Менталітету українського народу системотворчі ознаки (за х.Василькевич, а.Фурманом):

• інтровертованість вищих психічних функцій у сприйнятті навколиш­ньої дійсності, що виявляється у зосередженості на фактах і проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу;

• кордоцентричність, яка проявляється в сентименталізмі, чутливості, любові до природи, емпатії, культуротворчості, яскравій обрядовості, пісенному фольклорі, естетизмі народного життя;

• анархічний індивідуалізм, прояви якого спостерігаємо в різних формах партикулярного прагнення до особистої свободи, без належного прагнення до державності, де бракує ясних цілей, достойної стійкості, організації, витривалості, дисципліни;

• емоційність національної культури, котра виявляється в: нетрадиційній логіці образів і почуттів, котрі виводяться з досвіду здорового глузду; відносності правди і неправди, розмитості норм, законів, етичних принципів; схильності навіювати ін.­шим культурам і суспільствам навіювати свої емоції і почуття; підвищеній рефлекс­тив­ності, низькому рівні розвитку соціального інтелекту; високорозвиненім альтруїзмі; не агресивності та правовій лояльності.

• тяжіння до морального буття.

• раціональність соцієтальної психіки, котра вказує на те, що український загал зорієнтований на сприйняття будь-чого у деталях, піддаючи все по елементному і незавершеному аналізу, сприймає навколишній світ як диференційований взаємо спричинений смисловий простір, неспроможний швидко перебудуватися і змінити поведінкові, діяльні сні чи цілепокладальні установки.

• інтернальність українського соціуму з переважанням емоційної складової, котра породжує його внутрішній конфлікт, дистресові та невротичні стани і характеризується: чергуванням сильних і слабких сторін спільноти, її зрілістю й водно­час обмеженою самостійністю, відповідальністю і сумнівною послідовністю, народною мудрістю і низьким соціальним компонентом, свободолюби вістю, неприйняттям насильства над собою й разом з тим невдоволеністю життям.

• екзекутивність (жіночість) українського соціального загалу, котра характеризується наявністю таких ознак: помірність у діях, реальна перевага споживання над творенням; пізнання дійсності засобами рефлексивного мислення, уявлення і вражень; переважання слухняності, сумлінності, романтичності над самодостатністю розсудливістю; помітна трагедійність, страж дальність і мораль­ність життєвого процесу, в центрі якого перебуває жінка-мати; персоніфікація рідної зем­лі (образ Неньки-України, матері-природи); внутрішня конфліктність, слабкість соціаль­ного характеру.

МЕНТАЛЬНІСТЬ – це притаманний даній нації варіант світосприйман­ня, поведінки, який реалізується на спільній мовній, культурній і морально-етичній основі.

НАЦІОНАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ – це створена у продовж віків самим народом система поглядів, переконань, ідей, ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світоглядну свідомість та ціннісні орієнтації молоді, передавати їй соціальний досвід, надбання попередніх поколінь.

ОНТОГЕНЕЗ – це індивідуальний розвиток людини як організму із закладеною у ньому філогенетичною програмою. Цією програмою визначається нормальна тривалість життя, послідовна зміна вікових стадій, вирішальних моментів цілісності людського організму: зачаття, народження, дозрівання, зрілості, старіння, старості.

ПОВЕДІНКА – 1) система внутрішньо взаємопов’язаних дій, які здійснюються будь-яким складним (за організацією) об’єктом; ця система підкорена логіці і спрямована на реалізацію тієї чи іншої функції, притаманної даному об’єкту: збереження і розвиток життя індивіда, ліквідацію їхнього недостатку, досягнення певної мети; 2) одна із надбіологічних, історично розвиткових і ситуативно зумовлених, програм життєактивності, що забезпечує відтворення і зміну соціального життя в усіх його основних змістових і формальних виявах, регу­люють­ся суспільними нормами моралі і права та знаходить конкретне утілення в проступках (асоціальна поведінка) або вчинках (здебільшого гуманна, соціально і внутрішньо конструктивна поведінка).

„МЕТОДОЛОГІЧНИЙ КВАДРАТ” ОСНОВНИХ СКЛАДОВИХ – НОСІЇВ КУЛЬТУРИ – ПРОГРАМИ ПОВЕДІНКИ, ДІЯЛЬНОСТІ, СПІЛКУВАННЯ І ВЧИНЕННЯ (за А.Фурманом)

ПОВЕДІНКА

(уміння, навички, правила, вірування, знання)

ВЧИНОК

(ситуація, мотив, дія, рефлексія)

ДІЯЛЬНІСТЬ

(знання, цілі, взірці, засоби, результати)

СПІЛКУВАННЯ

(ставлення, норми, ідеї, ціннісні орієнтації, позиції, соціальні ролі)

СЕНС ЖИТТЯ – сутнісний, фундаментальний атрибут суб’єкта життя, що свідомо та цілеспрямовано вибудовує свій життєвий шлях і розгортає власне покликання та призначення.

СОЦІЄТАЛЬНА ПСИХІКА – це субстанція життя соціуму, котра передається від покоління до покоління у вигляді продукту наслідування історії і культури суспільства, вміщуючи географічні, кліматичні і ландшафтні умови життя людей, які заселяли колись і заселяють нині дану територію (своєрідний „архетип” – термін, введений К.Юнгом для позначення специфіч­них комплексів колективного несвідомого).

СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ПРОСТІР – це природа і соціальне середовище, в якому проживають люди, об’єднані між собою звичаями, певними соціальними установками, певними характеристиками ментальності, традиціями і визначеними цінностями. Кожна людина реалізує власний проект життєздійснення в цьому специфічному соціокультурному просторі.

ЧАС ЖИТТЯ – це хронологічні рамки життя, від яких залежить співісну­ван­ня поколінь, тривалість первинної соціалізації дітей тощо.