5.4. Барокова архітектура

Культурні зв’язки східнослов’янських народів, вплив європейського мистецтва зумовили багатство і розмаїття архітектури України. Вона розвивалася на міцному грунті багатовікової вітчизняної культури й увібрала кращі досягнення європейського мистецтва, в якому утвердився новий стильовий напрям бароко.

Другу половину ХVІІ ст. знаменує розквіт нового своєрідного стилю, який носить назву козацьке бароко. Це найменування покликане підкреслити, що в Україні архітектура бароко набуває своєрідних митецьких форм і національного колориту. Стиль європейського бароко з характерними для нього пафосом боротьби і перемоги, пластичною експресією та багатством варіацій мальовничих самосвідомості українського народу, тріумфові у Визвольній війні 1648-1654 рр. І створення власної держави – Гетьманщини.

В розвитку українського барокового стилю можна достатньо виразного окреслити три етапи: ранній (друга половина ХVІІ – початок ХVІІІ ст.), зрілий (1720-1750 рр.) і завершальний (друга половина ХVІІІ ст.). Українське бароко об’єднало багате європейське мистецтво, з власними естетичними засадами. Внутрішнє напруження і рух, динаміку, контрасність воно органічно сполучило з народним замилуванням у взористості, зберігши при цьому логіку, відбиту в чіткій тектонічній структурі споруди. Прикметою раннього етапу українського бароко була складна композиція об’ємів архітектурних споруд. Головні сколи храми-портали прикрашали профіліровкою, виконаною з цегли, а в районах, багатих на камінь, їх витесували з вапняку. В дерев’яній архітектурі високо цінували вишукані форми кронштейнів, опасань, аркади, різьблення на одвірках тощо.

Перед визвольною війною в Україні було 1000 міст і містечок. З них 400 – на Київщині й Чернігівщині. Багато міст – оборонні пункти або козацькі поселення (по 2-4 тисячі чоловік), а великі міста – Київ, Львів, Кам’янець-Подільський налічували 15-20 тисяч мешканців.

У середині ХVІІ ст. Київ уже звівся з руїн. Другою столицею на час визвольної війни був Чигирин. Торговими центрами стали Луцьк, Дрогобич, Кам’янець-Подільський, Перемишль. Оборонними – Путивль, Новгород-Сіверський, Чернігів. У 20-50 рр. ХVІІ ст. козаки забудовують Чугуїв, Миргород, Полтаву. А після невдачі козацьких військ під Берестечком у 1651 р. за повелінням Б. Хмельницького багато людей переходило з Полтавщини «у Великую Россию и там городами оседали». Так виникли Суми, Лебедин, Харків, Охтирка.

Західноукраїнські міста характерні значною кількістю забудов, що розміщалися навколо ринкових майданів з магістратами чи ратуші посередині, мурованими або дерев’яними будинками довкола. Неподалік підносилися стрімкі вежі, бані церков і шпілі костьолів, а стратегічно важливі місця займали фортеці й замки. Такі забудови були характерними для багатьох міст (Львів, Кам’янець-Подільський, Дрогобич, Бережани, Самбір та ін.).

У містах цієї пори значно зростає вага міщанства. Споруджуються ратуші, монументальні кам’яниці, а на околицях – житла ремісників. В містах жило багато іноземців – німців, вірмен, греків, євреїв. Тому в містах – Львові, зокрема, - можна було бачити силуети ратуш, латинських костьолів, українських та вірменських церков. Польська експансія позначилася і в тому, що жодна церква не могла бути вищою за костьол.

У Придніпров’ї забудова міст пов’язана з традиціями давньоруського містобудування – вона є вільною і мальовничою. Форми і розміри кварталів визначалися примхливою мережею найважливіших вулиць – доріг, що вели до головного собору. На садибі житлові будинки розташовувались також вільно, в оточенні великих дерев і фруктових садів. Придніпровські міста не були настільки затиснені оборонними мурами – для захисту покладались на козацьку шаблю.

Значний вплив на будівництво «кам’яниць» тут мали форми дерев’яного житла. Найпоширеніший будинок – такий, що нагадує селянську хату «на дві половини». Характерною є «кам’яниця» чернігівського полковника Якова Лизогуба (кінець ХVІІ ст.). Фасади її були декоровані глибокими нішами, фігурними фронтонами і широкими пілястрами, що створювало багату світлотіньову гру і надавало будівлі святкового-радісного вигляду.

Козацькі та міщанські «громади» поспішають споруджувати у своїх маєтках і селах стрункі та урочисті храми. Однією з перших споруд у стилі козацького бароко була Миколаївська церква на головному міському майдані у Ніжині (1668-1669 рр.), центрі одного з найбільших козацьких полків. Українські будівничи творчо використали традиції вітчизняного дерев’яного храмобудівництва, одягнувши сільську хрещату в плані церкву в камінь і прикрасивши її зовні низкою пластичних і орнаментальних мотивів. Новий вигляд церковної архітектури мав підкреслити прихід в Україну на зміну старій нової культурної еліти (козацтва) і стати наочним втіленням її культурної програми.

На відміну від давньоруських та іноземних храмів козацькі собори часто не мають вираженого фасаду, вони однакові з усіх чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, всіх присутніх на майдані. Храми ззовні мають вигляд кількох веж («бань»), згрупованих за певною системою (три, п’ять, сім і дев’ять «бань»). При цьому ідея демократичності сполучається з ірраціоналізмом барокового світовідчуття, оскільки спроба обійти таку церкву довкола має наслідком відчуття дезорієнтації і часі й просторі, ефект певного метафізичного запаморочення. Стіни охайно білилися, завдяки чому будівлі органічно вписувалися у навколишній пейзаж українських населених пунктів, у яких домінували хати-мазанки, і в природний ландшафт. Особливістю дерев’яних храмів була також велика кількість сполучень і варіацій нижніх, середніх і верхніх частин споруди. Дуже оригінальними є і інтер’єри дерев’яних храмів, часто незвичної і вишуканої форми – різьбляні ікони, квіткові орнаменти, вишиті рушники, килими на підлозі й лавках.

Вражає своєрідність куполів, урочистих в їх стрімкому злеті. Відчуття грандіозності простору посилюється тим, що стіни поставлені з невеликим нахилом всередину, а лінії граней зрубів то наближуються в заломах, то здіймаються вгору, створюючи багатство ракурсів, ілюзію руху і величезної висоти. Фігури, казкові за вигадливістю, надають інтер’єрам неповторної свободи, легкості і мальовничості. Характерної форми бані та інші елементи мідного покриття фарбувалися переважно у зелений або синій колір, хоча інколи, особливо у Києві, вкривалися позолотою.

Складна композиція об’єктів притаманна церкві Різдва Богородиці (1696 р.) у Києво-Печерській лаврі, де до тридільного триверхового храму прибудовані невеликі каплиці, завершені бароковими верхами. Це мальовнича семиверхова споруда з сильно розчленованими масами, гроювертикальних і горизонтальних членувань, контрастом великих об’ємів і легким вінчанням бань. У стилі бароко споруджені тринефний хрестовобанний Троїцький храм у Чернігові (1695 р.) і тринефний храм Воздвиженського монастиря у Полтаві (1709 р.). Дерев’яна храмова архітектура представлена різними школами: волинською, галицькою, гуцульською, буковинською, закарпатською, а також лемківською, бойківською, придніпровською.

Значні досягнення монументальної архітектури пов’язані з творчістю народних майстрів. Майстер Панас Шелудько споруджував дерев’яні хрещаті п’ятизрубні, багатоверхі храми на Лівобережжі, Слобожанщині та Запоріжжі. Внутрішнє оздоблення храмів виконували народні майстри на чолі з відомим російським різблярем Сисом Шалматовим. С. Шалматов – автор численних вирізних іконостасів і скульптур (міський собор у Полтаві, Мгарський монастир, Церква Покрови у Ромнах).

Прекрасними зразками створених народними майстрами дерев’яних споруд служать храм Покрови у Ромнах Полтавської області заввишки понад 30 метрів, церква Миколая із села Кривки (нині Львові), церква Параскеви у селі Крехів Львівської області, Михайлівська церква у Мукачеві Закарпатської області, Троїцький собор у Новосельцях Дніпропетровської області та ін.

Новий архітектурний стиль швидко поширювався містами Лівобережжя і Слобожанщини. Найціннішою групою пам’яток слобідського козацького будівництва є низка мурованих церков, форма й конструкція яких запозичені з дерев’яної архітектури: Покровська і Воскресенська церкви в Сумах, собор у Лебедині, Преображенський собор в Ізюмі (1685 р.), Покровський собор у Харькові (1686 р.). Останні дві споруди – найдавніші з уцілілих архітектурних пам’яток Слобожанщини.

Слід згадати, що великим меценатом українського мистецтва, зокрема архітектури, був гетьман Іван Мазепа (1644-1709 рр.). За часів його гетьманства обновлювались старі церкви, будувались нові, розвивалось світське будивництво тощо. Внаслідок заходів І. Мазепи було закінчено будівництво Спаської церкви Мгарського монастиря біля Лубен, у Києві збудовано Богоявленську церкву, церкву Всіх Святих Печерської лаври, Миколаївський собор. У бароковому стилі перебудовано 1691-1705 рр. Софійський собор, Успенську церкву лаври та Михайлівську церкву Піддубицького монастиря.

Інтенсивно розбудовувався Батурин, який у 1669-1708 рр. Став гетьманською резиденцією. Сучасників вражала архітектурною довершеністю палата Мазепи в Батурині, збудована в західноєвропейському стилі. Руїни цієї палати, спаленої О. Меншиковим після Полтавської битви, зрисував Т.Г. Шевченко. Не зберігся також будинок Академії у Києві, збудований при І. Мазепі 1703-1704 рр.

Другий етап розвитку архітектури в стилі українського бароко характерний посиленням експресії, мальовничості. В той період широко застосовувалися розписи, ліпка, колір, великі настінні розписи. Багато руських іконостасів з’явилося в інтер’єрах архітектурних споруд. Орнаментальний декор, розписи і колір будівель змінили вигляд сіл і міст, окремих ансамблів, надали їм стилістичної єдності, мистецької довершеності, національного обличчя.

У 1721 р. скасовано указ Петра І про заборону будувати з цегли у містах (крім Москви та Петербурга). В Україні з’являється низка споруд, які, зберігаючи основні ознаки стилю бароко, вже помітно наближаються до більш світського й безтурботного стилю рококо (Покровська церква на Подолі 1722 р., дзвінниці Михайлівського Золотоверхово монастиря і кафедрального Софійського собору, собор у Козельці). Відновлені у ХVІІ ст. на кошти козацької старшини давньоруські святині – Кирилівська церква у Києві, Спаський собор і собор Єлецького монастиря в Чернігові і, особливо, Успенський собор Печерського монастиря – всі «вбиралися» у бароковий «одяг». Було добудовано верхи, з’явились архітектурні додатки, фасади приміщень штукатурять, білять і опоряджують ліпниною. Така виникли цільні в своєму художньому вираженні ансамблі Києва, Чернігова, Переяслава, а також Межигірський, Красносільський, Густинський та інші монастирі.

Певні стильові зміни пов’язані з ім’ям російського архітектора І.Г. Шеделя, автора палаців Меншикова на Васильєвському острові та в Оранієнбаумі, а також інших будівель, характерних для стилю петровського бароко. Він приїхав на запрошення Києво-Печерської лаври для будівництва великої дзвіниці. Лаврська дзвіниця – своєрідний програмний архітектурний твір свого часу. Це була найкраща споруда в межах імперії – 96,5 м. Дзвіниця – вперше в українській архітектурі – побудована за принципами ордерної архітектури.

Крім споруд у Лаврі, Шедель виконує замовлення київського митрополита Рафаїла Заборовського і, судячи з усього, йому належить проект знаменитої Брами Заборовського (західних воріт Софійського монастиря), що є однією із найхарактерніших пам’яток українського бароко ХVІІІ ст. Шедель добудував також другий поверх Київської академії на Подолі, спорудив Софійську дзвіницю, яка стала, подібно до Лаврської, однією з провідних домінант міської забудови. У формах українського бароко другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст. зведено також митрополичий будинок і трапезну Софійського монастиря.

З другої половини ХVІІІ ст. почався третій, завершальний період розвитку стилю українського бароко, де великий вплив мала творчість видатних майстрів європейської школи: В Західній Україні – німця за походженням Б. Меретина, в Східній – італійця за походженням В. Растреллі й українця І. Григоровича-Барського. Б. Меретину і В. Растреллі властиві рафінована архітектура композиція, щедре використання монументально-декоративної скульптури – статуй, ваз.

У цей період барокова традиція доповнюється галантним стилем рококо. Він додав мистецьким витворам цієї доби виняткової, своєрідної елегантності. Стиль рококо використовувався у внутрішньому оформленні храмів, палаців, житлових приміщень. Примхливість, витонченність, симетричність цього стилю надавали мистецьким витвором неповторного колориту. Рококова скульптура стала невід’ємною частиною архітектурного бароко. Орнаментальна прикраса фасадів споруд, скульптурні рельєфи, оздоба іконостасів, витончена різьба – ці елементи рококо витворювали величі архітектурно-скульптурні ансамблі.

Відомі також скульптурні зображення, які мали самостійне сюжетно-образне значення. Чудовим зразком таких творів є скульптурний рельєф висотою в 2,5 м архангела Михаїла, якого вважали покровителем м. Києва, що прикрашав вежу київської ратуші (1697 р.), оформленням інтер’єру ратуші займався відомий скульптор Іван Равич.

Становлення скульптурної творчості пов’язане з розвитком металопластики. Київські громадські та культові споруди увінчувалися монументально-декоративними статуями, кованими з міді народними умільцями. Так, фасади будинку ратуші на Подолі, прикрашала статуя давньогрецької богині правосуддя Феміди, Михайлівський Золотоверхий монастир – архангела Михаїла.

Набагато жвавіше розвивалася скульптура на західноукраїнських землях. Традиційно вважається, що львівську барокову скульптуру започаткували у 30-х рр. ХVІІІ ст. майстри з Ярослава Тома Гуттер і Конрад Куштенрайтер своїми роботами у львівському бернардинському костелі. На їхній творчості відбився вплив південно-німецької скульптури пізнього бароко. Також одним з найстаріших і найцікавіших творів скульптури бароко у Львові є дерев’яне розп’яття в бічному вівтарі костьолу Петра і Павла, виконане Й. Пфістером.

У Львові працювали неперевершені рококові скульптури – Й. Пінзель, С. Фесінгер, А. Осінський, а також С. Сташевський та М. Філевич.

Видатний майстер цієї доби – Йоган Георг Пінзель, скульптурними роботами якого прикрашені собор св. Юра у Львові, ратуша в Бучачі. Виконав дерев’яну скульптуру для вівтаря в костелі с. Годовиця «Самсон, що роздирає пащу лева». На фасаді собору св. Юра у Львові – св. Атанасій і Лев, і кінна статуя св. Георгія-Змієборця. У кінній статуї Георгія-Змієборця на соборі все пройняте стрімким рухом – і кінь, що скаче з розвіяною по вітру гривою. І плащ вершника, і фантастичний змій, що кільцями звивається під ратицями коня. Ратуша в Бучачі демонструє інтерес майстра до античної символіки – прекрасні і монументальні Геракл, Нептун та інші персонажі давньогрецького фольклору. Задумана як апофеоз роду великих феодалів Потоцьких, скульптура ратуші славить людський героїзм, протистояння злу.

Особливо пишна барокова скульптура характерна для інтер’єрів католицьких костелів Західної України. У другій половині ХVІІ - ХVІІІ ст. було звелено багато нових костелів і значно переобладнано інтер’єри більшості старих, над чим працювало чимало талановитих місцевих і заїзжих митців. Інтер’єр костелу цієї доби, як і за часів готики, мусив приголомшити відвідувача, змусити його відчути власну мізерність і нікчемність перед величчю Бога і католицької церкви.

Себастіану Фестінгеру належить низка скульптурних творів – кам’яні статуї на фасадах костелів домініканського і Марії Магдалини у Львові та в Підгірцях.

Антуан Осинський працював для бернардинського костелу в Лешневі коло Бродів, Наварії коло Львова та у Збаражі на Поділлі, також для бернардинського костелу.

Оскільки протягом ХVІІІ ст. практично усі православні храми Західної України стали уніатськими, творчість місцевих українських майстрів розвивалася в напрямку запозичення і засвоєння католицьких традицій в архітектурному оздобленні церков. Зокрема, вівтарну частину інтер’єру одного з головних оплотів колишнього православного братського руху в Західній Україні – братську Успенську церкву у Львові – в першій половині ХVІІІ ст. було оздоблено грайливою скульптурою з пухленькими й рожевенькими янголами-амурами в стилі рококо, які ілюзорно легко летіли назустріч присутнім у церкві людям. Старий іконостас замінено новим у тому ж стилі (дияконські двері з золоченою і пофарбованою рожевим кольором ліпниною в стилі рококо).

Митецькі твори В. Растреллі вирізняються елегантністю архітектурних форм, стриманістю декору. Андріївська церква у Києві (1753 р.) – архітектурний шедевр світового значення. Початок будівництва церкви в 1747 році. Вибір місця для спорудження не випадковий. На пагорбі, що домінює над Подолом, ще на початку ХVІІІ ст. була побудована церква, що завершувала перспективу головної вулиці Києва. Центрична об’ємна композиція особливостей. Стрункий силует хрестової у плані церкви із стрімко злітаючим вгору високим куполом, що завершується бароковою главкою і чотирма тонкими вежками, з усіх сторін «прочитується» на фоні неба. Храм казково гарний у панорамі київських придніпровських пагорбів. Ошатність його підкреслена багатством пластики, світлою гамою бірюзових стін, білих колон і золотих капітелей та деталей декору.

Також за проектом Растреллі в той же час у Києві споруджується Імператорський (Маріїнський, як він став називатись пізніше) палац. У первісному вигляді він не зберігся, згорів і був відбудований у стилі растреллівської архітектури.

Віртуозне володіння всіма засобами архітектурної виразності характерне для Михайлівської церкви в с. Вороніж на Сумщині (1776 р.). Дев’ятиверхий Троїцький собор в с. Новомоськовському на Дніпропетровщині (1773-1778 рр.), збудований Якимом Погребняком, - найбільша тогочасна дерев’яна будівля в Україні.

Справжнім шедевром барокової архітектури є дзвіниця Дальних печер Києво-Печерської лаври, побудована талановитим народним зодчим Степаном Ковніром (1695-1786 рр.), який майже 60 років вів будівельні роботи у Лаврі та її володіннях. Вся архітектура дзвіниці – композиційний ефект її двох ярусів розбудовано на контрасті горизонтальних і вертикальних елементів – відзначається високим професіоналізмом. Ковніром побудовані також церква Антонія Феодосія у Василькові (1759 р.), Троїцька церква (1767 р.) у Китаївській пустелі поблизу Києва.

Творцем архітектурного Києва у другій половині ХVІІІ ст. був вихованець Київської академії І. Григорович-Барський (1713-1785 рр.). Його вважали учнем В. Растреллі, оскільки він гармонійно поєднував у творчості національні та західноєвропейські традиції, вибудував чимало барокових споруд. Найцікавіша – Покровська церква на Подолі: три главки. Що підкреслюють її основну композицію, «ганки», що прилягають до головних бокових фасадів, витончено промальований декор, що не порушує ілюзію площинності стін – традиційний для української архітектури прийом.

Незвичайну композицію створив зодчий у дзвіниці Кирилівської церкви Києва, поставивши її на двоярусний обсяг із в’їзними воротами у першому і церквою у другому ярусі. Тут, як і в усіх спорудах митця, вражає вишуканість барокового оздоблення м’якого трактування, властивого українському мистецтву.

Наступні роботи Григоровича-Барського (Набережно-Микільська церква на Подолі, ротонда фонтану «Самсон») поруч з бароковими рисами мають й класицистичні.

Чудовою пам’яткою барокової архітектури на захадноукраїнських землях став славетний собор св. Юра у Львові (1745-1770 рр.) – велична споруда масивних динамічних форм та ажурних тендітних прикрас. Розташований на горі, трохи осторонь міського центру, чудовий ансамбль будинків нагадує піраміду, яка звужується вгорі. Будівничим собору був львівський архітектор Бернард Меретин (Мердерер). В архітектурі гармонійно поєднані модний тоді на Заході рококовий стиль із рисами українського бароко. Меретин – автор проекту барокової ратуші в Бучачі на Тернопіллі. Окрім храму св. Юра в бароковому стилі у Львові споруджені Бернардинський єзуїтський та Домініканський костели, церква св. Петра і Павла, Святодухівський собор, королівський арсенал та багато інших будівль.

У подальшому розвитку архітектури простетується відхід від колишньої перенасиченості прикрасами до простоти і раціональності. Почуття поступається місцем розумові, розсудливості, що вже є прикметою нового стилю – класицизму. Для класицизму були характерні суворість і чіткість архітектурних форм, відмова від пишного оздоблення, світлі барви (здебільшого, жовтий колір стін, білі колони). У таких спокійних, раціональних і дещо сухих формах виведено палату у Вишнівці на Волині (1730-1740 рр.), прибудову 1753 р. кафедральної Успенської церкви у Володимирі-Волинському та низку менших будинків і брам у багатьох містах Західної України. Яскравими зразками класицизму в архітектурі Гетьманщини були палац Румянцева-Задунайського 70-х рр. ХVІІІ ст. в с. Качанівці Чернігівської області і величаві палати кінця століття колишнього гетьмана Розумовського в Почепі, Яготині, Глухові та відбудованому Батурині. У батуринській палаті, збудованій за проектом англійця Ч. Камерона у 1799-1803 рр., вже помітний вплив французького стилю ампір.