Глава 24

но, одержане в період шлюбу одним з подружжя у результаті праці чи іншої корисної діяльності.

Новелами нового СК України е також положення ст. 57 про те, що особистою приватною власністю кожного з подружжя є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, належної кожному з них, а також як відшкодування завданої моральної шкоди та страхові суми одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням пунктами 4 і 5. Такі положення можуть бути прийнятні, але їх зміст у майбутній правозастосовній практиці може також призвести до негативних наслідків. Насамперед у ст. 57 СК не дається відповіді щодо вирішення питання про правовий режим страхових сум за такими договорами, якщо страхові внески формувалися за рахунок спільних коштів подружжя.

Укладення подружжям угод щодо їх спільного і роздільного майна.

При здійсненні подружжям правомочностеи щодо належного їм майна мають застосовуватися загальні положення про здійснення фізичними особами правомочностеи власника, передбачені, зокрема, ст. 4 Закону України "Про власність". Так, відповідно до цієї статті власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом діяльності, зокрема передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам. Власник, зазначається у пункті 5 ст. 4 Закону "Про власність", здійснюючи свої права зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави, а також зобов'язаний при здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків додержуватися моральних засад суспільства. Викладені основоположні принципи здійснення власником належних йому правомочностеи стосуються і подружжя як власників роздільного їх майна, так і співвласників спільного майна.

Відповідно до ст. 22 КпШС України (ст. 63 СК України) кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження спільним майном. Як правило, подружжя досягають згоди щодо здійснення ними правомочностеи співвласників. Так, вони спільно володіють і користуються предметами домашнього вжитку, жилим будинком, квартирою, побутовою технікою. Водночас не можна виключати можливість виникнення між подружжям спорів з приводу використання спільної власності. На наш погляд, якщо один з подружжя створює іншому перешкоди у користуванні спільним майном, останній не позбавлений права звернутися з відповідними позовними вимогами до суду. Однак, чинне сімейне законодавство не містить положень, які б визначали конкретні засоби захисту від порушень права спільної власності одним з подружжя (співвласником) чи третіми особами. Тому очевидно ця проблема має вирішуватися за допомогою субсидіарного застосування норм цивільного законодавства.

Основні правові засади захисту цивільних прав, у тому числі і права власності, сформульовано у ЦК України (статті 4, 145, 147, 148 та ін.), у Законі України "Про власність" (статті 48—50). Подружжя може повною мірою використовувати визначені в цих законодавчих актах цивільно-правові засоби захисту права спільної власності, яке є різновидом права приватної власності. Тобто кожний з подружжя має однакове право на застосування речово-правових засобів захисту порушеного іншими особами права спільної власності. Дещо складнішою може виявитися ситуація, якщо один з подружжя створює іншому перешкоди у корис-

Право спільної власності подружжя

457

туванні спільним майном. Знову ж таки, можна припустити висновок про допустимість застосування цивільно-правових засобів захисту прав дружини-співвлас-ника від порушень його права власності другим з подружжя. Зокрема, якщо такі порушення не пов'язані з позбавленням володіння, один з подружжя може звернутися до другого з подружжя з негаторним позовом про усунення перешкод у здійсненні права власності на спільне майно.

Здійснюючи правомочності співвласників, подружжя може укладати щодо спільного майна різні угоди. Якщо в таких угодах, наприклад у договорі купівлі-продажу, подружжя виступає разом на стороні продавця чи покупця, то цілком очевидно, що у подружжя виникають звичайні цивільні права та обов'язки, які визначаються цивільним законодавством. За таких обставин між подружжям, як правило, не виникає спорів щодо придбання чи відчуження майна, оскільки згода на це була висловлена ними в укладеній угоді. Однак у переважній більшості випадків угоди щодо спільного майна з іншими особами укладаються лише одним з подружжя. Відповідно до ч. 1 ст. 23 КпШС України майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. У зв'язку з цим постає питання про форму висловлення такої спільної згоди.

Певна відповідь на це питання міститься у ч. 2 ст. 25 КпШС України, п. 1 ст. 65 нового СК України, в яких записано, що при укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя, а щодо угод з відчуження спільного майна подружжя, що потребують обов'язкового нотаріального посвідчення, згода другого з подружжя має бути висловлена у письмовій формі. Таким чином, можна зробити висновок про те, що законодавець у наведеній нормі передбачив так звану презумпцію згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя угод щодо відчуження спільного майна, за винятком угод, що потребують обов'язкового нотаріального посвідчення. Однак встановивши таку презумпцію, законодавець не передбачив правових наслідків укладення угод одним з подружжя без згоди другого з подружжя, а також не встановив критеріїв, які слугували б підставою для висновку, щоб не вважати, що той з подружжя, який є учасником угоди, діяв за згодою другого з подружжя і якими доказами має підтверджуватися відсутність такої згоди. Не знайшло це питання однозначного вирішення ні в юридичній літературі, ні в судовій практиці. Тому це питання заслуговує спеціальної уваги в даному дослідженні.

Як правило, кожний з подружжя самостійно вступає в угоди з третіми особами, які не зобов'язані вимагати від контрагента доказів наявності згоди на цю угоду другого з подружжя, оскільки за сімейним законодавством така згода пре-зюмується. З огляду на особисто-довірчий характер взаємовідносин між подружжям такий підхід законодавця до укладення угод одним з подружжя є в цілому виправданим, адже в іншому разі треті особи були б вимушені щоразу встановлювати наявність такої згоди дружини, який не є учасником угоди1. Така вимога могла б лише ускладнити цивільний оборот за участю фізичних осіб, що перебувають у шлюбі.

У будь-якому разі у судовій практиці постає питання про правові наслідки укладення угоди одним із подружжя без згоди другого з них, зокрема, про можливість визнання її недійсною. Так, в ухвалі судової колегії у цивільних справах

1 Шахматов В. П. Вопросьі семейного права в практика судов. — М., 1963. — С. 23—24.

458