Питання до самоконтролю

1. Який розвиток мала духавна культура українського народу кінця ХVІІІ ст.?

2. Українське національне відродження наприкінці ХVІІІ ст.

3. Особливості Кирило-Мефодіївського братства.

4. Що таке «Руська трійця»?

5. Який розвиток мала українська наука у ХІХ ст.?

6. Якими були архітектурні стильові традиції ХІХ ст.?

7. Українська національна школа в образотворчому мистецтві.

8. Засновник української класичної музики Микола Лисенко.

9. Якими були культурні здобутки Галичии?

10. Видатні українські поети ХІХ ст.

11. Який розвиток мала освіта в ХІХ ст.?

12. Якими були успіхи в драматургії і театральному мистецтві?

13. Яка роль Т.Г. Шевченка в становленні української національної самосвідомості?

Розділ 7. Українська культура і духовне життя в хх ст.

7.1. Розвиток української культури на початку хх ст. Особливості українського модерну

На межі ХІХ-ХХ ст. в Україні означилися кількісно-якісні зміни. Культурне життя в кожну епоху складається під впливом певних історичних, суспільних та політичних умов. Українська культура, перебуваючи під різними державними утвореннями, зберігла єдність не завдяки політичній владі, а переважно всупереч їй. Основою єдності стали набуті традиції, звичаї, відповідний етичний і гуманітарний дискурси. За століття іноземного панування в Україні накопичився значний потенціал громадського самоврядування та його культурно-дискурсивного забезпечення у піснях, легендах, казках, фольклорі, літературі, а також у певних обрядах і звичаях. Основним осередком культурного життя в Україні була традиційна громада з рівними правами кожного на вибори старости (війта), скарбника, часом писаря. У зв’язку з політичними обставинами громадське самоврядування зосереджувалося зазвичай у сільскому середовищі, хоча земства мали значний вплив у деяких містах Слобожанщини. Західна Україна на початку ХХ ст. зуміла досягти успіхів культурної самоорганізації в освіті, релігії, спортивних і наукових товариствах, мистецьких гуртках тощо.

У цей період у всіх галузях культури проступали ознаки пошуків нових шляхів, панує відчуття наростаючих принципових змін. Відбувається інтенсивне творення духовних цінностей у літературі, мистецтві, архітектурі, науці. Цей період насичений важливими подіями. Гострі політичні баталії у російському суспільстві, невдала російсько-японська війна, реврлюція 1905-1907 рр. втягли українців в загальноросійські процеси визвольного руху. Питання перебудови Російської імперії витіснили українські інтереси на другий план.

У Галичині, Буковині, на Закарпатті початок ХХ ст. був позначений зростанням визвольних тенденцій, посиленням суспільного руху. Національна і політична свідомість поширилася на всі верстви населення. У Львові продовжує діяти Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Вдало керує ним М. Грушевський – єднає наукові сили, збирає фонди, створює бібліотеки.

Товариство заснувало у Львові «Літературно-науковий вісник» (1898-1907 рр.). Він став всеукраїнським літературним органом, де друкувалися найкращі літературні сили України. У 1907 році вісник було переведено зі Львова до Києва. У цьому ж році в Києві на гребні національно-культурного руху було створене Українське товариство ім. Т. Шевченка. Навколо нього згуртувалися значні наукові сили та визначні вчені: М. Грушевський, Б. Грінченко, Г. Павлуцький, О. Левицький, М. Сумцов, В. Модзалевський. Саме завдяки їм були закладені міцні підвалини для утворення осередку національної науки – Української Академії наук.

Велику науково-дослідну діяльність відродила етнографічна комісія НТШ. Її керівник Володимир Гнатюк опублікував фольклористичні праці «Коломийки», «Гаївки», «Колядки і щедрівки», а також «Етнографічні матеріали з Угорської Русі». Підсумком етнографічних експедицій стала підготовлена В. Шухевичем фундаментальна п’ятитомна монографія «Гуцульщина».

З 1905 році українська інтелігенція почала створювати просвіти у Східній Україні на зразок західноукраїнських. Перші просвітні організації виникли у Катеринославі, Одесі, потім – у Києві, Житомирі, Кам’янці-Подільському. Житомирська просвіта була тісно зв’язана з волинським товариством боротьби з неписьменністю, яке існувало з 1901 р. Заодами Михайла Коцюбинського та Іллі Шрага в 1908 р. засновано просвіту у Чернігові, стараннями Миколи Аркаса – у Миколаєві.

У 1910 р. розпочався державотворчий період національно-культурного руху в україні. Істотною його рисою була поява «органічного» покоління діячів української культури, яке з’явилось завдяки зусиллям попередників, що змогли розбудувати українську культуру з повною структурою, спроможну на власному грунті відтворити національну інтелігенцію.

У 1900 році у Житомирі було створено Товариство дослідників Волині. Його очолив відомий геолог і мінералог, професор, а пізніше академік П.А. Тутковський. Товариство вивчало природні багатства краю, його економіку, історію, етнографію, геологію.

Тенденція до національного самовизначення позначались на дослідженнях з фольклористики й етнографії. Організація фольклорних експедицій і широка публікація їх матеріалів дихала пафосом національного творення в усіх його розмаїтих виявах. За безпосередньою участю І. Франка та В. Гнатюка видано 46 томів «Етнографічного збірника» і 22 томи «Матеріалів до українсько-руської етнології».

У Харківському, а потім у Київському університетах плідно працював математик Д.О. Граве (1863-1939 рр.), який став засновником Київської алгебраїчної школи, що досліджувала найважливіший розділ алгебри – теорію груп. Видатний природознавець Володимир Вернадський (1863-1945 рр.) був засновником сучасної геохімії та біогеохімії, вчення про ноосферу і біосферу, в 1918-1919 рр. – перший президент Всеукраїнської академії наук.

У Львівському університеті в галузі природничо-математичних наук плідно працювали Володимир Левицький, Мирон Зарицький, Микола Чайковський, Юрій Пузина. Вчені-геологи Юрій Токарський, Фердінанд Ціркель досліджували геологію краю.

Велике значення для розвитку археології в Україні мали відкриття Вікентія Хвойка, який на рубежі століть дослідив кирилівську палеолічну стоянку у Києві, перші пам’ятки трипільської землеробської культури, скіфські городища.

Загальне визначення дістали праці та діяльність видатних вчених в галузі медицини – хірурга М.П. Трінклера (1859-1925 рр.), офтальмолога Л.Л. Гіршмана (1839-1921 рр.). На початку ХХ ст. розпочав діяльність всесвітньо відомий хірург-офтальмолог Володимир Філатов, який 1912 р. зробив першу операцію з пересадки рогівки ока.

В 1908 р. в Одесі було створено перший в Російській імперії аероклуб. Льотчик П.М. Нестеров у 1913 р. першим продемонстрував у небі над Києвом «мертву петлю». Випускник Київського політехнічного інституту Ігор Сікорський 1910 р. сконструював і підняв у повітря свій перший літак С-2. Наступні технічні розробки вченого поклали початок багатомоторної авіації. У 1919 р. Сікорський емігрував у США, де створив нові типи літаків та гелікоптерів.

Відомим економістом України став Михайло Іванович Туган-Барановський, автор праць з теоретичних засад кооперативного руху, один із засновників Всеукраїнської академії наук (1918 р.). Особливого значення він надавав кооперації. Зміст соціально-економічного розвитку держави полягає у поєднанні державного врегульованого капіталізму у промисловості і трудового селянського господарства на селі, господарства, зв’язаного кооперацією у потужні спілки та об’єднання, вважав учений. Пильну увагу Туган-Барановський приділяв проблемам національно-державного устрою, ставши в 1917 році політиком і видатним діячем Центрольної Ради. Будучи секретарем (міністром) фінансів України Туган-Барановський виступав проти сепаратизму, за входження своєї батьківщини на основі рівності і суверенитету у федерацію з Росією та іншими державними утвореннями, що виникли на місці колишньої імперії.

На початку ХХ ст., у з’язку зі зростанням потреб у письменних працівниках та кваліфікованих фахівцях, що диктувалося вимогами розвитку індустріального суспільства, дещо збільшилася мережа навчальних закладів та кількість учнів і студентів у них. У 27 вузах навчалося 35,2 тис. студентів, у 26 тис. загальноосвітніх шкіл – 2,6 млн. учнів. Найгіршем було становище з освітою на Правобережжі, де земства з’явилися лише у 1911 р. Навчання було необов’язковим, тому 2/3 селянських дітей не вчилися, серед сільського населення лише 20% вміли читати й писати, а в містах ’ця цифра сягала 50%.

В період революції 1905 р., після скасування заборони українського слова, українські студенти почали компанию за впровадження в університетах українознавчих дисциплін. У Харківському та Одеському університетах почали читатися курси української мови та історії. Але в період післяреволюційної реакції ці курси було закрито.

На початку ХХ ст. на території Харківської губернії нараховувалося разом з приватними 2085 різних початкових шкіл. Але 85% з них були однокласними з трирічним строком навчання. У школах навчалося 64828 учнів (53,9% дітей шкільного віку) і працювало 1450 педагогів. У середньому по губернії одна школа припадала на 2 тис. мешканців, щороку поза навчанням залишались десятки тисяч дітей, яким було відмовлено в прийомі через «тісноту приміщень» і «брак вільних місць». Так, у 1911 р. було відмовлено 16,5 тис. дітей, у 1912 р. – 28 тис., а у 1915 – 29,5 тис. Як правило, в губернії закінчувало школу не більше 10% учнів. Навчальний рік у початкових школах був дуже коротким. В середньому по губернії – 150 днів, а в земських та церковно-парафіяльних – 130-140. Починався він у сільській місцевості між вереснем – листопадом, а закінчувався у квітні – травні. Більшим він був у місцевості де було розвинене якесь промислове виробництво.

До 1915 р. в Харківській губернії було 12 чоловічих і 14 жіночих гімназій, 2 прогімназії, 7 реальних училищ, 4 духовних, 2 комерційних і художнє, а також один кадетський корпус та інститут шляхетних дівчат. Крім того, у Харкові було багато приватних середніх учбових закладів: 9 чоловічих і 20 жіночих гімназій, 1 реальне та 1 комерційне училище, але в них була досить висока плата за навчання, тому вчитися могли лише діти заможних людей. Мережа професійної освіти в Харківській губернії складалася з 2 торговельних школ товариства прикажчиків, 26 ремісничих училищ та 8 інших професійних шкіл. Всього було 143 спеціальних і професійних навчальних закладів. До їх числа входили навчально-ремісничі майстерні, класи ручної праці, різні курси (бухгалтерські, стенографічні) і учительські семінарії. В 1915 р. учительську семінарію було відкрито в Охтирці. 2/3 населення губернії було неписьменним, лише 150 осіб на кожну тисячу жителів уміли читати й писати.

Видатним діячем народної омвіти на Харківщині була Х.Д. Алчевська (1841-1920). Ще у 1862 р. вона відкрила Харківську жіночу недільну школу, яка стала прогресивним педагогічним центром освіти дорослих не лише в Україні, а й у всій Російській імперії. Вона широко пропагувала як засіб освіти народу твори українських письменників: Т. Шевченка, М. Вовчка, І. Франка, М. Коцюбинського, Л. Українки. Найціннішим внеском Х. Алчевської у справу шкільного викладання є розроблена нею ефективна методика проведення літературних бесід з учнями. Міжнародна ліга народної освіти обрала Христину Алчевську своїм віце-президентом.

Значно кращою для українства була ситуація в освітній сфері у Західній Україні. Початок ХХ ст. характеризувався помітним поступом у всіх галузях культурного життя. Число українських шкіл збільшилося: у 1914 р. було вже 6 державних та 15 приватних гімназій і 3000 народних шкіл. Українці мали 7 кафедр (посад професорів) та 3 доцентури у Львівському, та 3 кафедри в Чернівецькому університетах.

Питання про відкриття українського університету активно обговорювалося на студентських вічах, на всеукраїнському студентському з’їзді (1913 р.), на сторінках преси, у крайовому сеймі, та Віденському парламенті. Питання про український університет було вирішене, але світова війна завадила реалізації цього довгоочікуванного рішення.

На Буковині перед 1914 р. українці мали дві україно-німецькі та дві українські гімназії і одну учительську семінарію. Українських народних шкіл напередодні війни в Галичині налічувалося 2510, Буковині – 216, на Закарпатті з наявних у 1883 р. 282 українських шкіл не залишилося жодної. Велике значення для консолідації національних сил мало утвердження в Галичині й Буковині, завдяки спільним зусиллям національної еліти усіх частин України, єдиної з Наддніпрянщиною літературної мови та запровадження в шкільне навчання (з 1892 р.), а згодом у діловодство фонетичного правопису.

На межі столітть творилися нові духовні цінності у літературі, мистецтві, архітерктурі. Зі зростанням числа писемних людей та особливо випускників університетів збільшувалась кількість авторів та коло читачів. Межа століть – це період не тільки активного політичного, національного руху, а й боротьби художньо-естетичних напрямів. Поруч з реалізмом з появою нової генерації авторів утверджується модернізм. Прихільники модерністських течій виступали проти звернення до реалістичних побутових описів, проти захоплення деталізацією, робітничою тематикою й проголосили аполітичне «чисте» мистецтво. Культура модернізму спирається на психологізм, зосередженість на внутрішньому світі людини й суб’єктивних вражень героя. При цьому зовнішні події мають найменше значення і є лише загальноокресленим фоном. Реальний персонаж перетворюється на символ.

Найяскравіше цей підхід відбився у творчості неоромантиків Михайла коцюбинського та Лесі Українки. У своїх творах ці митці створюють особливий художній світ, що поєднує реальне й міфічне, свідоме й підсвідоме, високий ідеал і похмуру дійсність. Так, Л.Українка у «Лісовій пісні» через барвисті постаті народного фольклору, міфології розкриває конфлікти митця і суспільства, поривання до царства краси і підпорядкованість сірій буденщині. Вона осмислює та втілює глибокий філософський зміст народної культури світовідчуття, збагативши їх надбанням національної української культури загальноосвітової. У своїй політичній драмі «Кассандра» (1907 р.) поетеса ґрунтовно досліджує людські характери у соціально-екстремальних конфліктах, що було співзвучно тогочасним політичним подіям.

Творча еволюція М. Коцюбинського (1864-1913 рр.) зробила його найяскравішим представником українського імпресіонізму. У найбільшому своєму творі «Фата Моргана» він завдяки досконалому опануванню імпресіоністичної техніки пісьма, перетворює історію окремої бідняцької родини на широку картину соціальної дійсності, розкриває боротьбу селянства за землю та свої права в роки російської революції 1905-1907 рр. через індивідуальне сприйняття своїх героїв. Письменник прагне до створення ефекту єдності словесних, музичних і кольорових асоціацій (новели «Лялечка», «Цвіт яблуні» та ін.). До кращих зразків світової літератури належать його новели «Сон», «На острові», новаторська повість-балада «Тіні забутих предків». У кількох творах Коцюбинський яскраво розкрив тему страху як екзистенціального почуття ще до її відображення у європейській літературі. Його творчі властивості елементи методу, що дістав назву потоку свідомості.

Новаторською формою зображення життя українського селянства характеризуються твори письменників Василя Стефаника (1871-1936 рр.), Леся Мартовича (1871-1916 рр.), Ольги Кобилянської (1863-1942 рр.). Кожна новела В. Стефаника – це згущена людська трагедія: картина смерті («Кленові листки», «Шкода», «Суд», «Палій», «Похорон», «Злодій»); чекання смерті («»Діти», «Янгол»); родинних чвар, бійок, катастроф, спричиненних страшними злиднями («З міста йдучи», «Побожна», «Новина», «Катруся», «Осінь»). Психологізм, безжальний натуралізм, змалювання реалій буття селян притаманні цим творам В. Стефаника.

Стилізація селянської мови у творах Леся Мартовича відкидає етнографічні прикраси і навмисну простоту скеровує в бік гумористичного зображення буденного життя селянина («Нечитальник»). Засуджуючи сонну й обмежену, в кращому разі кар’єристичну провінційну інтелігенцію, Мартович самостійно й вдало продовжує лінію розвитку української сатири.

До літераторів модерну належить і Ольга Кобилянська. Її твори позначені глибиною соціально-психологічних характеристик персонажів, що відповідали неоромантичній традиції. Талант Кобилянської розкривають твори малої прози («Природа», 1895 р., «Некультурна», 1897 р., «До світла», 1903 р.). Одним із найкращіх творів письменниці є роман «Земля» (1902 р.), що вирізняється трагічністю колізії селянського життя в її кульмінації (братовбивства). Кобилянська однією з перших в українькій літературі звернулася до проблеми емансипації жінки, створила цілісні образи «жінок-інтелігенток» («Ніоба», 1905 р., «Через кладку», 1905 р., «За ситуаціями», 1913 р.), поєднала феміністичні ідеї з національними традиціями.

Низку соціальних драм створює Володимир Винниченко (1880-1951 рр.). Герої його п’єс по-новому усвідомлюють непримиренні суперечності між ідеєю загальної справедливості та результатами її практичного втілення («Дисгармонія», 1906 р., «Великий Молох», 1907 р., «Брехня», 1910 р.). Теми та сюжети Винниченко брав із життя українського суспільства, розкриваючи їх з глибоким психологізмом і високою художньою майстерністю.

Модерністичні принципи заперечення реалізму, мистецтва для мистецтва, культу особистих переживань митця, підсвідомого розвиває у своїй творчості поет Микола Вороний (1871-1942 рр.). У збірках «Ліричні поезії», «У сяйві мрій» заглиблюється в особисті переживання, оспівує красу, кохання. Він прагнув вивести український вірш на європейський і світовий рівень, наблизитися до «новітніх течій» і уникнути грубо – реалістичних висловів.

Під впливом модерну працювала група галицьких письменників «Молода муза» у 1906-1909 рр. (С. Твердохліб, П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, В. Пачовський, М. Яцків та інші). Вони критикували «вузькість» реалізму, закликали до розширення кола мистецьких тем. Близькою до них за поглядами була група письменників – модерністів, що гуртувалися навколо київського журналу «Українська хата» (1909-1914 рр.). Вони підтримували культ сильної особи та крайній індивідуалізм. Можна сказати, що при всій своїй орієнтованості на особистісні переживання митця, український модернізм був виразно національним напрямком у літературі.

Національну самобутність нової української культури уособлював розвиток театрального та музичного мистецтва. На початку ХХ ст. український театральний модерністичний процес засвідчує спільність з провідними європейськими тенденціями. Творчою лабораторією став театр М. Садовського, який розширив театральний репертуар українськими п’єсами соціального змісту та постановками на робітничу тематику (1908 р.). Реалізували засади українського модерного театру такі драматурги – Л. Українка, В. Винниченко, О. Олесь. Вони створили три течії – театр настрою (Л. Українка); театр соціальний, з мотивами бунту, зверненням до життя міста, інтелігенції (В. Винниченко); театр символічний (О. Олесь), драматична поема «По дорозі в казку», (1910 р.). У руслі нової української драми розгорталося філософсько-психологічне дослідження суспільного буття і людських типів, породженних тогочасним суспільством.

Поруч із театральним мистецтвом розвивається українська професійна музика. В ній виявляється глибокий зв’язок з ідеями національного відродження. Українські музикознавці активно досліджують народну творчість, виокремлюючи у самостійну галузь музичну фольклористику. Новий підхід до народної пісні як самобутнього явища відобразився у збірках Ф. Колесси «Галицько-руські народні пісні з мелодіями» (1902 р.), Лесі Українки та К. Квітки «Мелодії українських народних дум» (1910 р., 1913 р.).

Продовжує свою творчість творець української класичної музики – Микола Лисенко. Композитор створив численні фортепіанні твори, дві рапсодії, ноктюрни, полонези, низку вокально-хорових творів. Глибоко народні за змістом і новаторські за формою були опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Пан Коцький», «Зима і Весна». У Києві Лисенко відкрив музично-драматичну школу (1904 р.), яка підготувала низку композиторів та музикантів, які прославили українську професійну музику в ХХ ст. Послідовниками М. Лисенка були К. Стеценко (1882-1922 рр.), М. Леонтович (1872-1921 рр.).

Значну роботу з розбудови української музичної культури у Західній Україні проводили композитори С. Воробкевич (1836-1903 рр.), В. Матюк (1852-1912 рр.), А. Вахнянин (1841-1908 рр.), О. Нижанківський (1863-1919 рр.), Д. Січинський (1865-1909 рр.), автор збірника дитячих хорових пісень. Цьому сприяли музичні товариства, хори та гуртки, що існували під проводом «Просвіти» у Львові, Станіславі, Стрию, Коломиї та інших західноукраїнських містах. Активно пропагував українську музику Гуцульський театр у Криворівні, для якого Г. Хоткевич (керівник театру) створив музично-драматичний твір «Гуцульський рік» і поставив інсценізації своїх повістей «Довбуш» та «Камінна душа» з численними музичними вставками.

Актуальними мистецькими проблемами того часу був пошук національного стилю в українському малярстві, графіці та книжковій ілюстрації, створення національної вищої мистецької школи та визначення шляхів розвитку художнього процесу в європейському контексті.

Одним із засновників вітчизняного реалістичного пейзажу, майстром сонячного пейзажу був В. Орловський (1842-1914 рр.). У його творчості було багато прагнення до нового зображення кольорового багатства природи.

Продовжував працювати і С. Васильківський (1854-1917 рр.). У його творчості переважали пейзажі епічного плану, що виступали то в гармонії, то в контрасті із зображеною сценою, нерідко визначаючи характер емоційного звучання твору. Залишаючись реалістом, С. Васильківський виробив самостійний імпресіоністичний метод – передавання гри світла і тіні, кольорів та миттєвого стану природи. За картину «По Дінцю» художник був удостоєний європейського звання класного художника І ступеня і отримав право виставляти свої полотна в Паризькому Салоні поза конкурсом.

Значного розвитку досяг історичний жанр. Це відомі твори «Гість із Запоріжжя» (1901 р.) Ф. Красицького, «Битва під Хотином» (1903 р.), «В’їзд Богдана Хмельницького в Київ» (1912 р.) М. Івасюка.

Модерн вніс істотні зміни у розуміння проблем художньої творчості Наддніпрянських художників. Художні школи в Харкові, Києві, Одесі звертаються до глибинних традицій народного мистецтва у поєднанні з європейськими мистецькими течіями. Важливим осередком поширення в Україні нових європейських мистецьких течій, зокрема імпресіонізму, була Київська художня школа видатного українського художника О. Мурашка (1875-1919 рр.).

Визначною подією в культурно-мистецькому житті стала Всеукраїнська виставка 1905 р., проведена у Львові. На ній було показано 110 творів дванадцяти митців Галичини та Наддніпрянщини. Під впливом основних течій тогочасного світового мистецтва молоді митці тоді започаткували філософсько-символічний та неоромантичний напрямки в живописі, впровадили чимало новаторства у графіці, стаковому та монументальному малярстві. В 1913 році у Львові був відкритий музей українського мистецтва, що став важливим фактором, який стимулював подальший розвиток образотворчого мистецтва в Україні.

Вплив мистецтва модерну на західноукраїнських художників був значно сильнішим, ніж на Наддніпрянських. Творчість І. Труша, О. Новаківського, М. Сосенка та О. Кульчицької сучасні дослідники небезпідставно розглядають в контексті ідейно-художніх принципів, характерних для так званої «львівської сецесії». Вони плідно використовували досягнення європейських шкіл та течій тогочасного новітнього мистецтва, починаючи від імпресіонізму й декоративного монументалізму (І. Труш, М. Сосенко) і закінчуючи експресіонізмом і символізмом (О. Новаківський, О. Кульчицька). Психологізм у їхніх творах часто поступався місцем поетизації та філософському наповненню образів. Серед художніх засобів, якими вони користувалися, важливу роль відіграють живописна метафора та символ.

Неповторні глибоко поетичні твори на гуцульську тематику належать пензлю І. Труша («Гуцулка з дитиною», «Дві гуцулки», «Трембітарі», «Гуцульські похорони» та ін.). У його мистецькому доробку є твори, викликані глибокими роздумами художника про гірку долю галицького селянина («Сільський господар», «Жнива», «З млина до дому»). Труш залишив після себе великий портретний доробок – понад 350 творів. Особливу цінність серед них посідають портрети видатних діячів української національної культури (І. Франка, Л. Українки та ін.). Труш-пейзажист відзначається особливою замріяністю, психологічною заглибленістю у зображену природу («Дніпро», «Захід сонця в лісі», «Кримський пейзаж»). Імпресіонізм виявився у посиленні декоративності полотен Труша, в певній схильності до узагальнення й стилізації.

Помітною постаттю був Олекса Новаківський (1872-1935 рр.). Значну увагу він приділяє пейзажеві – улюбленому жанрові імпресіоністів. У ранніх пейзажних творах Новаківський намагається розкрити актуальні ідеї, пов’язані з відтворенням різних станів природи, характеру освітлення й атмосферного середовища («Захід сонця» (1905 р.), «Гарячий день у липні» (1907 р.), «Після дощу» (1909 р.), «Весна в Могилі» (1911 р.). У мистецтві портрета митець виражав засіб пізнання внутрішньої суті людини, її образу. Новаківський розвивав в українському мистецтві жанр натюрморту («Азалія», 1914 р.), декоративного панно («Народне мистецтво», «Наука», «Народна пісня», «Виховання», 1914 р.).

Представником наймолодшого покоління західноукраїнських митців була Олена Кульчицька (1877-1967 рр.). Для її портретів, пейзажів, побутових сцен характерне наслідування принципів імпресіонізму. В серіях картин присвячених страстям Христа, Таємної Вечері, Роп’яття, художниця звертається до символізму і навіть експресіонізму. Показовою є картина «Жнива» (1913 р.). В ній створений узагальнений образ жнив, як символ матеріального достатку, добробуту і щастя людини. Живописні твори художниці не раз експонувалися на художніх виставках у Львові, Кракові, Празі, Києві та інших містах, завжди викликаючи захоплення глядачів і високу оцінку критиків.

В українському живописі початку ХХ ст. помітною стає тенденція до пошуків єдиного національного стилю, до філософського поглиблення й поетизації образів. Збагачується арсенал його художніх засобів, все помітнішу роль серед них починає відігравати символ і метафора. Помітно трансформуються всі найважливіші живописні жанри: побутовий, пезажний, портретний, а також зароджуються нові, яких до того в українському живописі не було, зокрема, інтер’єр і натюрморт, декоративне панно.

Щодо архітектури, то відбувалися пошуки українського національного стилю, в якому поєднувалися новаторські риси із традиційними художніми прийомами. Такі пошуки на Східній Україні і в Галичині йшли двома шляхами: зверненя до історичної архітектурної спадщини та вивчення і творчого використання мотивів дерев’яного будівництва, зокрема гуцульського і бойківського. Так виникає український архітектурний модерн. Застосування залізних, пізніше залізобетонних конструкцій, нових будівельних матеріалів стимулювали творчий пошук архітекторів.

До 1907 року в українській архітектурі був поширений напрямок еклектики або історизм. У Галичині здебільшого наслідували готичні та романські зразки (церква св. Ольги та Єлизавети і будинок на площі Галицькій у Львові). Популярним також було звернення до ренесансної та баракової архітектури, зокрема, бароко-стиль отримав назву «віденський неоренесанс». Найвизначнішими спорудами цього стилю у Львові є Оперний театр (1900 р.), Будинок вчених та палац Потоцьких.

У Львівський архітектурі з 1900 р. розвивається стиль «віденської сецесії». Розвиток цього стилю у Львові має свої особливості, пов’язані з одного боку, із сильно вкориненим історизмом, а з другого – з вдалими спробами застосування нових матеріалів і конструкцій. Композиційна структура фасадів головно спирається ще на канонічні закони ритмічного розкладання осьових акцентів, а хвилясті лінії і площини застосовуються тільки в завершальній частині споруд. Проте значно сміливіше і своєрідне трактується декоративний орнамент: в його характері переважають стилізовані рослинні мотиви над абстрактними. Важливу роль у декорі відіграють цікаві поєднання різних фактурних ефектів штукатурки, кольорові вітражі, оригінальні рисунки залізних решіток. До найбільш типових зразків стилю «віденської сецесії» у Львові належить чотириповерховий житловий будинок (проспект Шевченка, 6; архітектор Т. Обмінський, 1905 р.). Він репрезентує фантазійний викрій віконних розрізів, ефективне закінчення наріжника скляним куполом, характерне трактування кованих залізних ґрат балконів та орнаментальний пластичний декор.

Архітектори Наддніпрянщини частіше звертались до вітчизняних, давньоруських зразків та українського бароко (Бесарабський ринок, архітектор Г. Гай, забудова вулиць Вел. Житомирської та Басейної в Києві).

У 1902 року на Наддніпрянщині, а з 1907 р. у Західній Україні, відмовились від еклектичних запозичень елементів інших стилів. Творчі пошуки архітекторів зосереджувалися навколо проьлеми максимальної функціональності споруди, конструктивної логіки та чіткості в силуетах фасаду. Було збудовано чимало житлових, адміністративних, громадських будинків та промислових споруд, в обрисах яких простежувались мотиви української вишивки, майоліка, різблення по дереву і каменю, характерні для народної архітектури.

Становлення українського національного архітектурного модерну на Наддніпрянській Україні пов’язано з ім’ям В. Кричевського (1872-1952 рр.). У 1903-1908 рр. він споруджував будинок Полтавського губернського земства (нині – історико-краєзнавчий музей). В обрамленні дверей, вікон використано елементи народної різьби по дереву, виполювання, художнього металу. З народної кераміки взято орнамент для кольорових вставок над вікнами.

Характерні риси українського модерну на Львівщині були розроблені І. Левинським (1851-1919 рр.) – вихованцем, а згодам професором і керівником кафедри ужиткової архітектури Львівської політехнічної школи. І. Левинський застосував прийоми народного будівництва, елементи українського народного орнаменту, особливо керамічні вставки з народними орнаментальними мотивами. Йому належать проекти таких споруд у Львові як Торгово-Промислова палата, готель «Жорж», Музичний інститут ім. Лисенка (вул. Шашкевича, 5; тепер музичне училище). Для цих споруд характерне використання настінного живопису в оформленні інтер’єру.

Мотиви гуцульського дерев’яного будівництва використані архітектором О. Лушпинським під час спорудження в 1909 р. у м. Львові санаторію (вул. Личаківська, 107). Відголоски модерністичної трактовки народних мотивів простежуються у споруді готелю «Народний» (архітектор Т. Обмінський). Для цих будівель характерна м’яка пластичність, декорстивність та функціональність, що були важливими стильовими ознаками українського модерну, почерпнутими з народної архітектури.

Пожвавлення архітектурного будівництва сприяло й становленню в Україні нової скульптури. Одним з провідних львівських скульпторів у галузі монументально-декоративної пластики був П. Війтович (1862-1936 рр.). Він виконав алегоричні скульптури «Торгівля» і «Праця» для фасаду Головного залізнічного вокзалу у Львові, композиції «Слава» на фасаді Львівського оперного театру та скульптури для його інтер’єра («Любов цілує Амура», «Заздрість, відкинута, від любові», «Пиха»).

Основоположником побутової скульптури в Україні вважають Л. Позена. У його мистецькому доробку побутові сцени «Оранка», «Переселенці», постаті селян, кобзарів, козаків, персонажів українського фольклору. У творчості окремих українських скульпторів (П. Війтовича, Г. Кузневича, М. Бринського) на початоку ХХ ст. виявляються тенденції віденського неокласицизму. Завдяки творчості Ф. Балавенського (1864-1943 рр.) поширюється скульптурний портрет. Він створив Мармурове погруддя Т.Г. Шевченка. Балавенський є автором пам’ятника – погруддя М. Кропивницького на могилі в Харкові (1914 р.); роботи цьго скульптора, зокрема монументально-декоративне пластичне оздоблення, широко використовувалися в архітектурі модерну.

Отже, творча спадщина (початку ХХ ст.) видатних письменників, музикантів, акторів, архітекторів сприяла розвитку неповторного національного стилю, який відзначався гармонійним поєднанням народних традицій та форм із здобутками європейської культури модернізму.