2. Національне бароко в літературі, театрі, музиці

Друга половина ХVІІ ст. – це період розквіту в українській літературі стилю бароко, який був одним з головних стильових напрямів у мистецтві Європи наприкінці ХVІ – середині ХVІІІ ст. Замість простої гармонійності ренесансу в літературній традиції бароко панувала ускладненість. Антропоцентричність відійшла на задній план, і культура частково повернулася до теоцентризму. Динаміка і рухливість літературного бароко виявилася у прагненні авторів до напруги, авантюри, антитез, митецької гри, намаганні схвилювати, занепокоїти читача. Звідси – пристрасть до гіпербол, парадоксів, гротеску. Твори переобмежені мистецькими прикрасами, оригінальними чудернацтвами.

Характерні риси літератури нового періоду такі: 1) зберігся зв’язок літератури з релігійним світоглядом; 2) мистецтво слова, зокрема література, поступово ставало самостійною галуззю творчості; 3) все виразніше виявлялися світські й естетичні функції літератури, вироблялися нові форми і способи художньо-словесного зображення; 4) головна увага письменників зосереджувалася на людині, а також її зв’язку з Богом, утверджувалися нові жанри художньої літератури, що розвивались під впливом соціально-економічних і культурно-освітніх умов.

Слід згадати, що протягом ХVІІ ст. велася релігійна полеміка з католицизмом, уніатством, протестантизмом, іудаїзмом, ісламом, що породжувало полемічні твори. Їх виховний християнський пафос доповнювався і ораторсько-проповідницькою прозою. Проповіді, «слова», «казання», «поученія» Л. Барановича («Меч духовний», «Труби словес проповідних»), І. Галятовського («Ключ розуменія»), А. Радивиловського («Венец Христов»), С. Яворського, Ф. Прокоповича, а у ХVІІІ ст. Г. Кониського, І. Левади досягли високого мистецького рівня. Агіографічну традицію завершує 4-томна «Книга житій святих» Д. Туптала.

Відомим українським письменником другої половини ХVІІ ст. був І. Галятовський. Замолоду він уклав збірку проповідей «Ключ розуміння» з доданими до неї першим вітчизняним курсом гомілетики (теорії проповіді) «Наука альбо способ зложення казання», яка пережила три прижиттєвих видання (1659, 1663, 1665 рр.). Автор навчає, як зацікавити слухачів, як добирати тему, як будувати проповідь. У першій частині викладаеться мета проповіді, у другій викладаеться основна думка, а в третій підбиваються підсумки. Галятовський уславився також написанням низки об’ємних і цінних полеміко-богословських трактатів. Три з них – «Розмова Білоцерківська» (1676 р.), «Стара церква» (1678 р.) і «Фундаменти (1683 р.) – написані польською мовою і спрямовані проти католицизму та унії. Виходячи за межі теологічних дискусій, письменник зачіпає животрепетні питання свого часу, по-бароковому яскраво описує жорстокість і несправедливість, образи і знущання над православними, подає чимало побутових картин культурно-національних зіткнень. Два трактати – «Лебідь» (1679 р.) і «Алькоран» (1683 р.) – спрямовані проти мусульманства і містять заклик об’єднання всіх слов’ян проти турецької агресії. Проти іудаїзму написаго велику книгу «Месія правдивий» (1669 р.). Полемізував Галятовський також з протестантськими течіями («Софія премудрість», 1686 р.) і неоязичницьким атеїзмом («Боги поганські», 1686 р.). Великою популярністю користувалися укладені цим автором збірки релігійних легенд про чудеса «Небо новоє» (1665 р.) і «Скарбниця потребная» (1676 р.). Книжка українська мова творів Галятовського наближена до народнорозмовної. Усі великі твори І. Галятовського (близько 20) були надруковані за життя автора, що було за тих умов великою рідкістю, а деякі з них було перекладено тогочасними російською, румунською та польською мовами.

Визначними представниками ораторсько-проповідницької прози у другой половини ХVІІ ст. були Лазар Баранович (великі збірки проповідей «Меч духовний», 1666 р. і «Труби словес проповідних», 1674 р.).

Л. Баранович був одним із організаторів боротьби проти уніата Павла Бойми. У відповідь на працю Бойми «Стара віра», Баранович видав у 1676 р. релігійно-полемічний трактат «Нова міра старої віри», в якому піддав критиці католицькі догмати.

У деяких епіграмах своєї книжки «Лютня Аполлонова» (1671 р.) висловлював прагнення до миру і спокою, закликав до припинення міжусобних чвар, до об’єднання сил у боротьбі проти турецько-татарських загарбників, нагадував про муки, що їх зазнають християнські невільники у турецько-татарському полоні.

Будучи з 1657 р. архієпископом чернігівським і новгород-сіверським, а потім митрополитом Лівобережної України, Л. Баранович відстоював незалежність української церкви від московського патріарха. Велику увагу приділяв розвиткові шкільної справи і книгодрукування. У Новгороді-Сіверському заснував друкарню, яка діяла протягом 1674-1679 рр. В 1679 р. цю друкарню перевезено до Чернігова. Л. Баранович був музично обдарованою людиною, створював канти і духовні пісні («Херувимська пісня»). При своєму дворі мав хорову капелу.

Антоній Радивиловський був найталановитішим проповідником доби. В основному проповіді Радивиловського мали схоластичний характер, але завдяки використанню багатого історичного, літературного і фольклорно-побутового матеріалу намагалися наблизити релігійну проблематику до реального повсякденного життя широких мас народу. А. Радивиловський залишив дві збірки проповідей. Перша, на найважливіші богородичні свята, мала назву «Огородок Марії Богородиці» (1676 р., «огородок» - огорожений сад), друга – «Вінець Христов, з проповідей недільних, аки з цвітов рожаних...сплетений» (1688 р.). Характерними рисами його проповідей є демократичність викладу, значна кількість повчальних прикладів і порівнянь не тільки Радивиловський з давньої історії, але й сучасних йому подій, помітна релігійна нетерпимість. Він також вірив у вплив комет та магів, які своїми чарами можуть заподіяти людям лихо. Радивиловський вводив у проповіді народні казки та приповідки, а також популярні світські сюжети з життя народів Заходу і Сходу.

Найбільшого розвитку сягнула барокова поезія. Вона відзначалася значною жанровою і змістовою розмаїтістю: вірші полемічні, панегіричні, епіграматичні, морально-дидактичні, ліричні, релігійно-філософські, сатирично-гумористичні, громадсько-політичні. Основним її осередком була Києво-Могилянська академія, де розроблялися поетичні жанри, культивувалися певні стильові елементи – ускладнені метафори й риторичні фігури, ефективні контрасти, емблематика тощо. Поезія розрізнялась елітарно-міфологічна, шляхетська (здебільшого польсько-українська), міщанська. Було створено велику кількість культових творів: псалмів, кантів, поезій на теми Священного Писання – а водночас і пародій на духовний вірш, і травестії. Травестійними (з франц. – переодягати) називали твори, де біблійні або міфологічні персонажі, переодягнені в народний одяг, говорять переважно народною усною мовою, діють в обстановці місцевого побуту.

Суто філософська поезія – це медитаційні вірші про людину, всесвіт, космос, богів, смерть, марність життя. Характерні риси поетичних творів: силабічний (рівноскладовий) вірш, широке використання античної мифології та символіки, вигадливі поетичні образи та віршові структури, наповнення християнськими мотивами.

Особливостью української поезії ХVІІ ст. є те, що поети прагнули до формалістичних вправ. Вважалося, що чим вченіша людина, тим незвичайнішою мусить бути її мова, тим більше книжкових знань і вражень мають містити в собі вірші. Так автор першої української Конституції, воїн і поет Пилип Орлик прагнув віршувати штучною поетичною мовою, що складалася в основному з міфологем, філософськихабстракцій, екзотичних топонімів, алюзій, символів, розгорнутих метафор, гіпербол. Найбільш гіперболізованим літературним жанром був панегірик. Поетами-панегіристами були: Стефан Яворський, Іван Максимович, Пилип Орлик, Іван Орловський, Феофан Прокопович. Так, перу І. Максимовича належить духовний епос «Богородице діво, радуйся» (1705 р.), складений з 25000 силабічних віршованих рядків.

Вчена українська поезія ХVІІ ст. була розрахована на елітну частину суспільства, однією із специфічних особливостей якої було не так багатство, як висока освіченість. Належати до кола ерудованих людей було престижно. Вміння читати вірші-лабіринти або розгадувати поетичні ребуси не було дурницею. Воно прищеплювало сучасникам смак до високої поетичної умовності, що є важливою рисою художньої культури.

Бароковій свідомості притаманні: фантазійність, містичність, міфологічність, тому за певними словесними знаками стояли поетичні реальності. Так за «Поетикою» М. Довгалевського, слово «Христос» може мати цілу сукупність умовних значень: «світло небесне для світу», «надія і спасіння», «всемогутнє слово, початку й кінця в нім немає» тощо. Суто український смак до прикрас «показав себе» у щедрому декоратизмі і захопленні формальною майстерністю («краса заради краси»). Заслуга українського бароко в тому, що воно надало традиційній любові до красивої форми артистичного блиску.

Вчена поезія ХVІІ - ХVІІІ ст. сформувала новий тип літературної творчості – інтелектуальну гру, змагання у дотепності. Так, фігурні вірші були теоретично обгрунтовані в курсі лекцій, прочитаних у Київській академії у 1736-1737 роках, М. Довгалевським. Зі звичайного друкарського шрифту він зробив витончений декоративний твір, це не просто шрифтові візерунки, а вірші-лабіринти. Їх треба читати «від центру на всі боки», йдучи «вгору і вниз, вправо і ліво». М. Довгалевський запевняє, що з’являється відчуття, що за поетичними загадками стоїть реальність якогось іншого, алогічного світу, інобуття. В його курсі поетики вводиться розділ «Про загадки як поетичні твори». Барокова загадковість межує зі світом тривожних роздумів про сенс буття і про вічні загадки природи, що можна вважати «передвитоками» романтизму.

Були поширені різні форми курйозного вірша: акростихами (з перших літер рядків виходило ім’я), «раками» (рядки читалися однаково як зліва направо, так і справа наліво), «лунами» (другий рядок був коротким відлунням рими першого), а також різними варіантими фігурно-візуальної поезії – вірші у формі піраміди, сокири, чаші, серця, геометричного візерунку тощо. З такими віршами ходили студенти по будинках визначніших міщан і виголошували їх у формі привітань, за що отримували дарунки. Найвідомішим майстром усіх иожливих різновидів курйозних віршів був Іван Величковський, автор двох поетичних збірок «Зегар з полузегарком...» (1690 р.) і «Млеко, од овці пастирю належноє...» (1691 р.). Зміст курйозних віршів був досить серйозним і вимагав дотримання визначених правил.

Зміни у суспільному житті призвели до виникнення особливого ліричного жанру – «пісні свіцької». В цьому жанрі українські поети як Західної, так і Східної України давали вихід наболілим особистим почуттям (як інтимним, так і суспільним) причому нерідко мовою, максимально наближеною до народної. До них належать такі вірші, як «Висипався Хміль із міха» (про Богдана Хмельницького), «Ой, ріко Стиру, що Хміль за віру зробив напроти миру» (про битву під Берестечком) та ін.

Виникає також цікавий жанр поетичної літературної «думи», в якому переосмислювалися буремні історичні події доби. Одним з найяскравіших зразків громадянської лірики є анонімна «Дума» («Всі покою щиро прагнуть...»), авторство приписують гетьманові Мазепі разом з піснею «Ой горе тій чайці-небозі». У «Думі» яскраво змальовано суспільну ситуацію періоду Руїни. Такі твори друком не виходили і поширювалися у списках по різноманітних рукописних поетичних антологіях, багато з яких до нашого часу не дійшли або дійшли в уривках. В кінці ХVІІІ ст. на західноукраїнсьеих землях було видано антологію «Богогласник», в якій поряд з релігійними були й ліричні вірші.

Демократичні традиції народного віршування найякравіше відбилися у творчості «мандрівного дяка» межі ХVІІ - ХVІІІ ст. Климентія «сина Зинов’єва», що становить собою енциклопедію життя усіх верств і прошарків тогочасного українського суспільства. Крім кількох сотень власних віршів, Климентій вмістив у свою збірку понад 1000 народних прислів’їв та інших афоризмів.

Дуже цікавим з історично-політичної точки зору є досить великий вірш-діалог перекладача Генеральної канцелярії Семена Дівовича «Разговор Великоросіи с Малоросією» (1762 р.), написаний майже цілком чисто російською мовою з деякими українізмами. Автор захищає інтереси козацької старшини, зацікавленої у наданні їй дворянського статусу в Російській імперії. Окрім об’ємних екскурсів в українську історію з описами різних битв і уславленням гетьмана Б. Хмельницького твір містить і сатиричні замальовки, що висміюють малоосвічене і безкультурне російське дворянство, сповнене безпідставної пихи до всього неросійського.

Закоханість у славне минуле України відбилося у спробах створити віршовану історію козацтва. Йдеться про «Героїчні стихи о славних воєнних дійствіях войск запорожских», укладені якимось ченцем Іваном 1784 р. З того, що автор пише про запорожців від першої особи, видно, що він – колишній запорожець і не збирається цього забувати. Взагалі серед козацьких поетів найвідомішими були харківський козак Семен Климовський на початку ХVІІІ ст. і кошовий чорноморсько-азовського війська Антон Головатий, який очолив переселення частини козаків на Кубань.

З історичними віршами переплітаються і сатиричні на тогочасу «злобу дня» - про скасування козацького ладу, закріпачення селян або заходи «посполитих» щодо здобуття дворянства («Доказательства потомственні Хама Данила Кукси»). Найталановитішим протестним твором була «Ода на рабство» (1783 р.) українського патріота грецького походження Василя Капніста, в якій крізь класицистичний канон уже цілком виразно проглядає романтичний світогляд автора.

В літературній творчості ХVІІІ ст. чільне місце посідають історичні пісні про зраду сотника Сави Чалого, подвигм козацького ватажка С. Палія, зруйнування Запорозької Січі. Героями епічних творів, балад, чумацьких пісень виступають Морозенко, Богун, Нечай, Самійло Кішка, Маруся Богуславка, козак Голота та інші народні герої.

Перлиною барокової української літератури другої половини ХVІІ ст. є творчість Г. Сковороди. Упродовж 1769-1779 рр. Він написав 30 байок, об’єднаних у збірку «Басни харьковскія». В них висловлювався пратест проти соціального гніту, високо оцінювалися моральні якості українських селян: чесність, доброта, працьовитість, скромність, природний розум. У цих байках знайшли подальший розвиток сатиричні традиції давньої української літератури.

Талант Г. Сковороди як поета широко розвивався у віршованих творах, кращі з яких об’єднані у збірці «Сад божественних песней». Тут поет виступає співцем свободи, прославляє «отця вольності» Богдана Хмельницького, висловлює антимонархічні настрої.

Творчість Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу, яку започаткував Іван Котляревський (1769-1838 рр.). У Петербурзі 1798 р. вийшли друком три частини його знаменитої поеми «Енеїда», створеної за мотивами твору давньоримського автора Вергілія. В «Енеїді» широко використані традиції української бурлескної літератури. Поема написана народною мовою, в ній реалістично змальовано побут, соціальні відносини різних верств українського суспільства другої половини ХVІІ ст. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено колоритні типи селян, козаків, міщан, українських панів, поміщиків, старшин, чиновників тощо.

У другій половини ХVІІ ст. значного розвитку досягла шкільна драма. Спочатку по школах ставилися комедії давніх римських письменників, але потім викладачі Києвської академії самі почали писати п’єси, приурочені до кінця навчального року. За період з 1673 р. по 1695 р. зберіглося понад 20 текстів шкільних драм.

Проблеми теорії та практики драми розробив у «Поетиці» Ф. Прокопович (ХVІІІ ст.). Він звертався до досвіду Есхіла, Арістофана, Плавта, теренція та інших античних драматургів. Прокопович оцінював правила укладення драматичного твору, які вповні відповідали вимогам барокової стилістики, але додатково вносили в театральне життя елементи класицизму. Студенти Києво-Могилянської академії, Харківського, Чернігівського та Переяславського колегіуму ставили виставу за трагікомедією Ф. Прокоповича «Владимір», історичні драми М. Козачинського, «Комедійну дію» М. Довгалевського. На основі образів минулого у цих виставах розкривалися проблеми тогочасного політичного і культурного розвитку. Новизна п’єси «Владимір» була в тому, що автор узяв сюжет не з біблейної історії, що було правилом, а з вітчизняної. Іншою новацією було те, що основною тезою була боротьба з відсталістю, патріархальною рутиною. Цей твір Прокоповича вважається межовою віхою на грані нового й старого світу української духовності.

Основним змістом шкільної драми були релігійні, біблійні, міфологічні та історичні сюжети. Ставилося на меті поглибити та закріпити знання релігійних істин та біблійних подій. Прославлялися святі, моральні поняття (надія, розум, милість, любов, віра). Такі шкільні драми складалися з прологу, фабули та епілогу. Пролог виголошував звичайно сам автор, пояснюючи основну думку драми та її моральну ціль. Після цього грався основний сюжет – фабула. Актів було від 3 до 5. Завершував драму епілог із подякою глядачам. У шкільних драмах виступала велика кількість дійових осіб – до 300 осіб. Це пояснювалось виховними цілями – з тим, щоб залучати до вистави якомого більше учнів. У перервах між актами поважної релігійної драми ставилися інтермедії або інтерлюдії. Змістом їх були розважальні сюжети з народного побуту, герої яких розмовляли мовою, близькою до народної. Мова «акторів» була насичена прислів’ями та приказками. Разом з позитивними рисами, притаманними народу, викривались негативні риси представників старшин і духовенства, їхня зажерливість або розпуста. В окремих інтермедіях висловлювався протест проти релігійних утисків. В інтермедіях вводилися характерні для європейського бароко елементи травестії та бурлеску. Бурлеском (з франц. – жарт) називають зображення різних поважних явищ і предметів у перебільшено комедійному чи пародійному вигляді. Згодом інтермедії перетворилися в самостійні й одноактні комедійні п’єси.

Технічне забезпечення драми залежало від матеріальних можливостей тієї школи, де вона виставлялася. Якщо в провінційних школах забезпечення було скромним і спрощеним, то в Київській академії воно завжди було по-бароковому пишним. Для вистави не тільки виготовлялися реквізит, декорації, екзотичні костюми, алей готувалися складні театральні ефекти. У виконання вистави професори вносили усі свої вміння й митецький хист. Ролі мали декламуватися з добре вивченними тонами й інтонаціями, рухами тіла і проголошуватися з певних спеціально призначених для кожного виконавця місць. Долівку сцени здебільшого розграфлювали на квадрати і кожен виконавець пам’ятав крім ролі ще й номери квадратів і моменти свого пересування по сцені з одного квадрату до іншого. Декламація мала звучати мелодійно. Театральні твори обов’язково були римовані і при декламації рими віршів відповідно акцентувалися. Для дилетанства у виконанні місця не було. Глядачами вистави також були люди обрані – світська і духовна адміністрація, меценати школи, особи, що визначалися своєю заможністю, освіченістю або іншими відповідними якостями. Шкільний театр у Києві доби Мазепи був театром обраних для обраних. Простолюд мав задовольнятися вертепними виставами або вуличними декламаціями мандрівних студентів і дяків.

Вертепні вистави зазвичай супроводжували торги, ярмарки, свята. Вертепна драма поділялася на дві частини: спочатку розігрувалася традиційна різдвяна драма – легенда про народження Христа. Друга – народно-побутова частина вертепного дійства мала світський характер і складалася з окремих побутових сцен, наповненних характерним українським гумором. В діалогах звучали одвічні прагнення народних мас до свободи та рівності. Вертепні вистави й інтермедії сприяли розвитку українського народного комерційного театру.

Подальший розвиток сценічного мистецтва привів до виникнення нової форми народного театру, в якому ярмаркові вистави переносились до своєрідної конструкції приміщення-балагана. Театр-балада поєднував елементи мистецтва лицедіїв, народної драми і шкільного театру. До його репертуару входили твори українських та іноземних авторів, п’єси, інтермедії. Зокрема, мала успіх п’єса Г. Кониського «Воскресіння мертвих» (1747 р.). В ній відображено соціальні антагонізми тогочасного українського життя – сваволю старшини, хабарництво і продажне судочинство. Генетично пов’язана з українською шкільною драмою сатирична комедія В. Капніста «Ябеда» досі вважається одним з вищих російських комедіографій.

Одним з найкращих драматичних творів доби, який мав неабиякий суспільний резонанс, була п’єса «Милость Божія, Україну од неудобосимих обид лядських через Богдана Зиновія Хмельницького преславного войск запорожских гетмана свободившая» (1728 р.). Одні дослідники вважають її автором Теофана Трохимовича, інші Інокентія Неруновича. В п’єсі правдиво змальовано з історичного погляду змальовані тут причини Визвольної війни, сам Богдан Хмельницький. Підкреслюється важлива думка, що від самих козаків залежить, чи мають «при козацьких вольностях жити» чи «війни рабами гнити». У драмі вперше серед дійових осіб зустрічаємо уособлений образ України, а також національно свідомої студентської молоді, що виступає збірним образом Українські діти.

На зразок театру російського дворянства у ХVІІІ ст. українські магнати створили кріпацький театр. У театральних видовищах, які влаштовували у маєтках феодали, акторами виступали кріпаки. Кріпацькі трупи ставили п’єси українською і російською мовами, до їх репертуару входили оперні та балетні вистави. Все це засвідчувало розвиток народного сценічного і хорового мистецтва.

З 50-х років ХVІІІ ст. на Україні з’являються театральні колективи професійного характеру. Зокрема, в Глухові діяв придворний театр Кирила Розумовського, в якому ставилися комедії та комічні опери російською, італійською та французькою мовами. З цього ж приблизно часу В Україні з’являється російський і польський класичний театр. Ряд аматорських груп виступали в Єлизаветграді, Кременчуці, Харкові, а в останні десятиляття виникли справжні професійні трупи. Першим постійним театром став Харківський, заснований у 1798 р. В його репертуарі були «Недоросток» Д. Фонвізіна, «Мельник-чаклун» О. Аблесимова, «Наніна» Вольтера та ін.

Ще у період розвитку шкільної драми та інтермедії (40-ві роки ХVІІ ст.) з’явився свого роду музичний театр. Ним став бурсацький концерт, що становив собою дотепну сценку з життя бурсаків, у якій співаки – дорослі й малі – грають самі себе. Водночас це пародія на урочистий «високий» церковний твір (наприклад, «Служба пиворізам і п’яницям»). Низький зміст у поєднанні з традиційними серйозними формами дванадцятиголосої урочистої композиції створює особливий гумористичний ефект.

Під впливом театрального мистецтва розвивалась музична культура українського народу. В народній музиці удосконалювались насамперед пісенні й танцювальні жанри. Значного поширення набули обрядові, родинно-побутові та ліричні пісні, а також народні танці – метелиці, гопаки, козачки тощо. Продовжувала розвиватися народна інструментальна музика. Її творці та ансамблі (троїсті музики) для виступів на святах, весіллях.

У другій половині ХVІІ ст. виникли своєрідні професійні цехи музикантів. У 1652 р. Б. Хмельницький видав універсал про створення цеху музикантів на Лівобережжі. Аналогічні універсали видавали й козацькі полковники. Впродовж ХVІІ ст. музичні цехи виникли в Стародубі, Ніжині, Чернігові, Харкові та в інших містах. Об’єднані в цехи музиканти обслуговували різноманітні урочисті церемонії, військові походи, панські розваги, їхній репертуар складався з військових музики.

На основі народопісенних традицій (що в них вклала свій внесок і легендарна авторка та співачка Маруся Чурай) та кантат пізніше зародилася пісня-романс літературного походження («Стоїть явір над горою» - Г. Сковороди, «Дивлюсь я на небо» - слова Г. Петренка, музика А. Александрової та ін.).

З середини ХVІІ ст. почали з’являтися барокові світсько-духовні невеликі музичні твори – псалми і канти, складені здебільшого для хору a capella на три голоси з яскраво фігурованою басовою партією. Мелодії кантів – багатоголосих пісенних творів – слугували джерелом для розвитку культової музики. Особливо відчутним був їх вплив на хоральний жанр – партесний концерт. Поштовхом до вироблення багатоголосої композиції в Україні стали західноєвропейські моделі. Сильні контрасти, чуттєва повнота, емоційність цієї музики роблять її близькою до ораторського мистецтва. Дається в знаки особливість стилю бароко – захопити, вразити, зворушити слухача. Складається хорове виконавство. Значну роль у розвитку партесного співу відігравали школи при братствах. Ще у ХVІІ ст. у школах і ХVІІ ст. Києво-Могилянської академії студентів навчали співу за лінейними нотами, що називались у Московському царстві «київське знамено». В Києво-Могилянській академії хор студентів існував числом до 300 осіб. Щорічно відбувалося свято хорів на Контрактовій площі Подолу. При дворі імператриці Анни Іоановни було організовано придворну капелу співаків. Яка набиралася спочатку виключно з українців. Відтоді одяг студентів Київської академії став своєрідною уніформою церковних півчих по всій Російській імперії. Зберігся «Реєстр нотових зошитів» хору Львівського братства від 1697 р., в якому перелічено 267 партесних співів, розписаних на три й більше (до 12) голосів.

Видатний український композитор і теоретик партесного жанру Микола Ділецький (1650-1723 рр.) обстоював метод створення духовних гімнів на основі мелодії світської пісні, наводячи як приклад мелодію поширеного тоді канта «Радуйся, радость свою воспіваю». Видатними виконавцями у цьому жанрі в Україні стали Олекса Лешковський, Клим Коновський, Василь Пікулинський, Іван Калейда та ін. У 1677 р., в самий розпал Руїни, М. Ділецьким у Вільні була видана «Граматика мусикійська». Це був кращий музичний посібник того часу: давні церковні мелодії в ньому поєднувалися з народними піснями та інструментальними композиціями. Естетичні ідеї Ділецького справили помітний вплив на розвиток музичного мистецтва не стільки в Україні, де вони вже були відомі й раніше, скільки в Москві, куди Ділецький переїхав для проживання.

Музичною столицею Лівобережжя і перевалочним пунктом для підготовки музикантів для всієї імперії став Глухів – гетьманська резіденція ХVІІІ ст. В ньому існувала спеціальна школа. Де вивчали вікальний спів, гру на скрипці, басах, гуслях, флейтах.

На тексти народних дум створювалася музика, починається обробка народних пісень (Ой під вишнею, під черешнею»). Одним з талановитих народних композиторів ХVІІІ ст. був Семен Климовський, відомий у літературі як «Харківський козак-піснетворець». Широке визнання таланту Климовського принесла пісня «Іхав козак за Дунай», яка стала народною. Її друкували і перекладали багатьма мовами. Мелодію пісні двічі обробляв Л. Бетховен, оранжував К. Вебер. Постать Климовського зацікавила польського письменника О. Шаховського і композитора К. Ковача, які написали про нього оперу-водевіль «Козак-стихотворець».

Видотними українськими композиторами ХVІІІ ст., які тривалий час працювали і в Росії, були Максим Березовський (1745-1777 рр.) і Дмитро Бортнянський (1751-1825 рр.). М. Березовський почав складати інструментальні композиції ще за час навчання у Київський академії, якими вже тоді звернув на себе увагу. З духовних композицій Березовського особливо славляться «Вірую», концетр «Не отвержи мене», деякі «Причасні стихари» тощо. Сила почуття разом із простотою, повна узгодженість музики зі словом, нова форма у самій будові концертів, загальна творча оригінальність і висока техніка – основні прикмети творчості М. Березовського. У концертах композитора помітний вплив української народописемної творчості.

Дмитро Бортнянський поєднував у собі високий музичний талант зі здібностями робити щасливу музичну кар’єру. Після навчання у Венеції він здобув посаду директора придворної капели, спів якої підняв до небувалої перед тим висоти. Міцні зв’язки при дворі забезпечили йому незалежність від кон’юнктурних змін. Окрім опер на французькі тексти з багатою оркестровкою, у світській інструментальній музиці Бортнянський створив симфонію та кілька сонат, але найбільше він уславився як вокальний композитор. Досі не втратив популярності напівсвітський гімн «Коль славен», а у церквах грецького обряду досі постійно виконуються його композиції, яких він залишив досить багато (35 чотироголосних концертів, 21 окремий спів, 30 гімнів тощо). Усі ці твори є бездоганними з боку музичної техніки і відзначаються чистотою голосоведення. За переказами, у Відні Бетховен спеціально вчащав до уніатської церкви, аби послухати композиції Бортнянського.

Український композитор Артемій Ведель (1767-1806 рр.) на свій час вважався консерватором, оскільки ігнорував італійську моду, а зосередився на опрацюванні власне українських музичних традицій. Веделя завжди притягувала Києво-Печерська лавра з її особливими лаврськими розспівами. У творчості Веделя помітний також вплив українських кантів, ліричних пісень і творів з репертуару києвських лірників і бандуристів. Веделя бавило духовне життя і писав переважно духовні музичні твори.