія Ротару, В. Зінкевич, Н. Яремчук.

Пропаганді музичної творчості українського народу сприяла діяль­ність таких художніх колективів, як Державний симфонічний оркестр України, капели «Думка», «Трембіта», Український народний хор, За­карпатський народний хор, вокальне тріо сестер Байко, квартет ім. М. Лисенка та багато інших. В Житомірі народився піаніст світової слави Святослав Ріхтер (1915 – 1997 рр.).

Через великі перепони прокладали шлях нові напрямки в кіномистецтві. Йому відводилось провідне місце в ідеологічній роботі. Звідси виняткова увага до нього, і 60-80-ті роки здійснено ряд організаційних заходів, спрямованих на піднесення рівня роботи всіх кіностудій республіки - Київське ім. О. Довженка, Ялтинської, Одеської, студії хронікально-документальних та науково-популярних фільмів.

Лояльний до новї влади розпочав свою діяльність геніальний кінорежисер Олександр Довженко («Звенигора», «Арсенал», «Земля», кінофльм «Земля» у 1958 році занесений Міжнародним журі до списку 12-ти найкращіх фільмів світу). Сценарій «Україна в огні», здалася підозрілою керівництву і лише у 1960р. дружина Довженко Ю. Солнецева реалізує його задум у кінострічці «Повість полумяних літ». Киівська кіностудія імені О. Довженко стала колисткою вітчизняної кінематографії.

Визначним явищем українського кіно стала творчість С. Параджанова, Ю. Іллєнка, Л. Осики, О, Фіалка, О. Савчснка, Р. Сергієнка, К. Муратовой Л. Бикова.

Українське «поетичне кіно» - це злет українського кіномистецтва, почалося з середини 60х рр. з Шедевра С. Параджанова «Тіні забутих предків» (1965 р.), Л. Осики «Камінний хрест» (1968 р.), «Захар Беркут» (1971 р.), Ю. Ілленка «Білий птах з чорною ознакою» (1972 р.), В. Дениченка «Сон» (1964 р.).

Л. Бикова «В Бій ідуть тільки старики» (1972 р.), де дало спробувати свох сили в галузі кінодраматургії І. Драч та Д. Павличко й виявилась акторська майстерність І. Миколайчука (1979 р. він сам блискуче виступив як режисер у стрічці «Вавилон - ХХ»). Про зростання міжнародного авторитету українського кіно свідчать той факт, що 1965 р. фільми «Тіні забутих предків» та «Білий птах з чорною ознакою» одержали призи на міжнародних фестивалях, що затвердило високий професійний і мистецький рівень українського кінемаматографу.

Яскраво виражений національний характер, гостра проблематика більшості цих фільмів не знайшла підтримки у влади. Було Заборонено для прокату фільми Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих», К Муратової «Короткі зустрічі» та «Довгі проводи», М. Рашеєва «Заячий заповідник».

З кінця 60-х почалася зростати увага до проблем приватної людини. На кіностудії в Одесі режисер Кіра Муратова показала драму буднів у картинах «Короткі зустрічі» (з В. Висоцьким в гол.ролі) і «Довгі проводи». Але глядачі побачили цей фільм тільки в кінці 80-х років, хоча на цей час К. Муратова вже отримла світове визнання, як видатний режисер.

Стилістика К. Муратової еволюцінувала від тоного ліризму її картин 60-70-х до більш жорстокої, гротескної манери, в якій поставлені фільми 80-90х рр. Дехто з мистецтвознавців називає фільм, К. Муратової мистецтвом абсурду. Серед них: «Зміна долі», «Асмтенічний синдром», «Чутливий міліціонер», «Захоплення», «Три історії», «Остаточний діагноз», «Другорядні люди». В цих фільмах режисер К. Муратова постає перед глядачами як людина без ілюзій на рахунок теперішньої дійсноті і персонажів, що іі наповнюють.

Починаючи з 60-х років ХХ ст. розпочалася відбудова міст і сіл України. Зберігається принцип регулярного планування міст. За таким принципом створено новий архітектурний ансамбль Хрещатика в Києві, збудований у стилі модерну з активним використанням декору та національних мотивів.

Готелі, санаторії, дитячі табори споруджувалися в полегшеному вигляді, з чітким розплануванням. Такими є готель «Славутич» (Київ, 1965-1972 рр., арх. В. Ладний, Г. Кульчицький), табір «Морський» (Артек, 1962 рр., арх. О. Полянський, Д. Вічухін, Н. Гіговська). Класичні традиції властиві спорудам річкових вокзалів (Київ, 1961 р.; Черкаси, 1963 р.). У побудові київського Палацу школярів (1962-1965 рр.; арх. О. Милецький, Е. Більський) домінують скло і металічні конструкції.

Архітектори продовжували звертатись до форм української народної архітектури найчастіше в побудовах пансіонатів (1963 р.; Яремче, Івано-Франківської обл.), ресторанів з поетичними назвами «Млин», «Вітряк», «Наталка».

Серед громадських споруд 70-х років художньо вирізняються Палац культури «Україна» (1970 р., арх. Є. Маринченко та ін.), Будинок інституту технічної інформації (1971 р., арх. Л. Новиков; Ю. Броєв) у Києві та Дніпропетвроську оперні театри (1974 р.; арх. Б. Жежерін).

У 70-х роках стали заповідниками міста Львів, Луцьк, Кам’янець-Подільський, Новгород-Сіверський, Переяслав-Хмельницький. Розбудовуються музеї народної архітектури і побуту. Нині їх в Україні п’ять - у Києві, Львові, Ужгороді, Переяславі-Хмельницькому, Чернівцях.

У 80-ті яскраве вирішення та пошуки нових художніх образів виявились в архітектурі за індивідуальними проектами, що переважно торкнулось збудованих театрів майже в усіх обласних центрах. Театр у Черкасах, 1965 р. Театр драми і музичнох комедії імені М. Щепкіна у Сумах. 1978 р. Оригінально вирішені будинки двох меморіальних музеїв, передусім музей Миколи Островського у Шепетівці (1979 р.; арх.М. Гусєв, В. Суслов), літературно – меморіальний музей М.Коцюбинського у Чернігові (1984 р.; арх. О.Ігнащенко, Ю.Дмитрук).

По-справжньому новаторськими спорудами стали концертні зали «Україна» у Харкові (1963 р.; арх. В. Васильєв, Ю. Плаксиєв та ін.) та Києві (1970 р.; арх. Є.Мариченко).

Значною є і скульптурна спадщина другої половини ХХ ст. Розгортується творчість М. Лисенка, яка характеризується прагненням до монументальності, досягненням синтезу культурних та архітектурних норм. Відомі монументальні твори (у співавторстві): Холм Слави у Львові (1958), пам’ятник радянським громадянам та військовополоненим Радянської армії, знищеним фашистами в Бабиному Яру в Києві (1975 р.).

В скульптурах Галини Петрашевич переважають жіночі мотиви (1956 р.; портрет народної артистки СРСР Н.М.Ужвій). Її мистецька спадщина налічує понад 300 скульптурних творів.

Творчість Еммануїла Миська (1929-2000 рр.) - окрема сторінка в історії українського мистецтва та львівської скульптурної школи. Він охопив різні мистецькі жанри: від монументальних (у співавторстві) - до медальєрства. В творчому доробку митця - низка творів на честь видатних діячів української та світової культури («І. Франко і світова культура» - співавт. Й.Садовський; 1986).

У Києві встановлено пам’ятник Миколі Щорсу (1954; скульптори М.Лисенко, В. Бородай, архіт. О.Власов, О. Заваров).

У 60-80-ті роки видатний ураїнський скульптор, живописец, заслужений діяч мистецтв УРСР, лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Щевченка, І. Гончар був автором памятників М. Горькому в Ялті, Т. Шевченку в Ягониці.

До кращих у художньому відношенні тогочасних монументів належать: у Києві - пам’ятники російському поету О. Пушкіну (1962 р.) українському композитору М. Лисенку (1965 р.; скульптор О.Ковальова); у Володимірі-Волинському - меморіальний пам’ятник жертвам фашизму (1965-1966) скульптори Т.Бриж, Є.Дзиндра.

Розвиток монументальної скульптури пов’язаний з діяльністю львівських скульпторів. У Львові 1964 р. споруджено пам’ятник Іванові Франку (скульптори В.Борисенко, Д.Крвавич, Е.Мисько, В.Одрехівський). Це був перший у країні монумент, присвячений Каменяреві, водночас і перший твір львівських скульпторів, який засвідчив високопрофесійне вирішення проблеми синтезу монументальної скульптури з архітектурою та природним середовищем.

Спроби модернізувати скульптуру здійсни Теодозія Бриж - яскрвий представник Львівської школи скульптури. Йдеться про серію до старослав’янської міфології 1968-1970; «Бог війни», «Бог землі», «Бог вогню»), серію «Лісова пісня»; надгробні пам’ятники у Львові; Янівський цвинтар - поету В. Антоничу; Личаківський цвинтар - художнику Л. Левицькому, передусім привертає увагу «Орфей» (1976) - статуя надгробного памятника видатній оперній співачці Соломії Крушельницькій.

У духовних надбаннях українського народу в 60-80-ті роки гідне місце посідало образотворче мистецтво, яке досягало нового, вищого ступеня розвитку.

Тематика українського живопису цього періоду продовжує панувати теми героїчної боротьби народу, але поруч з цим все більшого поширення набувають образи сучасників і образи природи у Н. Глущенка, І. Бокшая, С. Шишка, Т. Яблонської її картина «Весна» (1950 р.).

Відроджують давню традицію українського народного живопису Т. Яблонська та В. Зарецький. Вони стали фундаторами фольклорного напрямку в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивається в наступні десятиріччя.

Високу оцінку дістали кратини «Ранок Сибіру» В. Чеканюка, «Незабутнє», (1950 р.), А. Плпменицького, «Урожай» А. Сафаргаліна, «Вистояли» .

Найвідоміший художник Західної України є Роман Сельський (1903-1990 рр.). Як педагог він орієнтував молодих художників на спадщину світового мистецтва. Був художником широкого діапазону, проте найповніше себе виявив у краєвиді та натюрморті, звертаючись до природи Криму, Карпат, околиць Львова: «На березі моря. Уютне» (1964 р.), «Чорногора» (1968 р.). Ці ж теми він продовжує в подальшій творчості: «Причал в Аккермані» (1970 р.), «У Чорногорі» (1972 р.), «Село Дземброня» (1975 р.).

Художники О. Лещинський і В. Манастирський (вихованці Варшавської академії мистецтв) були яскравими представниками постімпресіоністичного краєвиду. Вони надавали перевагу карпатським краєвидам, незмінно природу бачили заповнену сонцем, у переливчастій грі чистих дзвінких барв, В. Манастирський (з 1968 - професор Інституту) автор картин: «Гуцульський гурток народної музики» (1951 р.) «Леґінь» (1949 р.), «Верховинка» (1960 р.).

Упродовж 50-70-х років посилилося партійно-ідеологічне керівництво мистецтвом. Рішучий напрям до тематичної картини позначився на художніх виставках Львова. З перших випускників у Львові залишився Д. Довбошинський вважав революційну тему своїм громадянським обов’язком. Його малярство емоційне, значну роль виконують колорит і характер пластики. «Молоді (Гуцульська пара)» (1967 р.), «Біля струмка» (1678 р.), «Пісня Чорногори» (1980 р.). Привертає увагу «Портрет професора Дмитра Крвавича» (1988 р.). Особливо малює Львів: «Вежа Корнякта» (1971 р.), «Собор у Львові» (1970 р.).

С. Коропчак (1920 – 2000 рр.) трактує краєвид фактурно-драматизовано з романтичним піднесенням («Над ставком», 1973 р.).

Краєвиди В. Птика характеризує епічність, монументальність та декоративність: «Запоріжжя. Дуб» ( 1986 р.), «Дусанівська земля» (1983 р.).

Зпочатку 70-х років українські митці, звертаються до монументального мистецтва. В цьому напрямку в той час працювали: Ю. Єгоров, О. Дубовик, В. Маринюк, В. Шуревич, В. Гонтаров, В. Биков, В. Гриоров. Яскравою ілюстрацією українського монументального живопису є оформлення вестибюлю Національної бібліотеки України ім. В. Вернандського, яке виконали у техниці енкаусьтики В. Пасивенко та В. Прядко.

У 80-ті роки художників об’єднувало критичне відношення до поширеної у Львові стихійної експресивної живописності. Початком такого мислення виявили: О. Мінько «Теплий травень» (1981 р.), «Сонячний ранок у полі» (1985 р.), З. Флінт «Свято урожаю» (1973 р.), «Перші покоси» (1983 р.).

Львівське товариство художників на при кінці 80-х доповнив М.Бідняк. Він творив у всіх художніх жанрах, але насамперед у сакральному малярстві - «Чорнобильська богоматір».

У 1984 році Верховна Рада СРСР схвалила «Основні напрями реформи загальноосвітньої і професійної школи». Цим законом стверджувався єдиний тип середньої школи. Були уніфіковані професійно-технічні училища (ПТУ) різних типів. Тепер всі вони давали поряд з професією загальну середню освіту. Запроваджувалось за бажанням батьків навчання шестилеток.

Зростає кількість студентів денної форми навчання, а кількість студентів вечірньої та заочної форми навчання не зростала, але залишалася високою. Зокрема у 1985-1986 роках на вечірніх відділеннях вузів навчалося 97 тисяч, а на заочних – 299 тисяч студентів. Підготовка спеціалістів на денних відділеннях вузів краще забезпечувалася фінансовими і технічними ресурсами, але була незадовільною у порівнянні з високо розвинутими країнами Заходу.

В 1985 році в науковому центрі України – в республіканський Академії наук нараховувалось 15,3 тисячі науковців. Деякі дослідження, відкриття та розробки вчених не мали аналогів у світі. Перш за все це стосується математичної науки. Головною організацією в СРСР із створення автоматизованих систем проектування електронно-обчислювальних машин став Інститут кібернетики. Впродовж двох десятиріч його очолював академік В. Глушков, а потім – академік В. Михалевич.

Могутнім імпульсом духовного відродження української культури після тривалого періоду денаціоналізації та політичних репресій став IX з’їзд письменників України (червень 1986 р.), на якому увагу громадськості було привернуто до проблем функціонування української мови в республіці. Прозвучала правда про масштаби Чорнобильської катастрофи, про злочини дії влади. З цього часу почалося відродження, яке започаткувала творча еліта України. Народ довідався правду про тотальне нищення української інтелігенції в часи сталінського режиму, про голодомор 1932-1933 рр.

Після обрання нового лідера країни Михайла Горбачова, з метою оновлення застарілої тоталітарної системи, поліпшення економічної та політичної ситуації в країні біло проголошення курс на «перебудову» радянського суспільства, прискорення соціально-економічного розвитку і розширення гласності в СРСР.

Складовими цього курсу були: науково-технічний прогрес; технічне переозброєння машинобудування; активізація «людського фактора».

Проголошення гасел побудови «гуманного, демократичного соціалізму» в СРСР, що мав забезпечити політичний плюралізм, виправлення деформацій у національному питанні, збільшення ролі державних органів в управлінні народним господарством, розширення економічних прав підприємств при збереженні непохитності основ існуючого режиму, стимулювали стрімкий розвиток демократизації суспільного життя в Україні.

З 1988 р. перебудовчий процес в Україні набув мітингового характеру. В цей час були закладені основи політичного плюралізму та багатопартійності в Україні.

Запровадження політичного плюралізму та прийняття союзним керівництвом рішення про вилучення зі ст. 6 Конституції СРСР слів про «керівну і спрямовуючу роль КПРС» (березень 1990 р.) поклали початок процесу виникнення нових політичних партій.

Після виборів у березні 1990 р. народних депутатів до Верховної Ради України остання вперше в історії України почала працювати у парламентському режимі. Документом історичної ваги можна вважати Декларацію про державний суверенітет України.

Черговим кроком Верховної Ради на шляху розбудови незалежної Української держави стало прийняття 2 серпня 1990 р. Закону «Про економічну самостійність Української РСР».

На кінець 1990 р. в умовах наростання національно-демократичного руху, втрати монолітності в рядах КПРС та посилення кризових явищ у народному господарстві Україна стрімко наближалася до проголошення своєї незалежності.

Перебудовчі процеси сприяли налагодженню стосунків між державою та релігійними конфесіями. Відкривалися нові церкви, багато храмів і культових приміщень було повернуто віруючим. У 1987 р. частково з підпілля вийшла заборонена Українська греко-католицька церква. У цей час у Львові активізував свою роботу Комітет захисту Української греко-католицької церкви - правозахисна організація священнослужителів і віруючих УГКЦ, що ставила за мету відновлення Української греко-католицької церкви в СРСР. Комітет очолив політв’язень із багаторічним стажем Іван Гель. Об’єднавши навколо себе впливових політичних і релігійних діячів, Комітет захисту УГКЦ виробив і обґрунтував тактику боротьби за легалізацію греко-католицьких громад в Україні. Протягом 1988-1989 pp. Комітет став ініціатором проведення масових богослужінь, маніфестацій і демонстрацій у Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Стриї та інших містах Західної України, а також сприяв підготовці петиційних кампаній, численних звернень до органів державної влади з вимогами реабілітації УГКЦ. Кульмінаційним моментом в акціях протесту, організованих Комітетом захисту УГКЦ, стали богослужіння та маніфестація у Львові 17 вересня 1989 р. (у ній взяло участь близько 200 тис. осіб) та перманентне голодування українських католицьких активістів у Москві, яке тривало з 19 травня до 24 листопада 1989 р.

Зважаючи на масовий рух за легалізацію УГКЦ в Україні, його широку підтримку міжнародним співтовариством, а також позицію Ватикану, 1 грудня 1989 р. голова Ради у справах релігії при Раді Міністрів УРСР М. Колесник за кілька годин до зустрічі М. Горбачова з Іоаном-Павлом II був змушений прилюдно заявити про надання греко-католицьким громадам права реєстрації нарівні з іншими релігійними конфесіями.

Виходячи з цього, 23 січня 1990 р. в Преображенській церкві у Львові відбувся Собор УГКЦ, який визнав рішення Львівського собору 1946 р. неканонічними і незаконними та проголосив Акт про легалізацію УГКЦ.

Напередодні відзначення 1000-ліття хрещення Руси-України розпочався процес відродження Української автокефальної православної церкви. 19 серпня настоятель храму Петра і Павла у Львові о. Володимир Ярема разом із паствою оголосили про свій розрив із Російською православною церквою і про перехід до УАПЦ. Провід УАПЦ очолив колишній єпископ житомирський і овруцький РПЦ Іоан Боднарчук. 5-6 червня 1990 р. у Києві відбувся Всеукраїнський православний собор за участю понад 700 осіб, у тому числі 7 єпископів. Він затвердив відродження УАПЦ і обрав Патріархом київським і всієї Руси-України керівника Північноамериканської митрополії УАПЦ, митрополита Мстислава (Скрипника). Патріарх Мстислав таким чином об’єднав УАПЦ в Україні з УАПЦ в США та діаспорі.

Стривожена бурхливим процесом національного відродження в Україні, РПЦ вирішила піти на певні поступки. У лютому 1990 р. Помісний собор РПЦ перейменував Український екзархат РПЦ в УПЦ Московського патріархату і надав їй автономію. Митрополит Філарет (Денисенко) був довічно обраний Предстоятелем УПЦ.

Новим етапом відносин держави з усіма представниками релігійних конфесій стало прийняття Закону «Про свободу совісті та релігійні переконання», ухваленого Верховною Радою УРСР 26 квітня 1991 р. Згідно з новим правовим документом релігійні організації отримали статус юридичної особи, були врегульовані терміни реєстрації релігійних громад, їхнє право на власність.

Значними подіями культурного життя 1986-1989 рр. були проведений у Львові міжнародний симпозіум ЮНЕСКО «Іван Франко і світова культура», присячений 130-річчю від дня народження І. Франка і виходу в світ 50-томного видання його творів, відзначення 175-річчя від народження Маркіяна Шашкевича і 150-річчя виходу у світ альманаху «Русалка Дністрова» з відкриттям у с. Підлиссі Золочівського району Львівщини літературно-меморіального музею, 100-літнього ювілею одного з найбільших українських режисерів і акторів Леся Курбаса та ін.

Яскравим свідченням національного відродження було зростання інтересу широкого загалу до історії України. Вже наприкінці 80-х початку 90-х років були опубліковані заборонені чи призабуті праці Миколи Костомарова, Михайла Грушевського, Дмитра Яворницького, Івана Крип’якевича та багатьох інших видатних істориків, зокрема діаспорних. Відновлення видання журналу «Літопис Червоної Калини», докорінно змінили характер своєї діяльності «Український історичний журнал», «Архіви України», «Пам’ятки України».

На хвилі демократизації у другій половині 1980-х - на початку 1990-х pp. на сторінках часописів «Дніпро», «Київ», «Вітчизна», «Жовтень», «Україна» з’являються твори письменників Розстріляного відродження М. Зерова, М. Драй-Хмари, Г. Косинки, М. Куліша, наукова спадщина М. Грушевського, О. Єфименко, М. Костомарова, Д. Яворницького, творчий доробок шістдесятників В. Стуса, І. Світличного, Л. Костенко, В. Симоненка, Є. Сверстюка, друкуються мистецтвознавчі розвідки про незаслужено забутих художників Н. Онацького, О. Заливаху, А. Антонюка, І. Марчука.

Помітний резонанс в Україні мали нові твори українських письменників: поема І. Драча «Чорнобильська мадонна», документальна повість Ю. Щербака «Чорнобиль», публіцистика І. Дзюби.

Концептуальному переосмисленню минулого українського народу сприяло пожвавлення міжнародних зв’язків учених-гуманітаріїв, насамперед з українською діаспорою. У червні 1989 р. неподалік Неаполя на конференції за участю провідних українських учених з діаспори та України, а також славістів Європи засновано Міжнародну асоціацію україністів (МАУ), а в жовтні створено Республіканську асоціацію україністів, президентом якої став відомий учений та громадсько-політичний діяч Іван Дзюба. Через кілька днів у Львові відновило свою діяльність Наукове товариство імені Шевченка (діяло як неофіційна Академія наук українського народу в 1892-1940 рр.).

У серпні 1990 р. в Києві відбувся перший Конгрес МАУ за участю провідних учених України та української діаспори – Омеляна Пріціка, Григорія Грабовича, Ігоря Шевченка, Юрія Шевельова, Тараса Гунчака, Василя Маркуся, Ореста Субтельного, Богдана Кравченка та ін. Принципові проблеми історії України були обговорені 3-5 вересня 1990 р. вченими України та діаспори у місті Славське на Львівщині, а також 6-7 вересня на міжнародній конференції «Українці в зарубіжному світі» у Львові. З 1990 р. почав видаватися українською мовою «Кур’єр ЮНЕСКО», що стало знаменною загальнокультурною подією.

Спілка письменників та Інститут літератури імені Т. Шевченка чимало зробили для повернення творчої спадщини Б. Лепкого, М. Зерова, В. Винниченка, В. Симоненка, В. Стуса, а також письменників з діаспори – Євгена Маланюка, Тодося Осьмачки, Івана Багряного, Уласа Самчука.