3.2. Свята і обряди народного календаря

Після запровадження християнства державні та релігійні діячи Київської Русі стали домагатися у Візантії самостійного обирання Русі велких свят.

В ХІ столітті встановлюється свято на честь святого Георгія. Князь Ярослав при хрещенні дістав ім’я Георгія. Сприймаючи його як покровителя, наказав «по всей Руси творити праздник Св. Георгия месяца листопада 26 день». Такого осіннього свята грецька церква не знала у своєму календарі. На Русі воно здобуло популярність як свято покровителя сільськогосподарських робіт, землеробів та хліборобів. Християнство змінювалось в нових умовах порівняно з візантійським варіантом. Важливим кроком у зміцненні незалежності церкви було створення культу національних святих. Першими такими святими стали князі Борис і Гліб, по-зрадницьки вбиті братом Святополком.

Календарні свята і обряди були породжені релігійними уявленнями й аграрним укладом побуту. Це – найдавніша обрядовість, корінням своїм вона сягає первісних, язичницьких вірувань. Християнська церква сприйняла систему землеробських свят, яка вже склалася, і надала їй християнського забарвлення. Свята і обряди календарного циклу регламентували всі сфери життя – виробничу, суспільну, сімейну, а головна їх мета – відвернути стихійне лихо, вплинути на врожайність. У аграрному календарі не було різкого розмежування між сезонами. Обрядовість зимового циклу поступово переходила у весняну, весняна – у літню і т.п. Кожний цикл ніс своє сезонне смслове навантаження (підготовка грунту, сівба, посадка - весною; збір і збереження врожаю восени). Календарний цикл насичений безліччю ритуалів і прикмет, які також зв’язують пори року.

Зимові свята починалися 21 листопада з Введення, «коли вводилося літо у зиму». Цей день віщував, яким буде наступний рік: урожайним чи ні, послушливим чи дощовим (за старими віруваннями), за християнським обрядом це свято Михайла. Здебільшого у цей час випадає перший сніг і кажуть в народі: «Вже Михайло приїхав на білому коні». А Михайлова субота є останньою поминальною суботою.

Свято Пущення святкували 27 листопада – готували багато скоромного, збирались на гуляння, колядували.

Свято Введення до Храму Пресвятої Богородиці (4 грудня) було накладено на язичницьке свято. Цього дня заборонялося шити, прати, рубати дрова тощо. Побутувало повір’я, що в свято відьма сідає на кочергу і їде відбирати у корів молоко. Тому звечора варили суміш з гострим, неприємним запахом і, вмочивши різочку, малювали нею коровам на лобі. Ребрах, спині і вимені хрестики. Ставили їх також на одвірках та на дверях хліва. Потім обкурювали корів. У народі побутувало прслів’я: «Введення прийде, свят наведе». І справді, за ним шла низка багатих обрядовою символікою, ритуальними діями, міфологічними сюжетами свят, - насамперед молодіжних, на яких ворожили про одруження (язичницькі традиції). Було це на 7 грудня, 13 грудня, 6 січня.

13 грудня пекли ритуальний хліб – калиту (символізував сонце у сорярних культах). Обрядовий хліб виступає як символ шанування сонця, місяця, зірок. До ритуалів гадання залучали воду, зерно, вогонь.

Різдво – зимове свято, яке сягає корінням в язичництво. Це свято сонцевороту, найкоротший день у році, коли Сонце ніби вмирає і людина магічними діями мала йому допомогти. Після прийняття християнства свято злилося з народженням Ісуса Христа, але в народній пам’яті збереглося його глибинне значення.

Різдвяні свята починалися Святим вечором (6 січня). У будинку повинна була панувати чистота, атмосфера достатку й щастя. У красний кут (на покуті), дотримуючись цілого цілого ряду правил, поміщали прикрашений мніп («Дідух» або «Рай-Дідух») і «кубельце» - гніздо з пахучого сіна, в яке ставили горщик з обрядовою стравою (кутя). Святкова вечеря повинна була об’єднувати всіх членів сім’ї, в тому числі й померлих, на помін яких ставили свічку. Дівчата гадали.

7 січня починалися колядки. Колядники ходили хатами, виконуючи спеціальні пісні. У поетичних текстах оспівувалися господарі та їх діти, їм бажали щастя і здоров’я, достатку у господарстві, доброго врожаю. Фактично ці тексти мали значення заклять – вважалося, що висловлені у свята побажання обов’язково збудуться. Господарі зобов’язані були щедро обдарувати колядників харчами.

Зібрани запаси несли 8 січня на великі вечорниці – молодіжне гуляння з танцями і веселощами застіллям, де юнаки і дівчата часто знаходили собі нареченних.

Новарічні свята (13-14 січня) відмічали як свята Маланки і Василя. Вони не співпадали з церковними, тому в їх обрядовісті були стародавні мотиви. Ходили по дворах зі щедрівками – календарними величальними піснями з елементами театрального дійства. Традиційним персонажем такої гри була маска Кози – своєрідного символу родючості і добробуту. Дуже виразне аграрно-магічне значення мав обряд «посипання», коли хлопчики 7-14 років, обходячи будинки, символічно сіяли зерно. При цьому промовляли певний текст. Цей обряд був дохристиянський, бо пращури відмічали новий рік весною, перед початком посівних робіт.

19 січня – Хрещення (Водохрещя, Богоявлення, Йордан), до введення християнства було свято умилосивлення померлих родичів, які гостювали серед людей, про це свідчать поминальні страви: кутя, книші, калачі.

На честь весняного пробудження природи слов’яни святкували масляну. Масляна практично не зазнала християнського впливу і залишилась великим народним святом з язичницькими ритуалами: катання з гірок, спалювання солом’яного опудала, приготування млинців і вареників тощо.

Великдень був головним християнським святом українського народу доби Київської Русі. Воно увібрало в себе також і передхристиянські обряди, що тісно пов’язувались із хліборобським господарством, поминанням померлих, весільним та обрядовим співанням пісень. Це було свято радості й веселощів, що об’єднувало весь рід, плем’я спільним торжеством.

Свято Великодня збігалося в ті часи з язичницьким святом весняного воскресіння природи. Звідти і українські писанки зі знаками Сонця, рослин та звірів, звідти і давньоукраїнські народні пісні-веснянки (гаївки). Тому й утвердилися паралелі: воскреває вся природа і воскресає її Творець – Христос.

За народним календарем святкували день Святого Юрія (6 травня) – це первісна персоніфікація весни, зрілої та розвиненої. З цим святом було пов’язано багато народних обрядів: у цей день виганяли на пасовисько домашню худобу, господор мав ще з ранку викачатися в росі на своєму полі – на добрий урожай. Дівчата вмивались росою, щоб бути красивими і здоровими. У народі тоді розповідалася легенда про Святого Юрія як про переможця над злом.

Зелені свята (П’ятидесятниця) – перше за чергою літнє свято. За християнською легендою – це пам’ятка Зіслання Святого Духа на апостолів на початку Христової Церкви. Ці свята так і зберегли свою дохристиянську назву «зелені». В це свято заквітчували хати, церкви та господарські будівлі. Для клечання брали гілки клена, ясена, липи, явора, осики, а також чебрець, м’яту, любисток, полин, первоцвіт та інші. Клечання кладуть на вікнах, долівці, вішають над дверима, на воротах, застрімлюють під стріху. Біля стайні, хліва та на північному куті хати затикають гілля з осики, бо на Зелені свята активізуються відьми, а осика є надійним оберегом від них. Клечальне зілля не викидають, а через три дні збирають і протягом року лікуються, та використовують як оберег від злих духів. За віруванням, сприяти врожайності можуть умилостивлені померлі родичі, тому основним елементом Зелених свят є шанування культу пращурів. Також поминають грішні душі: утоплеників, померлих нехрещених дітей. За народним віруванням вони перетворюються у берегинь, мавок, лоскотарок, русалок і живуть раз у рік саме протягом цього літнього тижня на землі та водять таночки на березі річок, у житі, в лісі.

6 липня – Горпини Купальної. В цей день збирали лікарські трави бо за язичництвом вони мали цілющі й приворотні властивості. Збирали барвинок, любисток, руту, тирлич, липник, дивосил. Виконували магічні обряди.

Свято Івана Купала – в своїй основі хліборобське свято. Відоме під різними назвами: Купала, Купайла, Іванів день та інші. Подекуди, за давньою традицією, його святкували 6 липня, але на більшій теріторії в період християнізації Купала з’єдналося з днем народження Іоанна Хрестителя Предтечі і вівдбувалося 7 липня за новим стилем. Згадки про Купала дійшли з літописних джерел ХІІІ ст. (Волинський літопис за Іпатіївським списком під 1262 р.). Перший докладний опис свята подає Густинський літопис ХVІІ ст., з якого постає язичницьке свято. Дівчата плели купальські вінки, пускали їх на воду, співали обрядових пісень та ворожили про своє майбутнє. Закохані пари стрибали через вогонь, прикрашали купальське деревце, водили таночки. Дівчата готували обрядові страви. На Купала особливо активізуються злі духи, відьми, щоб шкодити молодій силі, красі, коханню, худобі, урожаєві. Існувало чимало вірувань з захисною магією проти зла.

Досить поширенним було вірування, що в купальську ніч цвете папороть. І хто зможе зірвати вогнисту квітку – буде усе на світі знати, стане багатим і щасливим, розумітиме мову птахів і звірів. Квітку охороняють злі духи і майже нікому не вдається її побачити й зірвати. Теж саме можна сказати про вірування знайти в цю ніч скарб. Люди вірили, що проведення свята на честь Сонця дасть їм силу, здоров’я, добробут. Від Купала починаються жнива. Починалися вони з зажинок, а закінчувалися обрядом обжинок.

Свято Петра й Павла – 12 липня за новим стилем. Головна господарська роль відводилась Петру. Він «зажинав» жито і був сторожем поля, врожаю і бджільного вжитку. Він же орав поле на озимину. День Святого Петра вважався дуже великим святом. Всі хати чепурили і розговлялися після Петрівчаного посту. У Петрівку завжди відбувалися «ярмарки на дівчат».

Жниварські звичаї та обряди групувалися навколо трьох свят: Святого Іллі (2 серпня), Маковея (14 серпня) та Спаса (19 серпня), що після запровадження християнства перебрали на себе ролі Велеса й Перуна. Пророк Ілля їздить на вогненній колісниці і вважається богом грому та блискавки. З богом грому були пов’язані вірування в його впливовість на урожай городини. До Іллі намагалися закінчити жнива.

За легендами, Маковій став святим, бо був великомучеником за віру. Мав відношення до усієї городини, зілля, хвороб, ворожіння, води, дощу. У цей день рано, до схід сонця, жінкі й дівчата готували маковейку, або маковея. Це був букет з різних рослин. Їх потім використовували від хвороб. Особливу сильну дію мав свячений мак. Насамперед диким маком – «видюком» - обсипали хлів, хату, щоб не ходила відьма й мрець. Жінки готували обрядову їжу.

Святий Спас опікувався худобою, городиною й садовиною, бджільництвом. В цей день відбувається зустріч літа з осінню. Відзначалося свято дуже урочисто. До церкви несли яблука, груші, щільники з медом. Обов’язковими обрядовими стравами на Спаса були пироги з яблуками, які споживали з медом у сотах, та ще пекли помінальні калачі, хлібці і роздавали їх бідним.

З вереснем приходить осінь. Для хлібороба це пора споконвічних турбот про озимі посіви, про запаси на зиму для себе й худоби, жінки та дівчата готуються до прядіння, бо за довгі осінні вечори треба напрясти на сорочки, намітки, рушники.

14 вересня було досить значиме свято Семена Стовпника. Воно також прийшло з давнини. Семен сприяв відновленню вогню, опікувався птахами. Побутував звичай «женити лучника», на Семена вперше після літа засвічували вогонь у лучнику. Лучник – це зроблений з полотна і обмазаний глиною коминок, який вішали над лавою, щоб видно було вечорами прясти. Господар вносив у хату лучник, обсипав його житом, яке діти визбирували на щастя, і тоді запалював вогонь. Після літньої перерви зачинали вечорниці. Готували обрядову їжу, запікали й квітчали квітами півня, варили обрядову кашу.

21 вересня святкують Введення, або Другу Пречисту. Існує повір’я, що в цей день активізується нечиста сила, особливо відьми на великих шляхах, тому уникали виходити на шлях. Від Пречистої починають засилати старостів. Прийшло від пращурів досить поширене повір’я, що в цей день вужі та гадюки «гріються-сушаться» на сонці біля води, у лісах на галявинах. Вони злазяться усі докупи, і серед них є цар у золотій короні. Коли хто побачить, як вони сушаться, то треба кинути поміж них червоного пояса і поклонитися; тоді той цар свою корону скине на пояс. Ту корону треба завжди носити з собою в пазусі. Та людина буде дуже щаслива. Все їй вдаватиметься. В усіх справах везтиме, а найдужче у сімейному житті та багатстві.

9 жовтня – Івана Осіннього - усі селяни мали обсіятися, тобто посіяти озимі. Ввечері молодь влаштовувала великі вечорниці.

14 жовтня найбільше осінне свято – Покрова. В християнському календарі це Богородичне свято. Дохристиянське походження це вшанування Богині землі. Від Покрови земля-мати мала спочивати до Благовіщення. Свято Покрова, яка оновлює здоров’я, зберігає і дає життя людям і природі. Вона опікувалася шлюбом. сім’єю, мала також відношення до тепла, вітру, снігу, здоров’я людей. Від цього свята відбувався перехід від осені до зими.

27 жовтня – Параскеви-П’ятниці. Покровителька дівчат. Після введення християнства було храмове свято.

8 листопада – Дмитрова субота - поминають померлих, обов’язково ставлять на стіл мед і варені яйця. Пов’язане з культом предків.

Своєрідною рисою давньруського язичництва було «оживлення» природних стихій: божественністю наділялись всі предмети і явища реальної дійсності. Вважалось, що світом управляють ангели, бо вони приставлені до будь-якої «тварі»: є ангели хмар і темряви, снігу і грози – словом, ангели є при кожній речі, де б вона не перебувала. У кожного християнина – і в першу чергу в благородного князя – свій ангел-хранитель. Християнські ангели у світобаченні давньоруських людей заступили місце язичницьких оберегів. Серед ангелів чильне місце відводиться архангелу Михаїлу – помічника у ратних справах. Саме тому в домонгольські часи Михаїлу було присвячено багато храмів, він був обраний охоронцем Києва.

Давньоруська людина поєднує в собі своєрідний дуалізм: для неї є світ людський і світ божественний. Як людське складається із двох частин: плоті і духу, так і божественне – з доброго і злого. Зле як частина людського, оволодівши людиною, підпорядковує її в якійсь одній частині; в цьому випадку вона догоджає лише собі, забуваючи про інших – близьких кровно та за звичаями. Навпаки, добре як частина людського веде до розумного вдоволення потреб духу і тіла, сприяє душевній рівновазі людини, її щастю.

Християнське благочестя осмислювалось інакше під впливом народного світобачення: благочестива людина не та, яка ревнива у постах й молитвах, а та яка доброчесна у житті. Тому християнізація не означала повного розриву з традицією народного язичництва, воно сприймалося у мирському середовищі крізь призму традиційного світогляду, перероблялось за певних потреб, засвоювалось переважно з боку зовнішньої обрядовості, оскільки це характерно і для язичницької релігійності. Пізніше, з формуванням церковно-монастирської організації і державної юрисдикції митрополії в Київську Русь приходять форми візантійського церковного законодавства, але й вони значно змінюються під впливом місцевого княжого права. Отже, національна культура інтернаціоналізується на грунті і в межах власної традиції. Християнізація поступово входила в усі сфери суспільного життя. Церкви й собори стали осередками громадського й освітнього життя. При церквах та монастирях засновувалися і діяли школи, переписувалися й зберігалися книги, творилися літописи. Християнство посутньо визначало зміст і особливості становлення й утвердження українского національного духу.