Стаття 13. Об'єкти у сфері благоустрою населених пунктів

1. До об'єктів благоустрою населених пунктів належать:

1) території загального користування:

а) парки (гідропарки, лугопарки, лісопарки, парки культури та відпочинку, парки - пам'ятки садово-паркового мистецтва, спортивні, дитячі, історичні, національні, меморіальні та інші), рекреаційні зони, сади, сквери та майданчики;

б) пам'ятки культурної та історичної спадщини;

в) майдани, площі, бульвари, проспекти;

г) вулиці, дороги, провулки, узвози, проїзди, пішохідні та велосипедні доріжки;

ґ) пляжі;

д) кладовища;

е) інші території загального користування;

Громадяни у сфері благоустрою населених пунктів мають право:

1) користуватись об'єктами благоустрою населених пунктів;

2) брати участь в обговоренні правил та проектів благоустрою території населених пунктів;

3) вносити на розгляд місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій пропозиції з питань благоустрою населених пунктів;

4) отримувати в установленому законом порядку повну та достовірну інформацію про затвердження правил благоустрою території населеного пункту та внесення до них змін, а також роз'яснення їх змісту;

5) брати участь у здійсненні заходів з благоустрою населених пунктів, озелененні та утриманні в належному стані садиб, дворів, парків, площ, вулиць, кладовищ, братських могил, обладнанні дитячих і спортивних майданчиків, ремонті шляхів і тротуарів, інших об'єктів благоустрою;

6) вимагати негайного виконання робіт з благоустрою населених пунктів у разі, якщо невиконання таких робіт може завдати шкоду життю, здоров'ю або майну громадян;

7) звертатись до суду з позовом про відшкодування шкоди, заподіяної майну чи здоров'ю громадян унаслідок дій чи бездіяльності балансоутримувачів об'єктів благоустрою.

2. Громадяни у сфері благоустрою населених пунктів зобов'язані:

1) утримувати в належному стані об'єкти благоустрою (їх частини), що перебувають у їх власності або користуванні, а також визначену правилами благоустрою території населеного пункту прилеглу до цих об'єктів територію;

(пункт 1 частини другої статті 17 у редакції  Закону України від 17.05.2012 р. N 4710-VI)

2) дотримуватися правил благоустрою території населених пунктів;

3) не порушувати права і законні інтереси інших суб'єктів благоустрою населених пунктів;

4) відшкодовувати в установленому порядку збитки, завдані порушенням законодавства з питань благоустрою населених пунктів;

5) допускати на об'єкти благоустрою, що перебувають у їх власності або користуванні, аварійно-рятувальні та інші служби для здійснення заходів щодо запобігання і ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

42. Особливості виникнення права землекористування

на умовах оренди.

орен­ду землі як «засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності».

юридичні ознаки по­няття оренди земель:

це виключно договірна форма викорис­тання земель. Договірний характер відносин передбачає виключну добровільність укладення договору; оренда земель оформляється договором оренди земельної ділянки; договір оренди земельної ділянки укладається між орендодавцем і орендарем;

зміст оренди земель становлять правомочності володіння і користування орендаря. Однак слід зазначити, що у деяких випадках, передбачених законом, орендар може здійснювати у певних межах і розпорядження наданою йому індивідуально визначеною земельною ділянкою або її части­ною. Але це розпорядження є дуже обмеженим і стосується, скажімо, суборенди;

це користування та володіння є плат­ним, що забезпечується внесенням орендарем орендодавцеві орендної плати у розмірах, визначених договором;

строкове (тимчасове) користування. Строки дії оренди визначають сторони у договорі оренди земельної ділянки;

об'єктом орен­ди за договором виступає певна земельна ділянка, яка може використовуватися орендарем для здійснення перш за все підприємницької діяльності, тобто такої, що здійснюється за власною ініціативою, систематично і на власний ризик з ме­тою одержання прибутку, а також і для іншої діяльності (на­приклад, для ведення особистого селянського господарства);

повна господарська самостійність орендаря.

Крім основних ознак поняття оренди земель існують і до­даткові ознаки

1. це окрема форма землекорстування. По-друге,

2. орендо­давцями земельних ділянок є держава, територіальні грома­ди, громадяни та юридичні особи України. У той же час згід­но зі ст. 81 ЗК України власниками земель можуть бути й іно­земні громадяни та особи без громадянства. Отже, вони теж можуть виступати орендодавцями земельних ділянок. Відпо­відно до ст. 93 ЗК України орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи. По-третє,

3. орен дар земель набуває право власності на одержану з орендова­них земель продукцію і доходи. По-четверте,

4. оренда не по­винна змінювати цільове призначення земельної ділянки.

1. Правооренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

2. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

3. Не підлягають передачі в оренду земельні ділянки, штучно створені у межах прибережної захисної смуги чи смуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, що перебувають у прибережній захисній смузі водних об'єктів, або на земельних ділянках дна водних об'єктів.

4. Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою - не більше 5 років та довгостроковою - не більше 50 років.

5. Право оренди земельної ділянки може відчужуватися, у тому числі продаватися на земельних торгах, а також передаватися у заставу, спадщину, вноситися до статутного капіталу власником земельної ділянки - на строк до 50 років, крім випадків, визначених законом.

6. Орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда).

7. Орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи.

8. Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом.

9. У разі створення індустріального парку на землях державної чи комунальної власності земельна ділянка надається в оренду на строк не менше 30 років.

43. Правове регулювання оренди земель сільськогоспо-

дарського та іншого призначення.

озна­ки, випливають з природних особливостей сільського господарства.

=використання земель як основного засобу виробничої діяльності,

=залежність результатів праці від природно-кліматичних умов,

=сезонний характер виробництва,

=підвищений виробничий ризик,

=три­валий проміжок часу між вкладенням праці та її наслідками.

=визначення кола суб'єктів, які можуть бути сторонами договору оренди цих земельних ділянок.

Орендодавцями земельних ділянок сільськогосподарсько­го призначення можуть бути чітко визначені суб'єкти, які отримали земельні ділянки для певних спеціальних цілей.

Орендарі земельних ділянок сільськогосподарського при­значення для ведення товарного сільськогосподарського ви­робництва повинні відповідати таким спеціальним умовам:

1. установчими документами юридичної особи має бути передбачено здійснення такого виду діяльності як ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

2. фізична особа повинна мати необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві. Підтвердження права громадян на оренду земельних ділянок для ведення то­ варного сільськогосподарського виробництва здійснюється за рішенням районної (міської) конкурсної комісії, створеної районною державною адміністрацією (виконавчим органом місцевого самоврядування) і затвердженої районною (місь­ кою) радою для проведення конкурсного відбору бажаючих створити селянське (фермерське) господарство.

Безпосереднє використання земель сільськогосподар­ського призначення орендарем передбачено як для грома­дян, так і для юридичних осіб.

У зв'язку з цим доречно говорити про необхідність володін­ня суб'єктом права землекористування спеціальною аграрною правосуб'єктністю,

оренда земель сільськогосподарського призначення — своєрідна договірна форма сільськогоспо­дарського землекористування, зміст якої становлять строко­ве, платне володіння та користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення у межах, встановлених законодавством та договором, що передбачає передачу її власником орендареві, який відповідає вимогам, визначе­ним законом, для здійснення переважно підприємницької та іншої діяльності з використанням природних властивостей земель за умови їх раціонального використання.

Законами У країни «Про концесії» Згідно з ч. 1 с т. 94. ЗК для здійснення концесійної діяль­ності концесіонеру надаються в оренду земельні ділянки у порядку, встановленому земельним законом.

Надання в оренду земельних ділянок зокрема, несільсько-господарського

оренди останньої або акт про надання її у користування до­даються до концесійного договору. Разом з тим не виключа­ється можливість використання концесіонером земельної ді­лянки, яка перебуває у власності громадянина або юридич­ної особи, безпосередньо на підставі договору оренди.

Згідно з ч. 2 ст. 94 ЗК види господарської діяльності, для яких можуть надаватися земельні ділянки у концесію, визна­чаються законом. Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» об'єктом концесії можуть бути землі автомобільного транспорту та дорожнього господарства (позаміські автомо­більні дороги загального користування та ін.).

Перелік об'єктів права державної власності, які можуть бути спеціально будовані відповідно до умов концесійного договору для задоволення громадських потреб затверджений постано­вою Кабінету Міністрів від 11 грудня 1999 р. (у редакції від 23 квітня 2002 р.)¹. До цього переліку, зокрема, включені: південна трансєвропейська автомагістраль Західний кордон України — м. Київ протяжністю 735 км; комплекс дорожнього сервісу на автомобільній дорозі Київ—Ковель протяжністю 228 км та ін.

? 44. Характеристика рівності форм права власності на

землю.

? 45. Виникнення земельних прав при проведенні аукціонів.

Ст. 134-136 ЗК

Земельний аукціон — урегульований нормами чинного ЗК України та іншими законодавчими актами, а також локальними нормативно-правовими актами конкурентний продаж земельних ділянок, відповідно до якого право. власності на земельну ділянку набуває той учасник земельних торгів, який запропонує найбільшу ціну за земельну ділянку відповідно до її цільового призначення. Його не слід ототожнювати із земельним конкурсом (тендером), який може бути місцевим, регіональним, національним чи міжнародним.

 Результати земельних торгів є юридичним фактом, з яким пов'язується настання, зміна та припинення земельних правовідносин. Враховуючи юридичне значення земельних торгів для набуття і реалізації права власності на земельні ділянки суб'єктами підприємницької діяльності, у ЗК України передбачаються підстави визнання земельних торгів такими, що не відбулися. Відповідно до ст. 138 ЗК України земельні торги визнаються такими, що не відбулися, у разі: а) відсутності покупців або наявності тільки одного покупця; б) якщо жоден з покупців не запропонував ціну, вищу за стартову ціну земельної ділянки; в) несплати у встановлений термін переможцем земельних торгів належної суми за придбану земельну ділянку.    В разі незгоди учасника чи переможця земельних торгів з рішенням організатора аукціону про визнання земельних торгів такими, що не відбулися, спір вирішується у судовому порядку.

46. Особливості спорів, які вирішують органи місцевого

самоврядування.

ЗК

Земельні спори — це особливий вид правових відносин щодо розв'язання конфлікту, який виникає у зв'язку з порушенням прав та законних інтересів власників земельних ділянок, землекористувачів, у тому числі й орендарів земельних ділянок та інших суб'єктів земельних правовідносин.    Земельний спір виникає з приводу дійсного або можливого порушення конкретних земельних прав суб'єкта, причому в останньому випадку розгляд спору триває до фактичного з'ясування обставин, що підтверджують відсутність дійсного порушення земельного права.

Земельні спори розглядаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, та органами місцевого самоврядування на підставі заяви однієї із сторін у тижневий строк з дня подання заяви.

2. Земельні спори розглядаються за участю зацікавлених сторін, які повинні бути завчасно повідомлені про час і місце розгляду спору. У разі відсутності однієї із сторін при першому вирішенні питання і відсутності офіційної згоди на розгляд питання розгляд спору переноситься. Повторне відкладання розгляду спору може мати місце лише з поважних причин.

3. Відсутність однієї із сторін без поважних причин при повторному розгляді земельного спору не зупиняє його розгляд і прийняття рішення.

4. У рішенні органу місцевого самоврядування або центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, визначається порядок його виконання.

5. Рішення передається сторонам у триденний строк з дня його прийняття.

Сторони, які беруть участь у земельному спорі, мають право знайомитися з матеріалами щодо цього спору, робити з них виписки, брати участь у розгляді земельного спору, подавати документи та інші докази, порушувати клопотання, давати усні і письмові пояснення, заперечувати проти клопотань та доказів іншої сторони, одержувати копію рішення щодо земельного спору, і, у разі незгоди з цим рішенням, оскаржувати його.

Рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, органів місцевого самоврядування вступає в силу з моменту його прийняття. Оскарження зазначених рішень у суді призупиняє їх виконання.

2. Виконання рішення щодо земельних спорів здійснюється органом, який прийняв це рішення.

3. Виконання рішення не звільняє порушника від відшкодування збитків або втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва внаслідок порушення земельного законодавства.

4. Виконання рішення щодо земельних спорів може бути призупинено або його термін може бути продовжений вищестоящим органом або судом.

Вирішення спорів органами місцевого самоврядування та земельних ресурсів (ч.ч.3 та 4 ст.158 ЗКУ) не передбачає остаточності прийнятого рішення. Оскільки прийняте за результатами розгляду спору рішення не є виконавчим документом (ч.2 ст.17 ЗУ «Про виконавче провадження»), виконати його примусово неможливо. З огляду на це, незрозуміло, навіщо потрібно таке вирішення спору, і чи взагалі можна вважати, що спір у даному випадку «вирішується».

Певна практика розгляду земельних спорів органами місцевого самоврядування та виконавчої влади, втім, існує. Проте назвати такий розгляд «вирішенням» спорів важко. Напр., в Житомирі діє комісія міськради по земельним спорам²; аналогічна комісія діє в Костополі³; узгоджувальна комісія по розгляду спорів з приводу суміжного землекористування діє в Івано-Франківську⁴ тощо. Основною місією комісії по земельним спорам в Одесі є розгляд відмови суміжних власників та землекористувачів від погодження меж (ст.198 ЗКУ) при приватизації земельної ділянки, результатом якого може бути рекомендація міській раді прийняти рішення про приватизацію за відсутності погодження меж⁵.

Комісії також можуть пропонувати варіанти розподілу земельних ділянок, що перебувають у спільному користуванні. Діяльність комісій, по суті, більше нагадує не діяльність суду, а роботу медіатора-посередника, що сприяє досягненню сторонами мирової угоди.

До якого конкретного органу місцевого самоврядування чи органу з питань земельних ресурсів може звернутися заінтересована особа із заявою про розгляд і вирішення земельного спору?

Відповідно до чинного ЗКУ уповноваженими органами місцевого самоврядування вирішувати земельні спори є обласні ради (пп. "з" ст.. 83), Київська та Севастопольська міські ради (п. "л" ст. 9), районні ради (п. "е" ст. 10), сільські, селищні, міські ради (п. "й" ст. 12), а також районні ради у містах у разі надання їм таких повноважень відповідними міськими радами (ст. 11). Відповідно до пп. 5 п. "б" ч. 1 ст. 33 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (21.05.1997) вирішення земельних спорів належить до делегованих повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад.

Слід зазначити, що чинне законодавство не визначає переліку органів земельних ресурсів, уповноважених вирішувати земельні спори. Однак є підстави вважати, що такими органами є міські (районні) відділи (управління) Держкомзему.

За змістом положень ЗКУ протягом цієї стадії орган, що вирішує земельний спір, зобов’язаний:

• зареєструвати справу, дослідити подані документи, проаналізувати особисто викладені заявником аргументи посадовій особі, що перевіряє заяву, зокрема висловлені під час подання заяви;

• дослідити документи та інші докази;

• прийняти та розглянути клопотання; прийняти усні та письмові пояснення зацікавлених сторін щодо предмета спору та суті справи;

• повідомити іншу сторону спору про прийняття заяви та порушення провадження щодо вирішення земельного спору;

• роз’яснити сторонам їх права та обов’язки під час розгляду земельного спору;

• надати можливість стороні (сторонам) ознайомитися з матеріалами справи (заявою, доданими документами, іншими доказами, клопотаннями та рішеннями по них, запереченнями тощо), самостійно подавати клопотання, пояснення та заперечення щодо предмета спору та процедури його вирішення тощо.

Чинний ЗКУ не містить заперечень проти створення погоджувальних комісій. У разі виникнення складного спору можливим є дослідження певними посадовими особами ситуації на місцях з метою встановлення фактичних обставин порушення суб’єктивних прав заявника. За результатами такого дослідження складаються акти, що підписуються посадовими особами, які брали участь у їх проведенні, та сторонами спору.

На стадії підготовки матеріалів справи до розгляду, а також на всіх подальших стадіях (до моменту прийняття рішення) за сторонами зберігається право подати клопотання про припинення розгляду спору за примиренням сторін.

Що таке виконання рішення щодо земельного спору?

Порядок виконання рішення щодо земельного спору – це сукупність заходів та дій, що здійснюються органами та їх уповноваженими посадовими особами, у межах наданих законодавством повноважень щодо відновлення порушеного суб’єктивного права чи охоронюваного інтересу шляхом виконання прийнятого уповноваженим органом у позасудовому порядку рішення про розв’язання земельного спору. Земельним законодавством не визначається перелік заходів, необхідних для забезпечення виконання рішень щодо земельних спорів та суб’єктів їх здійснення.

Серед положень глави 25 ЗКУ не міститься правил про порядок виконання рішення щодо земельного спору. Однак, як випливає із ст. 159, 161 ЗКУ, орган, що розглянув земельний спір та ухвалив щодо нього рішення, визначає не тільки порядок його виконання, але й має вживати заходів для виконання свого рішення.

Хто здійснює виконання рішень, прийнятих за результатами розгляду земельних спорів у позасудовому порядку?

Виконання рішення щодо земельних спорів здійснюється тим органом, який прийняв таке рішення (ч. 2 ст. 161 ЗКУ). Цей нормативний припис означає, що орган місцевого самоврядування чи орган з питань земельних ресурсів не має права доручати виконання прийнятого рішення будь-якому іншому державному органу

47. Об’єкти та суб’єкти оренди землі.

Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам.