3.3. Мистецтво Київської Русі (архітектура, образотворче мистецтво, ремесла, писемність і освіта, література, музика і видовища)

Утвердження християнства зміцнило міжнородний авторитет Київської Русі, привело її в число передових європейських країн, сприяло розширенню економічних і літературних зв’язків з багатьма народами, стимулювало розвиток писемності, літератури, архітектури, мистецтва.

Будівельники Київської Русі створювали чудові споруди з дерева, каменю й цегли. Основним будівельним матеріалом служило дерево, що було в достатку. З нього споруджували житло, оборонні та інженерні будівлі. При будівництві оборонних споруд довкола міст, замків і фортець поверх земляних валів влаштовували дерев’яні стіни – частоколи. Інколи вали зміцнювались усередині дерев’яними зрубними конструкціями, які засипали землею або залишали пустотілими і використовували під житло чи господарські потреби. Стіни зрубів виводили на поверхню і вони утворювали оборонні конструкції на валах. Дерево використовували також при спорудженні оборонних веж, в’їздів, підйомних мостів. У деяких містах деревом вимощювали вулиці.

Формується певний тип забудови міст, що мав тричастинну систему: «дитинець», де містилися князівські та боярські двори; «окольний град», у якому жила переважна частина міського населення; та «посад», заселенний ремісниками і торгівцями. Існували певні правила забудови міст, тому міста не були монотонними і скупченими. Житла переважно були одноповерховими, у великих містах іноді двоповерховими, їх стіни мали зрубну або каркасно-стовпову конструкцію. Житлові приміщення опалювались глинобитними печами та мали холодне приміщення перед входом – сіни. До сіней робили ганки, галереї, переходи. За літописами князівські та боярські двори являли собою ансамблі споруд із золотоверхими теремами та сінями на другому поверсі. При князівських дворах були гридниці – великі зали для урочистих прийомів. Будували у князівських хоромах і поруби - в’язниці.

Перші християнські храми почали зводити у Києві грецькі купці та скандинави-християни, які входили до складу князівських дружин. Так княгиня Ольга спорудила Микільську дерев’яну церкву на місці вбивства Аскольда (мав хрещене ім’я Миколай) Олегом. З Х ст. відома Іллінська церква на Подолі, де приймали присягу християни. Відомо, що перші дерев’яні церкви Русі були як одноповерховими, так і багатоповерховими. Основним конструктивним елементом став зруб – квадратний у плані чотиригранник, викладений з дерев’яних колод. До центрального найбільшого зрубу – нави – додавалися менші: зі сходу – вівтар (апсида), із заходу – бабинець (нартекс).

Ще до офіційного введення християнства на Русі існувала кам’яна архітектура. В договорі 944 р. згадується соборна церква святого Іллі та княжий терем у Києві. Можливо, що остання згадка стосується залишків одного з палаців, відкритих археологами біля церкви Успення Богородиці (Десятинної церкви збудованої в 989-996 р.). Сама ж церква офіційно вважається першою кам’яною церквою на Русі. Це був хрестово-купольний храм з трьома нефами (поздовжні коридори), оточений галереями, прикрашений мозаїкою. Мозаїкою називали картини, які складаються з маленьких кольорових квадратиків смальти (кольорове непрозоре скло). Церкву прикрашали й фрески - розписи водяними фарбами по сирій штукатурці. Багате оздоблення цекви доповнювали ікони та інші коштовні речі. Князь Володимир дарував на її утримання десятину своїх прибутків, звідки й назва. Десятинна церква була не просто княжим храмом, а кафедральним, розрахованим на митрополію. Доля церкви склалася трагічно: в 1240 р., коли до Києва увірвалися орди Батия, вона стала останнім ребежем оборони і була вщент зруйнована. У наші дні розчищений і зберігається її підмурок.

Найбільше поширення на Русі отримало хрестово-купольне планування соборів. Така композиція храму базувалася на християнській символіці, підкреслюючи її призначення. Відповідно до цієї системи склепіння з центральним куполом спиралися на чотири стовпи, утворюючи хрестоподібну композицію. Кутові частини покривалися також купольними склепіннями. Зі східного боку, в вівтарній частині, до храму прибудовувалися апсиди – напівкруглі виступи, покриті половиною купольного або зімкненого склепіння. Внутрішні стовпи ділили простір храму на нефи.

Особливого значення надавалося куполу, який, з точки зору богослов’я, виконував не тільки естетичну, але й культову функцію. Його призначення – концентрувати духовну енергію людей, «молитовне горіння» і напрявляти в небо. Вважалося, якщо молитва окремої людини може «не дійти» до Бога, то молитва багатьох людей, сконцентрована куполом, буде обов’язково почута. Згідно з візантійською традицією куполи покривали свинцевими, позолоченими або забарвленими в зелений колір листами. Обидва кольори – золотий і зелений – вважали у Візантії священними.

Древньоруські майстри удосконалили візантійський тип кладки. Стіни соборів викладалися з рядів каменю і плінфи (плоска цегла, близька до квадратної форми). Будівельники застосовували метод так званої «утопленої плінфи», коли ряди цегли через один були заглиблені в стіну, а проміжки, які утворилися, заповнювали цем’янкою (розчин вапна, піску і товченої цегли). У результаті стіни були смугастими. Сірий граніт і червоний кварцит у поєднанні з оранжево-рожевим кольором плінфи та рожевим відтінком цем’янки надавали фасаду ошатного вигляду. Кладка виконувалася на високому художньому рівні і була однією з головних прикрас будівлі. Пізніше київську кладку запозичила і Візантія.

Вікон у стінах давньоруських храмів було небагато. Напівтемне приміщення освітлювалось промінням з-під центрального куполу та свічками. Всередині церковні стіни вкривалися розписами або мозаїкою. Оздоблення найчастіше мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, які чергувалися із орнаментами, відповідно до візантійських традицій. Власне, всі зображення мали утворювати єдиний за задумом текст, що читався, як і книга, зліва направо. Храмовий простір поділявся на три частини. За вертикаллю верхня частина належала Богові, середня - ангелам, нижча – святителям із людей. Посередником між світами бачилася Божа Матір, котра заступалася за грішне людство перед своїм божественним Сином. Саме тому цей образ набув великої популярності у давньоруських розписах. Типове зображення Богоматері – піднятими на рівень голови руками – канонічна поза Оранти (Благаючої), оздоблювало завівтарні стіни багатьох храмів Київської Русі.

В горизонтальній площині простір храму поділявся на: вівтарний, де мало право перебувати лише духівництво; середину храму, де збиралися хрещені миряни; притвор (західна частина), в якому перебували оголошенні (які оголосили про намір залучитися до таїнств віри і проходили термін випробування) або нехрищені миряни, що з цієї частини також мали право брати участь у всіх богослужіннях, окрім євхаристійного канону літургії (обряд причастя).

Втіленням головних архітектурних досягнень Київської Русі став Софійський собор у Києві, який зберігся до наших днів, але в дуже перебудованиму вигляді. Він був збулований за часи правління Ярослава Мудрого (1019-1054) на місці його перемоги над печенігами і задуманий як символ політичної могутності Русі. Назва собору «Софійський» походить від грецького слова «софія», що в перекладі означає «мудрість». Присвячений «мудрості християнського вчення», собор, за задумом творців, мав утверджувати на Русі християнство і феодально-князівську владу. Збудований як головний, митрополичий храм Русі, Софійський собор був у давнину громадським і культурним центром держави. Тут відбувалися церемонії «посадження» князів на київський престол, прийоми іноземних послів; біля стін собору збиралося київське віче; при соборі велося літописання і була створена Ярославом Мудрим перша відома в Стародавній Русі бібліотека.

Уже і ХІ столітті сучасники оцінили Софійський собор як видатний твір мистецтва. Перший руський митрополит Іларіон – видатний публіцист свого часу – писав про нього: «Церковь дивна и славна всем округниим странам, яко же ина не обращается во всем полунощи земнем от востока до запада». За свою багатовікову історію собор пережив навали ворогів, бограбування, ремонти і перебудови. Ідею цього храму було підказано центральним собором Константинополя, але за проектом він належав до іншого типу споруд. Розміщенна під одним грандіозним куполом, величезна царьгородська Софія була типовим базиліковим храмом. Київська Софія мала дещо менші розміри й будувалася за хрестово-купольною моделлю. У своєму первинному вигляді собор являв собою п’ятинефільну хрустово-купольну будівлю з тринадцятьма куполами (символ Христа і дванадцяти апостолів). Всі п’ять нефів на сході закінчувалися апсидами, а ’в центральній апсиді розташовувався вівтар. Дванадцять малих куполів сходинками підіймалися до великогог центрального купола. Зовні до будівлі з трьох боків примикала арочна галерея, що загалом створювало пірамідальну композицію. Вся споруда була розрахована так, щоб при порівняно невеликому розмірі створити відчуття великої гармонії.

В архітектурно-художньому стилі Софія особливо виграє у внутрішньому упорядкуванні. Багатоколірні мозаїки з позолоченими фонами у поєднанні з ритуальними предметами й барвистими мозаїчними підлогами давали винятковий мистецький ефект. У середині собору – велике мозаїчне зображення Богоматері (Оранти), яка домінує над усім простором храму. Мозаїки собору відзначаються високою технікою виконання. Прикраси собору доповнюють фрески, а серед них окремо вирізняються портрети членів Ярославової князівської родини. Це були перші зразки світського малярства у давньоруському мистецтві. Довкола храму на честь князя Ярослава та його дружини Інгігерди було засновано монастирі з храмами св. Георгія та св. Ірини. За конструкцією вони нагадували Софію, але мали значно меньші розміри.

В один з найважчих періодів історії древнього Києва – захоплення міста полчищами хана Батия – собор уцілів. Однак, розграбований і спустошений, він втратив колишню красу і велич, хоч і залишився головним міським діючим храмом.

Багатоглав’я, пірамідальність композиції, оригінальна кладка, шоломоподібна форма куполів – ось те нове, що давньоруські майстри принесли у візантійську школу, спираючись на традиції дерев’яної архітектури. Київський Софійський собор став зразком при будівництві соборів у Новгороді та Полоцьку.

На межі ХІ-ХІІ ст. недалеко від храму Святої Софії був споруджений собор, присвячений архангелу Михаїлу, який увійшов в історію під назвою Золотоверхий. Пам’ятником архітектури світового значення є й ансамбль Києво-Печерської лаври. Споруда головного собору – Успенська церква – була важливим етапом у розвитку київської архітектури. З неї почалося поширення однокупольних храмів, основного типу храму в період феодальної роздрібленості. Церква була зруйнована в 1941р., сьогодні вона відновлена.

Щодо світських кам’яних споруд Києва, то найзнаменитішою пам’яткою є збудовані Яраславом Мудрим Золоті ворота, які, однак, теж завершувались так званою домовою церквою. Ці врота реконструйовані в 1982 р.

Не менш цікаві архітектурні пам’ятки й інших центрів Київської Русі, які особливо піднялися в ХІІ-ХІІІ ст., в епоху дроблення Русі на окремі князівства. Найкраще архітектура ХІ-ХІІІ ст. зберіглася у Чернігові. У головному Спасо-Преображенському соборі можна побачити риси, близькі до західноєвропейського романського стилю: масивність об’єму, вузькі вікна, кругла сходова вежа. Подальша переробка візантійської системи знайшла своє вираження в однокупольній церкві Параскеви П’ятниці. Існує припущення, що ця будівля зведена видатним архітектором того часу Петром Милоногом. Він уперше застосував «сходинкові» арки, які набули надалі значного поширення. Петро Милоног також побудував у Києві складну інженерну споруду - кам’яну підпірну стіну під горою, яка розмивалася водами Дніпра. Літописець пише, що кияни дуже любили це місце, де вони «немовби ширяли у повітрі».

Для Галицько-Волинського князівства в архітектурі характерним є вплив романського стилю, про це ми будемо говорити окремо.

З культовою архітектурою Київської Русі пов’язане образотварче мистецтво, провідними його жанрами були: іконопис, фреска, мозаїка, книжкова мініатюра. Розвиток на Русі образотворчого мистецтво пов’язан з запровадженням християнства. Візантійська церква прагнула викликати у віруючих сильні емоції, переживання. І тому зовнішня архітектура і внутрішня декоративність, прикраси і весь молитовно-літургійний обряд мали слугувати цій меті. Храмовий розпис мав дві головні форми: ікконопис та стінопис. До стінопису можно віднести: мозаїку та фреску (монументальний живопис). Ці жанри складалися на основі візантійських шкіл. Фресками вкривалися стіни православних храмів. Техніка фресок вимагала від художника високої майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка і фарб. Відповідно всю композицію необхідно виконати протягом одного дня. Зате фарби добре вбираються, висихають разом з штікатуркою, завдяки чому не обсипаються і не вицвітають. Рецепти складання фарб трималися у суворому секреті, передавалися від майстра до учня. Завдяки чудовим властивостям цієї техніки давньоруські розписи витримали випробування часом.

Значною складністю не тільки у художньому плані, але й технологічному – мистецтво мозаїки. Мозаїчні зображення складалися зі смальти (кубикі спеціального кольорового скла) секрет виготовлення був запозичен у Візантії, але його втратили під час татаро-монгольської навали. Колірна гама смальти нараховувала безліч відтінків. При виготовлені золотої смальти тонку металеву пластину вмішували між шарами прозорого скла. Для візантійських храмів типовим було сполучення мармурового облицювання стін з мозаїками. Таке облицювання створювало блискучу полвровану поверхню в нижній частині стін, підкреслюючи художні ефекти мозаїки, що вкривала верхні частини інтер’єру.

У Софії Київській і мозаїки, і фрески виконані на високому майстерному рівні і у єдиниму стилі. Насичена і різнобарвна палітра фарб нараховує 177 відтінків. Щільність кладки кубиків смальти, непохитність могутніх форм, твердість глибинних складок, статурна монументальність поз і жестів, жива, майже портретна вірогідність облич апостолів, святителів, мучеників, погляди яких спрямлвані безпосередньо у простір храму, все це особливо впливає на людину, яка потрапляє до храму. Ці шедеври створені в 30-40 роки ХІ ст. грецькими майстрами та їх місцевими учнями, які застосували нові мистецькі прийоми – протиставлення матової поверхні фресок і мерехтливих переливів мозаїки. У розміщенні фресок відсутність суворої геометричності, симетрії порушує принципи візантійської тектоніки. Зауважимо, що для стилю мистецтва ХІ ст. характерне те, що зображення не маскують масив стіни, не стирають його, а органічно зливаються з поверхнею склепінь, арок, стівпів, виявляючи їх тектоніку.

Значне місце в загальній системі розписів Софійського храму належить орнаментам, які репрезентовані зовсім не візантійським характером (специфічний київський колорит). У храмі є цілий ряд особливостей. Головна прикмета – складність розв’язання простору і нерівномірність освітлення. Здатність мозаїк мерехтіти у світлі сонячних променів і свічок пояснюється тим, що майстри застосовували такий прийом: мозаїчне скло вдавлювалося у сиру поверхню штукатурки під різними кутами. Фігури були чудово видно з будь-якої частини приміщення і немовби оживали, рухалися, що справляло і справляє велике враження. Головна мозаїка – велична і сувора фігура Христа-Вседержителя на селепінні центрального купола. Зображення виконане широкими лініями, великими колірними площами. Христа оточують чотири архангели. Вони вбрані у пишний імператорський одяг і поставлені так, щоб їх постаті утворювали навколо медальйона з Пантократором суворо симетричну групу.

Після Пантократора у куполі найпомітніше місце посідає велична постать Марії-Оранти. Марія зображена у молитовній позі з піднесеними руками. Під постаттю Марії-Оранти в апсиді вміщено пояс із зображенням «Євхаристії». Ця велична урочиста композиція тісно пов’язана з основним обрядом літургії – причастям. «Євхаристія» - найбільша за масштабом композиція – дає найповнішу уяву про монументальний стиль софійських мозаїк. Найбільш довершені мозаїки знаходяться під «Євхаристією» і відділені від неї широким орнаментним поясом – це святительський чин. Святителі розміщені в нижньому регістрі не випадково – в середньовіччі їх розглядали як засновників «церкви земної». Порівняно з динамічною рухливістю «Євхаристії», святительський чин набуває особливої статичності й урочистості. Весь мозаїчний розпис храму, взятий у цілому, утворює струнке ціле, глибоко продуману систему, яка символізує фдею церкви вічної.

Фрескам Софії Київської, на відміну від мозаїк, властива – і щодо добору сюжетів, і щодо їх розподілу – значно більша свобода. Майстри не дотримуються візантійського канону. Передусім це стосується добору євангельських сюжетів, де є відхилення від традиційного для візантійської церкви циклу релігійних свят.

Особливе місце у системі розписів посідають фрески на світську тематику, до яких належить композиція «Сім’я Ярослава Мудрого», а також розписи в північній і південній вежах. Зображення родини князя вміщено навпроти вівтаря, на стінах хорів, де вона перебувала під час богослужіння. Тематика розписів у сходових вежах запозичена з візантійських джерел і покликана підкреслити розкоші княжого життя, його наближеність до розкошів візантійських імператорів. Правдоподібно, візантійського походження є сцена в південній вежі, де зображений іподром, а також композиція «Скоморохи». Інші сцени в обох вежах – «Полювання на вепра», «Полювання на ведмедя», «Полювання з гепардом на диких коней», «Змагання ряжених» - близькі за тематикою до життя князів Київської Русі та їх розваг.

Таким чином, розписи Софії Київської, зберігаючи всю мальовничість і лінійну вишуканість зрілого візантійського стилю, несуть відбиток демократичності, простоти, навіть простонародності давньоруського мистецтва.

Іконопис цілком самостійне образотворче мистецтво, тому його можно віднести до станкового мистецтва (станкове мистецтво – термін, яким позначають твори образотворчого мистецтва, що мають самостійний характер).

Ікона відігравала велику роль в інтер’єрі давньоруської споруди. Іконами прикрашали церкви, князівські і боярські хороми, ставили їх над міськими воротами, брали з собою у походи. Разом з Володимиром з Херсонесу Кримського завозяться ікони. При Ярославі Мудром більше ікон попадає з Візантії. Оздоблення церков здійснювалося спочатку грецькими й малоазійськими майстрами. Разом з ними працювали давньоруські майстри і навчались секретам.

Оскільки з активною розбудовою церков ввезених ікон не вистачало, то з благословення митрополита Іларіона організовуються перші школи-майстерні. Найбільш значущі були при Софійському соборі та Києво-Печерському монастирі. Становлення давньоруського іконопису припадає на другу половину ХІ ст. і першу половину ХІІ ст. Ікони писалися на дошках. Дошку вкривали особливим грунтом, потім наносили малюнок, по якому писали фарбами, розтертими на яєчному жовтку. Теми, композиції, колірна гама зображень на іконах підкорялися суворим правилам – канону. У канонічних зображеннях немає реалізму, їх символіка дуже складна. Найбільші майстри вміли, не пориваючи з каноном, наділити свої вироби справжніми почуттями. В процесі розвитку іконопис набував національної самобутності та неповторності. Перші відомі нам місцеві майстри – Григорій та Аліпій (Алімпій). Особливо славилися роботи Аліпія, його вважали найвидатнішим майстром середньовічної Русі. Він розписував Михайлівський монастир, з під його руки вийшов образ Богородиці «Велика Панагія». За легендою, йому допомогали навіть самі ангели. Перекази приписують Аліпію і так звану Ігореву ікону Божої Матері, названу так тому, що перед нею у Федорівському монастирі молився князь Ігор 1147 року, коли під час молитви його було вбито. Найдавніші з ікон, які збереглися до сьогодні, датуються приблизно часом князювання Володимира Мономаха. Привезена з Візантії ікона «Володимирська Богоматір» послужила основою цілого ряду ікон, які отримали назву «Замилування». Ікона «Борис і Гліб» тісно пов’язана з історією Русі і з літературними джерелами, зокрема «Сказання про Бориса і Гліба». Моделювання облич позбавлене того живописного ліплення, яке спостерігалось у пойменованих іконах, постатіт теж позбавлені об’єму, гранично сплощені. Відсутність згорток на тканинах надає постатям скутості й статичності. Стилістика ікони свідчить про відхід від візантійських форм в ікнописі і утвердження місцевих рис. Работи київських майстрів поширюються і стають зразками для наслідування у Галичі, Полоцьку, Новгороді, Чернігові та ін.

Поява мистецтва книжкової мініатюри співпадає з появою найдавніших писемних пам’яток. Книгу на Русі любили й шанували. Рукописні книги були дуже дорогими, їх переплітали в міцні оправи з металевими замками, прикрашали численними ініціалами, заставками, мініатюрами. Рукопис з кольоровими ілюстраціями називався «лицьовий». Зображенням трьох євангелістів – Іоанна, Луки і Марка – було прикрашене Остромирове Євангеліє (1056-1057 рр.). Четвертого євангелиста, Матфея, немає, але для малюнка був залишений чистий аркуш. Цю книгу «виконував» диякон Григорій. Це урочистий, великий фоліант (товста книга великого формату), написаний на пергаменті (шкіра тварин, особливим способом оброблена) гарним урочистим шрифтом – так званим уставом. Зміст книги – євангельські щоденні читання. Переписано її з болгарського оригіналу, як і більшість давньоруських церковних книг того часу, прикрашено численними ініціалами, заставками. Барвисті орнаменти довкола зображень подібні до орнаментів Софійського собору і, очевидно, мають спільним джерелом орнаменти візантійських та болгарських рукописних книг. Проте, як відзначають дослідники, особливістю мініатюр «Остромирового Євангелія» є їхня близкість до славетних київських перегородчастих емалей. Це підкреслюється ще й тим, що лінії в зображеннях виконано золотом.

«Лицьовим» є знаменитий «Ізборник» Святослава, виготовлений дияконом Іоаном у 1073 р. Ця книга цікава зображенням сім’ї Святослава Ярославовича, а також заставками і малюнками на полях.

На мініатюрах латинської книги «Трирський псалтир» привертають увагу портретні зображення князя Ярополка, княгінь Ірини і Гертруди, зображення Богоматері, «Розп’яття» і «Різдво Христове». Мініатюри виконані між 1078 і 1087 роками, очевидно кількома майстрами і мають візантійські й романські риси. Загалом мініатюри виконувались у плоскій, графічній манері, характерній для мистецтва ХІІ ст.

Про мініатюри Київської Русі ми можемо скласти уявлення по так званому Радзивілівському літопису ХV ст., який є списком з рукопису ХІІІ ст. Його 617 мініатюр – своєрідна художня енциклопедія історії і культури того часу. У подальшому розвитку книжкової справи мініатюра стала її обов’язковим елементом, виконуючи функції художнього оздоблення й ілюстрації до тексту.

Для мініатюри Стародавньої Русі характерна площинність, графічна манера письма. Часто зустрічалися стилізовані силуети храмів, геометричний і стилізований рослинний орнамент.

Декоративно-ужиткове мистецтво мало багатовікові традиції, воно охоплювало всі верстви населення і тому увібрало в себе і місцеві риси і стилістичні тенденції світового художнього процесу, оскільки Київська Русь вела широкий торговельний та культурний обмін з іншими народами. Мистецтво різблення (кістка, дерево та ін.) мало глибокі корені та традиції з дохристиянських часів. Однак православна церква не заохочувала скульптурних зображень святих, бо це нагадувало язичництво. Тому різблення спочатку дерев’яне, а потім і кам’яне виконувало функції орнаментального оздоблення, у застосуванні якого стародавні майстри досягли великої вправності, творчо використовуючи тваринні й рослинні мотиви, на відміну від геометричних візантійських.

За часи Київської Русі існувало понад 40 ремісничих спеціальностей. Серед них важливе місце займала ковальська справа. Вироблялись понад 150 видів виробів із заліза, сталі. Були зроблени науково-технічні відкриття, в тому числі створення циліндричного замка, який з успіхом продавався в Європі.

Надзвичайною декоративністю відзначалися вироби художнього ремесла. Відливали безліч предметів – від гудзиків до дзвонів. Відомими прикладами художнього литва є мідний хорос, знайдений на Подолі у Києві. Майстерність ювелірів зростала від важких і примітивних браслетів, масивних перстенів, гривнів (шійні прикраси) і намист із міді або сплетених зі срібного дроту, до тонких ажурних прикрас, оздобленою довершеню насічкою, що передавала не лише прості візерунки, а й складні сюжетні малюнки. Від часів зміцнення держави на Русі збільшувалася кількість і якість прикрас та виробів із золота, коштовного каміння. З’явилася традиція прикрашати складними малюнками зброю, кінську збрую. В ці часи поширюються ковані пояси, що слугують радше як прикраса, бо ретельно оздоблюються краткуванням, ажурними прорізями. Вироби із золота, срібла, бронзи і кістки, що створювали майстри, вирізняються оригінальністю, високою художньоюцінністю навіть у тих предметах, технологію виготовлення яких запозичили. Зокрема, це стосується мистецької технології черні – використання хімічного протравлювання срібних виробів задля створення темного тла, на якому викарбовування фігури людей, тварин або декоративний орнамент. Запозиченим було й мистецтво скані – використання найтоншого дроту напаювання у вигляді мальовничих візерунків на металеву основу виробу, що прикрашався. Близько до скані була зернь – впаювання дрібнесеньких золотих або срібних кульок на поверхню прикрас. Найдовершенішою ювелірною технологією за часів Київської Русі можна вважати емаль. Для її виготовлення на поверхні золотих предметів витискувалися контури малюнка, в які потім впаювалися золоті перегородки. Проміжки заповнювалися різнокольоровими порошками особливого хімічного складу, після чого вироби піддавали термічній обробці. Повільно розплавлюючись, такі порошки утворювали вишукану поверхню потрібного малюнку. Характерним для давньоруських виробів з емалі є синій, червоний, зелений і білий кольори. Технікою перегород частої емалі прикрашали коштовні золоті вироби – діадеми, барми, колти, гривни, рясни та ін. Найвідомішими творами ювелірного мисткцтва Русі вважають дві діадеми князівського парадного вбрання.

Давньоруські майстри добре володіли технікою склоробства, майолікової кераміки. Цьому сприяло будівництво кам’яних храмів, для внутрішнього декору яких використовували смальту, керамічні плитки. Склороби, крім смальт, виготовляли різноколівні браслети, намиста, персні, кубки, чари, інші предмети побутового призначення. Головним центром їх виробництва був Київ. Як вважають дослідники, давньоруські майстри знали секрет виготовлення кришталю.

Відомим і поширеним на Русі було мистецтво вишивки. Арабський мандрівник Ібн-Фадлан (Х ст.) у своїй оповіді про русів зазначає, що вонимали вишитий одяг. У часи Київської Русі мистецтво художньої вишивки дуже цінувалося. Сестра Володимира Мономаха Анна-Янка організувала в Києві, в Андріївському монастирі, школу, де молоді дівчата вчилися вишивати золотом і сріблом. На мініатюрі в «Ізборнику Святослава» (ХІ ст.), де зображені знаки зодіаку, одна жіноча постать має виразну вишивку на рукаві сорочки. На фресках Софії Київської бачимо і постаті чоловіків і жінок в одязі з вишивками по краях рукавів і на наплічниках. У літописі від 1216 р. є згадка про вишиті наплічники військових людей. Князь Ярослав Всеволодович наказав своїм дружинникам перед Липовецькою битвою вбити полонених, хоч би вони мали навіть золотом вишиті наплічники. На фібулах і срібних браслетах (ХІІІ ст.), знайдених при розкопках, зображено постаті в сорочках з широкими вишитими манишками. Вишивалося й різноманітне церковне начиння: ризи, корогви, покривала, плащаниці; вишивався пишний княжий одяг. Вишивання виконувалося шовком, золотом і сріблом. В Іпатіївському літопису 1252 р. говориться, що князь Данило Галицький під час зустрічі з королем був одягнений в кожух, обшитий золотими плоскими мережками. Творче спілкування з іншими народами мало певний вплив на техніку художньої вишивки майстрів Київської Русі, але в своїй основі вона залишилась самобутньою. Народ творив, знаходив і стверджував власний стиль. невідомі умільці копіткою працею виробили різноманітні усталені техніки вишивання, які завдяки стійкості традиції дійшли через століття до наших часів. При використанні багатого рослинного орнаменту була відсутність геометричних форм. Через металеву нитку не можна було нюансувати візерунок, і подібний мотив у шовку або навіть у заполочі був багатший. Осередками церковного вишивкарства були монастирі Києва, Львова, Чернігова та ін.

На Русі був розвинений ткацький промисел, передусім – виробництво з льону й конопель. Було багато й привозної матерії, головним чином з Візантії – полотняні, вовняні й шовкові («наволока», «оловир»), а також візерунчасті з протканими золотими та срібними нитками («дібаджа»), з Франції теж завозили багато матерії. Матерії старокняжої доби мали, окрім дрібних рослинних і геометричних орнаментів, переважно великі кола, в яких зображувались різні знаки й тваринні мотиви (зірки, хрести, грифи, леви, птахи). Місцеве ткацьке виробництво на Русі було відоме ще з домонгольських часів, ткали килими, сукна, рушники, гафти (гаптування), араси.

Найчастіша літописна згадка про килими на Русі походить з 997 р. Це опис смерті й поховальну деревлянського князя Олега в Овручі, де говориться: «положиша його на коврі». Також і далі згадується про звичай класти пораненого або мертвого князя «на коврі»; в 1015 р. У нього загорнули тіло св. Володимира, в 1097 р. – князя Василька у Звенигороді біля Києва. «Коври» належали до предметів ужитку князівського двору, були атрибутом похоронного ритуалу, їх використовували для відпочинку. Килимарство на Русі можна зв’язати з тривалим перебуванням кочових народів. Історичні джерела стверджують довіз до Києва тканин (наволок) і шовкових матерій з Візантії, зі Сходу, але вже тоді на Русі міг витворитися й власний килимарський досвід.

Вибійки – окрема галузь виробництва тканин (нейстра, мальованнки, димки) – відбивання, чи точніше, відтискування на білому полотні орнаменту за допомогою дерев’яних кліше плоскої або вальцевої форми. На вальцях, подібних до кухонного валка, вирізували (різьбили) орнамент, далі весь валець намащували відповідно олійною фарбою й качали по полотні, де відбивався рисунок. У народному побуті вибійки уживалися переважно для декорування хати: на наволоки подушок і перин, накривки, фіранки, фартушки й чоловічі штани. Вибійки були поширені по всій Русі. Вони були геометризовані, на зразок візантійського орнаменту, і рослинні, у формі дрібних квіточок, листків у сполуці з дрібними геометричними елементами, як зірочки, кола, крапки, трикутники.

З інших різновидів народного ткацтва поширеними на Русі були полотняні скатертини, обруси, верети, рядна, частини жіночого одягу: запаски, крайки, перемітки, плахти, а також рушники, паси, наліжники, наволочки, доріжки, коци (грубе вівняне вкривало з насічками, або ж ворсовий пристрижений однобічний килим).

Писемність у Київській Русі була відома ще до запровадження християнства. Про це свідчать угоди з греками, в яких містяться вказівки на те, що обидві держави розв’язували різні спірні питання «не тільки на словах, а й на письмі». За договором 944 р. вимагалося, щоб посли та купці з Русі пред’являли у Візантії спеціальні грамоти, підписані самим князем.

Арабський письменник Ібн Фадлан, спостерегаючи 921 р. за обрядом поховання руса, відзначив, що на кургані поставили дерев’яного стовпа й написали на ньому ім’я небіжчика та ім’я царя русів. Інший арабський письменник Ель Масуді (помер 956 р.) згадував про написані на камені знаки в одному з руських храмів. Про письмена, вирізьблені на дереві, говорить арабський учений Х ст. Ібн ель Недіма. На думку вчених, це було давнє докирилівське письмо – черти і ризи. Існування писемності до введення християнства підтверджують і відкриття археологів. На посудині-амфорі першої половини Х ст. із Гніздовського могильника (біля Смоленська) продряпано напис «Гороухща», що вказує речовину, яку зберігали в ній, - можливо, гірчицю або, ймовірніше, горючу редину.

Одним з найвагоміших доказів існування докирилівського письма вважають відкриття у Софійському соборі Києва давньої азбуки, що складалася з 27 літер, з них 23 літери – з грецького алфавіту, решта – спеціальні букви для передання слов’янських звуків: б, ж, ш, щ. Ця азбука, мабуть, була перехідним варіантом від грецького алфафіту до кирилиці. Новий слов’янський алфавіт – кирилицю – було створено «солунськими братами» Кирилом (Констянтином) і Мефодієм, грецькими монахами з Болгарії, які у м. Солуні (Салоніках) жили у слов’янському оточенні й для утворення єдиної унормованої мови слов’ян взяли за зразок грецьку абетку і граматику, а також знайдені у Херсонесі «роусьскы письмены», як гіпотетично вважають дослідники, писемність південно-східних росів Хазарії, близька не стільки до слов’янської, скільки до ясо-аланської живої мови. Кирилом була розроблена також глаголиця – фонетична система, яка була менш популярна. Класична кирилиця нараховує 43 літери. Учнями і послідовниками Кирила й Мефодія було створено значну частину необхідної в церковному вжитку лексики. Цю мову називають церковнослов’янською або старослов’янською.

Після введення на Русі християнства кирилиця поступово вітіснила стару писемність. Розповсюдження кириличного письма було досить вигідним і корисним для Київської Русі, оскільки достатньо було переписати вже існуючі богослужебні книги, щоб поширювати їх серед населення. В цей час на Русі складаються сприятливі умови для розвитку і поширення як церковної та світської літератури і перекладів, що йшли на Русь із Греції та Болгарії, так і оригінальних творів місцевих авторів. Варто відзначити, що церковнослов’янська мова, була перед усім мовою церкви. Вона збагатила лексику русичів словами абстрактних, філософських і богословських понять та різноманітною образністю. Проте вона ніколи не була розмовною мовою.

До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів літературної мови: церковнослов’янської і блиької до просторіччя давньоруської. Давньоруський різновид кириличної мови, що використовувався в усіх сферах життя крім власне церковної, називають давньоруською мовою. Давньоруською мовою велося ділове спілкування, складалися юридичні акти («Русська правда»), літописи, пам’ятники світської літератури («Слово о полку Ігоревім»). Встановленних правил для цієї мови не було. Тому давньоруська мова в різних регіонах держави мала певне регіонне забарвлення, яке дозволяє дослідникам дізнаватися з особливостей мови про походження автора того чи іншого твору, про найбільш вірогідне місце його написання, а також про рівень здобутої церковної освіти. У багатьох давньоруських творах дослідники знаходять риси, пізніше характерні тільки для української живої мови. Це і в Остромировому євангелії, і в Ізборнику Святослава, і в Архангельському євангелії 1092 р. (першим переписувачем, а може й перекладачем його був «писець Мычко»), при цьому самі ці твори часто неодноразово переписувалися в інших землях.

Нечисленні рукописи, що дійшли до нас, свідчать про високий розвиток книжкової справи у Київській Русі. Переписувачі книжок використовували три різновиди написання літер: устав – каліграфічне письмо (без нахилу, геометричної форми, нагадує сучасний друкарський шрифт), напівустав – з елементами округлення літер (літери менші, з легким нахилом), скоропис – плавно з’єднуючи сусідні букви. Писали стовпцями, не розділяючи слів, скорочуючи їх за рахунок голосних, які часто писали над рядком. Крапку використовували довільно. Книжковою справою займались спеціальні майстерні при монастирях.

Князь Ярослав Мудрий наказав перекладати й переписувати книги: «зібрав багато писців і перекладав з грецького на слов’янське письмо, і списали книги много». Готова до читання книга цінувалася дуже дорого. Один молитовник коштував 8 гривень, в той же час ціле село можна було купить за 50 гривень. Довго й ретельно виготовляли обкладинку книги. Як правило, оправляли її в тонко стругані дошки, покриті шкірою, оздоблювали золотом, сріблом і дорогоцінним камінням, майстерно виготовляли різні орнаменти. Зважаючи на цінність книг, замовниками їх могли бути лише дуже забезпечені люди: церковні ієрархи, князі та високі бояри. Спочатку виконувалися переклади біблійних текстів, що у вигляді «ізбірників» та молитовників потрапляли в приватні бібліотеки.

Накопичення книжок дуже скоро привело до заснування при митрополії у Києві першої відомої на Русі бібліотеки, про яку згадує літопис від 1037 роком. Організація бібліотеки при Софійському соборі – велика культурно-історична подія, яка свідчить про нагромадження в той час великої кількості книг. Вчені вважають, що за часи Ярослава Мудрого налічувалося понад 1000 примірників перекладної та оригінальної літератури з різних галузей знань – художньої, юридичної, історичної.

Пізніше виникає велика бібліотека при Києво-Печерському монастирі, до складу якої увішло багато книг, зібраних Миколою Святошею – одним з ченців монастиря, колишнім чернігівським князем. Незабаром з’явилися (порівняно великі – від кількох сот до кількох тисяч книжок) бібліотеки в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Білгороді, Турові, Галичі та ін.

У книжковій справі виділяються два напрями: перекладна і оригінальна література. Перекладна – це переклади оригіналів творів, які йшли на Русь з Болгарії, Сербії, Візантії чи Риму, з інших країн Заходу та Сходу. Одним з перших був переклад Євангеліє, виконаний у Києві дияконом Григорієм для новогородського посадника Остромира. Тому і назва – Остромирове Євангеліє.

Найпопулярнішим видом християнської гімнографії був канон - що прославляв святих, розповідав про євангельські події. Інший вид популярної перекладної гімнографії – кондак, який складався з кількох пісень, що розкривали суть християнських свят, проповідували євангельські та житійні легенди. Втричі більшими від кондаків були ікоси, що розповідали про всі обставини християнського свята або життя святого. У поєднанні з кондаками утворювали складне ціле – акафісти. Вміщували переклади церковної лірики у збірках «Міней» та «Тріодей».

Гімнографічна стилістика, запозичена через переклади церковної лірики, справила помітний вплив на твори оригінальної літератури Київської Русі. Руські гімнографі створювали служби на місцевому матеріалі (канон Борисові та Глебові). Також шанованою перекладною старозаповітною книгою був Псалтир, любили за тонкий ліризм, палкий пафос, глибоку поетичність і яскраву образність твору. Псалтир став підручниковою книгою, багато хто знав його напам’ять. Він використовувався і як книга богослужбова, і як навчальна, як магічна, за якою можна було ворожити в скрутну хвилину. Популярними були переклади Нового Заповіту, особливо «Четвероєвангелія» та «Апостола».

Біблійна література була також представлена апокрифами. Апокрифи (гр. таємничий, прихований) – так тоді називалися твори, релігійного змісту, але відступаючі від офіційного вчення, тому і невизнавалися церквою. Це так звані позабіблійні твори про створення світу, про життя і пригоди перших людей на Землі, про злигодні стародавніх народів, про народження, життя і загибель «сина Божого», про діяльність його учнів, про «кінець світу», «страшний суд» і долю людських душ у пеклі й на небесах. Це твори християнського фольклору і письменства.

Агіографічна (житійна) література – опис чийогось життя, найчастіше святого. Була прмим продовженням біографічних традицій Біблії. У ній оспівувались і звеличувались подвиги найвидатніших християнських діячів – святих, змальовувалось їхне життя й ті чудеса, що вони творили з ласки Божої за життя і по смерті. Зародилася ця література відразу після виникнення християнства. Переклади творів цієї літератури на Русі з’явилися відразу після її охрещення. У добу Київської Русі були відомими переклади життя Сави Освященного, Антонія Великого, Федора Студита, Андрія Юродивого, Василя Нового, Георгія Побідоносця, Іоанна Златоуста та ін.

Особливе місце серед перекладів агіографічних оповідань того часу належало патерикам (лат. отець). Укладалися вони не за календарем, а за так званим топографічним принципом. Це оповідання про подвиги пустельників певної території, наприклад, Палестини, Сірії, Єгипту, Італії або ченців якоїсь певної общини чи групи общин (Синаю, Афону). Відомі переклади Єгипетського, Єрусалимського, Синайського, Римського та ін. патериків.

Визначним твором агіографічної літератури є «Києво-Печерський потерик». Він складений в 1215-1230 рр. ченцями Києво-Печерського монастиря і містить багато літературних творів. До збірника ввійшли житія святих, повчання, різні оповідання, легенди. Казково-фантастичний світ «Патерика» поєднаний з історією Києво-Печерського монастиря і його перших подвижників, реальним життям ченців, з відомостями про їхнє життя, діяльність. Серед тих, кого прославив «Патерик», був монах монастиря Агапіт – перший відомий руський лікар. З його іменем зв’язують заснування в Києво-Печерському монастирі першої руської лікарні. Агапіт вилікував князя Володимира Мономаха і відмовився від коштовностей. Він лікував не лише заможних, а й простих людей. Зцілював запалювання, шкірні хвороби, широко використовуючи при цьому відвари з трав і коріння.

Відомі імена і світських лікарів Іоанна Семереки, Петра Сиріанина, февронії. Першою руською жінкою-лікарем була Євпраксія Мстиславівна (1108-1172 р.), онука Володимира Мономаха, автор трактату «Мазі».

Давньоруські книжники підходили до перекладу творчо: церковну літературу відтворювали з всією можливою точністю, а світські твори часто переробляли, внаслідок чого виходив, мабуть, чи не оригінальний твір. Перекладена світська література була представлена повістю, історичним і природничо-науковим жанрами.

Повісті – цей жанр був представлен найповнішою кількістю книжок. Повість «Александрія» - оповідає про життя і подвиги Александра Македонського. Популярною була й повість про Варлаама і Йосафа (перекладена з грецької десь в ХІ ст.). У середині ХІ ст. з грецької також було перекладено повість про Іудейську війну (або «О полонении» чи «О разорении Иерусалима») Йосифа Флавія. Повість про «Девгенієве діяння» перекладена на Русі в ХІІ-ХІІІ ст. Відомо на сьогодні три списки перекладів цього твору. Найхарактернішою рисою його є билинно-богатирський дух, що виявляється і в образах повісті, і в зображенні битв, і в стилістично-художній структурі. Твором афористичного характеру є повість про Акира Премудрого – одна з найдавніших літературних пам’яток Сходу, засвоєних Руссю.

У домонгольські часи Русь була обізнана і з подіями Троянської війни (ХІІ ст. до н.е.), але не за «Іліадою» Гомера, а за повістю «О троянских временах» («Троянські діяння») із хроніки Іоанна Малали. Це – малохудожній твір, що характеризувався описовістю.

Інтерес до подій світової історії задавальнявся перекладами Біблії та візантійських історичних хронік (історичний жанр). Були відомі в перекладі хроніки Іоанна Малали, Георгія Амароли, Георія Синкела. Це були хрестоматії повчальних та цікавих оповідань на історичні теми.

Природознавча література представлена перекладами енциклопедичних книг, в яких подавалися тогочасні відомості з усіх основних галузей знання. Географію вивчали завдяки космографії Козьми Індикоплова, візантійського письменника ІV ст., який відкинув арістотеле-птолемеївське вчення, згідно з яким земля є кулею, і намагався довести, що земля – це чотирикутна площа. Були перекладені також «Шестоднев» Іоанна Екзарха та анонімний «Фізіолог».

Згодом на Русі з’явилися оригінальні твори, що сформувалися і розвивалися далі на місцевому, національному грунті. Першим самостійним жанром давньоруської літератури стало літописання. Початок його відносять ще до кінця Х ст. Першим найвидатнішим історичним твором Русі, що дійшов до нас, вважається «Повість временних літ», яку написав чернець Києво-Печерського монастиря Нестор у 1113 році, на основі декількох більш давніх літописів Х-ХІ ст. Тому було зроблене наступне припущення вітчизняних вчених, що перший літопис був написаний у 1037-1039 роках при Софійському соборі в Києві і названий найдавнішим Київським зводом. Другим за часом творення є Новгородський літопис, складений близько 1050 року. З другої половини ХІ ст. літописання продовжувало розвиватися і в Києво-Печерському монастирі. Тут 1073 року високовчений чернець до нього розповіді про походи на греків київських князів: Аскольда, Олега, Ігоря та Святослава. У 1093-1095 роках ігумен Іоанн написав другий Печерський звід, названий Початковим. Всі згадані вище літописи не збереглися до нашого часу.

Величезною заслугою Нестора вважається те, що він об’єднав місцеві, регіональні записи «за літами» в єдиний, загальноруський літопис. Давньоруські літописи суттєво відрізнялися від західноєвропейських і візантійських хронік з їх придворно-феодальною і церковною тенденційністю. Зрозуміло, що не уникли цього і руські літописи, але вони були ширші за змістом, прагнули сумістити в собі завдання історичної, публіцистичної, релігійно-повчальної і художньої оповіді. До них включалися епічні перекази, родові легенди, уривки перекладних творів, політичні заповіти князів. Про все це можна сказати з сюжетів «Повісті временних літ»: заснування Києва, похід Олега на Константинополь і його смерть, помста княгині Ольги древлянам, хрещення Русі Володимиром.

З початком роздробленості Русі літописи складалися в кожному великому феодальному центрі. Останніми з літописних руських зводів, що дійшли до нас, є Київський (1200р.) і Галицько-Волинський (кінець ХІІІ ст.).

До оригінальної літератури належить і твір «Повчання до братії» Луки Жидяти. Головне місце в ньому займають не релігійні, а етико-соціальні проблеми. У ньому міститься заклик бути правдивим, піклуватися про злиденних і слуг, уникати сварок, жадібності і лихослів’я. Прикметною рисою «Повчання» Луки Жидяти є також його домінуюча орієнтація на стародавні регламенти. Київська Русь засвоювала християнство початково не в євангельському, а в біблійному варіанті – тому що релігійно-світоглядні принципи старозаповітної системи за змістом були близьки русичам. Біблійні тексти не містять вчення про потойбічне життя, не заперечують культурі пращурів, не сіють зневаги до реального, земного життя. Пекло у Старому Заповіті – це звичайне місце поховання людей. Без огляду на визнання єдиного Бога, повністю зберігається віра у буття внших (чужих) богів, і сам старозаповітний Бог все ще мислиться у зв’язку з матеріальним: він виказує себе лише завдяки «чуду», природному знаменню. Все це в основних моментах збігалося з тим, у що вірив і чим жив руський язичник. Тому богословський напрям, представлений Лукою Жидятою, істотно вплинув на розвиток давньоруського проповідництва.

У такому жанрі оригінальної літератури, як філософсько-богословська публіцистика, поєднувалися художня досконалість та ідейна спрямованість. Першим її зразком стало «Слово про закон і благодать» ченця Іларіона, якого князь Чрослав Мудрий поставив в 1051 р. митрополитом. До нього всі київські митрополити були греками і присилалися з Візантії. Іларіон був першим митрополитом Київської Русі, введеним у сан без згоди візантійського патріарха. Обрання його було приурочене до завершення будівництва Софійського собору й знаменувало проголошення незалежності Київської церкви від Константинопольської. Твір Іларіона був написан у формі урочистої проповіді. Він розвинув три основні теми: про духовну перевагу Нового Заповіту (євангельської «благодаті») над Старим Заповітом (біблійним «законом»); про світове значення хрещення Русі; високу місію князів Володимира і Ярослава і про велич Руської землі, яка зайняла рівноправне становище серед християнських народів. В орнаментальному обрамленні богословської схоластики Іларіон проводив думку, що князь Володимир рівний за своїми діяннями Константину (Візантійському). Останнього церква проголосила рівноапостольним. Виходило, що Володимир рівний за своїми діяннями Константину, але і пероапостолам Петру і Павлу, що вже ніяк не могло сподобатися Константинополю. Дійсно, Володимир був офіційно канонізований православною церквою тільки і ХVІ ст. Цікаво, що християнин Іларіон, всупереч церковним догматам, прославив мужність і славу предків Володимира та Ярослава – князів-язичників Ігоря і Святослава, всю тоді ще язичницьку Руську землю. Позиція Іларіона, спрямована проти «візантизації» київської церкви, мала принциповий характер. Аргументом для неї слугувала теза про те, що благодать, заперечуючи закон, прокламує свободу.

Другий після Іларіона митрополит-русин – Клим Смолятич. В 1147 р. Софійському соборі князем Ізяславом Мстиславичем він був висвячений без дозволу констянтинопольського патріарха київським митрополитом. Продовжував лінію свого попередника, є автором «Посланія пресвитеру Фоме» і кількох (за прописом) «слів». Смолятич був шанований серед сучасників «своєю освіченістю та розумом». Київський літопис ХІІ ст. оспівував його як «книжника і філософа», якому не було рівних на Русі.

Майстер урочистого красномовства, автор притч, повістей, казань, «слів», послань, молитов – Кирило Туровський («Притча о человечестій души и о телеси», «К Василю игумену Печерському», «Сказание о черноризьчьстім чину»).

Такі жанри оригінальної літератури Київської Русі, як «повчання». «Повчання дітям» - уклав Володимир Мономах (внук Ярослава Мудрого). В «Повчанні» даються настанови, як мудро правити і судити. Автор від імені князя Ярослава Мудрого звертається до своїх синів, закликає їх жити у мирі, злагоді та любові. Володимир Мономах наказує допомогати бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. Забороняє карати смертю, рекомендує дотримуватись трьох справ – покаяння, сліз і милостині.

Знаменитий «Ізборник» князя Святослава (1073-1076 рр.), присвячений проблемі, «яко подобає людині бути». «Ізборник» має енциклопедичний характер. Це фактично перша давньоруська енциклопедія. Він складається з «Відповідей Анастасія Синаїта» - зведення виписок із біблійних книг і творів візантійських богословів Василія Великого, Іоанна Златоуста та ін. До нього входить також перелік книжок, що не рекомендують для читання благовірним християнам. Всього в «Ізборнику» міститься 380 творів, що належить 25 авторам. Рукопис щедро прикрашений мініатюрами.

Блискучим пам’ятником давньоруської публіцистики є «Моленіє» Данила Заточника. Заточений ворогами у в’язницю (звідси і його прізвисько Заточник), він благає князя заступитися за нього і взяти дл себе на службу. Блискуче освічений, Данило використав скарби фольклору для викриття шкідливого для Русі свавілля світської і церковної знаті. Звертаючись до Ярослава Володимировича, він закликає його спиратися на гідних слуг і соратників, не вірити боярам. Афористичні вислови Данила Заточника увійшли в прслів’я й приказки.

Справжнім шедевром, найвидатнішою пам’яткою оригінальної давньоруської художньої літератури є «Слово о полку Ігоревім», створене невідомим автором близько 1187 р. За своїм художнім рівнем «Слово» не має аналогів у візантійській та європейській літературах. У ньому розповідається про один з трагічних епізодів боротьби з кочівниками – невдалий похід проти половців у 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святославича (1151-1201), його брата і синів. Ігор зазнав поразки від половецьких ханів Ізи і Кончака, потрапив у полон та незабаром зумів утекти. Твір відображає історичну дійсність Русі кінця ХІІ ст. не буквально, як літописи, а в художній, узагальненій формі. В «Слові» вперше на Русі висловлена думка про виникнення держави на основі суспільного договору між князем і народом. Ідея твору – об єднання всіх сил Руської землі для боротьби з ворогом. Звертаючись до князів, нащадків Ярослава Мудрого, автор «Слова» закликає їх помиритися між собою.

Одне з найкращих місць «Слова» - плач Ярославни, дружини князя Ігоря, дочки галицького князя Ярослава Осмомисла. Дізнавшись про поразку руськоговійська і про те, що Ігор потрапив у полон до половців, Ярославна йде на міську стіну і плачучи закликає вітер, Дніпро і Сонце допомогти Ігореві, визволити його з тяжеого й ганебного полону. Образ Ярославни, що є одним з найпоетичніших жіночих образів світового письменства, давно став уособленням любові та відданості.

«Слово про погибель Руської землі» - це лірична ламентація (скарга, нарікання), плач по втраченій могутності й величі Русі, твір, за жанром дуже близький до «Слова о полку Ігоревім». Автор невідомий, припускається, що створений твір між 1225 і 1238 роками. У творі оспівано красу, велич і багатство Київської Русі; після цього починається плач про лихоліття, пов’язане з татаро-монгольською навалою. У «Слові» поєднано елементи книжкового стилю з уснопоетичними формами пісенної мови.

На Русі існувала багата усна народна творчість – фолклор: пісні, приказки, казки, байки, загадки, заклинання. До Х ст. відноситься виникнення нового епічного жанру – героїчного билинного епосу, який став вершиною усної народної творчості.

Билини – це усні поетичні твори про минуле. В їх основі лежали реальні історичні події. Улюбленими героями билин часів Володимира Святославича були воїни-богатирі Ілля Муромець, добриня Микитич, Альоша Попович. Найбільш популярний серед них Ілля Муромець – селянський син, узагальнений образ руського воїна, захисника держави від загарбників, переможця Солов’я-розбійника й Ідолища Поганого, героя-борця за справедливість, символ народного патриотизму.

В билинах згадується також велетень Святогор. Він мав надприродну силу, яку перед смертю передав Іллі Муромцю. У переносному вживанні ім’я Святогор означає дуже сильну людину. Оспівано й іншого богатиря Кирила Кожум’яку, який за часів князя Володимира Великого врятував Київ від ворожого нашестя, перемігши в борцовському поєдинку печенізького силача-велетня. Після поразки свого борця печеніги, впевнені, що їхні боги відвернулися від них і на перемогу сподіватися марно, без бою відступили від облаженого Києва. Популярний герой народного епосу, селянин-орач Микула Селянинович. В його образі оспівувалася велич селянської праці. Він з любов’ю й натхненням працює на землі, сіє й збирає хліб. Епос східних слов’ян був просякнутий ідеями гуманізму, любові до батьківщини, почуттям милосердя, справедливості, вірності в коханні.

Запровадження християнства активізувадо процеси поширення освіти, спричинило організацію та розвиток шкільної справи. Проте спершу «книжне письмо» не набуло більш-менш значного поширення, обмежувалося невеликим числом людей. Є відомості, що Володимир після охрещення Русі 988 року створив у Києві при Десятинній церкви першу школу для дітей місцевої аристократії. З літопису відомо, що син Володимира Ярослав Мудрий у Новгороді 1054 р. створив школу для 300 дітей старост і духовних осіб. Навчання велося рідною мовою, а навчали читанню, письму, основам християнського віровчення та лікуванню.

Обставини того часу потребували освічених людей для церковних, і для державних справ, а також для ведення великих господарств у боярських маєтках. Бурхливе будівництво. Що розгорнулося після запровадження християнства, вимагало висококваліфікованих майстрів-художників для їх оздоблення, співаків для церковних відправ. Тому окрім загальноосвітніх шкіл на Русі почали створювати окремі школи співу, малярство, різьбярства, гутництва, художнього ковальства тощо.

Дипломатичні й торгівельні зв’язки Русі з Візантією та іншими країнами вимагали від населення високої освіти з обов’язковим знанням грецької та латинської мови. Її вивчення було необхідним для практичної діяльності тогочасного дипломатичного корпусу і різних торговельних, культурних та інших зв’язків Русі з закрдоном. З цією метою у новозбудованій Софії Київській Ярослав Мудрий в 1037 р. створює школу, яка продовжуючи кращі традиції Володимирової та візантійських шкіл, була по суті вже школою нового типу. Вчилися у цій школі діти найвищої знаті Русі: майбутній митрополит Іларіон, посадники Остромир та Ратибор, діти Ярослава Мудрого, шляхетні іноземці – претенденти на корони королів. Літопис називає науки, які вивчали в цій школі: богослов’я, філософія, риторика, граматика, історія, грецька мова, висловлювання античних авторів, географія, природничі науки та ін.

Після смерті Ярослава Мудрого школи створювали при єпископських осередках для підготовки духівництва. У них учили навикам читання, писання, церковного співу, основ віри й моралі, потрібних для священиків. По парафіях, при церквах, існували школи початкової освіти для дітей простих людей. Освіта поширювалася не лише серед дітей чоловічої статі, хоч і не в таких масштабах, школи відвідували й дівчата. Вчили їх грамоті, співу, шляхетному поведженню, гаптуванню, вишиванню (школа заснована Анною Всеволодівною, онукою Ярослава Мудрого).

Багато корисного у справу розвитку освіти вніс Києво-Печерський монастир. Вже в ХІ ст. тут виникає центр підготовки вищого духовенства, художників, лікарів, каліграфістів, перекладачів. Тільки до татаро-монгольського нашестя зі стін монастиря вийшло понад 80 єпископів. Тут з’явився і набув свого розвитку феномен літописання. У цьому монастирі працювали відомі літописці Нестор, Никон, Сильвестр; у ХІІ ст. був складний «Києво-Печерський патерик» - визначний твір, історичний первісток Київської Русі.

Поява і поширення писемності та розвиток освіти на Русі позитивно вплинули на процеси розвитку тут і наукових знань. Науковими центрами на Русі в період розвитку Київської держави були Київ, Новгород, Полоцк, Чернігів, Галич, Володимир-Волинський.

Народні пісні і танці, ігри та забави були джерелом розвитку музичного мистецтва. Талановиті музиканти, співці, танцюристи, мандруючи від села до села, виступали на народних святах, ярмарках, на ринковій площі (торжиці), заробляли собі на життя, знайомили людей зі своїм мистецтвом.Таких акторів називали скоморохами. З писемних джерел відомо про виконання при дворах князів, великих феодалів світської розвожальної музики, співу та про забави скоморохів. Літописець (від 1068 р.) дорікає християнам, які не відвідують церкви і захоплюються «трубами і скоморохами, і гуслями, і русаліями». Вважають, що скоморошництво не було суто руським явищем, а запозичене з Візантії й відбивало загальносвітові тенденції в розвитку середньовічної культури через свій генетичний зв’язок із творчістю жонглерів і гістріонів у Західній Європі. Хоча на європейському сході це явище набуло специфічних національних рис, що роблять його ознакою власне давньоруської культури.

Надзвичайно цінним джерелом для вивчення музично-видовищного мистецтва є знамениті фрески Софії Київської. На одній з них намальовано музиканта, який грає на смичковому інструменті, що нагадує скрипку-гудок. На інший фресці двоє музикантів трублять у труби, третій грає на флейті. Четвертий б’є у тарілки, п’яятий перебиває струни лютні, шостий грає на багатострунному інструменті, що нагадує арфу. На третій фресці зображені акробати та ряжені. Представлені на фресках музичні інструменти відзначаються досконалістю, а за кількістю та різноманітністю – це один з найбільших ансамблів середньовіччя.

Зображення музикантів і рештки музичних інструментів трапляються також серед археологічних матеріалів. На київському срібному браслеті є зображення гусляра та дівчини і воїна, які танцюють. В археологічних матеріалах Новгорода представлені гуслі та триструнні музичні інструменти – гудки. Під час досліджень стародавнього Звенигорода виявлено сопілки та частину гуслів. Відомі також кістяні фігурки із зображеннями музикантів. Писемні джерела, пам’ятки образотворчого мистецтва та археологічні матеріали засвідчують існува’ння в Київській Русі струнних (гуслі, гудки, лютні), духових (труби, флейти, сопілки) та ударних (бубни, металеві тарілки) інструментів.

Із запровадженням християнства на Русі пісенне мистецтво стало складовою частиною богослужіння. Церковний спів прийшов на Русь із Візантії. Руська християнська церква перейняла грецьку богослежбову традицію. Перші церковні наспіви на Русі записувалися спеціальними грецькими знаками. Які називалися знаменами. Незважаючи на наявність грецьких текстів церковного співу, присутність чужоземних музикантів, у грецькі церковні наспіви поступово проникли елементи народної руської пісні, тісно пов’язаної у слов’ян зі землеробством і сімейно-побутовою сферою. Спочатку церковні ієрархи намагалися чинити опір народним пісенним мотивам, але згодом на Русі утвердився такий церковний спів, в основі якого був відомий київський знаменний розпів, тісно пов’язаний з мотивами народних обрядових пісень. Церковний хор був одноголосим, нотний спів безлінійним і позначався спеціальними знаками, так званими «знаменами», поставленими над словами тексту богослужбових книг.

Давньою і достатньо унікальною формою вітчизняної культури є дзвонова музика. Дзвони повідомляли про нашестя ворога, пожежі, військової перемоги, скликали народ на віче, викликали у людей почуття радості або скорботи. Надії, тривоги, страху тощо. Своєрідним видом була також військова музика. У супроводі такої музики виступали в похід військові дружини, звучала вона під час битв, штурму ворожих фортець. Особливу роль у ній відігравали труби та бубни.

Обрядова народна писенність складалася з колядок, щедрівок, гаївок, веснянок, пісень (купальські, обжинкові, весільні, хрестильні), похоронне голосіння. Стилістично народна писенність ділиться на дві основні групи: вільний речитативний стиль і стиль із чітним ритмом та формою. Твори першої групи мали несиметричний вільний ритм і по суті становити монотонне повторювання одного й того ж мотиву в різних варіантах, скороченнях і поширеннях, залежно від довготи речень імпровізованого тексту. Таку форму рецитації мали похоронні голосіння, що виконувалися монодично, без інструментального супроводу (як правило, професійними плакальницями). Друга (основна група) обіймала всю решту пісенних жанрів, тобто мелодій з чітким ритмом і виразним синтаксичним укладом фраз. Така упорядкованість музичних елементів переносилась і на тексти пісень, витворюючи в них правильні цензури і постійну кількість складів. Зразки найдавнішої музики цього типу зустрічаємо в архаїчних обрядових піснях, особливо між колядками, щедрівками й веснянками.

Народний танок на Русі – «пляс». Назва означала групові ігри з піснями. Назву «танець» ми перейняли від народів Західної Європи. Танець – композиція ритмічних кроків і рухів, частіше до музики, ніж до співу. Танці доби Київської Русі виконувалися в супроводі співу, музики (гуслі, сопілки, труби, бубни) та плескання в долоні. Літописець оповідає, що народ сходився на майдані або на вулиці для загальної розваги. Загальнонародні танці відбувалися під час бенкетів, весіль, вечорниць, на свята русалій, тобто вночі під Івана Купала. До професійних танцюристів на Русі відносимо скоморохів.

Народні танці на Русі поділялися на три групи. Перша і найпоширеніша група – хороводи. Це народні ігри з переважанням у них танцювальним ритмів. Хороводи ілюстрували зміст пісні рухами. Хоч це були й масові танці, та в них виділялися провідні особи та солісти. Хороводи переважно складалися з ритмічних кроків, бігу, зміни місць, переходу попід з’єднаними руками партнерів. Характер хороводів мали веснянки, ігри й танці в купальську ніч та ін. Друга група – народний танець (група виконавців поділялася на пари). Їх зміст – залицяння й пантомімічне визнання кохання. Жіночі кроки здебільшого були іншими, ніж чоловічі, їх об’єднував лише спільний ритм. Третя група – сольні танці. За характером це танці-змагання у різнорідності кроків і жестів. У групі танцювала одна або дві особи: жінки, чоловіки або ж мішана пара.

Культура Київської Русі не стала простим продовженням культури попереднього часу. Глибокі зміни в суспільному житті давньоруського народу призвели до якісних зрушень у розвиткові його культури, в результаті чого вона за порівняно короткий історичний проміжок часу досягла високого рівня і посіла гідне місце у світовій середньовічній культурі.

Монгольська навала ХІІІ ст. зруйнувала давньоруські міста і села, пам’ятки архітектурної майстерності – палаци, монастирі, а також твори живопису і літератури. Від Києва – «матері руських міст» через шість років після Батиєвського погрому залишилося усьго 200 будинків, були знищені: Десятинна церква, церква Богородиці та ін. Тисячі талановитих майстрів були фізично знищені або забрані у полон. На півстоліття припинилося кам’яне будівництво через відсутність матеріальних засобів і майстрів-будівників.

Однак татаро-монгольське нашестя не змогло знищити всіх надбань духовної культури Київської Русі. Народ зберігав і поширював перлини фольклору, наукові знання, відбудовував зруйновані міста, села, храми, монастирі, відроджував кращі традиції минулого.