Глава 58

-•**з?

'*•

№

Аналіз сучасного цивільного обігу дає підстави виділити три мети щодо обмеження свободи в договорах:

1) захист найслабшої (слабої) сторони, який починається зі стадії укладення договору і завершується його виконанням та відповідальністю за порушення;

2) захист інтересів кредиторів, загроза яким може спричинити руйнівний вплив на цивільний обіг;

3) захист інтересів держави, які у концентрованому вигляді виражають інтереси суспільства1.

Правова природа та поняття кредитного договору. Визначення правової природи договору дає можливість встановити момент виникнення договірних правовідносин, розподіл обов'язків між сторонами, а також наявність зустрічного задоволення. На таких засадах у юридичній літературі вирізняються такі договори: реальні і консенсуальні, односторонні і двосторонні, оп-латні і безоплатні.

В юридичній літературі немає єдиної точки зору на правову природу кредитного договору. Одні автори вважають його самостійним договором цивільного права2, інші — різновидом договору позики3. Основна теоретична проблема, яка розглядалася представниками названих точок зору, стосувалася реальності та консенсуальності кредитного договору, а також односторонності та двосторон-ності його.

На цю проблему дуже влучно вказала Л. Г. Єфімова4. Різницю точок зору вона пояснює різним підходом до аналізу процедури укладання договору банківського кредиту. Раніше він укладався шляхом подання клієнтом до банку заяви про надання кредиту разом з документами, які обґрунтовували необхідність кредиту. Керуючий установою банку ставив підпис про надання кредиту на самій заяві. Прибічники "реальності" кредитного договору розглядали підпис про надання кредиту не як акцепт пропозиції клієнта, а як розпорядження внутрішнього характеру, обов'язкового тільки для конкретного працівника банківської установи. Таким чином, договір вважався укладеним з моменту зарахування грошей на рахунок клієнта і розглядався як реальний.

Прибічники "консенсуальності" договору банківського кредиту розглядали вказаний підпис керуючого банківською установою як акцепт, а отже, сам договір як консенсуальний і двосторонній. Таким чином, право вимагати надання кредиту виникало у клієнта безпосередньо з моменту підписання заяви керівником банку.

На теоретичне і практичне значення цього питання вказував Е. Г. Полон-ський: "Визначення договору реальним і одностороннім привело б нас до визнан-

1 Брагинский М. Й., Витрянский В. В. Договорное право. — М.: Статут, 1999. — Кн. 1.

2 Гурееич Й. С. Очерки советского банковского права. — Л., 1959. — С. 40—55; Компанеец Е. С., Полонский 9. Г. Применение законодательства о кредитований й расчетах. — М.: 1967. — С. 69; Гражданское право / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М.: 1967.— Т. 2. — С. 434-437.

3 Агарков М. М. Основн банковского права. — М.: 1929. — С. 58; Вильнянский С. Й. Кредитно-расчетнне правоотношения й финансовьш контроль. — Харьков, 1955. — С. 43; Гражданское право / Под ред. Е. А. Суханова. - М.: БЕК, 2000. - Т. 2. - С. 224.

4 Єфимова Л. Г. Банковское право. - М.: БЕК, 1994. - С. 182-184.

Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин

375

ня того, що банк не має обов'язку перед госпорганами щодо видання кредиту, що автоматично тягне за собою обмеження прав госпоргану"1.

Найбільш вдалою, на наш погляд, є позиція М. М. Агаркова, яку він висловив, аналізуючи норми Цивільного кодексу РРФСР 1922 р.: "Статті 218 і 219 регулюють договір про відкриття кредиту у формі позики в складі "попереднього договору про укладення в майбутньому договору позики" (попередній договір позики).

Попередній договір позики може бути або двостороннім, або одностороннім. На випадок двостороннього попереднього договору позики, обидві сторони — і майбутній кредитор, і майбутній боржник — обопільно зобов'язані: перший — надати позику, другий — прийняти позику. На випадок одностороннього попереднього договору позики зобов'язання виникає тільки у однієї сторони — для майбутнього кредитора або майбутнього боржника. Договір про відкриття банком кредиту у формі позики (строкової, до запитання, цільової) є одностороннім попереднім договором позики, в якому зобов'язання виникає на стороні майбутнього кредитора (банку)"2. Така позиція знайшла підтримку в юридичній літературі3.

Якщо проаналізувати наслідки, яких намагається досягти кожна із сторін кредитного договору, очевидним є те, що вже при укладенні договору позичальник визначився з наміром використати кредитні кошти. Необхідність у таких коштах для позичальника окреслена господарською або споживчою метою. Більшість учасників цивільного обігу постійно відчувають потребу у грошових кредитах, її задоволення у рамках договору позики неможливе, оскільки він має реальний характер і не може створити у позичальника впевненості в одержанні грошей у необхідний йому термін. Адже позикодавця, як сторону договору позики, неможливо примусити до надання позики. У зв'язку з цим для позичальника важливе значення має момент виникнення договірних правовідносин і пов'язаний з ними обов'язок кредитора надати кредитні кошти в майбутньому. Саме консенсуальний договір може вирішити цю проблему.

Дослідження нормативних актів, які регулюють правовідносини з надання банківських кредитів, дає підстави зробити висновок, що кредитний договір відповідно до чинного в Україні законодавства є консенсуальним. Норми, які вказують саме на таку ознаку кредитного договору містяться у нормативних актах Національного банку України. Зокрема, це "Положення про кредитування", затверджене постановою Правління НБУ від 28 вересня 1995 р. № 246, "Положення про порядок здійснення консорціумного кредитування", затверджене постановою Правління НБУ від 21 лютого 1996 р. № 37 та ін. З моменту укладення кредитного договору позичальник має право вимагати передачі коштів, а кредитор має виконати відповідний обов'язок.

І

Компанеец Е. С., Полонений 9. Г. Указ. соч. — С. 116.

2 Агарков М. М. Основи банковского права. — М.: 1994. — С. 82 (перевидання 1929 р.).

Иоффе О. С. Советское гражданское право. Отдельнне видн обязательств. — Л., 1961. — С. 356—357; Гражданское право / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М., 1967. — Т. 2. — С.434.

376