2. Розвиток освіти й науки

Вирішальною передумовою формування української національної інтелігенції став розвиток освіти. У ХІХ ст. нові потреби управління й економічного розвику, особливо з появою капіталістичних, примусили уряд спеціадльно займатися питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо на початку ХVІІІ ст. практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувались на кошти батьків. Тому в першій половині ХІХ ст. рівень загальної освіти українців різко понизився. До цього спричинилися кріпосне право та незацікавленість уряду і поміщиків в освіті селян-кріпаків. У ХІХ ст. система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики.

У 1802 р. почало свою діяльність Міністерство освіти, яке у наступному році провело систематизацію навчальних закладів. Було затверджено чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

У парафіяльних школах, які створювалися при церковних парафіях і були початковими, навчання продовжувалося 4-6 місяців у селах і до одного року в містах. Навчання велося російською мовою, учнів навчали читати, писати, рахувати, основ православної віри.

Повітові школи були спочатку дво-, а згодом – трикласними. Тут навчалися здебільшого діти купців, дворян, чиновників, заможних ремісників. Вони вивчали російську мову, географію, історію, арифметику, фізику.

В гімназіях спочатку навчалися 4 роки, а згодом – 7. Тут викладали іноземні мови, як правило, французьку, німецьку, грецьку, латинську, «закон Божий», священну та церковну історію. Наприкінці 50- рр. ХІХ ст. в Україні нараховувалося 1300 початкових шкіл, де навчалися 67 тис. учнів, 19 гімназій (з них дві в Харкові), де навчалися близько 4 тис. учнів. Проміжне становище між гімназіями та університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (працює з 1817 р.), Крем’янецький (з 1819 р.), Ніжинський (з 1820 р.).

Поряд із загальноосвітніми в Україні діяли й професійні навчальні заклади. У кадетських корпусах у Полтаві (з 1840 р.) і Києві (з 1852 р.) з дітей дворян виховували офіцерів. У Єлисаветграді продовжувала працювати медична школа, у Києві – фельшерське, в Миколаєві – артилерійське і штурманське училища, у Севастополі – морська школа. У 1851 р. біля Харкова відкрилась землеробська школа, яка готувала агрономів.

Характерними рисами освіти у першій половині ХІХ ст. були: превалювання релігійного виховання дітей, політики «обрусєнія», рутинні засоби навчання. Київська академія, яка в попередні часи відігравала велику роль у розвитку освіти й культури не лише в Україні, але й у Східній Єавропі, після видання у 1814 р. нового статусу для духовних академій, за якими вони повинні були готувати лише фахівців з богослов’я і для православної церкви, втратила своє значення і перетворилася на рядовий духовний навчальний заклад.

Історичним успіхом у розвитку освіти на початку ХІХ ст. стало заснування на східноукраїнських землях університетів, що стало можливим завдяки ліберальній політиці в національному питанні імператора Олександра та його урядовців. Університети внаслідок загальноєвропейської реформи вищої освіти швидко почали відігравати велику роль в культурному житті, в розвитку науки.

Перший університет на українських землях у складі Російської імперії засновано 1805 р. в Харкові коштом місцевого дворянства і купецтва за ініціативою вченого-експериментатора В.Н. Каразіна. Характерно, що харківський губернатор був рішучим противником відкриття тут вищого навчального закладу і тільки особисте знайомство Каразіна з імператором Олександром І та міністром внутрішніх справ Михайлом Сперанським (який пам’ятав про українське походження свого батька-священика) уможливило прийняття рішення про створення в Харкові вищого навчального закладу. З постанням університету пов’язане значне зростання населення і кардинальні зміни життя у провінційному до того часу місті.

В перший час університет мав чотири відділи-факультети: словесний (історико-філологічний), етико-політичний (юридичний), фізіко-математичний, медичний. Першим ректором університету (1805-1811) був професор російської словесності І.С. Рижський. У рік відкриття в ньому навчалося всього 65 студентів, а через 50 років – 492. Деякий час ректором Харківського університету був відомий український поет П. Гулак-Артемовський. На довгий час університет став осередком патріотичної думки. За 50 років університет підготував близько 3 тис. фахівців з різних галузей знань. Діяльність цього вищого навчального закладу плідно вплинула на характер національно-культурного відродження у першій половині ХІХ ст.

У 1834 р. в Києві було засновано Університет святого Володимира. У рік відкриття в університеті навчалися 62 стуленти, через 20 років – 808. Першим ректором був Михайло Максимович (1804-1873 рр.). Спочатку він складався з двох відділів: історико-філологічного та фізико-математичного. Згодом додалися юридичний та медичний факультети. До 1861 р. університет закінчили 1542 фахівця. Його випускники працювали учителями, лікарями, адвокатами, суддями, чиновниками різних рангів. Київський університет став одним з головних осередків українського руху.

Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. В трьої університетах у кінці століття одночасно навчалося 4 тис. студентів.

У 1863 р. було створено Статут університетів, який надав їм досить широку автономію: право обирати всю адміністрацію, професорів, доцентів. Але у 1883 р. було впроваджено новий Статут, який відміняв автономію, обрання адміністрації, участь професорів в управлінні. Життя університету підлягало суворій регламентації та наглядові попечителя навчального округу. Запроваджувався контроль над студентами, вводилася обов’язкова уніформа. Цей Статут діяв до 1917 р.

Потреби культурного життя зумовили виникнення й інших вищих навчальних закладів. У 1874 р. створюється Глухівський учительський інститут, за рік – Ніжинський історико-філологічний інститут, Південно-російський технологічний інститут у Харкові (1885 р.), Київський політехнічний інститут (1858 р.), Вище гірничне училище в Катеринославі (1893 р.) та ін.

У західних землях уряд Австро-Угорської імперії проводив колонізаторську політику. У Галичині насаджувалися польські та німецькі, в Закарпатті – угорські, в Буковині – румунські та німецькі школи. У Східній Галичині, наприклад, 1890 р. працювало 4250 класів з польською мовою навчання і лише 2250 – українською. Формально у 1869 р. було введене обов’язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75 відсотків) залишалася неписемною.

Середніми загальноосвітніми школами в регіоні були гімназії та реальні училища. У Східній Галичині функціонувала 61 гімназія, але з них лише п’ять з українською мовою викладання. Центром культури залишався Львів. Тут у 1817 р. було відновлено університет, але з німецькою мовою викладання. У 1849 р. – вперше було створена кафедра української мови та літератури, яку очолив Я. Головацький. Увесь час точилася боротьба між українцями та поляками за мову викладання. У 1871 р. обмеження в мові викладання було скасовано, але фактично університет полонізувався. У 1894 р. засновано кафедру історії України, яку очолив професор М. Грушеський (1866-1934 рр.).

На Буковині університет засновано 1875 р. в Чернівцях з німецькою мовою викладання, але були кафедри й з українською мовою навчання: української мови і літератури, церковнослов’янської мови та практичного богослов’я.

У 1864 р. в Російської імперії було проведено реформу освіти, згідно з якою всі типи початкових шкіл оголошувались загальноосвітніми й діставали назву початкових народних училищ. Вони стали працювати за єдиним планом і програмою, тобто відбулася уніфікація навчання. Діти здобували елементарні знання: вчилися читати, писати, вивчали елементарну арифметику, закон Божий.

Середніми освітніми закладами були гімназії, які мали два ступеня: гімназія і прогімназія (з 4-річним навчанням). Гімназії були двох типів: класичні і реальні. У класичних перевага надавалась вивченню давніх мов (до 40 відсотків часу), їх випускники могли без іспитів вступати до університетів. З метою «виховання у відповідному дусі» вводився інститут класних наставників, вводився кодекс покорань.

Реальні гімназії (згодом реальні училища) були більш найближеними до потреб життя. Тут вивчали природознавство, фізику, математику. Їх випускники могли вступати лише до вищих технічних навчальних закладів.

Дівчата навчалися окремо в інститутах шляхетних дівчат (у Харкові відкритий у 1812 р., організував і очолив цей заклад український письменник і громадський діяч Г. Квітка-Основ’яненко), гімназіях та єпархіальних училищах (для дівчат духовного звання).

Наприкінці ХІХ ст. в українських губерніях Російської імперії було 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ, 17 тис. початкових шкіл усіх видів. Проте ці імперські заклади могли охопити навчання лише 30 відсотків дітей. Порівняно з періодом гетьманської автономії кількісні показники ХІХ ст. свідчать про загальне зниження рівня грамотності. За переписом 1897 р. в Україні серед населення віком від 9 до 49 років письменних нараховувалося лише 24 відсотки.

Центрами науки в ХІХ ст. були університети. Великі відкриття в галузі математичного аналізу і математичної фізики були зроблені М. Остроградським. Фундатором сучасної фізичної хімії став М. Бекетов (1827-1911 рр.), який очолював кафедру хімії Харківського університету. На 20 років раніше ніж за кордоном він почав читати курс фізичної хімії. Його роботи стали основою нової наукової галузі – металотермії. У Харківському університеті плідно працювали професори математики Т. Осиповський і О. Ляпунов (1857-1918 рр.). Протягом 17 років О. Ляпунов очолював кефедру механіки, він створив загальну теорію сталості руху, написав ряд робіт з теорії імовірності. У 1813-1820 рр. ректором Харківського університету був Т. Осиповський. Він написав тритомну працю «Курс математики», що тривалий час була основним підручником для студентів усієї імперії. Засновником харківської школи радіофізики був Д. Розанський, який своїми дослідженнями колишнього розряду набагато випередив зарубіжних вчених. Одне з найвидатніших досягнень у галузі оптики, зокрема в дослідженні процесів поглинання світла в розчинах забарвлених речовин, належить професору цього університету Т. Кравчуку. Київський математик М. Ващенко-Захарченко уклав підручники, за якими навчалося багато поколінь. Фундатором уславленої київської алгебраїчної школи став професор Д. Граве. Основоположник школи російських доменників М. Курако багато років працював на металургійних заводах України.

Видатним західноукраїнським вченим був фізик-експериментатор І. Пулюй (1845-1918 рр.), який зробив низку винаходів і відкриттів, серед яких найзначнішим для світової цивілізації було відкриття випромінення, що називаємо його тепер рентгенівським за іменем німецького дослідника Рентгена, оскільки І Пулюй не поспішав запатентувати свій винахід.

Феноменальним явищем для історії точних наук є творчість однієї з перших жінок-математиків Софії Ковалевської (у дівоцтві Корвін-Круковська, зі старшинського роду Гетьманщини, 1850-1891 рр.). Родина Ковалевських, нащадків слобідськоукраїнської старшини Харківського полку, взагалі виявилася багатою на науковців. Євграф Ковалевський (1790-1867 рр.) займався розвідкою покладів вугілля у майбутньому Донбасі, а дослужившись до посади міністра освіти, не тільки дбав про заснування народних шкіл, а й дав особистий дозвіл на друк 1840 р. «Кобзаря» Т. Шевченка. Олександр Ковалевський (1840-1901 рр.) був професором зоології кількох європейських університетів, промощував шляхи для розвитку ембріології та порівняльної фізіології. Його брат – чоловік Софії – Володимир Ковалевський (1843-1883 рр.) став визначним палеонтологом зі світовим ім’ям. Ще один всесвітньовідомий представник цього роду Максим Ковалевський став одним з перших соціологів, а також автором праць з юриспруденції та історії державних устроїв.

Розвиток юридичних наук в Україні пов’язаний з іменами таких учених, як М. Владимирський-Буданов (історія російського, українського, литовського і польського права), О. Кістяківський (кримінальне право, історія права і судочинства в Україні), В. Незабитковський (міжнародне право).

Засновником вітчизняної педагогіки був Констянтин Ушинський (1824-1870 рр.), нащадок кількох шляхетних українських родин. Надзвичайно багата педагогічна спадщина Ушинського досі практично не застаріла і використовується в більшості виховних методик світу.

У 1886 р. в Одесі зоолог І. Мечников (1845-1916 рр.) і мікробіолог М. Гамалія заснували першу вітчизняну і другу в світі бактеріологічну станцію. Мечников став одним із засновників порівняльної патології, еволюційної ембріології, мікробіології і вчення про імунітет. Він був удостоєний найвищої світової наукової нагороди – Нобелівської премії (1908 р.). Д. Заболотний і В. Високович зробили вагомий внесок у вивчення та лікування важких інфекційних захворювань. З Україною пов’язаний значний період життя засновника військово-польової хірургії М.І. Пирогова. Тут він намагався зробити більш демократичну систему освіти, став опікуном навчального округу в Одесі, потім у Києві. Засновником вітчизняної фізіологічної школи був професор Одеського університету І. Сєченов (1829-1905 рр.).

Розвиток генетики пов’язаний з іменами Л. Симиренка і М. Кащенка, які досліджували селекцію і гібридизацію рослин. У галузі фізіології успішно працював Василь Данилевський, один із засновників ендокринології, автор підручника «Фізіологія людини». Великий вплив на розвиток медицини справила діяльність В. Образцова, Ф. Яновського, М. Стражеска, які створили київську терапевтичну школу.

Крім того, слід назвати геніального українського винахідника М. Кибальчича, який вже в ті часи запропонував ідею літального апарата (ракети) для польоту в космос (його іменем названо кратер на Місяці).

У багатьох європейських країнах на початку ХІХ ст. починає зростати інтерес до національної історії. Українські вчені також захоплюються історією. Першою узагальненою працею з історії України, написаною з широким використанням російських та українських архівів, була 4-томна «История Малой России» Д. Бантиш-Каменського (опублікована лише 1903 р.). Головну увагу автор звернув на діяльність історичних осіб, зовнішньополітичні події, з монархічних позицій доводив, що попри свою героїчну історію українці є відгалуженням російського народу, а возз’єднання з Росією – найвизначніша подія української історії.

У 1842-1843 рр. Підготовано до друку, але так і не видано 5-томну «Історію Малоросії» Миколи Маркевича. Змальовуючи минуле України як самостійний історичний процесс, Маркевич відстоював право українського народу на самостійний національний розвиток, документально-історично обгрунтував правомірність відновлення у майбутньому автономії України. Саме за цю працю М. Маркевича звинувачував у сепаратизмі відомий російський критик В. Бєлінський. Він також засудив автора за прагнення висвітлювати історію України як незалежну від історії Росії.

Визначним прогресивним ученим, який зробив помітний внесок у розвиток історичної думки, був Михайло Максимович. Він виступав проти норманської теорії походження Русі, довів, що українське козацтво було не пришлим народом, а особливим станом українського суспільства.

Одним з найвидатніших істориків ХІХ ст. був Микола Костомаров. Костомаров писав вірші, історичні драми, повісті українською, а наукові праці - російською. Підсумком його дослідження стали 16 томів «Исторических монографий» і 6-томна «Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей». Комтомаров захищав принцип об’єктивності в історичній науці. Головною заслугою Костомарова є те, що він, на противагу дослідникам, які в історії бачили діяльність лише видатних осіб, уперше застосував наукові методи аналізу широких масових рухів, спираючись на здобутки тих історичних шкіл, які вже існували й здобули визнання у європейській науці.

На відміну від Костомарова, у якого переважає описовий метод висвітлення історичних подій і виразно простежується власна оцінка. В. Антонович у своїх наукових працях не дав наперед жодної готової вже думки, яка б пронизувала дослідження і змушувала б читача дивитись на факти очима автора. У нього переважає тверезий позитивістський підхід, критичність та аналіз: після необхідних історичних відомостей і пояснень наступає групування фактичного матеріалу і посилання на джерела. Антонович поглиблює й ускладнює проблематику досліджень. Роль народної маси в історії (одне з досліджень присвячене гайдамакам), проблеми церкви, становлення міст – спектр його інтересів був дуже широким. Професор Київського університету В. Антонович розгорнув небувалу джерелознавчу діяльність: проводилися етнографічні експедиції, публікувалися фольклорні збірки, організувалися археологічні розкопки, збиралися статистичні дані. Центром цієї роботи стало створене у 1872 р. Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. У 1874 р. у Києві з великим успіхом пройшов Археологічний з’їзд. В. Антонович написав понад 300 праць, створив так звану «документальну» школу українських істориків. . В. Антонович написав понад 300 праць, створив так звану «документальну» школу українських істориків. Учнем Антоновича був М. Грушевський.

М. Грушевський (1866-1934 рр.) до сьогодні є видатною фігурою в українській істроіографії. Він народився у м. Холмі, гімназію закінчив у Тифлісі, навчатися в університеті приїхав до Києва. У 1894 р. за рекомендацією В. Антоновича Грушевський отримав кафедру всесвітньої історії у Львівському університеті. Тут він бере активну участь не тільки в педагогічній, науковій (в 1897 р. він очолив Наукове товариство ім. Шевченка – першу наукову українську організацію академічного типу), але і в суспільному житті. Грушевський – один з організаторів Національно-демократичної партії Галичини, пізніше – Товариства українських поступовців. Головні події політичної долі Грушевського розгорнуться у ХХ ст.: арешт і заслання у Росії під час Першої світової війни, обрання головою Центральної Ради у 1917 р., еміграція, повернення до СРСР, робота в академічних дослідних інститутах. Величезна наукова спадщина М. Грушевського, яка з кінця 30-х років зазнала гоніння і стала практично недоступною, повернулося до читачів з кінця 80-х ХХ ст. і суттєво вплинула на сучасну українську науку. Його багатотомна «Історія України-Руси» - фундаментальний узагальнюючий систематичний курс історії України, який базується на власній періодизації і концепції.

Неперевершеним дослідником історії запорозького козацтва є Д. Яворницький (1855-1940 рр.). Збиранням матеріалів про Військо Запорозьке він зайнявся, як був студентом, а потім позаштатним стипендіатом при кафедрі російської історії Харківського університету. За це його звинуватили у сепаратизмі і позбавили державної стипендії. Коли він спробував продовжити роботу у Петербурзі, то як політично неблагонадійний за «пристрастие к истории Малороссии» був засланий до ташкента. Лише через декілька років він зміг захистити дисертацію, викладав у Москві, а з 1902 р. став завідувати краєзнавчим музеем у Катеринославі (Дніпропетровську). Яворницький видав капітальну «Історию запорожских козаков», серію монографій про козацьких ватажків, популярні нариси, художні альбоми, зібрав найбагатішу колекцію пам’яток матеріальної культури козацької епохи.

Першою жінкою-професором історії не тільки в Україні, але й у всій Російській імперії стала Олександра Єфименко. Головною темою її наукових праць стає історія України. Єфименко зробила дуже багато для громадського визнання того факту, що історія України є самостійною наукою. Їй належать праці: «История украинского народа», «Конные суды в Левобережной Украине», «Турбаевская катастрофа», «Дворянское землевладение в Южной Руси», «Очерки истории Правобережной Украины» та ін.

Особливе місце і в українській історії і в українській історіографії належить М. Драгоманову (1841-1895 рр.). Визначний політичний діяч, просвітник, філософ, Драгоманов як історик головну увагу приділяв питанням новітньої історії. Багато років він провів у політичній еміграції. З 1877 р. під його керівництвом друкарня «Громада» у Женеві була єдиним центром видання літератури українською мовою. На основі історичного аналізу Драгоманов приходить до найважливішого висновку – національні проблеми українці можуть вирішити тільки разом з соціальними. Драгоманов багато зробив для залучення до історії України уваги західноєвропейських вчених.

В галузі розробки економічних проблем він приділяв велику увагу пореформеним аграрним відносинам. Реформу 1861 р. розглядав як позитивний акт, в цілому корисний для суспільства, але водночас підкреслював її антинародну спрямованість. Він зазначив, що реформа була проведена в інтересах поміщиків, капіталістів і самодержавства, а селяни одержали так звану волю «без землі».

З революційно-демократичних позицій історію України висвітлювали І. Франко (1856-1916 рр.), С. Подолинський (1850-1891 рр.), П. Грабовський та ін. Їхнім творам притаманні співчутливе змалювання тяжкого становища народних мас, підтримка визвольної боротьби трудящих.

Політика жорсткого національного гноблення, що її проводив царський уряд, значно ускладнила розвиток філологічних наук. Однак і в цей складний час учені дбали про прогрес українського мовознавства. Значна робота проводилася в галузі лексикографії. Численні праці з історії української мови, літератури й фольклору написав П. Житецький (1837-1911 рр.) – «Очерк звуковой истории малорусского наречия», «Очерк литературной истории малорусского наречия в ХVІІ в.» та ін.

Глибоко розробляв проблеми вітчизняного мовознавства О. Потебня (1835-1891 рр.). Вони знайшли відображення в його фундаментальних пацях: «Из записок по русской грамматике», «Мысль и речь», «Заметки о малорусском наречии» та ін. Мова, за Потебнею, є процесом постійного тривалого творчого зусилля духу (і в цьому плані вона ніколи не завершується, не «застигає» як готовий результат).

О. Потебня рішуче засуджував Емський указ про заборону української мови і ввезення українських видань в Україну з-за кордону, різко критикував «інтелігентних» представників панівної нації, які вважали, що перехід поневолених націй на мову гнобителів ніби «залучає» перші до культури та цивілізації. Потебня відстоює «право національних культур, тобто право народів на самостійне існування і розвиток». О. Потебня зробив значний внесок і в філософську науку. Він грунтовно досліджує проблеми взаємозв’язку мови і мислення, виходячи з ідей І. Канта та В. Гумбольта, вважає мову органом, що утворює думку.

У розвиток філософської та філологічної наук суттєвий внесок зробив перший ректор Харківського університету І. Рижський, засновником вітчизняного слов’янознавства – професор Харківського університету І. Срезневський.

Певний внесок у розвиток філософської думки зробив фундатор Харківського університету В. Каразін (1773-1842 рр.). Він підкреслив, що в соціальному плані «повної рівності між людьми не може бути тому, що її немає в природі». Освіту він називав важливим чинником суспільного прогресу, а серед наук виділяв філософію, висновки якої, він вважав, є теоретичною основою інших галузей знань, навіть літератури та мистецтва, вказував на необхідність поєднання науки з практичною діяльністю.

В першій половині ХІХ ст. постає Київська релігійно-філософська школа (В. Карпов, О. Новицький, Й. Михневич, С. Гогоцький (1813-1889 рр.), П. Авсенєв, П. Юркевич та ін.). П. Юркевич (1826-1874 рр.) був автором гуманістичної концепції, котра набула назву «філософія серця». Розум, вважав він, виявляє загальне в діяльності людей, серце ж – основа неповторності й унікальності людської особистості. Тим-то в серці твориться ті явища й події історії, які принципово неможливо вивести із загальних законів. «У серці людини, - зазначає мислитель, - лежить джерело тих явищ, які закарбовані особистостями, не випливають з жодного поняття чи закону». Звичайно, розум, «голова» керує, планує, диригує, але серце – породжує.

Філософію нової української ідеї розробляє Т. Зіньківський, вважаючи цю ідею запорукою «поступу й культури національних організмів». Проблемну тему «герой, особистість і народ, нація» досліджує І. Франко.