4.2. Освіта і література, книгодрукування. Братський рух та його культурні здобутки

Освіта й наука протягом ХІV ст. - першої половини ХVІІ ст. розвивались не равномірно. У період з ХІV- ХVст. початкові школи існували в містах, при великих церквах і монастирях і в маєтках деяких магнатів. Навчали д’яки-«уставники», яким платили зерном та іншими продуктами. Вчилися або в будинку дяка, або в приміщенні при церкві. Вивчали читання, письмо і церковний спів. Підручниками служили «Часослов» і «Псалтир».

Крім людей, які здобули початкову освіту, були і більш освічені, які знали іноземні мови, працювали в князівських і єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, проводили облік, вели дипломатичну переписку.

В українських землях майже до кінця ХVІ ст. не було загальних середніх і вищих навчальних закладів. Однак, українці вже з середини ХІV ст. навчаються в західних університетах. У документах паризької Сорбонни імена студентів-українців, а також бакалаврів, ліценціатів і магістрів зустрічаються вже з другої половини ХІV ст. Юнаки з українських земель – діти шляхтичів, міщан – навчалися і в Болонському, Краковському, Празькому, Падуанському, Гейдельберзькому університетах. В європейських університетах українці-русини не лише навчалися – вони ставали там професорами, навіть ректорами. Так, у найстарішому Болонському університеті здобув вищу освіту Юрій Дрогобич (Котермак, бл. 1450-1494). Юрій Котермак народився в Дрогобичі на Прикарпатті в родині ремісника Михайла Доната (Котермака). В 1468-го року його ім’я було внесене до списків студентів Краковського університету. На честь рідного міста він взяв псевдонім Дрогобич, з особливою гордістю підкреслюючи своє походження. Вже 1470 році отримав ступінь бакалавра, 1473 року – магістра. Далі він вирушив до Італії, у Болонський університет – один з найуславленіших у Європі. Викладали там відомі вчені, філософи, університет мав багаті культурні традиції.

Юрій Дрогобич викладав астрономію в Болонському університеті протягом 1478/79 навчального року, а також у 1480-1482 роках написав першу наукову працю – «Прогностична оцінка стану небесних світил протягом березня-грудня 1478 року». На той час подібні астрономічні календарі користувалися великою популярністю серед італійської знаті. Юрій Дрогобич сподівався знайти багатого замовника і отримати гроші, що були необхідні для продовження навчання. Закінчивши один університет і отримавши ступінь доктора в іншому, вчений продовжував навчання – відвідував медичні студії.

До наших часів праця Юрія Дрогобича дійшла в рукописі відомого німецького гуманіста Гертмана Шеделя, який високо оцінив її значення та наукову цінність. Як ректор Болонського університету Юрій Дрогобич склав іспит на звання доктора медицини. Ще кулька років Юрій Дрогобич залишався в Італії: викладав, займався медичною практикою, науковою діяльністю. У науковій спадщині збереглося лише чотири його наукові праці. З багатьох робіт найвідомішою є друкована праця «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича із Русі, доктора мистецтв і медицинимедицини медицини Болонського університету». Книга написана на високому науковому рівні і свідчить про глибокі та різноманітні знання автора.

Юрій Дрогобич – перший вітчизняний автор друкованої книги. Його наукова діяльність була відомою у багатьох країнах Європи, його праці зберігаються в бібліотеках та архівах Франції, Німеччини, Італії, Польщі.

Інший славетний український поет-гуманіст, педагог – Павло Процелер (Русин) походить з міста Кросно (нині воєводство Польщі). Ця теріторія в ті часи була заселена лемками. Він вчився і викладав у Краковському університеті, мав вчений ступінь магістра, який дав йому право очолювати кафедру римської літератури. Він читав лекції про Овідія, Вергілія, Лукіана та інших поетів. Крім того, він перекладав твори згаданих авторів та писав власні вірші. Предметом особливої гордості було його слов’янське походження, тому він взяв собі псевдонім – Русин.

Павло Русин займався і видавничою справою; здійснив видання творів хорватсько-угорського письменника Яна Паннонія, брав участь у роботі типографії Швайпольта Фіоля з видавництва кириличним шрифтом перших книг слов’янською мовою. Серед них був часословець для навчання дітей грамоті в українських землях. Це його безпосередній внесок у розвиток освіти. Після знищення католицьким духовенством давньоруських книгосховищ у Західній Україні Русин вважав видавництво цих книг найбільшою перемогою у відродженні освіти.

Павло Русин писав латинською мовою, але його вважають першим поетом-гуманістом України. Парадокс давньоукраїнського літературного життя полягає у тому, що православне духовенство (немало поетів тих часів були священиками), яке чинило опір католицизму, саме було навчене і навчало своїх вихованців у латиномовному дусі. Латинською мовою написано чи не найкращі твори давньоукраїнської поезії під впливом ідей Відродження, які приходили в українську культуру разом з латиною.

В 1509 році були видані «Пісні Павла Русина із Кросно». Це найцікавіша літературна пам’ятка. У ній сконцентровано всю поетичну спадщину Павла Русина. Вірші цієї збірки різноманітні за тематикою, але переважають в них ренесансні й гуманістичні мотиви.

Варто також згадати Себастьяна Кленовича (1550-1602 рр.), який освідчився у палкій любові до батьківщини у кращій зв своїх поем – «Роксоланії» (1584 р.). Україна-Роксоланія ввижалася йому кращим місцем у світі для відродження тут нового європейського літературно-мистецького Парнасу. Кленович був представником пізньоренесансного маньєризму і непримиренним противником єзуїтів. За твір «Перший виступ проти єзуїтів» він зазнав гонінь і був доведений до голодної смерті.

Латиномовна творчість не заважала українським поетам і письменникам лишатися патріотами своєї Батьківщини. Латина була в Європі мовою міжнародного спілкування, мовою тогочасної науки, освіти і красного письменства. Доки питання релігійно-етнічного протистояння між українцями і поляками не загострилося, українські культурні діячи активно розвивали й молоду польськомовну літературу. Вони збагачували польську мову українською лексикою, українським світовідчуттям, українським духом. Осоливо колоритною фігурою всієї латинопольськомовної літератури середини ХVІ ст. був талановитий прозаїк-публіціст, перший ві часів Київської Русі український письменник-полеміст Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566 рр.), якого сучасники з повагою називали «руським Демосфеном». Був глибоко обізнаний з усіма здобутками античної, середньовічної та гуманістичної культури. Навчався в Краковському, Віденському, Болонському та Падуанському університетах. Після повернення на батьківщину написав трактати «Зразковий підданий», опубликував низку пристрасних антитурецьких промов з усім «хрещеним людом» проти турецької загрози. У своїх творах сприяв укладенню унії з Литовською державою, виступав за перенесення столиці нового державного утворення до давнього Києва, подаючи для того відповідальні аргументи. Важливу групу творів складають антипапські виступи «Хрещеня русинів», «Про целібат», «Відступництво Риму».

Поряд зі С. Оріховським працювала ціла плеяда блискуче освічених українських гуманістів. Це Іван Туробінський-Рутенець, Григорій Чуй-Русин та багато ін. Іван Туробінський-Рутенець зробив значний вклад у розвиток науки правознавства. Отримавши освіту в Краковському університеті, згодом став професором і ректором цього університету. Григорій Чуй-Русин освіту здобув також у краковському університеті. Протягом життя працював ректором колегії в Перемишлі, викладав поетику і риторику в Клодавській школі, був професором Краковського університету. Його вірші набули європейської слави.

До плеяди гуманістів належить також поет і політичний діяч Йосип Верещинський (1532-1598 рр.), який народився на Холмщині, був київським єпископом (1589-1598 рр.). Він створив проект лицарської школи на Задніпров’ї, висунув ідею козацької держави у формі князівства з центром у Києві. З його ініциативи організовано друкарню у Фастові. Розуміння, що тільки власна держава може роз’язати проблеми українського населення, він намагався втілювати у державотворчих ідеях своїх політичних проектів (1590 р. і 1596 р.) про організацію самоврядування в Україні. Тут поряд з владою князя визнавалась влада гетьмана, якого обирало січове товариство. Верещинський одним із перших у польському суспільстві намагався долати негативне ставлення до козацтва, пропагуючи лицарство оборонців рідної землі.

Прославився гуманістичними поглядами поет Шимон Шимонович (Симон Симонід) (1558-1629 рр.). Народився у Львові, навчався у Краковському університеті. Відомий філолог, мав титул «королівського поета». В польській літературі Шиманович започаткував новий жанр – русинські пісні «Селянки», а також писав епітафії, драми, дрібні оповідання – фрашки. Відомий громадською діяльністю, зокрема організаторсько-педагогічною. Шиманович цінував пізнавальні можливості людського розуму, виступав за розвиток світського знання, акцентував на важливості виховання у громадян доброчесності й інших моральних цінностей. Оспівував красу рідної землі, звеличував фізичну працю простих людей, виступав за рівноправність усіх верств у державі – міщан, ремісників, купців. Селян вважав фундаментом держави.

Вплив реформаторського європейського руху призводить до того, що частина магнатів і шляхтичів стають протестантами-лютеранами і ще частіше кальвіністами. Одним з результатів протестанського впливу на культуру стали спроби наблизити літературную мову до народної з тим, щоб зробити її доступною для загалу населення. Найвидатнішою пам’яткою української літератури такого роду є «Пересопницьке Євангеліє». В 1556-1562 рр. у Пересопницькому православному монастирі на Волині Михайлом Василевичем із Сянока на замовлення княгині Анастасії Гольшанської-Заславської («для ліпшого виразумління люду християнського посполитого») було зроблено перший з відомих донині перекладів текстів Євангелія з болгарської на розмовну українську мову. У рукопису Пересопницького Євангелія чітко виявлені фонетичні, граматичні, лексичні риси живої народної української мови ХVІ ст. Ця рукописна книга – величне творіння, унікальна пам’ятка української культури, національна святиня України, результат багаторічної подвижницької праці.

За багатством графічного оздоблення Пересопницьке Євангеліяїє посідає перше місце серед східнослов’янських рукописів. Текст написаний на пергаменті каліграфічним напівустпвом. В оформленні використані ренесансні орнаментальні мотиви й композиції. Декор Євангелія відображає природу України. Гарно виконані мініатюри із зображенням євангелістів Іоанна, Луки, Матвія й Марка. Наявні розкішні заставки, кінцівки, ініціали. Євангеліє оправлене у дубові дошки, обтягнуті зеленим оксамитом.

Єдиний примірник рукопису, страхова цінність якого становить 6,5 млн. доларів, зберігається у Національній науковій бібліотеці ім. В.Вернадського Національної Академії наук України. З часу проголошення державної незалежності України в 1991 р. Пересопницьке Євангеліє стало відомим чи не кожному її національно свідомому громадянину. Адже, поклавши руку на цю безцінну найдавнішу письмову пам’ятку духовної культури і мови українського народу, привселюдно присягали на вірність народу й Україні всі її президенти.

Книгодрукування в Україні поширюється тільки у другий половині ХVІ ст. Початок йому поклав утікач з Москви Іван Федорович (Федоров), який змушений був покинути Московію через переслідування духовництва і бояр. У 1572 р. він прибув до Львова, де за гроші українських меценатів заснував друкарню з кириличним шрифтом. У 1574 р. тут побачив світ «Апостол» - перша друкована книга в Україні, яка призначалася для церковно-богослужбового вжитку. У 1578 р. з друкарні Федорова виходять «Азбука» і «Буквар», призначені для мережі тогочасних початкових шкіл. Окрім друкарні Федорова, в Україні швидко почали роботу інші друкарні – Дерманська, Рахманівська, Стрятинська, Крилоська, Кременецька на Волині, а дещо згодом – Київська Лаврська, Почаївська, Чернігівська тощо. Існували також «мандрівні» пересувні друкарні. Які належали приватним особам, що перевозили їх з місця на місце. Все це яскраво свідчить про те, що потреба в книгах наприкінці ХVІ ст. в Україні значно зросла.

Визначна роль в організації вищої школи в Україні, яка б готувала національно свідомі кадри, належить визначному діячеві князю Константинові Острозькому. Василь Костянтинович Острозький (1526-1608 рр.) вживав ім’я Костянтин, мабуть, на знак пошани до всого батька, славетного полководця костянтина Івановича Острозького – великого гетьмана литовського, переможця московських військ під Оршею (1514 р.), мецената Києво-Печерської лаври. Панагеристи прямо писали, що ім’я Костянтин мало також засвідчити намір українського князя бути опікуном, оборонцем і охоронцем інтересів християнської церкви, яку колись утверджував імператор Константан Великий, і працювати для поширення християнського вчення через писемність та освіту – подібно до Константина-Кирила Філософа.

Князь Костянтин-Василь Острозький був найвпливовішим тогочасним українським магнатом, загальновизнаним «начальником у православ’ї», меценатом, культурним діячем. Польський король Стефан Баторій прилюдно назвав його «верховним охоронцем і захисником православної церкви в Західній Русі». Острозький був прихильником культурно-релігійної автономії українського і білоруського народів, протегував різноманітні православні інституції, медичні заклади та освітні заклади. Він заснував у місті Острозі, що належало йому, гурток письменників, школи в Турові (1572 р.), Володимирі-Волинському (1577 р.), школу і друкарню в Острозі (1576 р.).

В Острозькому слов’яно-греко-латинському колегіумі викладали «сім вільних наук»: «тривіюм» - граматика, риторика, діалектика та «квадріюм» - арифметика, геометрія, астрономія, музика. Костянтин Острозький запросив до школи українських та закордонних учених, які вивели її на рівень академії. Першим ректором академії став письменник-полеміст Герасим Смотрицький, родом з Поділля, автор передмови до «Острозької Біблії» (К. Острозький задумав видати Біблію церковнослов’янською мовою з тим, щоб нею можна було скористатися в полеміці з католиками), низки полемічних та історичних творів, з яких зберегалася пам’ятка «Ключ царства небесного». Професорами були священик Дем’ян Наливайко, брат відомого козацького ватажка Северина Наливайка, ієромонах Кипріян, що навчався у Венеції та Падуї, Василь Суразький-Малюшицький, автор полемічних трактатаів, Йов Княгинецький, письменник-богослов та ін. Серед запрошенних були Христофор Філалет (Мартин Броневський), автор твору «Апокризис», астроном з Кракова Іван (Ян) Лятос, греки Кирило Лукаріс, який потім став константинопольським патріархом, Діонісій Палеолог, згодом тирнівський архієпископ у Болгарії, Феофан Грек, Тимафій Михайлович, Андрій Римша та ін. Вони були активними членами Острозького культурно-освітнього і літературного гуртка. З Острозької академії вийшло багато видатних людей: Гаврило Дорофієвич, Мелетій Смотрицький (письменник та вчений), Ісайя Копинський, Петро Конашевич-Сагайдачний (майбутній гетьман) та ін. В Острозькій друканні було видано знамениту «Острозьку Біблію» (1581 р.), цілу низку богослужбових книг. Тут розвивалася полемічна література. Після смерті К. Острозького (1608 р.) академія зазнала занепаду, його син Януш був католиком, а онука Анна Алоїза Хоткевич – реарганізува академію в єзуїтську колегію. Однак за час дії навчального закладу його закінчили близько 500 осіб, які стали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками. Національно-визвольний рух України отримав значний загін своїх умілих захисників і пропагандистів.

Велику роль в організації культурно-освітніх установ відігравали братства. Раніше ми вже говорили про їх заснування. Найбільшою серед братських шкіл була школа Львівського Успенського братства, відкрита 1586 р. Вона готувала священиків, учителів, письменників, а зразковий рівень навчання і виховання протидіяв антиукраїнському спрямуванню єзуїтських шкіл. Викладали тут слов’янську та грецьку мови, навчання мало релігійний характер, а програма передбачала знання вільних наук – «тривіюму» і «квадріюму». Вихованці виступали з промовами, деклараціями, а найкращі з них з дозволу митрополита Михайла Рогози мали право проповідувати у церквах.

Статут Львівської братської школи називався «Порядок шкільний», вчитель звався дидаскалом. Він мав бути «побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильник єресей, а підмога благочестя, що являє собою образ добра у цьому», та навчати дитину «з промислом доброї науки». Всі учні школи мали рівні права: «Багатий над убогим у школі нічим вищим не має бути, - тільки самою наукою, тіломже всі рівні». Організатори братської школи вирішували педагогічні проблеми у демократичному, гуманному дусі. Бібліотека мала твори Арістотеля, платона, Лукіана, Овідія, Вергілія, Еразма Роттердамського та ін. Ректорами і викладачами школи були грецький архієпископ Арсеній Еласонський, брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Ставровецький, Памво Беринда, Ісайя Трофимович, Йоаникій Волкович, Сильвестр Косов. Одним з учителів був майбутній «козацький» київський митрополит Іван (у монастві Іов) Борецький. Припускають, що у школі певний час удосконалював знання майбутній організатор Києво-Печерського культурного осередка Єлисей Плетенецький.

Враховуючи гостру потребу у підручниках, група студентів під керівництвом Арсенія створила граматику «Адельфотес» («Братство», 1591 р.) грецькою та церковнослов’янською мовами, яка служила і вступом до вивчення інших наук – діалектики, риторики, музики, богослов’я, медицини, математики. У 1596 р. Лаврентій Зизаній-Тустановський видав у Вільні «Граматику слов’янську» з першим церковнослов’янським словничком. Ці видання послужили основою для знаменитої граматики Мелетія Смотрицького (1619), яку перевидавали аж до ХVІІІ ст. Велике значення мала також книга ученого-лінгвіста Памво Беринди «Лексикон славено-русский и имен толкования» (Київ, 1627 р.). В цій книзі було перекладено зі слов’янської на тогочасну українську мову близько 7 тис. іменників з тлумаченнями. Видані в Україні підручники спростовували звинувачення польського проповідника П.Скарги, висунуті проти церковнослов’янської мови як непридатної для навчання.

За аналогією із Львівською школою і під керівництвом її педагогів і вихованців виникають братські школи у Галичі, Луцьку, Вінниці, Немирові, та інших містах – тобто, де була можливість зібрати національно свідомі педагогічні колективи. Культурно-освітній і громадсько-політичний братський рух поступово поширюється із заходу на схід у стратегічному напрямку на давній Київ, куди, починаючи десь із 1600 р., перебирається значна частина найактивніших діячів українського братського руху.

У 1599 р. до Києво-Печерської лаври перебироється із Західної України Є.Плетенецький, який закупив «припалую пилом» друкарню Балабанів. Ставши у Лаврі архімандритом, Плетенецький заснував для своєї друкарні паперову фабрику у Радомишлі й приступив до згуртування культурно-освітнього гуртка. Скоро до києва переїздять: Захарія Копистенський, ьрати Памво і Степан Беринди, Тарас Земка, Лаврентій Зизаній-Туськановський, Гавриїл Дорофієвич, Олександр Митура, Філофей Кізарович, знавці друкарської справи і граверства Тимофій Вербицький, Тимофій Петрович, Андрій Миколаєвич, Андрій Наумович, Йосиф Кирилович, афонський чернець Йосиф та ін.

У Києві, який планувалося зробити справжньою культурною столицею, братська школа засновується у 1615 р. Першим її ректором був вихованець Львівської школи Іван Борецький, другим – Мелентій Смотрицький, третім – Касіян Сакович. Братські школи мали в цілому демократичний характер, тут вчилися фактично представники всіх станів: міщан, козаків, дрібної шляхти, нижчого духівництва. Запозичуючи деякі елементи західноєвропейської системи освіти, такі як диспути, декламації, виставляння приурочених до церковних свят драматичних сцен на біблійні сюжети тощо, братчики намагалися надати усім цим елементам українського культурного забарвлення, готуючи національно свідому молодь. Учителі братських шкіл (дидаскали), студенти (спудеї) і учні початкових класів (бурсаки) подорожували по містах і селах України, поширюючи ідеї боротьби проти уніатства і католицизму.

Подібні до братських школи виникають і на Запоріжжі, адже з 1616 р. Військо Запорізьке низове стає колективним членом Київського братства, а також посилає свій міжнародний авторитет вступом до Ліги християнської міліції, заснованої французьким герцогом де Невером з метою протистояння турецькій експансії, відправляє посольства до різних європейських та азійських країн. Так що високоосвічені люди були потрібні. Крім братських шкіл в Україні продовжували існувати при церквах у селах та слободах численні початкові парафіяльні школи. Де вчилися грамоті діти селян і козаків.

У 1615 р. дружина мозирського маршалка Лозки Галшка Гулечівна подарувала Київському братству садибу під монастир та школу. Київському братству садибу під монастир та школу. Київська братська школа була організована вже 1615-1616 рр. навчального року. Вивчалися основи граматики, риторики, філософії та мови: грецька, латинська, церковнослов’янська. Першими ректорами школи були Йов Борецький, Мелетій Смотрицький, касіян Сакович. Школа виступала на захист українських церковних традицій, отримувала велику моральну підтримку від козацтва і гетьмана П. Сагайдачного.

У 1631 р. архімандрит Києво-Печерського монастиря Петро Могила заснував так звану лаврську школу. Усвідомлюючи, що головною вадою православних шкіл є низький рівень викладання, Могила організував школу за західним зразком. Він відрядив за кордон для навчання молодих здібних людей та запросив зі Львова до Києва відомих педагогів Сильвестра Косова та Ісаю Козловського. Останній став першим ректором лаврської школи. Однак Київське Богоявленське братство побачило у лаврській школі свого конкурента. Компромісу було досягнуто 1632 р. шляхом об’єднання обох шкіл в один навчальний заклад, що розмістився у Києві на Подолі. Так народилася Києво-Могилянська колегія (братство дало згоду вважати Могилу за її фундатора), яка згодом перетворилася на академію. У 1633 р. Петро Могила став київським митрополитом і таким чином опинився біля керма всього культурного процесу в Україні.

У колегії, а згодом академії, зберігались національні традиції української школи, але навчання велося латинською мовою, знання якої вважали за ознаку освіченості. Окрім того, вивчалися грецька, церковнослов’янська і польська мови. Навчальна програма передбачала вивчення так званих сімох вільних наук: граматики, риторики, поетики (піїтики), філософії, математики, астрономії та музики, як це було в єзуїтських колегіях.

У 1701 р. Києво-Могилянська колегія стала академією. З часом програма навчання модернізується, до неї залучають нові предмети. Вивчення церковнослов’янської мови давало змогу не переривати зв’язку з писемною спадщиною Київської Русі, а глибоке знання грецької сприяло вихованню відомих українських елліністів ХVІІ- ХVІІІ ст. У стінах акадеиії культивувався церковний спів. Мелодії «київського наспіву» вихованці школи поширювали по всій Україні. Твори студентів академії польською мовою на українську тематику сприяли їхньому поширенню поза межами України. Згодом, у ХVІІІ ст. в академії викладали французьку та німецьку мови, а на курсах богослов’я – давньоєврейську.

Особливе місце відводилося вивченню філософії. Цей предмет, як правило викладали професори, що закінчили студії в європейських університетах. В академії вивчалися богословські курси середньовічних авторів, були відомі твори Арістотеля, Платона, інших античних учених, а також світочив епохи Відродження – Еразма Роттердамського, яна Амоса Коменського, згодом філософські трактати Декарта, Спінози. Професори академії Інокентій Гізель, Георгій Кониський, Стефан Яворський, Феофан Прокопович були видатними вченими, наукова спадщина яких має непересічне значення для сучасності. А вихованець академії Григорій Сковорода зробив великий внесок у розвиток філософської думки ХVІІІ ст.

Велике значення для навчального процесу мала бібліотека академії, до якої надходили книги з Риму, Парижа, Венеції, Ляйпціга, Амстердама, Кракова, Відня та інших книговидавничих центрів Європи. Значну частину книгозбірні становили книги з українських друкарень – тут було і перше видання Києво-Печерської лаври «Часослов» (1616), примірники «Адельфотеса», надрукованого у Львові, які привіз з собою Йов Борецький, «Граматика» Мелетія Смотрицького (1619), «Лексикон славенороський» Памва Беринди (1627) та ін.

Величезну увагу книгозбірні академії приділяв Петро Могила. Він передав до неї твори античних авторів, просвітителів-гуманістів середньовіччя, сучасних йому європейських філософів-мислителів. Свою власну бібліотеку П. Могила заповів академії. У ХVІІІ ст. книгозбірня була однією з найбагатших в Україні, однак до нашого часу вона не зберіглася – пожежі 1780 і 1811 рр. знищили понад 10 тис. томів книг, тоді ж загинули унікальні джерела з історії України.

Як найбільший навчальний і науковий центр України Києво-Могилянська академія мала виняткове значення для розвитку освіти, науки і культури, утвердження національної самобутності. Зі стін академії вийшли видатні політичні діячи, вчені, письменники, композитори, художники. Діяльність акдемії вплинула і на сусідні країни, особливо на Росію, де подібного наукового центру не було. Упродовж тривалого часу академія постачала російській церкві й освіті високоосвічені кадри, серед яких були Стефан Яворський, Данило Туптало (Дмитрій Ростовський), Феофан Прокопович. Саме українці 1649 р. заклали в Москві першу школу вищого рівня. Могутній вплив на піднесення рівня культури у Росії мали й українські книжки. Творчі і наукові зв’язки з Києво-Могилянською академією у різний час підтримували Білорусь, Молдова, Болгарія, Сербія, Далматія. Своєю чергою українське суспільство мало досить інтенсивні зв’язки з Європою.

Багато відомих церковних та громадських діячей, що вийшли із середовища братського руху, стали талановитими письменниками-полемістами. Полемічна література дістала назву від свого завдання – полемізувати з католтками, що звинувачували православних у меншовартості й неправомірності, зокрема першу хвилю полеміки викликала книга Петра Скарги «Про єдність церкви Божої» (1577 р.), а також подібні твори Бенедикта Гербеста і Лева Кревзи. У відповідь на непристойні випади католицьких польських авторів розгорнута полеміка була близька до лайки, сповнена звинувачень у смертних гріхах, моральних вадах, вишукування у супротивника відступів від канонів віри тощо. Цим характерні твори острозьких авторів, спрямовані проти Григоріанського календаря 1582 р. (Г. Смотрицького), на викриття «Папи-антихриста», а також утисків православних і злочинів проти людини, вчинених католиками (Х.Філалет, К.Острозький, В.Суразький).

Література другої хвилі полеміки, що стосується братського руху, характерна проблемним розглядом ситуації, навіть науковим обгрунтуванням висновків і думок. Такі риси притаманні творам «апостола унії» Іпатія Потія, де він грунтовно переконує в оригінальності нової, створеної на Берестейському соборі 1596 р. церкви, намагається поєднати образ Папи і католицькі догмати з особливостями православної релігійності, зокрема стосовно чистилища і сходження Святого Духа, від Бога Отця і від Сина. Подібні аргументи використовував Мелетій Смотрицький («Антиграфе», 1609 р., «Тренос», 1610 р., «Верифікація прав народу руського», 1621 р.), де відстоював віру та звичаї українського і білоруського народів, закликав до гуманності, толерантності, апелював до сумління читача. М.Смотрицький переконував, що влада у церкві належить лише Христу, а не смертній людині. У творах цього полеміста утвердженав думка, що лише церква здатна консолідувати народ і надихати розвиток культури, тому він виступав за моральну чистоту церкви. Коли ж зневірився у намаганнях змінити хід подій і переконання православних ієрархів-провідників народу, то перешов до уніатів.

Автором багатьох полемічних творів антикатолицького спрямування, письменником-полемістом був Іван Вишенський, людина великого літературного й полемічного хисту, родом із досить значного на той час галицького міста Судова Вишня, з 1596 р. – чернець одного з монастирів на Афоні (Греція) – великого релігійного центру православної церкви. Відомо близько 20 творів І.Вишенського, найвизначніші з яких – «Обличеніє діявола-миродержца», «Послоние к утекшим от православія єпископам», «Порода о очищенію церкви» та ін.

В своїх творах він критикував Берестейську унію та католицизм, весь тогочасний церковний і світський лад. Стрижнем його творчості є захист традиціоналістської православної доктрини. Він відстоював реформаційну за своїм характером ідею загального священства, проголошував мирське суспільство з його соціальною несправедливістю неправдивим, пропагував природну рівність людей, вважав ідеальним суспільний устрій, побудований на принципах первісного християнства. Проповідь національної ізоляції, з якою виступав І.Вишенський, практично не знайшла своїх прихільників. Він був в українському інтелектуальному колі досить одиноким. Помилковими були його виступи проти системи світської освіти, вивчення іноземних мов та античної філософії, а також народних звичаїв та обрядів.

Наукову фазу полеміки виразно втілює і праця З.Копистенського «Палинодія» (1620 р.). Унію автор вважав шкідливою, оскільки вона не сприяла єдності. У творі прославляється мужній «яфето-росскій» народ, його волелюбність, аналізується історія, культура.

Прагнення не так звинувачувати супротивника, як утвердити власну гідність, національну свідомість і гордість, простежується у творах полемістів Кирила-Транквіліона Ставровецького та братів Зизаніїв. Стефан Зизаній стверджував, ніби людина не потребує посередника у спілкуванні з Богом, має вільну волю і може спасатися сама. Заперечуючи потребу церкви й ієрархії, він відкидав догмат про чистилище, проповідував свободу людини. Його переслідували і православні, й католики, твори полеміста знищували, а самого автора прокляли; загинув він при спробі виекти у Молдавію.

Приклад Стефана Зизанія засвідчує, що полемічні пристрасті у часи культурно-національного відродження виконували чималу роль. Роздуми про долю народу, роль церкви у суспільному житті та в житті окремої людини, її роль у збереженні та розвитку культурних традицій призводили навіть до незвичного для того часу вільнодумства.

Національна поезія також стала одним із речників полеміки як з протестантами, так і особливо з католиками за право залишитися самими собою і розвивати власну культуру. Протягом 80-90-х рр. ХVІ ст. з’являється і поширюється у рукописних списках досить велика (близько 2000 рядків) полемічно антологія віршів книжною українською мовою, так званий Віршовий полемічний комплекс невідомого автора або групи авторів. Вважається, що основу збірки складала «Скарга нищих до Бога», в який не тільки міститься кілька гнівних інспірацій проти культурних агресорів на українських землях, але й дається їм рішуча відсіч, інколи у формі поетизованої притчі.

В період культурно-національного відродження у розвитку української культури чітко виділяються два напрями, що зумовили різну її орієнтацію. Один із них, орієнтований на духовне вдосконалення людини, грунтувався на візантійсько-православній містичній традиції, збереженні ідеалів первісного християнства і споглядального життя. Інший, зумовлений переорієнтацією культури, переворотом у світогляді людини, спрямовував інтерес до науки й філософії, насамперед європейської, заохочував до активної творчої праці на благо людини.

Серед літературних жанрів України початку ХVІ - першої ХVІІ ст. важливе місце займає літописання. Однією з найцікавіших пам’яток історичної думки є Густинський літопис («Кройніка»), складений близько 1623-1627 рр. визначним тогочасним письменником Захарією Копистенським і переписаний у 1670 р. ієромонахом Михайлом Лосицьким. Літопис висвітлює вітчизняні події від Київської Русі до кінця ХVІ ст. в тісному зв’язку зі світовою історією. Автор чітко розрізняє історію Руси-України й історію Московського князівства. Характерною особливістю цього літопису є наявність у ньому літературних вставок, у яких йдеться про початок письменства, походження назви русь, виникнення козацтва, збереження в обрядовій культурі українського народу язичницьких вірувань.

Густинський літопис дістав назву від знаменитого Густинського монастиря, заснованого під Прилуками князем Михайлом Вишневецьким, старостою Овруцьким. Вдова його, Раїна Могиляка, сестра Петра Могили і мати Яреми Вишневецького, заснувала неподалік Мгарський монастир.

Під впливом західних зразків в українській літературі другої половини ХVІ ст. з’являються і набувають значного розвитку нові поетичні жанри геральдичної або гербової поезії та епіграми, початково пов’язані з культурно книгодрукування. У кожному українському друкованому виданні незалежно від того, церковний чи світський характер воно мало, вміщувалися вірші «на герб», яких могло бути й декілька в одній книзі. Розмір одного такого вірша також був різним – від десяти до понад сотні рядків. Геральдичні вірші вміщувалися у книзі безпосередньо за графічними зображеннями гербів заможних українських шляхетських родів, представники яких мали стосунок до видання книги, або гербів громадських організацій чи об’єднань (братства, Військо Запорізьке низове або міські ремісничі цехи, що також мали свої герби). Геральдичний вірш мав провести яскраву і переконливу аналогію між гербовими відзнаками їх носіїв та їхнім реальним життям.

Епіграма також входить в українську літературу спочатку як один з елементів оформлення друкованих видань, хоча присутність епіграми у книзі не була обов’язковою. Її завданням було налаштувати читача на сприйняття подальшого тексту.

Особливо слід звернути увагу на жанри панегіричної та погребальної поезії. Спробою панегіричного оспівування непересічних якостей князя К.Острозького були вірші Г.Смотрицького (1580), але вершиною розвитку панегіричного жанру був твір Олександра Митури «Візерунок цнот…» (1618), присвячений засновнику Київського культурно-освітнього осередка Є.Плетенецькому. Особливою урочистістю й насиченістю змістових нюансів відзначаються панегірики П.Могилі, авторами двох з яких колективно виступили друкарі Києво-Печерської лаври, а автором третього був викладач колегіуму С.Почаський. Вірші «на погреб» або ляменти також мали уславнювати в майбутніх поколіннях героїчні й подвижницькі постаті діячів національно-культурного руху, стверджувати ідею вдячного успадкування і примноження створених і переданих ними цінностей всупереч невблаганному плину часу. У погребальній поезії одне з важливих місць відводилося різнобічній розробці надзвичайно хвилюючої людину теми неминуючої смерті і пов’язаної з нею теми цінності людського життя. Найвідомішим з творів жанру є написані К.Саковичем «Вірші на погреб…» гетьмана П.Сагайдачного (1622), але це далеко не єдиний твір такого роду.

Новим явищем для української літератури з кінця ХVІ ст. стають також запозичені поетичні жанри декламації та діалогу, які передували появі театральної драми. Це жанри лише до певної міри літературні, оскільки передбачали передусім усне виконання, хоча найвизначніші твори виходили друком. Декламації (лат. вправа у красномовстві) призначалися для урочистого відзначення церковних, шкільних або інших свят, а також виголошувалися з нагоди різних важливих подій того часу. Виконували їх переважно учні, кількість яких могла коливатися від 3-4 до 20 і більше. Серед декламацій, які дійшли до нас, найдавнішою є братська «Просфонима» (Львів, 1592), виголошена на честь приїзду київського митрополита. Якщо в декламаціях виголошувачі на сцені змінювали один одного за чергою, то в діалогах вже два чи більше персонажів ведуть між собою розмови, в яких відбувається розвиток сюжетної лінії. Яскравими зразками діалогів є твори Андрія Скульського (1630) та Іоаникія Волковича (1631).

У галузі драматичної поезії здобутки вихованців Київської колегії і Львівської школи мали велике значення за своїми наслідками, бо вони започаткували український театр. Передували шкільній драмі вправи у віршуванні. Студенти, учні складали святкові вірші переважно на Різдво Христове і співали в школах, а також ходячи по домах жителів. Саме вони поклали початок драматичній поезії в Україні. Другим напрямом розвитку драматичного жанру був «вертеп». Вертепами називалися маленькі переносні театри, що їх учні носили із собою, переходячи з дома в дім на свято Різдва Христа. В цих театрах, що виконують в останній чверті ХVІ ст. і базуються на старовинних народних традиціях діяли ляльки, а учні промовляли тексти. Предметами вистав були різні події з історії народження й дитинства Христа. Крім вистав релігійних у вертепах для розваги глядачів, показували різні сценки з народного буденного життя.

За цими первісними формами йшли «дійства», або вистави. Такого роду вистави були у великій моді в єзуїтських колегіяї і з наслідування їм у поєднанні з власними національними витокоми перейшли, зокрема, у Київську колегію. Сюжети вистав бралися із священної історії, де було уособлено різні абстрактні поняття. Створювали драматичні твори, віршовані драми для розваги глядачів, а пізніше розвинулися у самостійний жанр. Розвиток шкільної драми в україні в кінці ХVІ – першій половині ХVІІ ст. свідчить про її взаємозв’язок з європейським літературним процесом.

Книжковою українською мовою пишуться також численні батальні, історичні, морально-дидактичні та філософські вірші. Віршування було переважно силабічним, тобто рівноскладовим з попарним римуванням рядків і цензурою (інтонаційною паузою) всередині кожного рядка. Однак зустрічалися також вірші з різноскладовими рядками без поділу на строфи, які за поетичним розміром дуже нагадували народні українські думи.

На межі літературної художньої творчості та теоретичної філософської думки першої половини ХVІІ ст. виникають натурфілософський і онтологічно-гносеологічний трактат Кирила Транквіліона-Ставровецького «Зеркало богословії» (перше видання 1618), перший вітчизняний підручник з філософії «Арістотелеві проблеми» (Київ, 1620) і «Трактат про душу» (Києв, 1624) К.Саковича, а також морально-етичний трактат опального київського митрополита Ісайї Копинського «Алфавіт духовний…», який активно поширювався у рукописних списках і був надрукований лише 1710 р., після чого витримав десятки видань.