2. Кирило-Мефодіївське братство, національно-культурний рух в Галичині

В українському національному відродженні 20-30-х років ХІХ ст. не було нічого такого, що становило б серьозну загрозу Російській імперії. Українські патріоти – літератори, збирачі фольклору, укладачі підручників з історії та граматики – зберігали лояльність до царя і Росії, а свою діяльність на ниві національного відродження поєднували зі службою у російських державних установах. Тому після польського повстання 1830-1831 рр. Російський уряд мав намір з допомогою національно-культурного руху в Україні подолати польські впливи на Правобережжі.

Свідоме використання українського культурницького руху у власних утилітарних цілях було одним із проявів нового курсу в російській політиці. Головним засобом зміцнення «руського елементу» у західних губерніях вважалися реформи, які повинні були покласти край домінуванню польської еліти у галузі культури та освіти. Царський уряд закрив Віленський університет та Кременецький ліцей, створивши 1834 р. на їхній базі Київський університет.

Українські діячі були серед тих, хто скористався з цих реформ. Максимович (1804-1873 рр.) був призначений ректором у віці 30 років за прямим розпорядженням міністра освіти графа Сергія Уварова. Іншим протеже міністра був Ізмаїл Срезневський. Вихованцями Максимовича і Срезневського були два провідні діячі нової хвилі українського відродження – Пантелеймон Куліш та Микола Костомаров.

Головним наслідком освітніх реформ 30-х років ХІХ ст. стало прискорене вичленування української культурної ідентичності з загального потоку і поява нового покоління українських діячів, яке виступило на суспільну арену на межі 30-40-х років. Центральними фігурами цієї генерації були Микола Костомаров (1817-1885 рр.), Пантелеймон Куліш (1819-1897 рр.) і Тарас Шевченко (1814-1861 рр.). У їхніх біографіях відображені збірні риси нового покоління українськиї патріотів. На відміну від своїх попередників – нащадків козацької старшини – всі троє відзначалися «низьким» соціальним походженням: Куліш походив з сім’ї вільних селян, Костомаров був позашлюбною дитиною російського поміщика та української кріпачки, а Шевченко народився в сім’ї селян-кріпаків і сам до 24-го року життя був кріпаком.

Найвизначнішою постаттю у цьому тріумвіраті був Тарас Шевченко.

Т. Шевченко був наділений багатьма цінними рисами: палким вільнодумством, великою працездатністю, жадобою до навчання, широким діапазоном зацікавлень, тонким знанням людської психології. Якщо помножити це багатство вдачі на талант поетичного слова і образотворчого мистецтва, стане зрозумілою феноменальна природа його як людини і митця.

Тарас Шевченко почав писати вірші в 30-х роках ХІХ ст. у Петербурзі. Його поезія відразу справила на громадськість величезне враження. Поетичні якості поезій Шевченка без сумніву зумовлені його глибинними зв’язками з народною поезією.

У 1840 р. він видав збірку своїх поезій під назвою «Кобзар», значення якої виходило далеко за літературні межі. Попри свої високі естетичні вартості, Шевченкові поезії вирізнялися мовою. Вона була не просто відтворенням народної мови; поет її творив на основі трьох українських діалектів (південно-східного, північного і північно-західного), елементів церковнослов’янської, а також мовного матеріалу раніших українських літературних творів. Природність і простота творів віказували геніальність поета. Шевченко заклав міцні підвалини модерної української літератури, а в ширшому значенні – і української національної ідентичності.

Ще більше значення мав політичний аспект його творчості. Пристрасна поезія Шевченка виходила за межі локального патріотизму та оплакування героїчного минулого. Вона будила національні почуття і давала бачення майбутнього: якщо Україна у минулому користувалася правами самостійної держави, то це повинно служити достатніми підставами для здобуття політичної незалежності у майбутньому. Основну провину за поневолення України Шевченко покладав на Росію та російських царів. Ніколи раніше перед Шевченком українські інтелектуали не висловлювали так відверто протест проти імперської політики Росії. Його поезія різко відкидала конформістську модель «малоросійства», яка грунтувалася на ідеї нероздільності Малої і Великої Русі та лояльності до царизму.

Шевченкова творчість стала «водорозділом» у розвитку української ідеї. Увесь наступний український національний рух тією чи іншою мірою ідентифікував себе з Шевченком як своїм духовним батьком. Його мученицька доля послужила джерелом для витворення сильного національного міфу, який надихав наступні покоління українських діячів.

При університеті св. Володимира у 40-х роках ХІХ ст. утворився гурток молодих людей, котрих єднали особисті зацікавлення українською мовою, слов’янською культурою. Натхненником гуртка був Микола Костомаров, а його членами – історик і етнограф П. Куліш, В. Бєлозерський (1825-1899 рр.), М. Гулак (1822-1899 рр.), О. Маркович та ін. У грудні 1845 року вони утворюють таємну організацію – Кирило-Мефодіївське братство. Активних учасників братства нараховувалося двадцять, а коло людей, які тією чи іншою мірою були причетні до цього гуртка, досягало ста осіб.

Члени Кирило-Мефодіївського братства прагнули прислужитися справі відродження не тільки України, але й усього слов’янського народу. Надії щодо цього вони покладали на освіту, свободу простого люду, християнський світогляд і особисту самопожертву. Ідея панславізму відображена у програмному творі братства «Закон Божий. Книга буття українського народу». Цей унікальний за змістом і долею твір належить М. Костомарову.

Любов до України, до її історії стала основною ідеєю твору. Автор подає уроки історії України на тлі всесвітньої історії, в біблійно-епічному стилі викладає трагвчне минуле українського народу. Визначаючи, що людське життя тв існування всякого суспільства підкоряється законам Божим, Костомаров, таким чином, високо піднімає розуміння духовності в житті як особи, так і суспільства. Історію України Костомаров бачив як історію боротьби за волю українського народу. Велику увагу у програмному документі Комтомаров приділив козацтву, чим переступив царську заборону говорити на цю тему. Автор свідчить, що український народ, прагнучи жити вільно, відстоює принципи рівності, братерства, свободи усіх народів.

Програмні положення «Закону Божого» знайшли практичне втілення у відозвах Кирило-Мефодіївського братства «Брати Українці!» та «Братья великороссияне и поляки!» У них звучить пристрасний заклик до народів об’єднатися в Союз слов’янських республік, які мають обрати Слов’янську Раду вирішення загальних справ. Важливим програмним документом був і «Статут Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія» та пояснення до нього, які склав В. Бєлозерський. Основна ідея цих документів – знову ж таки духовне і політичне об’єднання слов’ян. Згідно з правилами Статуту, до товариства приймалися усі, хто поділяє погляди братчиків, а не тільки українці, що свідчить про демократизм організації. Братство ставило собі за мету перебудувати існуюче суспільство на засадах християнської моралі, ліквідувати кріпацтво, поширити освіту та об’єднати всіх слов’ян в однуфедерацію, у якій кожний народ зберігав би свою власну суверенність. Провідна роль відводилась Україні, а Київ мав стати столицею федерації.

У Кирило-Мефодіївському братстві не було єдності серед членів організації. Костомаров, Бєлозерський відстоювали просвітницькі методи серед населення та поступові реформи. Т.Г. Шевченко (увійшов у братство в 1846 р.) та М. Гулак були за більш радикальні методи боротьби.

Товариство проіснувало недовго. На початку 1847 року його учасників було заарештовано (за доносом студента) й незабаром відправлено у заслання до різних міст Російської імперії. Ця подія знаменувала своєрідний злам у духовній ситуації в Україні, що спеціально відзначив П. Куліш в «Історичному оповіданні»: «Рік 1847 становить епоху в житті України, прозваної Малоросією. Сим нещасливим роком розпочинається період гоніння рідного слова в нашім ріднім краю».

У відповідь на переслідування українських національних культурних діячів центр руху тимчасово перемістився з України в столицю Російської імперії – Петербург. Там у демократичнішій атмосфері, при менш наполегливому нагляді цензури (ніж в національних окраїнах) зосередилися після заслання братчики: М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш, В. Бєлозерський. У Петербурзі на кошти меценатів української культури В. Тарнавського та Г. Галагана (1819-1888 рр.) була відкрита українська друкарня. Там почали систематично друкувати твори класиків української літератури І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка та ін. Протягом 1861-1862 років у Петербурзі виходив український журнал «Основа», він був літературно-критичним органом, у якому друкувалися статті з життя і творчості витчизняних українських письменників та діячів культури.

Пробудженні діяльністю Кирило-Мефодіївського братства та творчістю класиків української культури, першими на стежку пробудження національної самосвідомості народу стали студенти Київського університету. Наприкінці 50-х років ХІХ ст. вони утворили иаємний гурток. Його учасники (В. Антонович, Б. Познанський, Т. Рильський, А. Свидницький) прагнули зблизитися з народом, щоб відстоювати його інтереси і виховувати патріотичні почуття самоповаги. Власне за цю близкість із народними масами і назвали членів гуртка хлопоманами (від польського – «хлоп», що означає селянин). Самі гуртківці називали себе українофілами.

Ідеологом хлопоманства був випускник історико-філологічного факультету Київського університету, а згодом професор цього ж навчального закладу Володимир Антонович (1834-1908 рр.). Антонович став на шлях пропаганди відновлення суверенної української держави. Щоб досягти своєї мети, хлопомани виступили за ліквідацію царизму, кріпацтва, встановлення демократичної республіки та мирного співіснування зі всіма націями. Першим кроком до досягнення цієї мети студенти вважали поширення освіти серед народу, піднесення його самосвідомості. Однак робота з народними масами виявилась не такою простою, як здавалося хлопоманам. Недостатньо було змінити свій одяг на селянський і піти в село, щоб селяни зрозуміли ідеї, які несли їм хлопомани. Населення ще не було готове до розуміння тих великих цілей, про які вели мову молоді різночинці.

Гурток хлопоманів припинив своє існування на рубежі 1860-1861 років з ініціативи самих його учасників. Молоді люди не відмовились від своєї мети, вони лише змінили тактику і стратегію її досягнення. Насамперед, приділяючи основну увагу просвітницькій діяльності серед народних мас. Так виникли нові таємні організації, відомі під назвою «Громади».

У 1861 р. утворилася «Громада» у Києві. До неї належали В. Антонович (1834-1908 рр.), П. Чубинський (1839-1884 рр.), Т. Рильський (1841-1902 рр.). У цей же час засновані «Громади» в Харкові (О. Потебня (1835-1891 рр.), П. Лобко та інші, в Полтаві - О. Кониський (1836-1900 рр.) та інші, в Чернігові - Л. Глібов (1827-1893 рр.) та інші. Київська «Громада» була найбільшою, серед її прихільників нараховувалося до двохсот осіб. Основна діяльність громадівців зосереджувалася в недільних школах. Київська «Громада» налагодила видавництво підручників для недільних шкіл та художніх творів українською мовою, організувала вистави і концерти українських акторів, дасліджували на наукових засадах хід селянської реформи в Російській імперії. Робота громадівців, яких у Росії прагнули зробити «малоросами», була спрямавана на пробудження українства, формування національної самосвідомості, наштовхнулася на опір урядових структур. У 1862 р. російська адміністрація заборонила діяльність українських недільних шкіл, а 20 липня 1863 року вийшов таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Росії графа Валуєва. Циркуляр заборонив публікацію наукових, навчальних та релігійних видань українською мовою і доводив, що «української мови не було і не може бути». У 1886 р. до циркуляра додається спеціальна інструкція, за якою було заборонено видавати і популярну літературу українською, а також було доручено переглянути всі українські видання і припинити друкувати етнографічні матеріали. У зв’язку з цим циркуляром низку діячів «Громади» було піддано адміністративним покаранням аж до заслання і заборони займатися викладацькою діяльністю.

Такі заходи уряду тимчасово підірвали діяльність «Громад». Однак у 70-х роках вони поновлюються знову. Першою відновила свою роботу київська організація. Яка отримала назву «Стара громада». Її активними членами були визначні діячі української науки і культури: Ф. Вовк, П. Чубинський, Т. Рильський, М. Старицький, І. Левицький, І. Рудченко, М. Зібер та М. Драгоманов.

У 70-х роках діяльність «Громад» стає організованішою і цілеспрямованішою. Відновлюється робота громадівців у Полтаві, Одесі та інших містах. Завдяки поїздці М. Драгоманова в Галичину вдалося встановити постійні зв’язки із західно-українськими однодумцями. У цей час серед громадіввців ведеться робота щодо координацій дій товариств та організацій органу, який об’єднував би усі «Громади».

У 1873 році з ініціативи київської «Громади» було засноване українське наукове товариство під офіційною назвою «Південно-західний відділ російського географічного товариства». Члени товариства розгорнули роботу з вивчення економіки, історії, географії, фольклору України. Вони підготували та видали низку фундаментальних праць. Серед наукових видань на особливу увагу заслуговують історичні праці: Маркевича «История Малороссии» у 5 т.; дослідження М. Костомарова «Богдан Хмельницький», «Мазепа й мазеповці», «Руина»; П. Куліша «Записки о Южной Руси».

Помітною постаттю у цей час в історичній науці бів В. Антонович. Він започаткував в Україні систематичні археологічні дослідження, результати яких викладені у працях «Раскопки в земле древлян», «Археологическая карта Киевской губернии». В. Антонович є засновником школи «київських істориків», його учнями були видатні представники української науки – Д. Багалій, М. Грушевський, М. Довнар-Запольський та ін.

Відомим науковим діячем 70-х років був М. Драгоманов (1841-1895 рр.). За свою проукраїнську діяльність він був змушений емігрувати до Женеви, де видав збірник «Громада» та публікував чисельні матеріали, які мали інформувати європейську громадськість про українські проблеми.

М. Драгоманов був прихільником відновлення української державності, проте вважав, що у ХІХ ст. немає для цього практичних можливостей. У своїх працях «Переднє слово до «Громади» (1876 р.), «Пропащий час», «Українці під Московським царством» (1654-1876 рр.) М. Драгоманов виступив ідейним творцем нової радикальної течії в українському суспільно-політичному русі, яку він тісно пов’язував із сучасними західними ліберально-демократичними програмами. Тому радив домагатися демократизації Російської та Австро-Угорської імперії для того, щоб українські землі змогли належним чином розвиватися у межах цих держав. Це була утопична ідея, що наочно виявилося в подальшому перебігу подій.

Визначним членом громадівського руху був Федір Вовк (1847-1918 рр.). Разом з Антоновичем він проводив археологічні дослідження Київщини, Волині. Як учасника київської «Громади» його переслідував уряд. Це змусило його у 1879 році виїхати за кордон. Наукова спадщина Вовка – понад 200 праць, видрукуваних різними мовами, в яких він обгрунтував тезу про те, що українці становлять окремий антропологічний тип, відмінний від сусідніх слов’янських народів. До числа його головних праць належать: «Украинцы в антропологическом отношении» (1906 р.), «Антропологические особенности украинского народа» (1916 р.), «Этнографические особенности украинского народа» (1916 р.).

Об’єднання українських науковців у колі «Громад» сприяло появі значної кількості наукових праць в різноманітних сферах. Активний українофільський рух у 70-х роках занепокоїв російський уряд. Рішенням спеціальної комісії щодо роботи з українством, відновилися гоніння проти громадівців. Однак зупинити наростання культурно-національного руху в Україні було неможливо. Організації, подібні до «Громад», виникали по всій Україні. Наприкінці ХІХ ст. В Україні почався рух за об’єднання «Громад» і длизьких до них організацій в одну спільноту. Зусиллями В. Антоновича та О. Косинського в Києві було проведено з’їзд, який заснував «Загальну Українську безпартійну демократичну організацію», що продовжувала свою культурно-просвітницьку діяльність до 1917 року.

Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах самостійності України та української культури було «Братство тарасівців», яке нелегально виникло в Полтаві 1891 року. Його заснував гурт українських студентів, які на могилі Т. Шевченка поклялися поширювати серед українського народу безсмертні ідеї Кобзаря. Серед фундаторів братства були майбутній громадський та культурний діяч Іван Липа, письменник Борис Грінченко, поет Микола Вороний, брати Міхновські та ін. Свої погляди тарасівці виклали в політичній декларації «Вірую молодих українців», опублікованій у львівському часописі «Правда» 1893 р. Провідні положення цього документа: визнання Російської імперії окупантом України, який знищив усі політичні та культурні надбання українського народу, вимога повної державно-політичної незалежності України, турбота про розаиток української мови, освіти та виховання.

Складні процеси в духовному житті відбувалися також в Галичині. Австрійський уряд свою національну політику на українських землях проводив за принципом «поділяй і владарюй».

Українці, випускники Львівського університету, вчені, літератори, виступили на оборону українського народу, його історії, культури. Початок цьму рухові поклало духовенство м. Перемишля. У 1816 р. утворится гурток патріотичної інтелігенції «Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти і культури серед вірних». Очолив гурток перемишльський священик Іван Могильницький (1777-1831 рр.).

Могільницький домігся дозволу від уряду на відкриття народних шкіл з українською мовою викладання, а також видання книжок для цих шкіл. У 1817 році з його ініціативи засновано дяко-вчительський інститут у Перемишлі. Активний поборник національно-культурного відродження в Галичіні у своїй роботі «Відомість о руськім язиці» (1829 р.) візнає українську мову за одну із гідних східнослов’янських мов.

Діяльність Могільницького мала багато послідовників серед галицького духовенства. Так, професор богослов’я Й. Левицький, священик Й. Лозинський опублікували декілька статей з питань граматики української мови. На захист української мови виступив ректор Львівської греко-католицької семінарії Іван Лаврінський, який підготував шеститомний «Українсько-польсько-німецький словник». Модест Гриневицький, ректор Львівського університету, у своїх працях довів національну спорідненість Наддніпрянської України, Галичини, Буковини, Закарпаття. Схожі погляди відстоювали перемишльські священики В. Компаневич, В. Залеський, А. Добрянський, І. Снігурський.

Однак національне відродження у Галичині зустріло рішучу протидію як з боку польського населення. Так і з боку спольщеного українства. Вони відчували себе більше поляками, ніж українцями, цурались свого походження, зневажали «мужицьку» мову і культуру. Тому таким важким і вкрай необхідним був виступ передової частини греко-католицького духовенства на захист рідної мови, освіти, культури.

Саме на цей час припадає діяльність гуртка молоді в Галичині «Руська Трійця» (1832-1844 рр.). Основою студенського гуртка були Маркіян Шашкевич (1811-1843 рр.), Яків Головацький (1814-1888 рр.), Іван Вагілевич (1811-1866 рр.). Студенти Львівського університету, одночасно вихованці духовної семінарії, взялися за відродження «русинської» мови і літератури, багатої фольклорної спадщини українського народу.

Свої заняття літературою вони поєднували зі збиранням фольклорного матеріалу. Молоді люди відкрили для себе всю красу української мови, її митецькі скарби. На початку 30-х років ХІХ ст. рукописну збірку під назвою «Син Русі» склав М. Шашкевич. Другу збірку («Зоря») було укладено 1834 р. Саме цю збірку «Руська трійця» вже хотіла побачити друкованою, але проти висловився Митрополит Михайло Левицький.

У жовтні 1836 року, на свято Покрови, по довгій перерві у греко-католицьких церквах під час відправ було виголошено проповіді українською мовою. У соборі св. Юра це зробив Шашкевич, в Успенській церкві – Устиянович та в церкві св. Параскеви – Величківський. Ці дії мали виняткове значення. Наочно була виявлена придатність гнаної й дискримінованої української мови до повноцінного функціонування.

У 1837 р. «Руська Трійця» надрукувала в Будапешті новий альманах «Русалка Дністровая». Поява його у Львові викликала справжній переполох. Він відразу був конфіскований. З тисячі примірників лише близько двохсот книг дійшло до читача. Нова збірка з оспівуванням національно-визвольної боротьби проти іноземних поневолювачів, возвеличуванням карпатських опришків знайшла багато прихільників. Водночас це був виклик тогочансій суспільно-політичній думці Австро-Угорщини. Дії молодих людей, об’єднаних любов’ю до України, були нечуваними в тогочасній імперії. Вони викликали проти себе цілу бурю напастей і переслідувань. Прогресивні ідеї «Руської Трійці» підхопили і розгорнули діячі Галичини другої половини ХІХ ст.

Новий етап у культурно-національному відродженні на західноукраїнських землях розпочинається після революційних подій 1848 року. У 1848 р. Австро-Угорська імперія приймає конституцію, надаючи деякі права і українському народові. У цьму ж році у Львові була утворена перша українська політична організація в Галичині – Головна Руська Рада. Цю організацію було утворено для оборони національних, політичних і культурних інтересів українців. Діяльність її здійснювалась із залученням української газети «Зоря Галицька» (виходила з 15 травня 1848 р.) за редакцією Антона Павецького, а також товариства «Галицько-Руська Матриця» (засноване 16 червня 1848 р.), яке стало на шлях просвітницького і літературного руху серед українців.

В жовтні 1848 р. відбувся перший з’їзд діячів української культури – «Собор руських вчених». На запрошення «Зорі Галицької» до Львова прибули 118 діячів української духовної та світської інтелігенції. З’їзд сприяв консолідації української інтелігенції, дав поштовх науковій та культурно-освітній діяльності в Галичині.

Під впливом розгортання «Громадівського руху» на Наддніпрянській Україні подібні виникли і на західноукраїнських землях. Перша організація виникла у Львові в 1861 році. Згодом такі ж товариства з’явились у Тернополі, Самборі, Бережанах. Основу народницького руху становило молоде покоління студентів та галицької інтелігенції, яка розчарувалася в консервативній політиці австрійського уряду. Головними засобами у розвитку національної самосвідомості, на думку народовців, мали стати захист і пропаганда української мови і літератури.

У 1862 р. у Львові почав виходити перший у Галичині літературний часопис «Вечорниці» за редакцією Ф. Заревича, який відіграв велику роль у популяризаціїї творів Шевченка та інших класиків української літератури. Народовці організувались і працювали в журналах «Мета» (1863 р.), «Нива» (1865 р.), «Русалка» (1866 р.) та ін. У 1867 році з їхньою допомогою засновано літературний журнал «Правда» (за редакцією В. Барвінського), який довгий час був органом всеукраїнського єднання.

Поряд з літературною діяльністю народовці прагнули сприяти ліквідації неписьменності серед українського населення. У 1861 році з цією метою вони утворили товариство «Руська бесіда». Згодом було вирішено заснувати громадське культурно-просвітницьке товариство «Просвіта». Головою було обрано вчителя Анатолія Вахнянина – 8 грудня 1868 року у Львові. Товариство відкривало хати-читальні, видавало популярні книги для народу, календарі, шкільні підручники, твори українських письменників.

«Просвіта» на перших порах об’єднувала молоду світську інтелігенцію. До її складу вступив лише невеликий гурт духовної інтелігенції. Активне національно-свідомі сили об’єднуються вже у новому Товаристві ім. Т.Г. Шевченка. Особлива роль у створенні Товариства і налагодженні контактів між двома частинами України належала Олександрові Кониському – видатному діячеві культури, який походив з давньої української шляхти з околиці Ніжина. У 60-80-х роках він друкував свої твори у львівських виданнях і був чи не найвизначніший галицький письменник.

Разом із колишнім кирило-мефодіївцем професором Дмитром Пильчиковим та Михайлом Драгомановим проектує створення у Львові Товариства ім. Шевченка. Цю роботу щодо створення Товариства О. Кониський розпочав із організації фонду, основну суму якого (сім тисяч рублів) становив внесок полтавської поміщиці Єлизавети Милорадович, одну тисячу рублів вніс сам організатор, згодом до них приєдналися Дмитро Пильчиков, Микола Жученко, а із галичан – о. Степан Качала.

У 1873 р. було створено Товариство.У Львові «найвірнішим носієм думок Кониського і виконавцем їх» був Олександр Барвінський. Саме він 1890 р. на загальних зборах Товариства висловився за ідею створення всеукраїнської наукової організації. Загальні збори в 1892 р. затвердили реорганізацію Товариства і створили на його базі Наукове Товариство ім. Шевченка. На побажання О. Кониського 1893 р. головою Товариства обрано визначного педагога, громадського діяча, історика Олександра Барвінського (1847-1927 рр.), який перебував на цій посаді до 1897 р.

Першим друкованим органом новоствореної організації були «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка». Створена на зразок західноєвропейських наукових установ, НТШ, за задумом його учасників, мало стати предтечею національної академії наук. При науковому товаристві було створено три секції: філологічну, історико-філософську та математично-природничо-лікарську.

Авторитету наукового закладу НТШ здобуло під час керівництва М.С. Грушевського (1897-1913 рр.). Ще з 1895 року він редактор «Записок НТШ», який зумів підняти на високий рівень. Грушевський перевів «Записки» на періодичну основу, по шість випусків на рік, збільшив їхній тираж і обсяг. У «Записках» друкувались Іван Франко, Володимир Гнатюк, Олександр Кониський, кирило Студинський, Василь Щурат, В’ячеслав Липинський, Федір Вовк та багато ін. За цей час було видано 120 томів «Записок НТШ», 59 випусків «Хроники НТШ». Археологічна комісія опублікувала «Жерела до історії України-Руси», «Етнографічний збірник», «Матеріали до української антропології та етнології». Згодом НТШ зуміло видати друком «Студії з поля суспільних наук та статистики», «Українсько-руський архів», «Матеріали до української бібліографії», серії джерел «Пам’ятки української мови і літератури» та багато інших праць. За час головування Грушевського в НТШ почали вперше в нашій історії виходити періодичні видання в галузі природничих та математичних наук. Це, зокрема, «Збірник математично-природничої-лікарської секції» (з 1897 р.) та «Лікарський збірник». При Михайлові Грушевському з 1900 року почало виходити інформаційне видання про діяльність Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка паралельно українською та німецькою мовами.

Видані в збірниках історико-філософської секції вісім томів «Історії України-Руси» М. Грушевського мали переломне значення для вивчення не тільки історії України, але й історії Східної Європи. Своєю діяльністю Грушевський сприяв утворено наукової концепції історії українського народу, вказуючи на перспективу національно-визвольної боротьби.

У 90-х роках на ниві національно-культурного відродження з’явилися нові інтелектуальні та наукові сили. В Україні виникло нове політичне об’єднання – «Національно-демократична партія». Вона стала ровідником політичного життя народу, висунувши програмне завдання, «щоб увесь український народ з’єднався в одноцілий національний організм».

У 1895 р. Юліан Бачинський – один із активних діячів Українсько-руської радикальної партії у праці «Україна irredenta» обґрунтовує потребу створення Української незалежної держави. Книга привернула увагу широкої громадськості України, зокрема Галичини. В ній чітко і виразно прозвучала національна їдея.

Культурно-просвітницький рух у Галичині став можливим завдяки самовідданій діяльності і підтримці цієї справи з боку передової частини галицької інтелігенції. Всупереч політиці австрійської адміністрації та польської шляхти, власних консервативних сил, галицькі українці зуміли прилучитися до великої справи пробудження самосвідомості українського народу.