Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте історичні етапи розвитку культури в Київській Русі.

2. Назвіть та надайте характеристику основних галузей, які набули особливого розвитку за часів Київської Русі.

3. Дайте характеристику розвитку ремісництва у Київській Русі.

4. Дайте характеристику розвитку іконопису у Київській Русі.

5. Релігійні погляди періоду Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.

6. Дайте характеристику архітектурним пам’яткам Київської Русі.

7. Назвіть елементи фольклору у Київській Русі.

8. Визначте особливості політики просвітництва у Київській Русі.

9. Архітектура й мистецтво Галицько-Волинського князівства.

10. Розвиток освіти і літератури у Галицько-Волинській землі.

Розділ 4. Культурні процеси за литовсько-польської і польско-козацької доби

4.1. Вплив історичних умов та суспільно-політичних чинників на культурну ситуацію. Козацтво як історично-культурне явище

На українських землях протягом ХІV-ХV столітть існували різні князівства, які мали сталу територію, розвинену адміністрацію і судочинство, митну і податкову системи, військо та символіку. Їхні князі підтримували стосунки з сусідніми та іноземними володарями, вступали в союзи та укладали угоди. Незалежно від того, у які державні об’єднання входили ці князівства, їх слід вважати державами, які внесли свій внесок в українську культуру.

Українські землі зазнавали безперервних спустошливих татарських вторгнень. Починаючи з середини ХІV століття теріторія України була розчленована між Польщею, Литвою, Угорщиною (закарпатські землі), Туреччиною, Молдовським князівством (північна Буковина). Більша частина українських земель знаходилася у складі Литовської та Польської держав. Тому головним питанням культурного життя цієї доби було національне питання. Це було пов’язано з необхідністю збереження українського народу як такового, його мови, культури від процесів чужеземної колонізації та асиміляції. Культурні процеси перебували у прямій залежності й підпорядкуванні інтересам національно-визвольної боротьби. Поряд зі збройними формами боротьби широко розгорталася ідеологічна боротьба, яка пронизувала все культурне життя.

Найважливішим чинником і необхідною умовою поступу національної культури був розвиток української мови. Державною (офіційною) мовою Литовської держави була «руська мова», що склалася на основі синтезу писемної церковнослов’янської та елементів усної староруської мови доби Київської Русі. Ця мова протягом ХІV-ХVІ столітть зазнала помітного розвитку шляхом подальшого збагачення елементами усної народної мови та запозичення і освоєння іншомовної лексики.

Українські землі перебуваючи у складі Литовської держави, значно переважали останню за рівнем своєї культури. Українці на державній службі вводили в загальний вжиток свою мову, звичаї, право. У цілому ж державно-політичний симбіоз із Литвою дав українцім небагато культурно-цивілізаційних надбань. Велике князівство Литовське так і не стало міцною стабільною державою, хоча довгий час було найсерйознішим суперником залежної від монголів Москви у справі політичної гегемонії в ареалі давньоруських земель. Литовська держава не змогла утриматися не тільки на Чорному морі, але й на степових просторах України, які опанували тимчасові московські союзники у боротьбі з Литвою – кочові татарські орди, які скоро перейшли під протекцію Оттоманської Порти. Саме в Литовський період української історії, що розпочався з другої половини ХІV ст., поступово пустіють зайняті раніше степові й лісостепові простори. Мирне населення, якщо не хотіло потрапити в ясир, мусило перебиратися якомога далі від небезпеки, оскільки боронити південно-східні кордони довгий час не було кому. Давня столиця Русі перетаворилася на невеличке прикордонне містечко, жити в якому не бажали навіть київські митрополити.

Довгий час православна церква залишалася для українського населення єдиним осередком національної самобутності, духовності й культури. Великою шаною вона користувалась і у литовських князів, які до 1385 року були православними. В українських землях поступово поширювався католицизм. У 1375 році в Галичині засновано латинське архієпископство, котре незабаром було перетворено на латинську митрополію. До її складу ввійшли єпископства в Перемишлі, Холмі, Володимирі. Однак довгий час католицька церква існувала тут лише номінально, бо не було парафіян. Крім того, самі єпископи часто мешкали за межами своєї єпархії.

Проте католицька церква вела активну місіонерську діяльність через різні ордени. Першим з’явився домініканський орден у ХІІІ ст. Потім було збудовано значну кількість монастирів: у Луцьку, Барі, Бродах, Бучачі, Вінниці, Києві, Коломиї, Констянтинові, Овручі, Львові, Снятині, Ярославлі. У ХІV ст. був заснований орден францисканців. У 1345 р. католики вже мали окремий вікаріат, до якого належали чернечі обителі у Львові, Снятину, Городку, Коломиї, Галичі. З ХV ст. з’явився орден бернардинів, який спочатку діяв у Галичині, а пізніше й на Волині. Всі ці ордени сприяли поширенню католицизму серед українців і їх полонізації. Слід зазначити, що в ХV – ХІХ ст. історична назва Галичини була – Червона Русь.

Складність церковного життя в Україні литовсько-польської доби по’язана і з тим, що церква не мала державної підтримки, переживала глибоку кризу, значно поступалася католицькій освіченістю. Однак не лише православна, а й католицька церква в Україні не здобула авторитету і почала занепадати. Розкішне життя кардиналів та католицьких єпископів, продаж церковних кафедр та індульгенцій, негідна поведінка окремих римських пап – все це підривало велич та могутність католицької церкви. Реакцією на ці явища став реформаторський рух у країнах Західної Європі, в тому числі й у польсько-литовській державі.

Українські землі також зазнали багото змін. У вітчизняній культурі це була яскрава, плідна епоха, принципова для подальшого розвитку. Культурне піднесення в Україні ХVІ століття має ряд причин.

Тоді ще були живі традиції Київської Русі, які найкраще збереглися у західноукраїнських землях, менш потерпілих від монголо-татарського нашестя. Крім того, як зазначалось раніш, у великому князівстві Литовському культурна спадщина Київської Русі була сприйнята на державному рівні.

У ХVІ столітті триває стабілізація і пожвавлення економічного життя, зростання міст. Нараховувалося до 20 великих українських міст з населенням понад 10-15 тисяч жителів. У Львові, Києві кількість ремісничих спеціальностей досягла 300. Розвитку товарно-грошових відносин сприяло магдебурзьке право (правова система, яка закріплювала самоврядування громодян). В містах України, як і в ряді інших європейських країн, проживало етнічно різнорідне населення: крім українців – поляки, німці, євреї, вірмени, угорці, греки, що сприяло взаємопроникненню різних культур. У ХV столітті, коли під ударами Туреччини прийшли до занепаду італійські колонії у Криму, частина генуєзьких купців переселилася до Львова і Києва. З іншого боку, діти українських вемож навчались в університетах Європи, тому європейські стилі набували на українському культурному грунті нових форм.

У містах активну діяльність розгорнули братства. Братства – релігійно-національні організації українських православних міщан. Така організація створювалась навколо парафіяльної церкви, зібрані внески йшли на її матеріальну підтримку, на благодійність. Поступово сфера діяльності братств розширювалася, вони відгукувалися на всі найважливіші події суспільно-політичного життя, посилали своїх представників у сейми, брали участь у розв’язанні питання про парафіяльного священика, відкривали школи, друкарні, видавали підручники.

Раніше за все братства виникли у Львові, інших містах Галичини, а згодом і по всій Україні. Першим найбільшим і найвпливовішим у Львові стало Успенське братство (1544 р.), згодом у передмісті були засновані ще десять братств. Успенське братство більше уваги звертало на культуру та освіту, глибше цікавилося релігією, організувало школу, а згодом і друкарню, викуплену у лихваря після смерті Івана Федоровича (Федоров). Активна діяльність Львівського братства привернула до нього увагу молдовських господарів, які матеріально підтримували його. Приїхавши до Львова 1586 р., антиохський патріарх Йоаким затвердив новий статут братства. Збереглися цілий ряд друкованих документів, підготовлених львівськими братствами, в яких вони протестують проти національного гноблення. Так, гостра боротьба велася проти заборони підтримувати відносини зі східними патріархами. Таке пряме підкорення Александрійському і Константинопольському патріархам у церковній термінології носить назву «ставропігія» (незалежність від влади єпископа), тому повна назва львівського братства – Успенське ставропігійське.

За зразком Львова братські організації поширились по містах і містечках Галичини, Волині, холмщини, Поділля. Мережа останніх установ залучила до національно-культурного життя широкі маси міщанства, середньої шляхти й нижчого духовенства.

У Києві початок братству поклала добродійна діяльність Єлізавети (Галшки) Гулечівни, яка передала в дар монастирю, школі і лікарні, свої володіння. Пізніше вона переїхала до Луцька, де продовжила свою діяльність. У невеликих містечках братства часто об’єднували більшість українського населення. Саме братський рух був середовищем, у якому згодом зародилася ідея національно-державного відродження України.

Деяк форми організації братств нагадують середньовічні цехи, окремі риси зближують їх з рухом Реформації, однак загалом можна сказати, що це було самобутнє явище, яке відіграло важливу роль в українському національному суспільно-політичному і культурному житті (особливо наприкінці ХVІ ст. – на початку ХVІІст., братства посіли провідне місце в релігійно-національному житті). Саме вони ініціювали церковні реформи, усували негідних священиків, критикували владик, залучали до своїх шкіл і парафій талановитих учителів і проповідників, рефомували монастирі, засновували школи, друкарні, бібліотеки, вивчали й поширювали духовну літературу. Цим вони сприяли пробудженню в суспільстві зацікавлення до громадської діяльності, зміцнювали моральність і національний дух, ширили культуру й освіту.

Братський рух мав і негативні сторони. Втручанню світських людей у справи церкви різко спротивилася православна ієрархія, особливо там, де патріархи надавали братствам право ставропігії. Загалом патріархи, далекі від справжнього розуміння ситуації в Україні і білорусі, часто діяли надто нерозважливо, намагаючись зміцнити свій вплив у цих краях, чим завдавали шкоди загальноукраїнській єдності.

Найважливішим чинником, який впливав на розвиток культури в Україні в цей період, була національно-визвольна боротьба українського народу. Утворення Речі Посполитої внаслідок Люблянської унії у 1569 році призвело до концентрації практично всіх українських земель у спільних державних кордонах, поставило їх населення у найважчі політичні, соціально-економічні умови. На українських землях виникло протистояння двох церков. Українське населення більшою частиною сповідувало православ’я, а Річ Посполита була оплотом католицтва. Католицька церква за підтримкою уряду виявила значну активність і агресивність.

У зв’язку зі зростанням міст в Європі зріс попит на продукцію сільського господарства, а Іспанія, яка доси була «житницею Європи», не справлялася з цим завданням. На роль нового постачальника претендувала Польща. Польські феодали захопили землю, закріпачили селян, витискали з України максимум прибутку, але в той же час захистити її від набігів турок і татар виявилися неспроможними. У цих умовах всі культурні процеси перепліталися як з боротьбою проти польського засилля, так і з обороною рубіжів від натиску Кримського ханства й Осьманської Туреччини.

Неоднозначною у розвиткові української культури в ХVІ ст. – першій половині ХVІІ ст. була ситуація соціальної еліти. Своєю меценацькою діяльністю прославився князь Констянтин-Василь Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлізавета (Галшка) Гулечівна. Однак більшість українських феодалів, верхівка духовенства в умовах панування Речі Посполитої віддалялися віддалялися від національної культури – мови, традицій, православної віри – і сприймали католицьку. Така ситуація суттєво вплинула на розвиток культури.

У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво – самобутний суспільний стан, який сформувався в ХV - ХVІ столітті. Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило захисником православної церкви, української мови.

Слово «козак» тюркського походження, зафіксоване у половецькому словнику 1303 р. і в урядових документах генуезьких колоній, а 1492 р. вперше з’явилось в Україні. Цим словом називали вільних здобитчиків і степових промисловців. На степових просторах України в ті часи водилися олені, лосі, бобри, лиси, дикі коні, кози, вовки; ріки та озера переповнювали різна риба, раки, водоплавна птиця. На уходах – так називали ці промисли – ватаги промисловців добували й мед, сіль, селітру. На зиму більшість уходників поверталася в рідні оселі, збувала в містах свою здобич, а навесні знову гуртувалася у ватаги й вирушала на пониззя Дніпра і степові річки, але дехто залишався у степу на постійно, влаштовуючи зимівки, бурдюги й хутори на островах, у балках і в ярах. З огляду на постійну татарську небезпеку уходники змушені були виходити в степ добре озброєними. Та й прикордонні селяни що хвилини були готові до відсічі. З часом степові козаки перейняли від татар усі методи степової партизанської війни і від активного захисту почали й собі переходити до нападів на менші татарські загони, на татарських чабанів чи й на купецькі каравани. Взагалі ж термін «козаки» в середині ХV ст. стосувався виключно татар – легко озброєних вершників, які виконували сторожеву службу в Кафі й інших південних генуезьких колоніях, але дозволяли собі й свавільні вчинки. З кінця століття, коли ця назва усталилася за українськими козаками, про татарських козаків документи не згадують. В українській традиції «козак» означає «вільна людина».

Отже, українські козаки, уходники, як і мешканці прикордонних міст і сіл, стали тією силою, яку вповні використовували окраїнні старости й державці для боротьби з татарами. Козацьких ватажків літописці називали – гетьманами. Помітною фігурою серед козаків був український князь Дмитро Вишневецький. Він збудував за дніпровськими порогами, на острові Мала Хортиця (1554-1555 рр.), який і вважається прототипом Запорізької Січі. Дмитро Вишневецький став героєм однієї з найпопулярніших українських народних пісень про Байду.

Запорізькі козаки об’єднуються в струнку військову організацію – Військо Запорізьке з центром у Січі. Протягом тривалого часу Запорозька Січ була головною базою українського народу у стримуванні турецько-татарського натиску, який загрожував населенню України фізичним винищенням. Всеєвропейської слави козацтво дістало завдяки морським походам, спрямованим на турецькі землі. Походи розпочалися з другої половини ХVІ ст. Поступово Запорозька Січ перетворюється у військово-політичний центр українського народу, який підіймався на збройну боротьбу проти соціальних і національних утисків польської влади. З кінця ХVІ ст. (1592 р.) починаються великі козацько-селянські повстання, які одне за одним потрясають Польщу. Ці повстання набували релігійного забарвлення (Наливайко, Лобода).

Особливо вплинула на релігійне і культурне життя в українських землях Брестська унія. У 1596 р. в Бресті відбувся собор, який проголосив унію (союз) православної і католицької церков. Польський уряд бачив у цьому засіб посилення свого впливу в українському суспільстві. Православні ж єпископи України пійшли на цей крок, сподіваючись зміцнити особисту владу. Однак по суті було укладено не союз церков, а створено нову Українську греко-католицьку (уніатську) церкву, православну за обрядовістю, але адміністративно підпорядковану Риму. З 1596 р. польським урядом лише католицькі і греко-католицькі общини, фактично ж більшість приходів залишалися православною.

Всупереч розрахункам польського короля, Папи римського Брестська унія загострила ситуацію в Україні. Вона викликала гострі суперечки, чітко виявила позиції, активізувала консолідацію українськиї культурних сил – православної української шляхти, духовенства, міщан, козацтва. Відразу після проголошення унії її противники зібралися в будинку князя Острозького і прокляли змову. Розгорілася запекла полеміка між найбільш освіченими священиками – противниками і прихильниками унії, склався особливий жанр – полемічна література.

На межі ХVІ і ХVІІ століть у суспільне і духовне життя України увірвався вітер змін: іншими ставали політичні реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Все те, що торувало собі дорогу у ХVІ столітті, проросло і задіяло. Виникло нове, відповідне часу світовідчуття. Змінився менталітет українців, бо став відчутним зв’язок часів: Україна – правонаступниця Київської Русі – відновлювала державність, школу, мову, храми. І все це стало можливим завдяки зрослій вазі й авторитетові, а відтак і діяльності козацтва.

На початок ХVІІ ст. козацтво виступає вже добре зорганізованою національно-політичною силою, з якою мусив рахуватися світ. Незникаюча воєнна загроза, що протягом майже двох століть тримала українських чоловіків у напрузі, виробила постійну готовність до опору, відповідну психологічну установку. Історикичасом порівнюють Запорозьку Січ з лицарським чернечим орденом. Добровільне позбавлення себе затишку і природних домашніх радощів, готовність служити високої ідеї, громаді, ставити на захист слабкого і гнаного – це справді лицарство. Козак – це герой , завжди готовий до самопожертви, до подвигу, над усе відданий козацькому братству, сила якого для нього вища, сили за кохання. В українській ментальності поняття «козак» стало згодом мірилом вартості людини. Недарма історики називали Запорозьку Січ республикою (з авторитарною владою), українською Спартою, що викохала національне військо.

Зростання сили козацтва в перші два десятиріччя ХVІІ ст. і особливо за гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (1614-1622) мало велике значення в справі організації українських національних збройних сил. Здібний політичний, військовий і культурний діяч П. Конашевич-Сагайдачний був за походженням шляхтич з-під Самбора в Галичині, учився в Острозькій академії, уславився успішними морськими походами проти турків і татар. Сагайдачний сформував козацтво у політичний чинник з державними цілями. Разом «з усім військом Запорізьким» він записався 1620р. до Київського братства, майбутнього осередку Київської Колегії-Академії. Також під протекцією Сагайдачного православна митрополія з центром у Києві була відновлена у 1620 році. Після смерті Петра Конашевича-Сагайдачного і аж до Хмельниччини для козаків знову настали часи виснажливого відстоювання своїх прав. І не тільки своїх, бо під тяжким ярмом перебували і селяни, і мещани, і духовенство.

Виникнення козацтва та Запорізької Січі дало могутній поштовх усній народній творчості, зокрема історичної поезії (пісні й думи), яка зароджується в ХV ст. Пісні й думи оспівують боротьбу українського народу з іноземними загарбниками (перша письмова згадка – 1506 р.). Думи співалися під акомпанемент кобзи (бандури). У найдавніших думах оспівувались подвиги козацтва у боротьбі з турками і татарами, розповідалось про тягар турецької неволі, втечу з неї («Втеча трьох братів з Азова», «Маруся Богуславка»). Деякі думи показують казака як могутнього лицаря («Дума про козака Голоту»). В інших думах змальовується витримка і мудрість народних героїв («Самійло Кішка»).

Запорозькі козаки ходили у далекі морські походи на узбережжя Чорного моря, руйнували турецькі фортеці, визволяти полонених. З надзвичайною мужністю вони перепливли Чорне море, досягали берегів Туреччини. Народна поезія яскраво описує всі ці події.

У пізніших думах розповідається переважно про визвольну боротьбу українського народу проти шляхетської Польщі. Думи відзначаються певною ліричністю. Особливо це стосується творів про татарський полон (так звані «невільницькі плачі»).

Усна народна творчість широко проявлялася і у формі пісні. Тематика історичних пісень та сама, що й дум. У них оспівуються подвиги козацьких ватажків («Байда»). В популярній пісні про Байду, турецький султан, вражений мужністю захопленого в полон козацького ватажка Байди-Вишневецького, пропонує йому прийняти іслам, але Байда проклинає басурман. Турки закатували Байду-Вишневецького. У формі дум й пісень народ висловлював свою палку любов до рідної країни, непримиренність до зрадників-ренегатів, тонко відображав красу природи. Народ оспівував захисників України від татарських спустошливих нападів, польської агресії: Байду, Сагайдачного, Дорошенка, козака Голоту та багатьох інших, що хоробро захищали свою Батьківщину.