2. Література, театр і музика

Великим здобутком української культури початку ХІХ ст. було впровадження нової української літературної мови, заснованої на принципах фіксації усного народного мовлення з вибірковим залученням певних «книжних» елементів минулого. У 1819 р. у Харкові з’явилася друком граматика, що постала на основі живої української мови Слобожанщини та Полтавщини. Автором граматики був викладач Харківського університету О. Павловський. За розробленними у цій граматиці правилами українські письменники могли писати свої україномовні твори внормовано. Граматика була пристосована до діючого російського «граждонського» алфавіту, свого часу розробленого за ініціативи Петра І українськими вихованцями Київської академії. Тому в граматиці Павловського ще не було апострофа, деяких літер, мала вона й певні суто граматичні недоліки, однак вже сама її поява викликала появу наступних робіт у напрямку подальшого вдосконалення українського правопису, ставши її основою.

Престиж української мови, віру в її можливості утверджувала нова українська література, яка виникла ще до появи граматики Павловського під впливом ідей романтизму. Романтична ідеологія будила до самостійного національного життя, підкреслювала риси саме української національності, сприяла посиленню інтересу до національного минулого, до національної мови та звичаїв. Емоційність, спонтанність, різноманітність, природність творів романтизму привертали увагу до неповторності різних народів та індивідуальності кожної людини.

Виходець зі слобідської козацької старшини Григорій Квітка-Основ’яненко відомий як основоположник української художньої прози. Можна виділити дві основні стильові течії в його прозі. Перша – тяжіння до сентименталізму: у творах «Маруся», «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Козир-дівка» переважають життєві почуття та переживання, християнсько-моралізаторський світогляд. Друга – перші кроки до етнографічного реалізму крізь романтичну канву. В повістях «Конотопська відьма», «Мертвецький великдень» Квітка иступає колоритним гумористом, звертаючись до бурлескних традицій, народної фантастики та іронії.

Становлення нової української драми пов’язане з творчістю І. Котляревського та Г. Квітки-Основ’яненко. Обидва письменники були визначними організаторами театрального життя першої половини ХІХ ст., режисерами й акторами полтавського та харківського театрів. П’єси І.Котляревського «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник», комедії Г. Квітки «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» до цього часу зберігли популярність в театральному репертуарі.

20-ті – 40-ві рр. Позначаються досить енергійним розвитком етнографії, мовазнавства та журналістики, який пов’язаний з діяльністю Харківського університету. При університеті з’являються журнали: «Харківський Демокріт», «Украинский весник», «Украинский журнал», альманахи «Сніп», «Молодик», зміст яких становив собою зібрання місцевих новин, мандрівних нотаток, етнографічних матеріалів і окремих літературних творів.

Ректор Харківського університету П. Гулак-Артемовський писав вірші українською мовою. Отримали популярність байки Є. Гребінки. Він брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту. Пізніше Є. Гребінка переїхав до Петербурга, писав повісті російською мовою, був серед друзів молодого Шевченка.

Велика кількість українських авторів писала свої твори російською мовою, розвиваючи в них національну українську тематику і продовжуючи збагачувати російську мову, літературу, культуру. Першість серед українських письменників у російській літературі безумовно належить Миколі Гоголю (1809-1852 рр.). Два цикли його повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» та «Миргород» зробили цілу епоху в розвитку російської літератури і водночас справили значний вплив на українське культурно-національне відродження. Поетизація Гоголем українського життя і національного характеру, романтичне зображення минулого українського народу сприяли широкому зацікавленню історією та етнографією України, збуджували патріотичні почуття і стверджували гуманістичні цінності в українській культурі. В. Бєлінський констатував, що в «Тарасі Бульбі» Гоголь чудово і назавжди втілив духовний образ України. Гоголівські традиції письменства, в тому числі й українофільські, в подальшому творчо розвивалися не тільки в українській, але й у російській художній літературі.

Геніальний поет Т.Г. Шевченко перебував на висотах передової думки свого часу. Починав він свій літературний шлях як романтик. Головними опорними символами поетичної творчості Шевченка, на думку багатьох дослідників, виступають «слово» (національна культура), «слава» (культурно-національна спадщина) і «правда» (загальнолюдська мета-ідеал). Через усю творчість поета проходять також такі поніття-архетипи, як «воля», «доля» (передусім важка й нещаслива, «зла доля»), «надія» та ін.

У ранніх баладах поета «Тополя», «Причинна», «Утоплена», «Русалка» сплітається світ реальний з казково-фантастичним, побутові образи з образами уявними. Не менш романтичними є й історичні поеми Шевченка. Величні постаті гетьманів, буйне козацьке життя, сміливі воєнні походи, які знаходять художнє втілення в поемах, яскраво говорять не стільки про гаряче захоплення поета минувшиною, яка визнається безповоротно втраченою, скільки про застиглість сучасного поету життя України та віру в можливість принципово змінити цю ситуацію («До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Гамалія», «Тарасова ніч», «Гайдамаки» та ін.). Особливо сильно й яскраво романтичні настрої поети виразилися у поемі-містерії «Великий льох» (1845 р.).

За участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства поета вислали до оренбурзьких, а потім і казахстанських степів, заборонили писати і малювати. Це болісно позначилося на творчості Шевченка. В поезії з’являються песимістичні нотки та соціально-філософські міркування, відчутний біль самоти, однак поет не припиняє писати ані геніальні вірші, ані талановиті картини.

Шевченка традиційно вважають основоположником критичного реалізму в українській літературі, хоча цей реалізм базувався на романтичному світогляді автора. Вже його ранні побутові поеми («Катерина», «Наймичка», «Сон»), суспільно-політичні поеми («Єретик», «Сліпий», «Кавказ») безжально таврували кривдників народу, причому з власне народних позицій. Шевченко зумів зробити свій голос голосом усьго пригнобленого народу і не має собі рівних серед поетів усього світу в поетичному викритті та осуді кріпацтва та самодержавства, національного гноблення й імперського загарбництва. Поезія Шевченка будила національно-патріотичні настрої української молоді, доти зрусифікованої або спольщеної.

В 50-60-ті роки ХІХ ст. українська література йшла, в основному, шляхом реалізму. Послідовники Тараса Шевченка Марко Вовчок, Л. Глібов, С. Руданський, А. Свидницький, Ю. Федькович збагатили красне письменство новими темами, образами, жанрами. У цей же час в художній прозі паралельно співіснує етнографічно-побутова традиція, представлена творами П. Куліша, Ганни Барвінок, О. Стороженка. Вона продовжує кращі тенднції літератури 30-40-х років.

Українська проза цього періоду позначена різноманітними жанрово-стильовими пошуками. Дебютує в жанрі оповідання Марко Вовчок (Марія Віленська-Маркович, 1833-1907 рр.), пізніше з’являється соціальна її повість «Інститутка». Її збірка «Народні оповідання», повість «Кармелюк» приголомшують трагічною правдивістю каритин кріпацького гніту, вражають образами простих людей. Значне місце займають її антикріпосницькі оповідання соціальної та сімейно-побутової тематики («Козачка», «Горпина», «Сестра», «Свекруха»). Майстерно використовуючи принцип контрастного зображення, письменниця протиставляє світлі поривання людей і жорстоку дійсність.

Соціальні проблеми визначають гострі конфлікти і в оповіданнях Ю. Федьковича (1834-1888 рр.) - «Хто винен?», «Сафат Зінич», «Максим Чудатий». Письменник звертається до психологічного аспекту в зображенні конфлікту. У його прозі преживають теми з жовнірського та селянського життя, і всі вони здійснені в оповідній манері. Особа оповідача в них не є сталою. Часто вона переходить у постать самого письменника («Люба-згуба», «Кобзар і жовніри»). Залежно від особистості оповідача стиль оповідань Ю. Федьковича набуває певного забарвлення: якщо це селяни («Хто винен?»), то в творі переважають глибокий ліризм і особливості усного мовлення.

Роман П. Куліша «Чорна рада» про складну історичну добу 1663 року, коли настав спад у героїчному піднесенні, коли більшість козацької старшини виявляла свою зрадницьку суть. Жанр історичного роману з його особливостями дає всеохоплюючу характеристику часу.

Висунутий Кулішем принцип «етнографічної правди», стає настановою для Ганни Барвінок (оповідання «Сирітський жаль», «Нещаслива доля»), Олекси Стороженка («Закоханий чорт», «Не впусти рака з рота»). Найчастіше це обробка легенд, переказів, анекдотів.

Суттєвим кроком у розвитку великої епічної форми в українській літературі є створення соціально-побутового реалістичного роману. Досить часто в літературі цього періоду зустрічається такий жанровий різновид, як оповідання-казка. Твори Марка Вовчка «Невільничка», «Дев’ять братів і десята сестриця Галя» поетизують волелюбні народні характери. У них частково використано умовний елемент, прийом казкової оповіді, основну увагу тутнесе життєвий матеріал.

Поширюється також в літературі художній нарис з елементами публіцистики, етнографії. У деяких нарисах відображались економіка і відносини пореформеного села («Розмова в клуні» С. Войтока, «Заметки о нашей сельской жизни» О. Кониського), інші мали суто етнографічний характер («Великдень у подолян» А. Свидницького, «Різдвяні святки» М. Номиса).

У 70-90-ті роки ХІХ ст. в українську літературу вступають чимало нових прозаїків – Панас Мирний (1849-1920 рр.), І. Нечуй-Левицький (1838-1918 рр.), І. Франко (1856-1916 рр.). В їхніх творах порушено глибинні проблеми епохи, художньо зафіксовано зрушення і зміни у всіх сферах народного життя. Значних художніх результатів досягли у своїх творах також Б. Грінченко(1863-1910 рр.), Н. Кобринська, М. Павлик, Т. Бордуляк, О. Маковей. Помітно змінюється форма оповіді – від усної до об’єктивно-побутової, соціально-психологічної, соціально-філософської.

Соціально-побутові романи, повісті та оповідання порушували найгостріші питання суспільного життя – безземелля, солдатчину, бурлакування. Зокрема, у творах І. Нечуя-Левицького, присвячених показу селянського життя, охоплено широкий історичний проміжок, починаючи від панських часів й закінчуючи розвитком капіталістичних відносин на початку нового століття. Твір «Микола Джеря» (1876 р.) несе гострий соціально-викривальний зміст, зображує жах часів кріпацтва, умови й характер праці втікачів-кріпаків.

Одна з найталановитіших реалістичних соціально-побутових повістей І. Нечуя-Левицького (1838-1918 рр.) «Кайдашева сім’я» насичена епізодами сімейного життя, які в сатиричній і гумористичній стихії розкривають егоїзм, бездуховність та черствість рідних між собою людей. У сатиричному світлі змальовує І. Нечуй-Левицький численних представників духовенства, викриваючи їхню убогість та бездуховність («Афонський пройдисвіт», «Старосвітські батюшки та матушки», «Поміж ворогами»).

Перший в українській літературі соціально-психологічний роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1880 р.) Панаса Мирного простежує розвиток характерів протягом цілих історичних епох, в умовах соціально-економічних змін і оновлень. В романі «Повія» органічно поєднані нищівна соціальна критика пореформеної дійсності і тонкий психологічний аналіз.

У повісті «Лихі люди» та оповіданні «Народолюбивець» Панас Мирний виводить ще один тип «нових людей» - борців за соціальне та національне визволення. Ці люди – діячи часів народництва. Вони прихільники не тільки освіти народних мас, але й пропагандисти методів революційної боротьби, ідеалів нового суспільного ладу.

Соціально-філософську тенденцію в прозі представляють повісті Панаса Мирного «Лихі люди», «На дні», а також «Борислав сміється» І. Франка, «Пропащий чоловік» М. Павлика. Ці твори, викриваючи існуючий лад, у романтично піднесеному малювали окремі риси суспільного майбутнього.

У 70-і роки приходить до літератури І. Франко (1856-1916). Людина різносторонньо обдарована, він проявив себе в поезії і прозі, драматургії і публіцистиці, новелістиці і літературній критиці, історії й етнографії, філософії і політиці. Син селянина-коваля з-під Дрогобича, який насилу отримав можливість закінчити школу і гімназію, І. Франко так формулював своє кредо: «Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я відчув себе зобов’язаним віддати свою працю цьому простому народові». Своєму принципу Франко слідував і в літературно-видавничій діяльності, і в політичній боротьбі, але найбільш вражаюче і послідовно – в літературній творчості.

«Борислав сміється» І. Франка присвячений спробі першого організованого страйку в Галичині. Тут широко змальовано робітниче життя, побут, умови важкої праці. Висувається нова для української літератури тема робітничого руху. Художньо довершеним твором є повість «Захар Беркут». Скурпульозно і детально письменник передає дух, настрій древніх часів. Захар Беркут і Максим виступають як справжні народні герої, вони не протиставлені народу, а є його живою, органічною часткою.

У І. Франка є чимало зразків гострої соціальної сатири. Його гнівний погляд було звернено до вищих верств суспільства – польської шляхти, духовенства, буржуазії. Нищівно викривав він також політику уряду Австро-Угорщини («Свинська конституція», «Опозиція», «Звірячий бюджет», «Свиня»).

Тип діяча-культурника, який виступає за національну освіту, представляють твори О. Кониського («Семен Жук і його родичі», «Непримиренна»), Б. Грінченка («Сонячний промінь», «На розпутті»), І. Нечуя-Левицького («Хмари»). Реалістичні образи українських інтелігентів в цих творах розгортають свою діяльність, незважаючи на урядові заборони, розвивають культуру, несуть в народ ідеї національної самосвідомості.

Творчі здобутки українських прозаїків другої половини ХІХ ст. стали якісно новим етапом в літературі, збагативши її новими темами, стильовими напрямами. Кращі зразки творів П. Мирного І. Нечуя-Левицького, І. Франка сягають світового рівня.

В другій половині ХІХ ст. виникло багато послідовників і продовжувачів гуманістичних тенденцій висунутих Т.Г. Шевченком. Гуманістичні мотиви звучать в байках Л. Глібова і співомовках С. Руданського, М. Шашкевича. Патріотичні ідей висловлював у своїх поемах П. Куліш.

У творчості Л. Глібова (1827-1893 рр.) вміло трансформовано давній байкарський жанр, його насичено глибокою ліричністю, подано зразки різноскладової строфічної байки. Всього ним створено понад сотню творів цього жанру, яким притаманний яскраво виражений український колорит. Критичне звучання байок Глібова спостерігається вже в їх назвах періоду реформи («Вовк та зозуля», «Квіти», «Хмара», «Ведмідь-пасічник»); викриваються влада грошей («Торбина», «Скоробагатько»), марнотратство та невміння господарювати («Мірошник»). Порушено також важливі морально-етичні проблеми («Цуцик», «Лев та Миша», «Коник-стрибунець»).

Вірші-медитації, вірші-заклики громадського спрямування склали творчу спадщину С. Руданського. Новим в українській літературі був і жанр його співомовок. Талановито опрацьовуючи фольклорні джерела, використовуючи бурлеск, створюючи гострі комедійні ситуації, автор розкрив народне ставлення до панства, попівства, чиновників.

П. Куліш активно виступив як поет вже по смерті Т. Шевченка. У його першій збірці «Досвітки» (1862 р.) домінуючими були романтичні теми та настрої. Туди увійшли історичні вірші та поеми – «Кумейки», «Дунайська дума». Друга збірка, «Хуторна поезія» (1882 р.), стала підсумком двадцятирічних пошуків, розчарувань, роздумів. У ній передусім пропагандується ідея національного просвітянства, заперечення революційного шляху визволення народу. Перу П. Куліша належать поеми «Маруся Богуславка», «Сковорода», «Куліш у пеклі».

Ю. Федькович у своїй поетичній творчості описує побут гуцулів, картини природи, кохання («Привідході», «Думки», «До неї»). Особливе місце в його поетичній спадщині посідає антимілітарна тема. У таких творах, як «В арешті», «Трупарня», «Дезертир» зображено нестерпні муки жовніра, відірваного від сім’ї, муштру, калічтво і смерть людини.

Особливе місце займає поезія І. Франка. Збірка його поезій «З вершин і низин» (1887 р.) відзначалась новим поглядом на суспільні проблеми. Справжніми шедеврами вважаються його «Вольні сонети» і «Тюремні сонети». Невідповідність змістового наповнення традиційній формі загострила і з більшою силою підняла важливі проблеми сучасності.

Ліричною драмаю назвав Франко поетичну збірку «Зів’яле листя» (1896 р.). У ній розкрито глибоку інтимну драму людини, широку гаму почуттів, переживань, мрій. Надзвичайна музикальність Франкових поезій перетворює їх у широковідомі пісні («Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «чого являєшся мені»).

Наступна збірка – «Мій ізмарагд» - продовжила виступ поета-демократа з питань громадянського обов’язку людини, патріотизму («Україна мовить», «Редоленсія», «Сідоглавому»). Різножанрове спрямування мають поеми І. Франка: сатиричні («Дума про Наума Безумовича», «Лис Микита»), соціально-побутові («Наймит», «Панські жаоти»), філософські («Смерть Каїна», «Іван Вишенський», «Мойсей»). Останні з названих творів на високому художньому рівні піднімають важливу для поета проблему вождя і народу, героя і маси.

Багатство тем і мотивів відзначається українська поезія 70-90-х років. Поряд з громадянською ширше розвинулась у цей час лірика філософська, психологічно-рефлексійна, пейзажна та інтимна. Передові поети спрямували свій погляд на зображення життя селянина, робітника, інтелігента.

Глибокий ліризм і громадянська пристрасть відзначають поетичні твори П. Грабовськог, Б. Грінченка, І. Манжури. , в них знайшли відображення людські страждання й найтонші ліричні почуття. М. Старицький у творах «Темрява», «Швачка», «До Шевченка» засобом контрасту протиставляє поневіряння бідних розкошам багатих. Тема поета і його місця в суспільстві розробляється у віршах «Поету», «В грудях вогонь, холодне повівання», «Наспомин Котляревського». Старицький урізноманітнює лексичні засоби поезії, збагачує поетичний словник.

Поезія І Франка, П. Грабовського, М. Старицького збагатила українську літературу розмаїттям тем, мотивів і ритмів, глибиною філософської думки, жанровою багатоплановістю.

Яскравим явищем української літератури була творчість Лесі Українки (Лариса Квітка-Косач, 1872-1913 рр.). Вона розірвала коло традиційної самобутньої тематики, збагатила українську поезію, драматургію образами світової історії, глибокими художніми узагальненнями, картинами зіткнення філософських, етичних ідей. У її вихованні, освіті яскраво проявилися національні традиції, які склалися до 70-х років. Батько – учасник руху «Громад», друг М. Драгоманова, мати – письменниця Олена Пчілка. І. Франко писав, що після шевченківського «Поховайте та вставайте» Україна не чула такого сильного, гарячого поетичного слова. Від лірики письменниця йде до поем («Давня казка», «Самсон», «Роберт Брюс»), і вінчають її творчість драматичні поеми («У катакомбах», «Касандра») та поетичні драми («Лісова пісня»).

У 90-х роках починається творчість М.М. Коцюбинського (1864-1913 рр.). У цей період він поступово звільнявся від культурницьких ілюзій і утверджувався на революційно-демократичних позиціях. Він розвинув жанр психологічної новели і продовжив традицію соціальної повісті. Вже в ранніх своїх творах показує благородство простих трудівників, пробудження в них почуття власної гідності, їх прагнення до свбоди.

Таким чином, можна виділити такі етапи розвитку української літератури в ХІХ ст.:

• рубіж ХVІІІ – ХІХ ст. і початок ХІХ ст. – поява перших творів народною мовою (перш за все «Енеїда»);

• 40-50-і роки ХІХ ст. – творчість Т. Шевченка й оформлення української літературної мови, головне місце у тематиці займає реалістичне змалювання народного життя;

• Друга половина ХІХ ст. – широка палітра літературних жанрів, погліблення соціального, поява психологічного аналізу, збагачення проблематики, ускладнення образного ряду, особливо у творчості І. Франка, Л. Українки, об’єднання літературного процесу в Західній та Східній Україні.

Театральне мистецтво завжди було популярним серед українського народу.

Організаційне оформлення світського театру відбулося наприкінці ХVІІІ – початку ХІХ ст. Тематичний перехід від духовного до світського театру відчутний у трагікомедіях Ф. Прокоповича та Ю. Щербацького. На початку ХІХ ст. у великих містах Наддніпрянщини почали будуватися театральні приміщення, створюватися постійні театральні трупи. Однак на Лівобережжі вони були переважно російськими, на Правобережжі – російськими й польськими, а в Галичині – австрійськими і польськими. Новий тип українського театру пов’язаний з діяльністю так званого кріпацького театру, що був своєрідною ланкою на шляху переходу від шкільного до світського театру. Найвідомішим вважався театр поміщика Трощинського в с. Кобинці на Полтавщині, що здобув славу «Нових Атен». Популярними на той час були трупи акторів-кріпаків поміщика Гарриленка в с. Озерки на Полтавщині та у с. Качанівка Чернігівської губернії. Театральні групи також існували в Харкові, Полтаві, Ніжині, Києві, Одесі.

Підвалини українського професійного театру були закладені в Харкові та Полтаві – важливих на той час центрах театрального життя України. В 1808 р. після тривалої перерви поновилася робота Харківського театру, директором, режисером і актором якого 1812 р. став Г. Квітка-Основ’яненко. До складу професійної трупи театру входили такі талоновиті актори, як М. Щепкін, Т. Пряженковська.

Очолив Полтавський театр І. Котляревський, з ініціативи якого М. Щепкін був викуплений з кріпацької неволі. М. Щепкін (1788-1863 рр.) зарекомендував себе справжнім новатором на ниві українського театрального мистецтва, здійснив перехід від класичної манери гри до сценічного реалізму, став першим виконавцем ролей Виборного у «Наталці Полтавці» та Чупруна в «Москалеві-чарівнику». Ці принципи знайшли подальший розвиток у творчості К. Соленика (1811-1851 рр.), який з великим успіхом виступав в українському класичному репертуарі на сценах Харкова, Полтави, Києва, Одеси. На ниві театрального мистецтва України плідно працював знаменитий на той час актор і режисер І. Дрейсіг (1791-1888 рр.), котрий з великим успіхом виконував ролі Виборного, Чуприна і Шельменка, а також талановитий оперний співак і відомий український композитор С. Гулак-Артемовський (1813-1873 рр.).

У другій половині ХІХ ст., з розгортанням українського національного руху, зріс інтерес громадськості до театру. Однак умови його розвитку були вкрай несприятливими. Емський указ 1876 р. заборонив сценічні вистави і друкування текстів до нот українською мовою. З часом надмірності указу було пом’якшено: 1881 р. уряд розіслав губернаторам Наддніпрянщини роз’яснення, уповноваживши їх дозволяти чи забороняти «малоросійські» п’єси. Ситуацією скористався Марко Кропивницький (1840-1910 рр.). У 1882 р. в м. Єлисаветграді з учасників аматорських гуртків він створив першу українську трупу, тобто заснував прфесійний театр. У 1883 р. директором трупи став Михайло Старицький (1840-1904 рр.), а Марко Кропивницький – режисером і актором. Співпраця коріфеїв українського театру сприяла творчому зростанню всього акторського колективу, до якого входило близько 100 осіб. Серед акторів талантом виділявся сам засновник трупи М. Кропивницький – виконавець комедійних і глибоко драматичних ролей. Неповторні та своєрідні характери відтворив на сцені М. Садовський (1856-1933 рр.) - Назар у п’єсі «Назар Стодоля» Т. Шевченка, Микола у п’єсі «Наталка Полтавка» І. Котляревського та ін.

До розвитку українського театру спричинилася трупа артистів під керівництвом М. Садовського, яка 1900 р. почала свою діяльність у Полтаві. До її складу увійшли відомі митці – М. Заньковецька (1854-1934 рр.), Г. Борисоглібська, І. Мар’яненко, О. Полянська, Л. Ліницька та ін. У 1907 р. М. Садовський взяв в оренду в Києві Троїцький народний будинок (тепер театр оперети) і заснував перший український стаціонарний музично-драматичний театр. Який окрім драматичних творів ставив опери і оперети.

Марія Костянтинівна Заньковецька (справжнє прізвище – Адасовська) була провідною актрисою в кращіх українських трупах – М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського, І. Карпенко-Карого, І. Мар’яненка. Сценічний псевдонім актриса обрала за назвою рідного села Заньки Чернігівської губернії – Заньковецька. Її творчий шлях розпочався 27 жовтня 1882 р., коли у міському театрі Єлісаветграда вона вперше на професійній сцені зіграла роль Наталки з п’єси І.П. Котляревського «Наталка Полтавка». Долю української жінки драматична актриса майстерно розкрила, коли стала першою виконавицею головних жіночих ролей у п’єсах «Безталанна», «Наймичка» І. Карпенко-Карого, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М. Кропивницького, «Циганка Аза» М. Старицького, «Лимерівна» Панаса Мирного.

Заньковецька виділялась не тільки блискучою акторською грою, а й пісенною майстерністю. Вона мала чудовий голос – драматичне сопрано, й незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні. Для неї спів був одним із найдійовіших засобів драматичного впливу на глядачів.

У 1858 році відбулося відкриття міського театру в Житомирі. На той час це було одне з найкращих театральних приміщень в Україні. Нині там знаходиться обласна філармонія. В Житомирському театрі виступали М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька, композитор А. Рубінштейн, співаки Л. Собінов, Ф. Шаляпін.

На західних землях український професійний театр засновано товариством «Руська бесіда» 1864 р. у Львові. Його директором, режисером і актором був Омелян Бачинський. У виробі репертуару колектив театру орієнтувався на твори кращих драматургів України. Для підвищення професійного рівня театральних вистав багато зробив М. Кропивницький, який 1875 р. працював режисером театру «Руської бесіди» у Львові. Багато зусиль для підвищення театральної культури доклав І. Франко. У 1905 р. до Львова прибув М. Садовський, який запросив працювати сюди зірку української сцени М. Заньковецьку й згуртував у театрі інших талановитих акторів.

В кінці ХІХ ст. в Україні започатковується кіно. Перший сеанс кінематографа відбувся в м. Житомирі у 1897 р.

У тісному зв’язку з літературою і театром розвивалася і музична творчість. В ХІХ ст. як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі: Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.

Значного поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.

Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними.

Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтелегенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувались добродійні концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто такадіяльність наштовхувалася на адміністративні заборони. Так, в 1867 р. у Києві був випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати французькою мовою.

Високого рівня досягла майстерність патерсного (багатоголосого) співу. У ХІХ ст. хоровой спів поступово виходить за рамки чисто культового Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухочів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам.

Одночасно з народною і церковною традиціями в ХІХ ст. складається світська професійна музична культура. Видатним оперним співаком (баритон) і композитором був Семен Гулак-Артемовський (1813-1873 рр.). Він написав вокально-хореографічний дивертисмент «Українське весілля», музику до водевілю «Ніч напередодні Іванового дня», пісню «Стоїть явір над водою», а 1862 р. створив першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм».

Опера принесла композиторові широку популярність, стала українською музичною класикою. 14 квітня 1863 р. опера була вперше поставлена в Петербурзі в Марийському театрі. Роль головного героя – Івана Карася – в цьому спектаклі виконував сам автор. Першою виконавицею партії Оксани була видатна російська співачка Дар’я Леонова (1829-1896 рр.). В 1864-1865 рр. опера йшла у Великому театрі в Москві. В українському театрі її вперше спробував поставити М. Старицький в 1884 р. у Ростові. Довге сценічне життя цьому творові забезпечили демократичний характер сюжету, мелодійність музики, що увібрала барви українського пісенного мелосу, колоритність образів, соковитий народний гумор.

Талановитим композитором був Петро Сокальський, якому належить понад 40 творів, зокрема опера «Облога Дубна», фантазії «Вечори на Україні», «На берегах Дунаю». Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. Сокальському належить глибока теоретична праця «Русская народная песня, великорусская і малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом...».

Петро Ніщинський (1832-1896 рр.) у музичних творах передав непереборне прагнення українського народу до свободи. Найкраще це відтворено у «Вечорницях», написаних 1875 р. для п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля». Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера М.М. Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Шевченка.

Засновник української класичної музики Микола Лисенко (1842-1912 рр.) більш ніж сорокарічною діяльністю підніс українську музику на рівень світового мистецтва. Він створив близько тисячі різноманітних творів у всіх музичних жанрах. Це – 7 випусків народних пісень для голосу у супроводі фортепіано, 12 збірників пісень для хору з фортепіано, 6 збірників обрядових пісень, близько 60 романсів і хорових пісень до творів Є. Гребінки, С. Руданського, І. Франка та інших поетів. Лисенко створив прекрасні опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба» за мотивами М. Гоголя; «Наталка Полтавка» та «Енеїда» за творами І. Котляревського.

Низку творів високого громадянського звучання написали учні й послідовники М. Лисенка. Кирило Стеценко створив героїчну оперу «Кармелюк», музично-вокальні твори на слова Т. Шевченка, Лесі Українки та ін.

Микола Леонтович найбільше уславився хоровою обробкою народних пісень («Щедрик», «Дударик», «Ой, з-за гори кам’яної»). У 50-60-х роках ХІХ ст. розгорнули свою діяльність галицькі композитори Михайло Вербицький (1815-1870 рр.) та Іван Лавріновський. Особливо плідно була їхня творчість в галузі хорової та театральної музики. М. Вербицький створив музику до 22 оперет, водевілів і мелодрам, оркестрові увертюри – симфонії, хори, написав музику до вірша Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна», який став національним гімном.

Значна роль у становленні композиторської школи в Галичині належала Анатолю Вахнянину (1841-1908 рр.), організатору музичних і співацьких товариств. З його ініціативи у Львові виник Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка (1903 р.). А. Вахнянин брав участь у нотно-видавничій справі, виступав у пресі зі статтями на музичні теми, був організатором і диригентом багатьох аматорських хорів. У доробку А. Вахнянина – перша західноукраїнська опера «Купало», багато вокальних творів.

У Львові розпочав свою творчу діяльність Станіслав Людкевич (1879-1979 рр.). У 1905 р. виходить у світ перша частина його знаменитої кантати-симфонії «Кавказ» (на слова Т. Шевченка), у який композитор оспівав борців за національне визволення, створив образ нескореного народу. На Буковині першим фаховим українським композитором був Сидір Воробкевич (1836-1903 рр.). Він написав музику майже до сотні власних віршованих творів, що й понині фігурують як народні пісні, поклав на музичну понад 20 віршів Т. Шевченка, І. Франка, Ю. Федьковича, обробив чимало народних пісень, створив понад 200 хорових композицій. До найвищого рівня світового вокальногомистецтва піднялись талановиті львівські співаки Соломія Крушельницька (1872-1952 рр.), Олександр Мишуга (1853-1922 рр.), Модест Менцінський (1875-1935 рр.), але працювали вони більше в уславлених європейських театрах, пропагуючи там українську музику.