3.Розділові знаки в кінці речення.
Для оформлення окремого речення та відділення кожного речення від наступного в тексті вживаються крапка, знак питання, знак оклику, крапки. Крапка ставиться в кінці розповідного і спонукального речень, коли вони вимовляються без окличної інтонації (Ой, три шляхи широкії докупи зійшлися (Т. Шевченко)).
Знак питання ставиться в кінці питального речення, передаючи на письмі питальну інтонацію (Яка ж в сій байці, братця, сила? (Л. Глібов)). Підсилена питальна інтонація може передаватися двома або трьома знаками питання (Кляті! Кляті! Де ж слава ваша?? На словах! (Т. Шевченко)).
Знак оклику ставиться в кінці окличного речення, яке за метою висловлювання може бути розповідним або спонукальним (Ти прекрасна, вечірняя зоре! (Леся Українка)). Коли ж окличне речення за метою висловлювання є питальним, то така складна інтонація передається на письмі поєднанням знаку питання зі знаком оклику (Як ви тільки насмілилися не погодитися з командиром?!). Підвищена порівняно зі звичайною оклична інтонація передається двома або трьома знаками оклику (Стережися, друже!!!).
У кінці речення також можуть ставитися крапки, якщо необхідно передати на письмі уривчастість, незавершеність мовлення через хвилювання, зворушення мовця або через переривання спілкування з якихось причин (Я не Ганна, не наймичка, я… Та й оніміла(Т. Шевченко)). У реченнях питальних за метою висловлювання крапки поєднуються зі знаком питання, а в емоційно забарвлених — зі знаком оклику (Встає народ, гудуть мости, Рокочуть ріки ясноводі!..(М. Рильський)).
4.Структурно-семантична організація простого двоскладного речення.
У синтаксичній традиції просте речення визначають за мінімальною кількістю головних членів, тобто тільки за одним граматичним центром речення. Один граматичний центр формують або два головні члени — підмет і присудок (у двоскладному реченні), або тільки один головний член (в односкладному реченні), або нерозкладна на члени речення синтаксична одиниця (нечленоване речення), напр.: Чи вдячний нащадок згадає ж колись Співцеві страждання та муки? (Г. Чупринка); Багато слів написано пером (Л. Костенко); — Леле! Що за платтячко! Ніби в королев! (Д. Павличко). В один граматичний центр може входити кілька однорідних підметів чи кілька однорідних присудків: Михась і Гаврик понуро поплентались униз з горба (В. Винниченко); / вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу (О. Довженко). Граматичний центр є водночас предикативним центром, оскільки він утворює предикативну синтаксичну одиницю-конструкцію — речення.
Отже, просте речення — це синтаксична одиниця-конструкція, побудована за закріпленим у мовній системі зразком, граматичну основу якого становить один предикативний центр і який створюється неперервністю синтаксичних зв'язків між членами речення. Визначальною ознакою, що уможливлює кваліфікацію відповідної синтаксичної конструкції як простого речення, виступає не кількість об'єднуваних у її складі компонентів, а одинична репрезентація предикативного центру — носія предикативного стосунку в усіх різновидах простого речення, тобто безпосереднього виразника співвіднесеності змісту цих різновидів речення з позамовною дійсністю, а також показника предикативного зв'язку між підметом і присудком у двоскладному простому реченні.
Характерну рису двоскладного простого речення становить те, що предикативний центр тут має найповніший вияв: з одного боку, реченнєва семантико-синтаксична категорія предикативності морфологічно виражена у присудку, і, з другого боку, взаємозв'язок підмета і присудка передається синтаксично — формою координації, у якій поєднуються способи керування й узгодження. В односкладних реченнях предикативний центр репрезентований тільки семантико-синтаксичною категорією предикативності, а отже, виражається тільки одним головним членом, з яким пов'язане формальне закріплення цієї категорії.
Простому реченню притаманна сукупність таких взаємопов'язаних формально-синтаксичних і формально виражених семантичних ознак, як наявність структурних схем двоскладних, односкладних і нечленованих речень, способи вираження компонентів структурних схем, ступені вияву предикативності (категорія предикативності у формально-семантичному й формально-синтаксичному планах). Формально-синтаксичні особливості простого речення зумовлені його семантикою.
Загальне поняття одного предикативного центру об'єднує все різноманіття простих речень. За формальними ознаками предикативного центру розрізняють три найбільш узагальнені їх структурні типи: двоскладні, односкладні й нечленовані прості речення. За вказаного узагальнення конкретної різноманітності простих речень визначальну роль відіграють формально-синтаксичні ознаки, які. проте, сформувалися під впливом семантики.
Ту саму позамовну ситуацію можна відобразити різними структурними типами речень. Уявімо собі, що ласкавої осінньої днини ви перебуваєте в лісі. Вас заполонив багрянець кленів, золоті голови беріз, лип і велетів-дубів. І ви висловлюєте своє захоплення красою золотої осені. Залежно від ступеня вашого захоплення, високості емоційного стану ви, можливо, оберете собі один із трьох типів простого речення: Осінній день чудовий. Чудово! або Ой! (О-о!, Ах!, Леле!, Матінко моя! та ін.). Спільність цих трьох речень полягає у вираженні тієї самої позамовної ситуації. Проте впадає у вічі велика відмінність У формі цих типів речення, у формально-синтаксичних ознаках, що випливають з їх семантичної диференціації. Передусім наявне різне оформлення компонентів речення, неоднакова формально-граматична будова речень. Перше складається з підмета, поширеного означенням, і присудка (двоскладне речення), друге — з головного члена, співвідносного з присудком (односкладне речення), третє — нечленоване речення, оскільки в ньому не можна виділити ні підмета, ні присудка (як у двоскладному реченні), ні головного члена односкладного речення. Нечленоване речення не кваліфікують у термінах членів речення, відзначаючи здебільшого належність слова, що створює структурну схему нечленованого речення, до специфічного класу слів-речень (у цьому разі — до вигуків). Як бачимо, двоскладні, односкладні і нечленовані речення чітко розмежовуються ступенем синтаксичного членування, структурними схемами і способом вираження компонентів структурних схем.
У системі типів простого речення полярними виступають двоскладні речення, з одного боку, і нечленовані — з другого. Перші допускають максимальну можливість синтаксичного членування, найбільшу мобільність варіацій структурних схем, відносну незалежність від лексичного наповнення. І навпаки, другі не членуються, мають мінімальну кількість структурних схем і виявляють максимальну «орієнтацію» на певні граматичні угруповання слів. Односкладні речення посідають проміжне місце, зближуючись із двоскладними за можливістю синтаксичного членування, а з нечленованими реченнями — за обмеженням (хоча й набагато меншим!) у лексичному наповненні компонентів, за пов'язаністю з окремими лексико-граматичними групами слів.
Формально-синтаксичну структуру трьох типів простого речення зумовлюють насамперед відмінності передаваної думки і ступінь вияву різновидів предикативності. Спосіб відображення відповідної позамовної ситуації в людській свідомості спричиняє відмінності між типами простих речень, втіленими у структурі двоскладних, односкладних і нечленованих речень.
Три формально-синтаксичні типи простого речення по-різному відображають предикативність у двох виявах — семантико-синтаксичному і формально-синтаксичному. Два вияви предикативності містить тільки двоскладне речення. Це предикативний (модально-часовий стосунок до дійсності і формально-граматичний (взаємозв'язок підмета і присудка) план. Односкладні речення не виражають предикативності з формально-синтаксичного погляду, оскільки для вираження предикативного зв'язку потрібні два різнофункціональних головних члени речення. На периферії простого речення — щодо повноти вияву предикативності — перебувають нечленовані речення. Навіть предикативний (модально-часовий) стосунок до дійсності часто передається в них або опосередковано, з «опорою» на модально-часовий план двоскладних або односкладних речень у складному синтаксичному цілому (тексті), або тяжіє до теперішнього часу з огляду на миттєвий (спонтанний) характер реакції мовця на позамовну ситуацію. У реченнях типу Ой!, Леле!, Тьху! те, про то повідомляється в них, мислиться як реальне в теперішньому часі. У зв'язку з нечленованістю ці речення не виражають предикативності (предикативного зв'язку) у формально-синтаксичному плані.
Головні члени не тільки утворюють формально-синтаксичну основу простого речення, але є також опорним центром відповідно групи підмета та групи присудка у двоскладному реченні і групи головного члена односкладного речення, у межах яких виявляються різні види підрядного і сурядного зв'язків.
За структурними ознаками предикативного центру розрізняють основні типи простого речення — двоскладні й односкладні. Кількість предикативних центрів править за критерій диференціації речень, що полягає в поділі їх на прості і складні, напр.: В голубій імлі від обрію й до обрію шелестіла тирса. Вже давно відцвіли червоні маки, молочаї, волошки, звіробій, але цілющий дух зілля напував повітря. Кінський щавель стирчав жиластими пацьоряками, які були обліплені дрібненьким червонясто-брунатним насінням (Б. Харчук). Саме за кількістю предикативних центрів ми розрізняємо ці речення: перше речення з одним предикативним центром являє собою просте речення, а друге і третє речення з двома предикативними центрами є складними реченнями.
Отже, просте речення в типових випадках є граматично організованим поєднанням членів речення, має один граматичний центр, який із семантико-синтаксичного боку являє собою один синтаксичний комплекс часу й модальності, а з формально-синтаксичного боку може бути поєднанням за допомогою предикативного зв'язку (підмет і присудок у двоскладному реченні). Просте речення як монопредикативна синтаксична одиниця протиставляється складному реченню як синтаксичній одиниці поліпредикативній.
Формально-синтаксичний аспект окремих простих речень передбачає в сучасній синтаксичній теорії підведення їх під ту чи ту формально-синтаксичну структуру, структурний тип, структурний зразок, структурну модель, структурну схему. Учення про формально-синтаксичну структуру простого і складного речення і вирізнення формального аспекту речення з-поміж інших його аспектів є здобутком сучасної синтаксичної науки.
Розвиток учення про формально-синтаксичний аспект речення грунтується на одній із найпродуктивніших ідей теоретичної лінгвістики 20-го століття — на ідеї розрізнення мови і мовлення. Зерна цієї ідеї простежуються вже у лінгвістів 19-го сторіччя. Зокрема, синтаксисти ще в 19-у столітті вбачали в реченні не тільки конкретне мовленнєве явище, але й певний типовий зразок, у створенні якого беруть участь члени речення. Детальне опрацювання традиційної теорії членів речення стало підґрунтям для витворення сучасних понять про формально-синтаксичну організацію простого речення.