5.5. Розвиток образотворчого мистецтва. Декоративно-ужиткове мистецтво

У живописі українська культура даного періоду також послідовно пережила етапи бароко, рококо і класицизму. Для українського барокового живопису характерні нові і переосмислення традиційних сюжетів. Їх композиційне вирішення частково орієнтовано на зразки західноєвропейського мистецтва – твори Рубенса, графічні альбоми, присвячені темам Старого та Нового Завітів.

Тогочасним художнім творам властивий щедрий і, можливо, надмірний декоратизм, захоплення формальною майстерністю і різноманітними художніми ефектами, барвистість, мальовничість експозиції, багата колористика. В монументальному стінописі, іконописі та портреті провідне місце посідав образ людини, що складався під впливом естетичних і етичних уявлень суспільства.

Характерно, що одним із вагомих чинників еволюції іконопису в ці часи стало народне малярство. Творчість народних майстрів яскраво відбилася в картинах «Страшного суду». Страждання безвинного викликало сердечний щем, тому й передавалося в образах експрествних і драматичних. Народ завжди дуже безпосередньо сприймав релігійні образи, найбільше шануючи тих святих, що втручалися у безпосередні клопоти людей (Богородицю, Миколая, Юрія, Параскеву). У тяжкі часи неспокою і боротьби культ Богородиці в Україні набув особливого змісту. У козаччину Божа Матір перестає бути абстрактною покровителькою. Вона набуває вигляду земної української жінки в багато гаптованому національному вбранні. Богородиця постає в центрі композицій, де під її захистом зображені козаки, гетьмани Сулима, Б. Хмельницький і П. Калнишевський (ікона «Покрова» з Нікопольського собору). Інша – з Переяслава – має серед зображених осіб І. Мазепу та переяславського полковника Мировича. У Києві поширеним був образ Печерської Богоматері із зображенням засновників Києво-Печерської лаври – святих Антонія та Феодосія.

Вводяться й інші іконографічні сюжети, характерні для бароко. Найчастіше сюжетом є «Пелікан», що кров’ю із своїх грудей годує пташенят, він є деталлю різьбярського декору іконостаса. В живопису поширені євхаристійний «Спасвиноградар», «Спас – дитя – недремне око (який спить на хресті)».

Визначним явищем стало звертання до образів козака-бандуриста – захисника Батьківщини (знаменитий козак Мамай), а також селянина-повстанця, борця проти соціального і національного поневолення. Особливості народного монументального живопису яскраво виявилися в оздобленні церкви св. Юра в Дрогобичі, а також у розписах дерев’яних храмів у Сихові, Берегометі, Колодному і Новоселищі в Закарпатті.

У монументальному стінописі мурованих будівель провідне місце належало митцям Києва. При поновленні визначних споруд давньоруської доби у Києві майстри намагалися дбайливо зберігати старовинні мозаїчні та фрескові композиції, нові розписи, в тематиці яких відбилося тогочасне життя. У Софії Київській, наприклад, в одній з композицій змальована облога храму ворогами у вигляді розбійників, озброєних луками, стрілами, гарматами. Це було своєрідним мистецьким уособленням боротьби проти турецько-татарського поневолення і польсько-шляхетського панування.

Одним з провідних майстрів стилю бароко у Львові був Микола Петрахнович. Його живописна спадщина пов’язана з львівською Успенською церквою (сцени «Страстей Христових»). М. Петрахнович був майстром великих монументальних форм, тяжів до зображення простого і ясного душевного стану своїх персонажів: чарівністю зрілості, діяльної доброти («Одигітрія»). Можна вважати, що саме його твори зафіксували етнопсихологічний портрет українців того часу.

Яскравою була творчість Івана Рутковича (1667-1707 рр.) із Жовкви. Твори Рутковича, особливо 1690-х років, відзначаються багатою і насиченою палітрою та динамічністю композицій, особливо ряди жовківського іконостаса з циклом сцен на тему П’ятдесятниці. Вони урочисті і водночас заземлені і конкретні. Першорядний майстер-колорист, гармонійно зіставивши теплі кольори з перевагою червоного у різних градаціях. Творчість І. Рутковича зумовлена естетичним світовідчуттям українського міщанського середовища з його практицизмом, спокійною діловитістю, органічним демократизмом. Художник розвивав ті традиції, які склалися у львівській школі живопису першої половини ХVІІ ст.

Високою одухотвореністю, виваженістю в зображенні окремих персонажів або сценічних сюжетів пройнята творчість ще одного жовківського маляра ієромонаха Йова Кондзелевича (1667-1740 рр.). Епоха бароко, в часи якої він жив, безперечно, позначилася на його творчості, але не в основних її принципах. Його творчість більш класицистична. Основне місце в його роботах посідає образ людини, сповнений глибоко внутрішнього життя і благародної краси. Шедевром Й. Кондзелевича є монументальний Богородчанський іконостас, виконаний у 1698-1705 рр. Для Воздвиженської церкви Манявського скиту (тепер експонується у Львівському національному музеї). Композиції цього іконостасу захоплюють високою майстерністю виконання, нестандартністю трактування традиційних сюжетів. Персонажі зачаровують одухотвореною красою, майстерним відбиттям різних характерів, розкриттям у міміці, жестах і позах цілої гами почувань і переживань людей, що перебувають у різних драматичних ситуаціях (Вознесіння, Успення). Окреме місце серед творів Кондзелевича займає «Нерукотворний Спас» із іконостаса Загоровського монастиря. Ідеальна пластика голови Христа в терновому вінку, прекрасно виконане світлотіньове моделювання, тонка оливкова тональність, глибока скорботна дума в очах під прикритими повіками, гуманістично-філософський характер всього твору ставлять його в число найвищих досягнень українського живопису цієї доби.

До плеяди жовківських митців належать також Ю. Шиманович, М. Альтамонте. Їхня спадщина представлена не лише творами сакрального малярства, а й світськими портретами, батальними картинами. Жовківський малярний осередок був вершиною українського барокового малярства, розвинув традиції релігійного монументального живопису, підніс національні традиції художнього мистецтва на вищий, якісно новий рівень.

На західноукраїнських землях у галузі ікономалювання працювали також Ілля Бродлакович, Яцько з Вишні, Іван Маляр та Стефан Вишенський. Живописні роботи у львівській церкві св. Юра очолював вихованець віденської художньої школи Лука Долинський.

Відомим іконописцем ХVІІІ ст. був придворний іконописець гетьмана К. Розумовського Г. Стеценко. Його пензлю, зокрема, належить бароковий іконостас у с. Потеличі. Національна традиція іконопису помітна і в ранній період творчості В. Боровиковського.

Так склалося, що пам’ятки старого українського живопису збереглися лише на Галичині та Волині. На Лівобережжі і в центральних районах України вони здебільшого не вціліли. Окреме місце в українському бароковому живопису Східної України належить іконостасу Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях Полтавської області, побудованої 1734 р. гетьманом Данилом Апостолом. Сорочинський іконостас – цілий художній комплекс. В ньому більше сотні різних ікон. Образи правого і лівого бічних вівтарів – «Введення до Храму», «Зішестя до пекла» за своїм характером є радше темпераментно написаними картинами.

У цій же майстерні був виконаний й іконостас Вознесенської церкви (м. Борзна біля Чернігова) та, можливо, іконостас Миколаївського собору в м. Ніжині. У цієї групи пам’яток виразно виступає також прагнення до витонченої аристократичної культури. Грація форм і ліній, сміливий малюнок, примхливість пензля вказують на виразний вплив рококо. Суииєвою ознакою цтого процесу було також вироблення нового типажу релігійних персонажів. Справді, лише умовно можна назвати іконами «Пророка Даніїла» та «Св. Уляну» з іконостаса Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях. Тим більше, що вони позначені щедрим використанням орнаменту.

Нові тенденції виказали себе в іконах «Мучениць» з м. Конотопа: це зображення в парі мучениць Анастасії та Іулянії – на одній, Варвари і Катерини – на другій. Зображення святих Анастасії та Іулянії, «тезоіменитих» гетьманш Насті Скоропадської та Уляни Апостол – не лишають сумніву в тому, що замовлення надійшло від гетьманської родини. На обох іконах вгадується дух рококо. Незважаючи на рокайлеве забарвлення, ці твори не випадають із загального стилю українського живопису даної доби. У них збережено декоративне звучання кольору, золочені мережані форми, пишну квітчастість одягу.

У цей період набув розвитку український портретний живопис, особливо популярний у середовищі шляхти і козацької старшини. Шляхетський (магнатський) репрезентативний портрет, що склався значною мірою на західноукраїнських землях, - це, передусім, підкреслення суспільного престижу, виразна станова характеристика, що, однак, поєднується з гуманістичним уявленням про гідність людини. Такими є портрети короля Стефана Баторія, Констянтина Острозького, Яна Гербурта, Яна Замойського, Анни Гойської. Особлива увага художника до обличчя, виявоення характеру, вдачі. Портрети позначені лаконізмом деталей, стриманістю у зображенні емоцій.

Пізніше – у другій половині ХVІІ ст. – підкреслюється репрезентативність і витворюється композиційна схема, яка існуватиме до кінця ХVІІІ ст. (портрети: Криштофа Збарацького, Кароля та Олександра Корняктів, Юрия Мнішека). Дещо пізнішим різновидом такого портрета стає домовинний (портрет Констянтина Корнякта з братської Успенської церкви у Львові).

Про ранній наддніпрянський портрет збереглися скупі відомості. Іконографією образу Богдана Хмельницького, наприклад, українська культура завдячує знаменитій гравюрі роботи гданського гравера Вільгельма Гондіуса. Саме вона стала основною майже всіх відомих нам зображень.

Портретне малярство на Наддніпрянщині представлене найбільше ктиторсько-епітафіальними – тобто посмертними зображеннями. Це портрет Адама Кисіля з Максаківського монастиря на Чернігівщині, портрети Федора та Єви Домашевських з храму Почаївського монастиря, фундаторами якого вони були та ряд інших. Однак з другої половини ХVІІ ст. портрет на Лівобережжі стає явищем розповсюдженим. До найдавніших з відомих старшинських портретів належить зображення полковника Івана Гуляницького, що збереглося у копії. Портрет поясний, простої і чіткої композиції.

Портретам козацької старшини не властива бундючність і гонористість. Як молода еліта, старшинство зберігає ще багатство народного і в побуті, і в зовнішньому вигляді. Тому й в образі Гуляницького не вгадується аристократ – це вчорашня звичайна людина. Поступово згладжується строга репрезентативність старшинського портрета. Пом’якшення можно спостерігати в зображеннях Гната Галанта та його дружини, в портреті Василя Гамалії, Прасковії Сулими. А в середині ХVІІІ ст. лаврським живописцем створений чудовий портрет донського отамана Данила Єфремова. Дещо манірна елегантність постаті, орнаментальна пишність одягу та стафажу не розмивають образу старого вояка, на обличчі котрого назавжди позначилося суворе козацьке життя. Серієя гетьманських портретів - іллюстрації до літопису Самійла Величка. Цих портретів десять. Невідомий автор малюнків передає індивідуальну вдачу еожного.

З кінця ХVІІ ст. систематично поповнюється портретна галерея церковних ієрархів. Для них характерна та ж монументальна репрезентативність, той же стафаж, хоча атрибути – вже не світської, а духовної влади. Серед найстаріших – портрет Петра Могили. Вгорі – великий герб з абревіатурою імені й титулу митрополита. Збереглися портрети церковних діячів, що відзначилися своєю письменницькою та культурно-освітньою діяльністю: Мелетія Смотрицького, Захарії Копистенського, Йосифа Тризни, Інокентія Гізеля та інших, нижчих за ієрархією.

Окремо стоїть портрет 1769 р. ченця-аристократа князя Дмитра Долгорукого. Тут, попри всі елементи старих репрезентативних композицій, проступають риси психолого-реалістичного тлумачення образу.

У Західній Україні крім шляхетського розвинувся міщанський портрет, пов’язаний з різними верствами строкового львівського населення. Художники малювали українських та вірменських жителів міста, римо-католицької і уніатський клір, львівський патриціат, інтелігенцію. Непересічними творами вважаються поясні зображення Яна Барановського, Станіслава Мостицького, лікаря Петра Рено.

З другої половини ХVІІ ст. як самостійний жанр виокремлюється гравюра. Гравери (більшисть з яких навчались у Західній Європі) вміли оздоблювати книги в різноманітних техніках: ксилографія, гравюра на міді, офорт. Друкували також тематичні аркуші – так завні «тези», дарчі адреси, гравійовані панегірики (їх ще називали «конклюзії»).

Велику увагу майстри графічного мистецтва приділяли зовнішньому вигляду книги, яку вони часто вирішували як цілісний художній твір або шкіряні оправи різних кольорів нерідко прикрашали золотим і срібним тисненням, а позолочені обрізи книги – різноманітними квітчастими візерунками. Текст книги майже завжди прикрашався заставками, початковими літерами, кінцівками, рамками та іншими декоративними елементами, виконаними чорною фарбою аьо кіновар’ю. В оздобленнях художники застосовували народний орнамент.

Велике художнє значення мають, зокрема, ілюстрації до «Києво-Печерського патеріка» майстра Іллі, твори гравера Федора до Псалтиря та Євангелія.

Новий етап у розвитку графічного мистецтва пов’язаний з творчістю Олександра та Леонтія Тарасевичів. Вихідці із Закарпаття, вони вчилися гравюрі у католицькій Баварії, довго працювали у Вільно, а наприкінці 80-х рр. ХVІІ ст. з’являються у Києві. До кращих зразків української гравюри можна віднести роботу Леонтія Тарасевича у «Печерському патеріку» (1702 р.), гравюру на міді Олександра Тарасевича «Зустріч Марії з Єлізаветою» (1672 р.).

Майстром різноманітних за жанрами гравюр, особливо панегіричних «тез», був Іван Щирський. Заслужили визнання і панегіричні гравюри Івана Мігури – серед них найвідоміші конклюзії на честь гетьмана Івана Мазепи і Варлаама Ясинського. Всі види мистецтва цього часу споріднює спільне прагнення до декоративності, пишності і репрезентативності, та в графіці є ще й лірика.

У ХVІІІ ст. посилюються контакти українського живопису з російським. У Києві працює над розписом Андріївської церкви художник В. Антропов. З України виїджають до Петербурга і стають там уславленими художниками Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Лосенко, Г. Сребреницький, К. Головачевський, І. Саблуків.

Досягає високого професіонального рівня декоративно-ужиткове мистецтво цієї пори. Торгово-ремісничі центри і Західної України, і Подніпров’я сприяли розвиткові майстерності: у Києві було 20 ремісничих об’єднань, у Львові – 37 цехів. Сам перелік виробів вражає: ткацтво, гутництво, килимарство, меблі, художнє лиття, кераміка, вишивання та гаптування та ін.

Високого розвитку досягло різблення по дереву, яким оздоблювали одвірки, двері, стовпи, сволоки в громадських будівлях і житлах заможних людей. Різбленням геометричного або рослинного орнаменту прикрашали меблі, ткацькі верстати, вози, ярма тощо.

Відомими осередками виготовлення різноманітного посуду були Київ, Чернігів, Переяслав, Миргород, Харків, Кам’янець, Острог, Львів, Коломия, Ужгород та багато інших міст і сіл. Кераміка різних місцевостей України зберігала певні відмінності стосовно форми, стилю, орнаментального та колористичного оздоблення. Це пояснюється розмаїттям технологічних і мистецьких традицій.

Високий мистецький рівень притаманний виробам ливарного мистецтва. Відомий київський майстер Опанас Петрович відлив 100-пудовий дзвін для Видубицького монастиря (1690 р.), 150-пудовий дзвін з трофейних турецьких гармат для Полтави, а також 800-пудовий дзвін для Софії Київської. Далеко за межами України прославились глухівські гарматники Йосип і Карпо Балашевичі. Їхні вироби дотепер прикрашають колекції старовинної зброї Московського Кремля, Ермітажу й інших музеїв. У Львові виготовляли коштовно оздоблену вогнепальну і холодну зброю, бойову кінську упряж, сідла, щити, гайдаки.

Збагатилися технічні й образотворчі засоби майстрів-золотарів. До поширених золотарських виробів належав коштовний посуд – ложки, таці, чарки, келихи, кухлі, ковші, яким нерідко надавали форму стилізованих звірів і птахів.

Види народної творчості такі як: виробництво тканин, килимів, вишивок («гаптів»), тканих поясів та інших предметів українського вбрання були поширені як домашнє виробництво, а з кінця ХVІІІ ст. – як ремесло. Ткацтво та вишивка, пов’язані з художнім прикрашанням побуту, одягу і житла. Орнаментальні мотиви вишивки вирізняються надзвичайним багатством композиційних укладів і кольорів. Відповідно до етнографічних особливостей вишивки мають чимало регіональних відмін. Для Полісся, Волині, Бойківщини – це застосування одного кольору, строго геометричні орнаменти поширені на Гуцульщині, Поділлі, Полтавщині, стилізовані рослинні мотиви властиві для Побужжя, Волині, Буковини. Київська й особлива польавська вишивки відрізнялись натуралістичним і мальовничим трактуванням рослинного орнаменту.

Складний період піднесення та падіння української державності, наполегливої боротьби народу за волю в українській культурі другої половини ХVІІ ст. - ХVІІІ ст. відображено кращі риси національного характеру, прагнення до свободи і соціальної справедливості. Гуманістична спрямованість, барокова піднесеність і величність духовної культури українського народу цього періоду засвідчує прагнення митців до формування та поширення загальнолюдських культурних цінностей як ідеалу взаємовідносин між людьми. Українська культура того часу істотно вплинула на всебічний розвиток передусім російської культури, а також культур інших слов’янських народів. Розвиток культури був одним з чинників, які консолідували український народ, сприяли формуванню української нації. Українські митці створили значний доробок у різних сферах культури, який не втратив свого значення і донині.