2. Нові процеси у духовному житті: реформування церкви та освіти, розвиток науки

Нові процеси в духовному житті, перш за все, позначилися на оновлюванні церкви. Напрямки, в яких оновлювалася церква, були подібні до європейських реформаційних. Передусім, відбулося впорядкування церковного життя на засадах більшої демократичності, що вимагало нового покоління церковнослужителів – добре освічених, енергійних та підготовлених до пасторських обов’язків.

Першою вдалася до змін уніатська церква, яка ще наприкінці десятих років ХVІІ ст. провела реформу чернецтва: вводилося, зокрема, єдине послушництво й однорідність чернечого статуту. Обов’язковою ставала філософська і богословська освіта ченців – новачків (новіціїв), бо Василіанський орден (в який об’єдналося оновлене уніатське чернецтво) націлював – подібно до ордену єзуїтів – не на аскетичне самозаглиблення, а на активну освітньо-місіонерську роботу.

Українське православ’я запровадило обов’язкові літургійні правила і, подібно до польської, чеської та інших церков, націоналізувалося. Останнє означало вшанування власних святих, піднесення культу регіональних реліквій та ікон, використання місцевого християнського фольклору, що наповнювало живим змістом релігійну свдомість українця.

Освітою молодих ченців опікувалися і православні архімандрити. Найздібніших посилали на навчання за кордон в різні університети Європи. Темами дискусій продовжують бути небезпека польсько-католицької духовної експансії, вплив «латинської злоковарної мудрості» в освіті, спосіб життя, орієнтований на Європу. Та хвилювали й філософські проблеми, найактуальнішою з яких стало співвідношення матеріальних («земних») і духовних інтересів. Представники полемічної літератури слідом за Іваном Вишенським не приймали раціоналістичних ідей нового часу, з недовірою придивлялися до змін у дусі Ренесансу на Галичині. Священик Антоній Радивиловський, продовжуючи думки Вишенського, вважає, що багатство, гонитва за успіхом, боротьба всіх проти всіх спустошують душу. Їхні опоненти ж ставляться прихильно до європейського вибору, шляху до цивілізації, що культивує активність і діловитість.

Як і в Європі часів Реформації, в Україні йде, як бачимо, уточнення християнських цінностей, хоча й у православному варіанті. Щоб розкути людські сили і спрямувати їх на конкретні мирські справи, слід подолати «візантійські» традиції протиставлення релігійних інтересів «земним», що породжувало зневажливе ставлення до освіти, слави, матеріальних успіхів, прищеплювало відразу до діяльного й енергійного життя.

Отже, духовні цінності стали предметом громадської уваги і критичного осмислення. І це спонукало передусім до реформування і православну, і новоутворену уніатську конфесії як захисників певних поглядів та моральних установок.

Піднесенню православної церкви сприяла широка підтримка її з боку суспільства, народу, а також особистість київського митрополита Петра Могили, який походив з молдавського княжого роду. Слід зауважити, що це була людина вельми шанована, рівна серед рівних у колі перших осіб держави. Перш за все він взявся реставрувати – переважно за власний кошт – культурні та духовні пам’ятки Києва. Петро Могила забрав в уніатів Софійський собор і монастир, які на той час стали подібні до зруйнованих фортець. Їх швидко відремонтували. Повернули до життя й інші храми княжої доби – Десятинну церкву, храм Спаса на Берестові, Михайлівську церкву у Видубицькому монастирі. Відновлення княжих святинь унаочнювало безперервність традицій. Невипадково в цей же час фіксується старе повір’я, що доки в Софійському соборі стоїть непорушна стіна з Богородицею-Орантою, доти стоятиме й Київ.

Оновлення торкнулося й освітянської справи, бо єдиної концепції навчання не було. У Лівобережній та Слобідській Україні розвиток освіти здійснювався на основі загальноросійської реформи. В 1786 р. був затверджений статут народних училищ, які поділялися на головні та малі. Головні училища з чотирирічним терміном навчання призначалися для дітей дворян. Вони були відкриті у Києві, Чернігові, Харкові, Катеринославі й інших містах. У перших двох класах учні вивчали основи граматики, арифметики, Святого Письма та малювання, в третьому і четвертому – загальні розділи російської та європейської історії, географії, фізики, архітектури. Малі училища створювалися у повітових містах для дітей купців, заможних міщан, урядовців. Їх навчальна програма відповідала першим двом класам головних училищ.

Навчальні програми головних і малих народних училищ передбачали обов’язкове вивчення російської, латинської та однієї західноєвропейської мови. На посади вчителів народних училищ призначали випускників Петербурзької учительської семінарії та Києво-Могилянської академії.

На Правобережжі та західноукраїнських землях, що перебували під пануванням Польщі, діяли братські школи. Однак вони поступово втрачали провідну роль у розвитку освіти порівняно з попереднім періодом. На цих землях уряд Речі Посполитої посилено проводив політику полонізації українського народу.

В Галичині та на Правобережжі існували єзуїтські колегії. Навчання у них проводилось польською і латинською мовами. Львівська і Луцька братські школи значно ослабли, а Кременецька у 30-х роках ХVІІІ ст. припинила діяльність. У 1661 р. грамотою короля Яна Казимира Львівська єзуїтська колегія була реорганізована в університет. В університеті діяли читири факультети: філософський, теологічний, юридичний і медичний. Викладання велося латинською мовою. Зі встановленням у Галичині австрійського панування (1772 р.) в університеті відбулися певні зміни. Австрійський уряд дозволив існування в ньому окремих кафедр, які увійшли до так званого Українського інституту (Студіум Рутенум). Діяльність цієї структури суворо регламентувалася. У навчальний процес 1787 р. було запроваджено викладання української мови. Однак викладання всіх предметів проводилося лише німецькою або польською мовами. З 1790 р. його діяльність підпорядкувалась консенсу – австрійській урядовій установі, що відала питаннями освіти. Проіснував інститут до 1805 р.

У Львівському університеті працювали відомі на той час вчені – історик К. Несєцький, математики Ф. Гродзіцький і Т. Секержинський, відомий діяч освіти і письменник Р. Пірамович, громадський діяч, письменник, філософ І. Красіцький. Чимало вихованців університету й інших львівських шкіл навчалися в Києво-Могилянській академії. Університет підтримував зв’язки з науковими і культурними закладами України, зокрема з Києво-Могилянською академією, Чернігівським, Харківським і Переяславським колегіумами.

Після занепаду братських шкіл в Галичині справу розвитку шкільництва перейняли ченці-василіяни. Василіянські підпорядкувалися Комісії народної едукації (освіти). У їх розпорядження було передано шкільні будинки та майно ліквідованого єзуїтського ордену. Доступ до навчання у таких освітніх закладах мали лише діти шляхти. У школах панувала сувора дисципліна, надзвичайно велика увага приділялася релігійному вихованню. Василіянські школи піддавалися сильному полонізаційному впливу.

Після входження Східної Галичини 1772 р. до складу Австрійської монархії було проведено шкільну реформу. Згідно з нею, встановлювалось три типи державних шкіл. У Львові було засновано трирічну нормальну школу. В ній навчалися діти шляхти, міщан і духовенства. У великих окружних містах діяли головні школи. В маленьких містечках діти навчались у тривіальних школах. Мовами навчання стали німецька та латинська. З 1787 р. у головних і тривіальних школах запроваджено вивчення української мови як місцевої. Однак до кінця століття кількість годин на її вивчення було суттєво зменшено, а нагляд над українським шкільництвом передано польським церковним властям.

Початкові школи при церквах і монастирях існували також у Закарпатті, зокрема в Ужгороді, Тибові, Требитові. Навчання в них велося латинською мовою. Школи з українською мовою викладання функціонували лише у кількох населених пунктах – Ужгороді, селах Парич, Будевля. В них навчалися діти заможних селян, міських ремісників, нижчого духовенства.

Ситуацію в освітньому житті галичан суттєво змінило заснування австрійською імператрицею Марією Терезією в 1776 р. у Відні Греко-католицької семінарії (так званий Барбарерум – заснований при церкві св. Варвари); 29 юнаків з Галичини отримали змогу навчатися у Барбарерумі щорічно. Згодом випускниками семінарії стало чимало церковних ієрархів, учених, письменників.

У розвитку освіти в Україні важлива роль належала колегіумам – середнім навчальним закладам, що дійснювали підготовку служителів релігійного культу, службовців державних установ, учителів початкових класів. У колегіумах навчалися переважно діти старшин, духовенства, заможних міщан і козаків.

У Чернігрві 1700 р. було відкрито Малоросійський колегіум, навчання в якому тривало шість років. Викладання у колегіумі велося слов’янською, польською та латинською мовами, вивчали також грецьку. Переяславський колегіум почав працювати 1738 р. Його завдання зводилось до підготовки духовенства для церков Правобережної України. У 1751 р. тут певний час викладав поетику Григорій Сковорода. Однак складений ним курс лекцій суперечив канонам церкви. Його заборонив місцевий єпископ, тому філософ змушений був залишити викладацьку роботу.

Важливим освітнім і науковим осередком на Слобожанщині став Харківський колегіум, заснований в 1721 р. Навчальна програма колегіуму, подібно до програм Московського університету і Петербурзької академії, містила граматику, піїтику, риторику, філософію, класичні мови, теологію, німецьку і французьку мови. В 1765 р. при Харківському колегіумі були відкриті додаткові класи, де викладались географія, інженерна й артилерійська справа.

Відкриття у Львові 1783 р. Греко-католицької духовної семінарії знаменувало початок створення першої вищої теологічної школи для галицьких українців. Згодом цей навчальний закулад став осередком навчально-культурного відродження українства Галичини. В Мукачево на Закарпатті 1744 р. теж було відкрито Греко-католицьку духовну семінарію. Пізніше її перенесли в Ужгород і на її основі утворили навчальний заклад для підготовки вчителів (60-ті роки ХVІІІ ст.).

Центром вітчизняної освіти, науки і культури, духовним центром України впродовж майже двох століть була Києво-Могилянська академія. Вона стала найвпливовішим закладом східнослов’янського православного світу. За роки її існування в ній навчалося близько 25 тисяч українців.

В академії навчалися майбутні видатні вчені, письменники, педагоги, релігійні та культурні діячі, політики, філософи: Л. Баранович, І. Гізель, Ф. Прокопович, М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель, С. Яворський, Г. Полетика, російський вчений М. Ломоносов (засновник Московського університету і перший російський член Академії наук в Петербурзі). В академії здобували освіту шість українських гетманів: І. Виговський, І. Самойлович, Б. Хмельницький, І. Мазепа, П. Орлик, П. Полуботок.

Велику роль у справі розвитку, відродження академії відіграв гетьман України І. Мазепа. Він був меценатом, добродійником і опікуном академії. Завдяки заходам Мазепи вона грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. дістала статут академії, хоча давно вже була фактично вищим навчальним закладом. Мазепа дбав також про матеріальне забезпечення академії. Він збагатив її бібліотекою й рідкими рукописами, збудував для неї новий будинок, сам часто відвідував її, бував на диспутах та виставах.

Приймали до академії молодь всіх верств, щороку навчалося від 500 до 2000 студентів, вікових обмежень не було. Для бідних учнів при академії існувала

бурса. Курс навчання в Києво-Могилянській академії тривав 12 років і поділявся на 8 класів. Тут вивчали граматику, поетику, риторику, філософію й богослов’я; вивчали мови - слов’янську, українську літературну, грецьку, латину, польську; оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом; вивчали класичну грецьку і римську, частково – середньовічну літературу, історію, географію. З часом в академії було введено курс російської, французької, німецької і староєврейської мов, чисту і мішану математику (тригонометрію, фізику, астрономію, архітектуру).

Академічна бібліотека у ХVІІІ ст. налічувала 12 тисяч томів і безліч рукописної літератури та документів (до нашого часу зберіглися лише окремі примірники), що робило її визначним науковим осередком. Академія була справжнім європейським центром науки. Тут формувалася філософська думка слов’янського світу в цілому. В академії працювали кращі наукові та педагогічні сили того часу. Професор філософії Інокентій Гезель – ректор академії (1646-1650) – читав курси філософії та психології, в свій час навчався в Кембриджському університеті (Англія); Лазар Баранович – відомий політичний, освітній, церковний діяч і письменник – ректор академії (1650-1657); професор риторики Іоаникій Галятовський – ректор академії (1657-1665), талановитий проповідник, автор першого не тільки вітчизняного, а й серед всього слов’янського світу друкованого посібника з риторики (гомілетики) видання 1659, 1663 і 1665 рр.; професор Стефан (до постригу Семен) Яворський; професори Йоасаф Кроковський (православний митрополит Лівобережної України в 1708-1718 рр.) і Феофан Прокопович вчений-енциклопедист, філософ, літератор, публіцист, історик, математик, астроном.

Вихованці Києво-Могилянської академії стали організаторами багатьох духовних училищ у Росії – в Москві, Архангельскому, В’ятці, Рязані, Костромі, Суздалі. В другій половині ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст. відчувався дуже сильний вплив української думки, літератури і взагалі культури на процес європеїзації російської культури. Зокрема, збереглися дані, що всередині ХVІІ ст. до Росії переїхали 30 вчених-українців, співаків, київських малярів – Симеона Полоцького з учнями, наприклад, або граверів, пекарів, вихователів бачимо згодом в російських містах. Києво-Могилянська академія навчальною та науковою діяльністю піднесла українську науково-освітню традицію того часу на європейський рівень.

У другій половині ХVІІІ ст. було зроблено спробу заснувати український світський університет у Батурині. За зразком західноєвропейських університетів проект такого навчального закладу 1764 р. за дорученням гетьмана Розумовського розробив його секретар Теплов. Згодом планувалось створення двох університетів у Києві та Чернігові. Однак після зречення Розумовського ідея українського університету вже не могла бути реалізована. Наприкінці ХVІІІ ст. у стані занепаду опинилась і Києво-Могилянська академія (стала фактично вищим духовним навчальним закладом для підготовки духовенства), і колегіум, які було створено на духовні семінарії.

Наукова думка в Україні кінця ХVІІ – ХVІІІ ст. зосередилася навколо діяльності Києво-Могилянської академії.

Протягом ХVІІІ ст. в Україні накопичувалися історичні знання – продовжується традиція козацького літописання, створюються перші історичні праці. Найважливіше місце серед історичних творів ХVІІІ ст. займає «Хроніка» (1672 р.) Феодосія Сафоновича, який був викладачем і ректором Києво-Могилянської академії. У цьому творі Сафонович використовує широку джерельну базу – літопися Київської Русі, історичні праці Копистинського й Косова, польські хроніки, народну творчість, власні спогади.

У 1674 р. Києво-Печерскою лаврою був виданий «Синопсис» або «Краткое описание от разніх летописцев о начале славяно-русского народа». «Синопсис» став першим друкованим систематизованим посібником з вітчизняної історії. За півтора століття він перевидавався 30 разів, у тому числі грецькою й латинською мовами.

Визначними історичними творами, які вперше з’явилися наприкінці ХVІІ ст., були так звані козацькі літописи. Провідне місце серед творів цього жанру займають літописи Самовидця, Григорія Грабянки і Самійла Величка. Їх праці є суттєвим зрушенням в українській історіографії, оскільки вони знаменують перехід від літописання до власне історичної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення й прагматичної інтерпретації. В центрі уваги козацьких літописів були передусім бурхливі події Визвольної війни та Руїни. Українське козацтво виступає у цих творах руійною силою національної історії. Союз із Москвою в цілому схвалювався, однак висловлювалося невдоволення утисками царських воєвод і фаворитів, відстоювалися давні права і вольності козацтва. Українці називають окремим «козако-руським» народом. Центральними постатями козацьких літописів виступають українські гетьмани, кошові, полковники та інша старшина, які відстоюють свободу і честь «козацької вітчизни».

Літописом Самовидця назвав цей твір у ХІХ ст. Пантелеймон Куліш, бо неназваний автор (вважається, що ним був представник козацької старшини Роман Ракушка) став очевидцем подій, які описав живо, ясно і об’єктивно. Він охоплює події від початку Визвольної війни і до 1702 р. Цей твір має не лише історіографічну, але й значну літературну вартість.

Літопис Григорія Грабянки – з 1686 р. простого козака, потім сотника, полкового судді, а з 1730 р. гадяцького полковника – теж починається з Хмельниччини і закінчується подіями 1709 р. Грабянка намагався писати «високим стилем», тобто з численними церковнослов’янізмами, які роблять мову його твору ускладненою для сприйняття і твір виглядає літературно дещо слабіший «Літопису Самовидця».

Найвизначнішим істориком першої половини ХVІІІ ст. слід визнати Самійла Величка, який працював писарем у генеральній канцелярії, потім у генерального судді В. Кочубея. Твір Величка складається з чотирьох томів, які систематично охоплюють події 1648-1700 рр., а також вибірково більш ранні історичні події. Для написання свого твору Величко використовував не тільки інші козацькі літописи, хроніки й щоденники, але й твори іноземних (німецьких, польських) істориків, народні перекази, архівні документи Генеральної канцелярії, листи, реєстри тощо. Твір написано емоційно, образною книжною українською мовою з використанням народної фразеології, поетичних творів українських авторів. Особливою майстерністю з художнього боку позначено картини змалювання наслідків Руїни на українських землях і епізод про напад яничар і татар на Січ. Величко дав не тільки історичний, документальний матеріал подій, але й коментар з погляду ідеології козацької верхівки того часу. Свій рукопис він прикрасив портретами десятьох гетьманів.

Важливе значення для розвитку історичної науки в Україні та піднесення національної самосвідомості мала «Історія Русов іли Малой Росії», автором якої найпевніше був полтавський шляхтич Григорій Полетика. Написана близько 1770 р., а друком вийшла лише в 1846 р. Твір написано тогочасною російською мовою, але з глибоко патріотичних позицій, автор відстоює думку про самостійність українського народу, виділяє ті моменти в історії, де народ боровся за свою свободу. Вперше чітко сформульована ідея відновлення державності України. Як і в козацьких літописах, в «Історії Русів» чимало місця відведено власне культурній проблематиці.

Українським вченим з Київської академії належить заслуга розробки першої в Російській імперії методології історії як науки. Зокрема, Ф. Прокопович присвячує цьому цілий розділ у своїй риториці 1705 р. Він писав, що історія – це наука, що має пізнавальне і виховне значення. Саме історик повинен показати світові доблесті своєї Вітчизни. Історія для Прокоповича – і наука, і мистецтво: вона має давати і знання, і простір образному, емоційному мисленню.

Феофан Прокопович (1682-1736 рр.) народився у Києві в купецькій сім’ї, дістав освіту в Києво-Могилянській академії, потім навчався в польських школах і в Римській єзуїтській колегії. Сильно цікавився протестантськими течіями. Повернувшись 1704 р. до Києва, викладав поетику, риторику, філософію в Київській академії.

Ф. Прокопович зробив певний внесок в розвиток української філософії. Він засуджував схоластику, неоднаразово висловлював думку про безліч світів. Визнаючи Бога як основу всього існуючого, він разом з тим вважав, що предмети матеріального світу не можна ані створити, ані знищити, ані зменшити, ані збільшити: вона розвиваються за своїми законами.

Григорій Савич Сковорода (1722-1794 рр.) є найяскравішим представником української національної філософської думки. Його творчість багато в чому зумовлена попередніми надбаннями у цій галузі й водночас визначила подальші шляхи розвитку української філософії (П. Юркевич, В. Винниченко, Д. Чижевський тощо). Сковорода народився у сім’ї малоземельного козака-підпомічника в с. Чорнухи на Лубенщині. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, майже три роки був співаком придворної капели в Петербурзі, потім відвідав низку країн Європи.

У 1751 р. Г. Сковорода повернувся на батьківщину. Тривалий час працював домашнім вчителем, а згодом викладачем Переясловського і Харківського колегіумів. Проте світська і церковна влада переслідувала мислителя за його філософське вчення, розбіжне з офіційними концепціями Православної церкви. Тому він змушений був 1769 р. остаточно залишити педагогічну роботу.

Характерним для філософської позиції Сковороди є широке використання мови образів, символів, а не чітких раціоналістичних понять, які не в змозі задовільно розкрити сутність філософської та життєвої істини. У філософії Сковороди домінантні лінії української світоглядної ментальністі – антеїзм (потенційна «сродність» людині всьго світу), екзистенціальність (орієнтованість на неповторне в своїй окремішності людське існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм (зосередження і наголос на категорії «серця») вперше набули завершеної форми.

У своєму розумінні світу філософ дотримувався морально-етичних засад одвічної боротьби «добра» і «зла». Під «злом» він розумів прагнення до збагачення, паразитизм, розбещеність. Протилежність «зла» - «добро», що символізує високі духовні інтереси людини. Тому його вчення було спрямоване на ідеї гуманізму, добра, справедливості.

Дотримуючись позицій гуманізму, Г. Сковорода отстоював єдність людини і природи. На думку філософа, шлях до людського щастя прокладається через самопізнання. Пізнати себе, за Сковородою, - пізнати божественне у собі. Теорія самопізнання пов’язувалася з ідеєю суспільно-корисної «сродної» праці, яка полягала в утвердженні прав кожної людини на щастя відповідно до природних здібностій. На думку філософа, головною умовою поліпшення народного життя є поширення освіти, духовне звільнення людини. Філософські погляди та гуманістичні ідеали Сковороди відбилися й на його поетичній творчості.

Поряд з історичними дослідженнями вчені України зосереджували увагу на складних питаннях астрономії, математики, медицини, географії. Зокрема, Іоаникій Галятовський намагався розкрити причину таких природних явищ, як сонячне і місячне затемнення, хмарність, дощ, вітер, блискавка тощо. Єпифаній Славинецький здійснив переклади слов’янською мовою посібників з астрономії Везалія, зокрема його книгу «Космографія», яку вивчали в медичних колегіумах. У 1707 – 1708 рр. Ф. Прокопович уклав курс лекцій з арифметики та геометрії для слухачів Києво-Могилянської академії.

Підручники викладача математики акодемії І.А. Фальковського «Скорочення змішаної математики» (під «змішаною математикою» розумілося вивчення механіки, астрономії, діоптрики, сферичної тригонометрії та ін.), «Новий спосіб ділення змішаних дробей», «Теоретична астрономія» стали помітним досягненням тогочасної науки.

В ХVІІІ ст. поширилися медичні знання. З’явилася низка лікарів-українців, які отрималивчений ступінь доктора медицини: І. Полетика, М. Кружень, П. Погорецький, Н. Максимович, І. Руцький, О. Шумлянський, М. Тереховський, І. Данилевський та інші. У місті Лубни в 1707 р. відкрилася перша в Україні польова аптека, а 1787 р. в Єлисаветграді – перша медична школа, де лікування у госпіталі поєднували з вивченням медицини.

Діяльність українських лікарів була спрямована на пошуки засобів і методів боротьби з епідемічними захворюваннями. Зокрема, Є. Мухін запровадив віспощеплення та різні запобіжні засоби боротьби з холерою. Знаменитий епідеміолог Д. Самойлович не лише описав епідемію чуми, що спалахнула у Херсоні та Кременчуці 1784 р., а й виклав методи її запобігання, що схвально сприйняли іноземні академії.

У 1795 р. Нестор Амбодик-Максимович опублікував перший вітчизняний підручник з ботаніки. Він був також автором першого класичного спеціалізованого посібника «Врачебное веществословие, или описание целительних растений».

У розвитку освіти й культури в Україні важлива роль належала книгодрукуванню. В другій половині ХVІІ – середині ХVІІІ ст. в Україні функціонувало 13 друкарень. Провідна роль належала друкарні Києво-Печерського монастиря, її видання розповсюджувалися не лише в Україні, Росії, Білорусі, а й у Молдові, Болгарії, Сербії, інших країнах. Одночасно діяли друкарні у Новгороді Сіверському, Чернігові. Однак, згідно з указом Петра І з 5 жовтня 1720 р., друк у Києво-Печерській і Чернігівській монастирських друкарнях мав відповідати російським вимогам. Було заборонено книгодрукування «особливим наріччям», мала виправлятися різниця між місцевим діалектом та текстами російською мовою.

Кілька друкарень існувало на західноукраїнських землях. Найпотужнішою з-поміж них була друкарня А. Пілєра. Вона видавала літературу німецькою, латинською, французькою, українською, польською, грецькою, європейською мовами. До 1800 р. тут було видано понад 250 книжок, французькою друкувалася «Львівська газета», що призначалася для урядових службовців та аристократичних кіл.

Важливою подією в історії видавничої справи стало запровадження «гражданського» шрифту, що сприяло збільшенню публікацій офіційних паперів і світських видань. Першу в Україні друкарню з таким шрифтом було засновано в Єлисаветграді (1764 р.). Згодом такі друкарні були засновані в Києві, Харкові, Катеринославі, Миколаєві, Чернігові, Житомирі, Кам’янці-Подільському, Бердичеві.

Запровадження нового шрифту в книгодрукуванні різко розмежувало церковну і світську літературу. Кирилиця призначалася для книгодрукування лише церковних книг, а «гражданка» - для світських видань. Таке розмежування звільнило світську літературу з-під впливу церкви і сприяло розвиткові народної літератури і мови. Натомість в Західній Україні введення кирилиці для світських друків затрималося аж до середини ХІХ ст.

Духовні процеси в Україні – оновлення церкви, освіти, пожвавлення книгодрукування – набувають в цей період значної інтенсивності.