Практична робота №2

1.Речення як основна синтаксична одиниця

В ієрархічній системі синтаксичних одиниць речення посідає центральне місце. Воно розглядається, з одного боку, як одиниця, що утворюється зі слів і словосполучень, а з другого - як одиниця, що вичленовується з тексту. Утворюючи речення, слова й словосполучення об'єднуються синтаксичними відношеннями й виражають думку, тобто якесь повідомлення про предмети і явища дійсності. У реченні виражається ставлення мовця до фактів дійсності з погляду ствердження, заперечення, непевності, вірогідності, невірогідності.

Переважна більшість речень має типову формально-синтаксичну будову - наявність предикативної пари (підмета і присудка).

Речення - багатоаспектна одиниця, виділення якої базується на таких ознаках, які репрезентують його структурно-семантичну єдність:

1) самостійність функціонування;

2) предикативність;

3) інтонаційна оформленість та смислова завершеність;

4) граматична організованість.

Сукупність цих ознак і характеризує речення як одиницю мови й мовлення.

Отже, речення - це граматично й інтонаційно оформлена за законами певної мови комунікативна одиниця, яка є основним засобом формування, вираження й повідомлення думок, вольових почуттів, емоцій: / спасе того в недолі наша мрія золота, наше гасло і мета: рідна мова в рідній школі; Живіть! Ідіть на сизі гори, в тернах співаючи пісні, летіть в незмірені простори, назустріч сонцю і весні (3 тв. О. Олеся).

Речення співвідноситься з логічним судженням: Моя мати - наївність, тиха жура і добрість безмежна (М. Хвильовий). У цьому реченні стверджується думка, яка є судженням, а формою вираження його є речення.

Речення й судження - поняття співвідносні, але не тотожні. Судження є предикативним поєднанням суб'єкта, тобто поняття про певний предмет, і предиката, що виражає ознаку суб'єкта. Суб'єкт виражається групою підмета, а предикат - групою присудка: Мова (суб'єкт) є дивовижне і досконале творіння народного духу (предикат).

У судженні завжди наявні два головні члени, а речення може складатися й з одного: Осяяти землю безщасную треба (Леся Українка); Пізній вечір. Темінь (В. Козаченко). У першому реченні словесно не виражений суб'єкт, у другому - предикат.

Судження виражається лише реченням, а речення може виражати, крім судження, почуття, емоції, переживання людини: Весна, Весна! Яка блакить, який кругом прозорі (П. Тичина).

Отже, кожне судження є реченням, але не кожне речення є судженням (не є судженнями питальні, спонукальні бажальні речення).

Найістотнішими ознаками речення є предикативність, модальність та інтонація.

Предикативність - це відношення повідомлюваного до дійсності. Вона охоплює ті особливості речення, що репрезентують:

а) повідомлюване як реальне (у теперішньому, минулому або майбутньому часі): В синіх скелях поезії волею й розумом я обтесую слово, мов камінь тверде (Л. Забашта); Пошив собі їжачок з будякових колючок гарнесенький кожушок (О. Олесь); Я тебе шукатиму, шукатиму, я тебе чекатиму, чекатиму, я про тебе у людей питатиму, все віддам за тебе без ваги (С. Летюк);

б) повідомлюване як ірреальне, тобто можливе, бажане, необхідне: Ніжну, ніжну, як подих билини, я хотів би вам пісню сплести. Із проміння зорі, із ниток павутини... (О. Олесь). У наведених прикладах не тільки говориться про окремі події, стверджується наявність їх, а й виражається ставлення авторів до змісту повідомлення (його бажаність чи небажаність, необхідність, імовірність). Оцінка змісту мовцем реальності/ірреальності називається модальною. Засобами вираження модальності є форми способів дієслів-присудків, інтонація, модальні слова, частки. Дієслова дійсного способу позначають дії реальні, що відбуваються чи не відбуваються, дієслова наказового способу виражають дії бажані, а дієслова умовного способу - дії ірреальні, імовірні. До модальних слів належать повнозначні слова, за допомоги яких виражається оцінка повідомлюваного (на щастя, на жаль, мабуть, напевно, безперечно, до речі та ін.). Модальні частки (наче, неначе, мов, немов, ніби), інтонація можуть надавати висловлюванню характеру невизначності. Пор.: Він думає. - Мабуть, він думає. - Він ніби думає.

Істотною ознакою речення є інтонація, яка виступає засобом оформлення предикативності й модальності. Інтонація оформляє речення як цілісну комунікативну одининю. Залежно від комунікативного призначення речення виділяють інтонацію повідомлення, запитання, спонукання тощо. А в дзвінкій прохолодній сині пропливають ключі журавлині! (Н. Кащук)

Інтонація виконує і роль супровідного способу виділення комунікативного центру висловлювання. Інтонаційні особливості є важливим засобом розрізнення типів речень за метою висловлювання: розповідних, питальних і спонукальних.

Предикативність та інтонаційна завершеність є основними ознаками речення, що відрізняють його від словосполучення і слова.

2. ТИПИ РЕЧЕНЬ. Виділяють кілька типів речення на підставі різних класифікаційних ознак: 1. За метою висловлювання: розповідне, питальне, спонукальне:

а) “Діялось се в тридцятих роках минулого століття» (М. Коцюбинський);

б) “Я думаю: чому мені так хороше?” (О. Довженко);

в) “Підійдіть до берега. Подумайте. Станьте на пісочку коло самої води, лівою рукою торкніться води” (О. Довженко). 2. За емоційним забарвленням: окличне, неокличне:

а) “О, скільки є могил, де спить життя козаче!» (Л. Глібов);

б) “Вечоріє. Вечір. Сонце сховалося в хмарах” (О. Довженко). Примітка: Речення за емоційним забарвленням можуть бути роз-повідними, питальними або спонукальними:

“А це ми на зайців! Переказували, що біля Білої Церкви заєць сошу перестрибнув!”(О. Вишня). 3. За відношенням до реальної дійсності: стверджувальне і запе¬речне:

а) “Сосюра-поет людського серця”(М. Рильський);

б) “Ні, вже не швидко ти діждеш, щоб я пішов на поле» (П. Мирний).

4. За структурою: просте, складне:

а) “Долиною вітер віє” (У. Самчук);

б) “Коли я смуток свій на струни клала, з’являлась зграя красних мрій, веселкою моя надія грала, далеко линув думок легкий рій»(Леся Українка).

5. За нормативністю синтаксичної структури членоване, нечлено- ване:

а) “Хто може випити Дніпро, хто властен виплескати море?”(М. Рильський);

б) “На майдані пил спадає. Замовкає річ… Вечір. Ніч» (П. Тичина).

6. За характером головних членів речення: двоскладне, односклад¬не (означено-особове, узагальнено-особове, неозначено-особове, безособове, інфінітивне, називне) (див. ОЗНАЧЕНО- ОСОБОВЕ РЕЧЕННЯ, НЕОЗНАЧЕНО-ОСОБОВЕ РЕЧЕННЯ, БЕЗОСОБОВЕ РЕЧЕННЯ, ІНФІНІТИВНЕ РЕЧЕННЯ, НАЗИВНЕ РЕЧЕННЯ): “На липах з’явилося свіже, молоде, пахуче листя» (В. Собко). “Дивишся й не надивишся, дишеш і не надишешся тим час¬тим, гарячим та пахучим повітрям»(і. Нечуй-Левицький). “Гірко заробиш, солодко з’їси”(Нар. тв.)

“І смеркає, і світає…” (Т. Шевченко).

“Треба діяти і не зволікаючи» (О. Довженко).

“Провесна” (І. Вільде).

7. За наявністю/відсутністю другорядних членів речення: поши-рене, непоширене:

а) “Непорушно стоять дерева, загорнені в сутінь, рясно вкриті краплистою росою» (М. Коцюбинський);

б) “А народ жив” (М. Рильський).

8. За наявністю/відсутністю необхідних членів речення: повне, не¬повне:

а) “Люблю дивитися на Дніпро з його стрімких, високих круч” (В. Сосюра);

б) “Чи чуєш ти, Катерино? Біжи зустрічати!

Уже прийшов, біжи! Швидше в хату!” (Т. Шевченко)

9. За наявністю/відсутністю ускладнення:

а) *На Зелені свята Гчат повернувся” (У. Самчук);

б) “Віктор глянув на батька, на його довгі вуса, на примру¬жені очі (їх так мружив тільки тато), і серце огорнуло тепло і ніжність» (О. Донченко).