3.4. Давньоруська культурна спадщина. Культура Галицько-Волинського князівства

Культура Галицько-Волинської держави становить частину загальної української культури Княжої доби. Географічне розташування і вплив Західої Європи спричинили певні відмінності у культурному розвитку, тому слід розглянути культуру Галицько-Волинського князівства окремо.

Наприкінці ХІІ століття влада київських князів стала занепадать. Натомість зростає значення окраїнних князівств – Володимиро-Суздальського, Новгород-Пськовського та Галицько-Волинського. Галицько-Волинська держава найвищого свого розвитку досягла у 30-60 роки ХІІІ століття за часів правління Данила Галицького. Як і Київська Русь, Галицько-Волинська держава орієнтувалась в політичному і культурному житті на країни Західної Європи.

На ранньому етапі, коли Галицьке і Волинське князівства перебували ще у складі київської держави, їхнє мистецтво та архітектура розвивалися в руслі традицій київсько-візантійського стилю. У ХІІ столітті починається новий етап у розвитку культури і це пов’язується з появою місцевих особливостей, які сформувались під впливом накладання візантійського стилю на традиційне мистецтво і архітектуру. З’являються місцеві архітектурні школи – вже відома київська, переяславська, чернігівська, волинська та галицька.

В архітектурі Галицькій та Волинській землі були відчутні мотиви романського стилю, зумовлені безпосередньою близкістю з країнами Західної Європи. Це мало прояв у зміні техніки будівництва, появі нових будівельних матеріалів і найбільше в характері декору споруд. До особливостей галицької архітектурної школи відноситься те, що тільки тут використовувався вапняковий (известь) розчин з домішкою вугілля та золи. В інших давньоруських землях застосовували вапняковий розчин з домішкою тинянки (штукатурка). Основним будівельним матеріалом у Волинській землі залишалась цегла, змінюється тільки її форма. Галицькі ж будівничі починають широко використовувати великі шматки тесаного каменю. Цей матеріал відкривав нові можливості під час оздоблення споруд. Він давав змогу застосувати різьбу не тільки всередині споруди, але й зовні. Тому для галицької архітектурної школи характерним є оздоблення храмів та палаців рельєфним декором, що зближує їх з європейською архітектурою у романському стилі.

Відбуваються певні зміни у характері оборонних споруд, що було зумовлено зміною військової тактики та стратегії. У Галицькій землі починають застосовувати деякі військові хитрощі. Спочатку земляні вали обмазували глиною, а потім білили вапном, надаючи йому вигляду кам’яного муру. Але, на жаль, така військова хитрість не зміцнювала оборонних якостей споруди, тому все частіше міста починають обносити кам’яними мурами. З вапнякового каменю будували міські мури, храми і княжі палаци.

У ХІІІ-ХІV ст., особливо за князя Данила закладають низку нових міст і замків. Наймогутнішими з них були Луцьк, Острог, Кременець, Олесько, Хотин, Данилів, Білгород-Дністровський, Холм, Львів. Деякі з цих міст татари так і не змогли захопити. Для будівництва замків Данило Галицький запрошував з Європи найкращих майстрів. Вони починають впроваджувати деякі фортифікаційні новинки. У Холмі вперше було закладено у найслабшому оборонному місці башту донжон. Вона мала 17 метрів висоти, 12 метрів довжини, 11 метрів ширини, стіни – 1,7 метрів товщини. За зразком холмського донжона такі оборонні вежі починають споруджувати в інших галицьких та волинських містах. Деякі з них збереглися до наших днів.

Якщо міста в Київській Русі головно були дерев’яними, то під час будівництва галицьких міст більш широко починають використовувати камінь. Дуже красивим містом була столиця Галицького князівства місто Галич. Він стояв на горі Крилос, яка мала 88 метрів висоти, і знаходилась у 5 км. від Дністра. Успенський собор за розмірами був третій у Київській Русі після Софіївського собору та Десятинної церкви. Він був збудований за князювання Ярослава Осмомисла у 1152-1157 рр. як єпископська кафедра. Храм був оздобленний фресками та мозаїкою.

На Крилоській горі знаходився також двоповерховий княжий палац, вибудований з каменю. Крита галерея сполучала його з двірською церквою св. Спаса. Княжий палац та Спаська церква знаходилися на так званому «Золотому току». Так називалася площа, яка за легендами була вкрита листами золота. Монголо-татари після захоплення міста, здираючи золото, руйнували все, що потрапляло під руки. Тому було майже повністю знищено і княжий палац, і Спаську церкву.

У середньовічному Галичі було 10 церков. Однак до наших днів збереглася єдина церква св. Пантелеймона, збудована близько 1200 р. Вона знаходилася далеко за містом і, мабуть, саме тому вціліла. Церква стояла на високому похилому березі річки. Тому під час її будівництва архітектор зустрівся з незвичайною проблемою співвідношення несучасних та опорних конструкцій. Він успішно впорався і знайшов вдале та абсолютно оригінальне конструктивне вирішення. Архітектор встановив у храмі підкупольні стовпи ступінчастої форми, які переходили у додаткові підприжні арки, що підтримували барабан купола. Подібні стовпи ступінчастої форми у домонгольській Русі більше ніде не зустрічалися. У храмі існувало два типи колон. Перший тип – це восьмигранні колони, що завершувалися типовими романськими кістковими капітелями. Другий тип нагадує в’язанку переплетених тонших стовпців з вузлом посередині. Такі колони часто були присутні у західноєвропейських романських храмах. Але вони оригінальними за задумом та технікою мистецького виконання кошиковими капітелями, близькими до корінфського стилю. Таких капітелей раніше не було в архітектурному оздобленні ні давньоруських, ні галицьких храмів.

Друга столиця Данила Галицького знаходилася у м. Холм, куди він пененіс її у 1237 р. В околицях Холма було виявлено, крім білого, також поклади зеленого вапняку. Місто було збудоване з білого вапняку з використанням елементів декору з зеленого каменю. Споруди прикрашалися карнизами, фризами, рельєфними поясами з зеленого вапняку. Таке поєднання білого та зеленого каменю надавало особливої принадності спорудам Холма.

До надзвичайних кам’яних споруд Холма відноситься храм Івана Хрестителя, збудований за Данила Галицького. Він був прикрашений скульптором Овдієм, про якого подає відомості літописець. Захоплений його мистецтвом, він називає скульптора «хитрицем». Це була перша баштоподібна церква у Київській Русі. Зовні та в середині вона була прикрашена чудовими скульптурами та різними рельєфними зображеннями. Крім церкви Івана Хрестителя, у Холмі також відомі церкви Кузьми та Дем’яна, св. Трійці та Івана Златоуста.

Давнє княже місто з надзвичайною красою – це Теребовля. Біля Теребовлі добували ще й рожевий вапняк, яким прикрашалися будинки. Рожевий вапняк дуже цінувався і закуповувася іншими містами Галицької землі. З цього вапняку виготовляли плитки для оздоблення підлоги. Зокрема таку підлогу виявлено в руїнах Успенської церкви Галича.

Храми і палаци Галицької і Волинської землі прикрашалися рельєфними зображеннями. Саме рельєфні прикраси були властиві для романського стилю в архітектурі, який панував у Європі в Х – ХІІ ст. Це вказує на те, що архітектура Галицької землі розвивалася під впливом західноєвропейської.

Галицька земля має давні традиції в розвитку пластичного мистецтва. Храми прикрашалися рельєфними зображеннями та декоративними рельєфними плитками. Давнє рельєфнє зображення Богородиці виявлено у відбудованому Успенському храмі м. Галича, при відбудові якого використовувалися матеріали зруйнованої татарами княжої церкви. Архітектор використав непогано збережене рельєфнє зображення Богородиці, вмурувавши його у стіну нової церкви. Він також використав кусок давнього порталу, вмурувавши його над дверима церкви.

До рельєфної пластики відносяться керамічні рельєфні плитки, яких багато виявлено у галицькій землі. Вони були двох видів – поливані (вкриті емаллю) і неполиванні. На галицьких керамічних плитках виявлено 13 сюжетних композицій. Головно вони прикрашалися рельєфними зображеннями грифона або орла. У всій давньоруській землі також були відомі галицькі кахлі. До наших днів у деяких галицьких селах збереглися печі, викладені з кахлю, виготовленого ще за княжих часів.

До кам’яної пластики належать маленькі кам’яні ікони, які були дуже поширені у галицькій землі. Мистецтво кам’яних іконок відоме у всій давньоруській землі. Але найбільше поширення воно отримало у галицькій землі (зображення Богородиці, Ісуса Христа, архістратига Михаїла та інших святих).

У галицькій землі з’являється нове іконографічне мистецтво, невідоме у Київській Русі – це литі ікони. Відомі великі бронзові та олов’яні ікони, вагою до 30 кг. Розвинутою також була пластична різьба по кості. Особливо славилися різьбарі по кості у княжому Звенігородці. Тут знайдено кістяну іконку Богородиці дуже тонкої ювелірної роботи, аналогів якої не виявлено ні у давньоруському, ні у візантийському мистецтві.

Славились майстерністю ливарники дзвонів. Унікальною пам’яткою ливарницького мистецтва є дзвін, відлитий майстром Яковом Скорою для дзвіниці собору св. Юра у Львові 1341 р. Для храмів ливарники виготовляли також свічники, світильники, хрести, розп’яття, ікони.

Розвинутим також було ювелірне мистецтво. Знайдено багато золотих та срібних чаш, складних хрестів (енколпіонів – всередині містились мощі святих) складних браслетів та медальйонів. Виявлено багато жіночих прикрас – жіночи кульчики з трьома намистинками, скляні, бронзові, срібні та золоті браслети (у тому числі й складні), колтки – особливі заколки для волосся. До ювелірних прикрас відносяться також жіночі та чоловічі гривні, які разом з тим відігравали роль грошових знаків. Їх носили на шиї, тобто гриві.

Давні традиції мала художня обробка дерева. Виготовляли дерев’яний посуд, меблі та інші побутові речі, культові речі – хрести, розп’яття, іконостаси. Майстри володіли різними техніками прикрашання дерев’яних виробів. Однією з таких прикрас була інкрустація, коли в поверхню виробу врізають пластинки або куски різного матеріалу – деревини інших порід, золота, срібла, перламутру. Широко використовувалась інтарсія – композиції з різноколірної деревини. Та найпоширенішим і улюбленим видом художньої обробки деревини було різьблення. Цією технікою й донині віртуозно володіють гуцульські майстри. Яскравою самобутністю славляться вироби яворівських різьбярів.

Галицько-Волинська земля славилась горчарством. Найпоширенішим видом керамічної продукції були кухонні горщики. Виготовлялись також миски, макітри, глеки, полумиски, черпаки, світильники, рукомийники, скарбнички, іграшки. Посуд і предмети побуту прикрашали різноманітними орнаментами. Поширеною технікою орнаментування було заглиблене пластичне декорування загостреним інструментом – гребенцем, штампом або пальцевдавлюванням. Для оздоблення гончарних виробів застосовували також техніку поливи. Таке склоподібне покриття підсилювало світлотіньовий ефект декорування. Поширеною була чорна, або задимлена, закурена кераміка. Її корені сягають ІІ тис. до н.е. Нині секрет виготовлення цієї кераміки зберігають майстри з Гавареччини – села між Олеськом і Білим Каменем на Золочівщині Львівської області.

Відбулися певні зміни в іконописі. З’являються вітражі, які називали «римським склом», що вказує на вплив романського і, навіть, готичного мистецтва. Іконопис набуває більш реалістичних рис. Простежується прагнення до реалістичного зображення, які втрачають нерухомість та застиглість. У позі святих з’являюїється певна динаміка та експресія. Барви ікон стають більш яскравими та життєрадісними. Волинська іконописна школа більш дотримується давніх іконографічних канонів. Найвідомішою серед галицьких ікон є ікона Богородиці-Переможиці, що належала спочатку князю Володимиру Святославовичу, а згодом – синові Данила Галицького. Вивезена поляками після захоплення Львова, сьогодні ця ікона називається «Ченстоховською Богоматір’ю» і є основною прикрасою і реліквією монастиря на Святій горі в Ченстохові (Польща). Про високий рівень іконопису в Галичині свідчить те, польський король і вся польська верхівка запрошували львівських художників розмальовувати свої палаци та костели. Так, галицький майстер Андрій (мистецтво якого відзначається оригінальністю) на стіні костелу у Любліні зобразив «Тайну вечерю», у якій простежуються національні мотиви. Ісус Христос та 12 апостолів сидять у селянських свитинах і вишитих українським орнаментом сорочках за столом, покритим білою вишитою скатертиною.

Однією з тематичних ліній в іконописанні Галицько-Волинської Русі став образ святих і мучениць – Дмитрія, Флора і Лавра, Бориса та Гліба.

Важливими освітніми і науковими центрами стали Галич, Володимир-Волинський, Холм, а пізніше Львів. Поширення освіти відбувалося шляхом розвитку школи і письменства, справами освіти займалися перш за все князі, заможні бояри, купці. Перші школи створюють при монастирях і церквах, де вчителями були священики, ченці. За професійною орієнтацією школи були різні. Досить поширеними були школи для підготовки майстрів різних ремксничих справ і купців. Приходські школи давали початкову освіту, їх основною метою було навчити дітей писати, читати і рахувати. Торгові, культурні, дипломатичні зв’язки з Візантією і європейськими державами вимагали знання грецької й латинської мов. Що офіційно підтверджується багатим листуванням. Освіта Галицько-Волинського князівства продовжувала традиції шкільництва Київської Русі. В основному навчання і виховання було релігійним. Але школи давали елементарні знання і загальні відомості з різних галузей науки, зокрема мови, арифметики і співів, письму. Спочатку вчили писати «уставом», а потім «скорописом». Літопис засвідчує, що майже усі діти здобували початкову освіту. Після закінчення початкової школи випускники повинні були продовжувати свою освіту самостійно. Заможні люди наймали вчителів для навчання дітей у домашніх умовах. Близкість Європи впливала на знання іноземних мов не тільки грецької й латинської, а й німецької, польської, угорської тощо.

Серед поширеної літератури в Галицько-Волинському князівстві перше місце посідала оригінальна творчість. Тут складалися власні літописи, розвтвалась морально-повчальна література.

Галицько-Волинський літопис, на думку дослідників, укладений за князя Володимира, сина Василька Романовича. Він охоплює майже 90 років – від 1201 р. (або 1205 р.) до 1292 р. і композиційно складається з двох частин. У першій описані роки життя Данила від його дитинства до 1255 р. (або 1261 р.), у другій – події 1262 - 1291 рр. Літопис зазнав п’ять редакцій. Його редактори використовували окремі літописні записи, які складались у різних містах: Володимирі-Волинському, Пінську, Галичі, Холмі, Любомлі, вводили в нього окремі «повісті», зокрема оповідання про битву на Калці.

Одним з авторів – творцем його першої частини – був дружинник або служитель канцелярії – княжий друкар Кирило. Дослідники звернули увагу на те, що він не наводить відомостей з церковного життя, проте захоплюється ратною славою. Водночас текстовий аналіз дає підстави дійти висновку про високу освіченість автора, який знає «Оміра» (Гомера), і Святе Письмо, і європейські хроніки.

М.Грушевський вважає, що автором повісті про Куремсу і Бурундая був «холмський мешканець, можливо, священик». З Холму, на його думку, походив і автор розповіді про українсько-литовські відносини і події 60-х років ХІІІ ст. Автором же повісті про Володимира Васильковича він вважав писаря князя.

Літопис розповідає про славного князя Романа Мстиславича, котрий переміг усіх погаників силою розуму, керуючись Божими заповідями. За словами літописця, він нападав на невірних, мов лев, сердитий був, мов рись, нищив їх, мов крокодил, переходив їхні землі, мов орел, і хоробрий був, мов тур.

Далі йдеться мова про тяжкі для династії Романовичів десятиліття, коли малолітні княжичі після смерті Романа залишились під боярською опікою і точилась запекла боротьба за князівський престол. Найкращі сторінки літопису присвячено опису правління кнчзя Данила, його славних перемог, мудрих діянь, спрямованих на благо і процвітання рідної землі. Князь засновує численні міста, фортеці. Саме з цього літопису, зокрема, став відомий і час заснування Львова: «Року…6767 (1256 за новим літочисленням). Куремса вирушив війною на Данила і Василька…І коли Данило і Василько збиралися до бою з татарами, трапилось таке, як кара за гріхи. Зайнявся Холм через окаянну бабу…і полум’я було таке, що з усієї землі було видно заграву, також із Львова…»

«Повість про Куремсу і Бурундая» - одна зі складових частин літопису – описує похід татарського темника Куремси на Волинь 1256 р. і його наступника Бурундая, який у 1259 р. мав на меті знищити всі укріплення. «Повісті про татарщину» висвітлюють Батиєве побоїще, мученицьку смерть у татарському стані чернігівського князя Михайла Всеволодавича, котрий згодом був визнан святим.

«Повість про Володимира Васильковича» охоплює події від 1267-1268 рр. до 1289 р. Мова йде про князя – філософа, книжника, що був покровителем мистецтв, опікуном бідних і знедолених. Помер він у розквіті сил від невиліковної хвороби.

Галицько-Волинський літопис – не просто виклад історичних відомостей. Це й визначна пам’ятка українського «красного письменства». Його естетизм виявляється і в самій композиції твору, і в тому, як викладені окремі історичні факти, і в тонкому психологізмі. Свої моральні сентенції автор нерідко викладає у формі притч, звертається до поетики Біблії.

Сюжети Галицько-Волинського літопису слугували в подольшому основою багатьох прозових творів – романів О.Назарука «Осмомисл», І.Філіпчака «Іванко Берладник» і «Будівничий держави», С.Пушика «Галицька брама» тощо.

Отже, культура Галицько-Волинської Русі мала великий вплив на подальший культурний розвиток України. Грунтуючись на принципах єдності культури старокиївської держави, культура захіхного князівства продовжувала розвиватись в умовах феодальної роздрібленості, втілюючи ідею єдності давньоукраїнських земель. За своїм ідейним змістом та художніми якостями ця культура була на рівні культур середньовічної Європи, а в окремих випадках перевищувала їх. Цим самим вона сприяла закріпленню історичних традицій Київської Русі, примножувала багату скарбницю традицій української культурі.