Питання до самоконтролю

1. Як розвивалась духовна культура України другої половини ХVІІ – кінця ХVІІІ ст.?

2. Що таке «химерний» стиль?

3. Яким чином українська державність впливала на розвиток української культури?

4. Українська свідомість – в умовах творення нових національних цінностей.

5. У якому руслі формувалась культура Запорізької Січі?

6. Якими були культурні надбання Запорізької Січі?

7. Особливості релігійного життя в Україні другої половини ХVІІ – кінця ХVІІІ ст.?

8. Які були особливості української поезії й прози у ХVІІ ст.?

9. Що таке полемічна література?

10. Якого розвитку досягла шкільна драма у другій половини ХVІІ ст.?

11. Особливості архітектури у другій половині ХVІІ - ХVІІІ ст.?

12. Який розвиток мало образотворче мистецтво?

13. Який розвиток мало ужиткове мистецтво у другій половині ХVІІ - ХVІІІ ст.?

Розділ 6. Культура в час пробудження української національної свідомості

6.1. Початок українського національно-культурного відродження. Зростання української національної свідомості

Духавна культура українського народу кінця ХVІІІ ст. розвивалась в умовах постійних утисків Російської та Австрійської імперії. Російсько-турецькі війни за Північне Причорномор’я та Крим (70-80-ті роки), ліквідація Зпорізької Січі (1775 р.), скасування автономної козацької адміністративно-політичної системи на Слобожанщині та Лівобережжі і юридичне оформлення тут у 1783 р. загальноросійського кріпосного права, насильницьке приєднання Російською імперією території Правобережної України (скасування чинності магдебурзького права - 1831 р., Литовського статуту – 1840 р.). До складу Австрійської імперії війшли – Буковина і Галичина (70 - 90-ті роки). До Австрійської імперії увійшло 20 відсотків сучасної території, до Російської – 80 відсотків. Характер колонізаційної політики цих імперій помітною мірою впливав на форми і сутність українського життя.

Політична система царської Росії характеризувалась деспотизмом та посиленням уніфікації в усіх сферах суспільного життя. Україна втратила навіть своє ім’я. Його офіційно заступила «Малоросія». Поволі втрачалася самоназва українців. Замість того вводився офіційно-бюрократичний термін «малоросіянин» - у співвідношенні до Московської держави – «Великої Русі».

Австрія (з 1867 р. – Австро-Угорщина), навідміну від Росії, з часом розпочала еволюцію в бік сприйняття конституційний та загальнодемократичних цінностей, що позитивно впливало на життя провінцій. Але повністю демократичною, не в останню чергу завдяки тупцюванню у вирішенні національного питання Австро-Угорщина так і не стала до самого розпаду в 1918 р.

Українське національне відродження розпочалося наприкінці ХVІІІ ст. Воно стимулювалося, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого – необхідністю протидії упосліджувальній політиці російського царизму. Тяжке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали «захісну реакцію», що проявилися у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелігенції і значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху в усіх його формах, як спочатку культурно-просвітніх, так згодом і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців. Втративши будь-яку надію на державне опертя і підтримку в процесах культурного розвитку, діячі української культури були постійного доведення чинності національної культури в суто її етнічному розумінні. Етнографізм за цих обставин мусив стати і став визначальною рисою формування нової української культури.

Національне відродження як поняття окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії й сучасного світу. Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне життя взагалі. Об’єктивна мета процесу національного відродження полягала в оздоровленні і консолідації української нації та відтворення української державності.

Українське національне відродження базувалось на попередніх здобутках українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальняй та духовній культурі. Соціальним підгрунтям для потенційного відродження було українське село, яке зберігало головну цінність – рідну мову. Катострафічне послаблення не так давно перед тим сильної національної еліти, передусім інтеліненції, яка об’єктивно повинна відігравати роль лідера у процесах національного відродження, а натомість зазнала русифікації та полонізації. Виходячи з цього, стартові умови для відродження були кращими у Наддніпрянщині, оскільки тут ще зберіглися традиції недавнього державно-автономного устрою, політичних прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося закріпачення, та козацького суду, а найголовніше – тут хоча б частково збереглася власна провідна верства – колишня козацька старшина (переведена у дворянство).

Національне відродження України, попри регіональні особливості, характеризувало всеукраїнське перетворення. Процес українського національного відродженя історики, як правило, поділяють на три етапи:

- період збирання спадщини чи академічний етап (кінець ХVІІІ – 40-і рр. ХІХ ст.);

- українофільський або культурницький етап (40-і рр. ХІХ ст. – кінець ХІХ ст.);

- політичний етап (з кінця ХІХ ст.).

Перебіг усіх трьох етапів характеризується невпинною боротьбою діячів національної культури за право вільного розвитку великого творчого потенціалу свого народу, якому є чим пишатись і що розвити.

Важливе місце в пробудженні національної самосвідомості українців належить творчості першого класика вітчізняної літератури й драматургії І.П. Котляревського (1769-1838 рр.). Його «Енеїда» (1798 р.) була першою книжкою, яка надзвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово. Своїми ж образами минулої козацької слави і сучасного гіркого селянського життя вона сприяла зацікавленню ними широких кіл української інтелігенції. «Енеїда» була для них пов’язана з пам’яттю про козацтво.

Для нового українського дворянства ця пам’ять пов’язувалася з козацькою державою – Гетьманщиною. Колишня еліта в Лівобережній Україні і Слобожанщині стала головним джерелом, з якого черпали діячи першої хвилі українського національного відродження кінця ХVІІІ – початку ХХ ст., так звані автономісти. Вони вважали себе останніми людьми «старої України», й це надавало їхній діяльності песимістичного характеру. Автономісти щиро вірили, що разом з ними в могилу зійде й сама пам’ять про козацьку націю. Їхня віра опиралася на старе розуміння нації, яке домінувало у тогочасній Європі й ототожнювало націю виключно зі знаттю. Для простолюддя у такій нації попросту не було місця. Якщо б ця формула втрималася ще на декілька десятиліть, то українська нація могла б опинитися перед загрозою зникнення.

Новий імпульс українському національному відродженню надійшов ззовні і був спричинений політичними та інтелектуальними течіями із Заходу. Французька революція кінця ХVІІІ ст. ліквідувала владу короля і старої аристократії, поширила поняття нації на інші суспільні верстви. Французька (так звана якобинська) модель нації послужила прикладом для нових національних рухів, що ширилися на початку ХІХ ст. в Європі – німецького, італійського та ін. Французькі революційні ідеї зачепили й слов’янські землі, витворивши цілковито новий політичний й інтелектуальний клімат. Україна, як і інші західні околиці Російської імперії, зазнала безпосередніх французьких впливів під час війни з Наполеоном в 1812 р. Ці впливи мали двоякий характер: перемога над Наполеоном викликала в місцевої еліти, з одного боку, почуття гордості за своє слов’янське походження і зміцнювала лояльність до імперії, а з іншого – будила розуміння того, що політична система цієї імперії вимагає глибоких змін. З усвідомлення цих суперечностей виросли російські масони і декабристи, українські автономісти та білоруські будителі.

Процес українського національного відродження на першому етапі охопив найбільші культурні центри українських земель, що перебували під владою Російської імперії – Харків, Полтаву, Ніжин, а згодом досяг Перемишля та Львова на території Галичини, яка входила до складу Австрійської імперії.

Окрім впливу французької революції, іншим сильним збудником кристалізації культурних та політичних вимог українського руху був романтизм. Одним із засновників світового романтичного руху, німецький філософ, історик, видатний дослідник світової культури, чиїми творами зачитувалася вся Європа, Йоган Готфрід Гердер після відвідин України ще в 1769 р. відзначав: «Україна стане колись новою Елладою. Чудовий клімат цієї країни, гідна вдача народу, його музичний хист, плодюча земля – колись пробудяться. Із малих племен, якими були колись греки, постане велика культурна нація. Її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген у широкий світ». Романтизм зруйнував зверхнє ставлення до народної культури, ствержуючи, що саме з народного джерела інтелектуальна еліта може черпати кращі зразки для своєї творчості. Кожна народна культура має самостійну вартість, світ романтики уявляли як велетенську арфу, в якій кожний народ становить окрему струну. Зникнення окремого народу неодмінно порушить всесвітню гармонію і рівнозначне вселенській катастрофі.

Видатний польський поет Адам Міцкевич називав українців найпоетичнішим і наймузичнішим з-посеред усіх слов’янських народів. Польські й російські поети і фольклористи відкривали в українській народній культурі цілі жанри, яких не було у польській та російській творчості. Їх приклад усе більше переконував у непересічній цінності української культури.

Разом з тим важливо зауважити, що романтичне світобачення мусило завойовувати собі місце в душах людей у боротьбі з класицистичними уподобаннями творців Російської та Австрийської імперій, такими як раціоналізм, одноманітність, універсальність і своєрідне уявлення про належний державний «порядок». Дуже багатьом українцям було нелегко зробити чіткий вибір на користь котрогось із типів світовідчуття, а пошуки компромісу зводили їх на манівці бузплідних хитань, доки не перемагав заохочуваний державою прагматичний підхід.

Концепції Гердера та європейських романтиків стимулювали збирання етнографічних матеріалів. Початок української етнографії поклав Григорій Калиновський, який видав у 1777 р. в Петербурзі «Описание свадебных малороссийских обрядов». У 1798 році з’являється перша енциклопедія українознавства «Записки о Малороссии» Якова Маркевича, де стисло викладалися відомості про Україну, її природу, історію, населення, мову і поезію.

У 1819 р. князь Микола Цертелєв, грузин за походженням, проте щирий патріот України, опублікував у Петербурзі «Попытку собрания старых малороссийских песен» - збірку українських історичних дум. Повніше і систематичніше дослідження української етнографії під назвою «Малороссийские народные песни» склав у 1827 р. Михайло Максимович – майбутній перший ректор Київського університету. Ця збірка справила вплив на творчість О. Пушкіна і М. Гоголя. На вибір життєвого шляху П. Куліша і М. Костомарова.

Впливи романтизму особливо помітними були на Слобожанщині. Створений 1805 р. Харківський університет став першим осередком модерного українського наукового і культурного життя. Тут діяв Харківський літературний гурток, який у 20-30-х роках відіграв важливу роль у розвитку нової української літератури. Душею гуртка був філолог Ізмаїл Срезневський (1812-1880 рр.). Він продовжив справу Максимовича. У 1831 р. він видав «Український альманах» - збірку народних пісень оригінальних поезій, написаних харківськими поетами-романтиками, а в 1833-1838 рр. – шість випусків «Запорожской старины». Учений налагодив контакти з чеськими будителями, які на той час вели вперед у справі слов’янського пробудження. Срезневському належить безперечна заслуга у впровадженні ідеї слов’янської єдності серед українських інтелектуалів.

До того часу українські діячі писали переважно російською мовою. Українська («селянська») мова вважалася придатною лише для творів, написаних «низькими» жанрами бурлеску і травестії (як «Енеїда» Котляревського). І лише з появою романтиків українські поети і письменники почали пробувати себе у всіх літературних жанрах. Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843 рр.) став засновником української прози. Один із послідовників Котляревського, Петро Гулак-Артемовський (1790-1865 рр.) започаткував поетичні переклади з європейських літератур. Провідний літератор малоросійської колонії у Петербурзі Євген Гребінка (1812-1848 рр.) видав 1841р. альманах «Ластівка», який містив твори українських літераторів лише рідною мовою.

Український професор Московського університету – Осип Бодянський присвятив свою магістерську дисертацію (1837) порівнянню російських та українських народних пісень. Із типовим для романтика перебільшенням він протиставляє начебто засмучені й смиренні інтонації пісень російської Півночі життєрадісним мелодіям українського Півдня. «Яка велика різниця існує між Північчю й Півднем, - писав Бодянський, - і наскільки різні народи там живуть».

Пізніше у галузі етнографії та фольклористики плідно працювали Т. Рильський, Д. Гнатюк, П. Житецький, М. Сумцов, П. Чубинський, М. Драгоманов, Б. Грінченко та багато інших фахівців і аматорів на всіх заселених українцями землях – від Закарпаття і Підляшшя до Вороніжчини і Кубані. Етнографів цікавили усі аспекти народного життя – від особливостей одягу та устрою житла в різних регіонах до назв предметів народного побуту.

Перебуваючи у складі Російської імперії, Україна постійно була вогнищем великого соціального неспокою і політичних опозиційних рухів. У 20-30-х роках через українські землі пролягали дороги підпільних кур’єрів та емісарів з Парижа, Петербурга, Берліна, Відня і Кракова; тут діяли нелегальні організації, поширювалися видруковані за межами держави революційні брошури й відозви.

Перші таємні товариства на українських землях набули форми молодих на той час масонських лож. У 1818 р. такі ложі виникли у Києві (З’єднані слов’яни») та у Полтаві («Любов до істини»). Багато членів масонських лож в Україні ввійшла до декабристських організацій. Декабристські товариства мали розгалужену мережу впливів в Україні. У 1823 р. у Новограді-Волинському виникло «Товариство з’єднаних слов’ян», яке очолили молоді офіцери брати Борисови.

Серед змовників було чимало українців, нащадків козацької старшини. До масонів належали відомі українські діячі Іван Котляревський, Василь Капніст, Василь Лукашевич.

Слід зауважити, що родина Капністів була безпосередньо причетною до національного українського руху. Займала своє місце біля самих витоків національної свідомості. Підтримувала зв’язки з членами Кирило-Мефодіївського братства, серйозно займалася українським мовознавством, поширювала рукописи пронизаних волелюбними ідеями поезій Т.Г. Шевченка.

Після розгрому декабристів Правобережна Україна стала тереном польського революційного конспіративного руху, який від часу повстання Косцюшка зазнав глибоких ідеологічних змін. Прийшли нові загальноєвропейські революційні лозунги «рівності, свободи і братерства», причому рівноправність мала поширюватися не лише на польську шляхту, а й на всі інші верстви і народи.

У польській літературі виникла так звана українська школа, у творах якої виразно проявилися романтичне захоплення Україною, її природою та історією. Головними представниками цієї школи були вихованці Кременецького ліцею польські поети Богдан Залєський, Северин Гощинський, Юліуш Словацький; деякі з них – Тимко Падура, Антін Шашкевич і Спиридон Осташевський – навіть спробували писати свої твори українською мовою.

Правобережна Україна протягом 30-40-х років ХІХ ст. була полем битви між російськими і польськими впливами. Але саме те, що обидві сторони активно застосовували українське питання, і не дозволяло перетворити його у внутрішню проблему Російської імперії. Ця обставина мала винятково важливе значення для подальшого формування українського національного руху.