Тема 7. Земельні ресурси та їх використання

Методичні поради до вивчення теми

Дана тема є першою у вивченні виробничого потенціалу підприємств. Тому, розглядаючи перше питання «Поняття ресурсного та виробничого потенціалів», спочатку необхідно дати визначення потенціалу (взагалі) як можливостям, наявним силам, запасам, засобам, що можуть бути використані.

Оскільки у вітчизняній літературі чітко не розмежовуються поняття стратегічного, ресурсного та виробничого потенціалів, доцільно також навести ці визначення та розкрити їх значення для комплексного, системного підходу до вирішення основних проблем розвитку АПК (див. терміни і поняття).

Слід звернути увагу слухачів, що у розвинутих країнах як аналог наших виробничих ресурсів використовують поняття матеріальних ресурсів, які включають дві складові: 1 – земля або сировина і капітал; 2 – людські ресурси (праця і підприємницька здатність). При цьому в поняття «земля» включають усі природні ресурси: сільськогосподарські угіддя, ліси, водні ресурси, нафтові і мінеральні родовища. А в поняття «капітал» (або інвестиційні ресурси) – усі вироблені засоби виробництва, тобто машини, обладнання, інструменти, транспортні засоби тощо, які використовуються у виробництві товарів і послуг та доставці їх до споживача. Розрізняють реальний капітал (машини і інше виробниче обладнання) і фінансовий капітал (гроші).

Важливо також порівняти структуру виробничого потенціалу сільського господарства України за умови його оцінки за цінами, діючими в Україні та за цінами світового ринку. У першому випадку структура виробничого потенціалу буде мати наступний вигляд:

земельні ресурси – 36  %;

виробничі фонди – 42 %;

трудові ресурси – 22 %.

У другому випадку відповідно: більше 90 %; 8 % і біля 2 %.

Важливо дослідити особливості формування та функціонування ресурсного потенціалу сільськогосподарських підприємств на пореформенному етапі розвитку, які полягають у наступному:

• зміні соціального статусу складових ресурсного потенціалу в результаті переведення їх переважно у приватну власність;

• функціонуванні ресурсного потенціалу в умовах кризового економічного стану;

• незбалансованості ресурсів;

• іммобільності ресурсів;

• врахуванні зональних вимог при формуванні та використанні ресурсного потенціалу;

• низькій якості наявних ресурсів;

• використанні переважно орендованих земельних та майнових ресурсів;

• залежності ефективності використання ресурсів від природно-кліматичних умов;

• врахуванні у процесі формування та використання ресурсного потенціалу соціальної спрямованості розвитку АПК.

Сучасні джерела формування ресурсного потенціалу сільськогосподарських підприємств наступні:

1. людський капітал шляхом вільного найму працівників на роботу (постійну чи сезонну);

2. земельні ресурси – за рахунок оренди земельних паїв власників селян;

3) матеріально-технічні засоби – в основному шляхом оренди майнових паїв селян, а також купівлі, фінансового лізингу, набуття техніки у тимчасове користування тощо.

Детальне вивчення виробничого потенціалу розпочинається із земельних ресурсів, як його складової та головного засобу виробництва у сільському господарстві (друге питання теми). Доречно дати тлумачення поняттю “земля” як засобу виробництва та навести традиційні особливості землі, які визначають її як головний засіб виробництва. А саме:

• земля не є продуктом людської праці, це дар природи, природна умова діяльності людини;

• земля незамінна, без неї неможливо здійснювати виробничий процес;

• земля просторово обмежена, людина може лише розширити сферу її використання;

• вирізняється великою різновидністю якості, неоднаковою продуктивністю.

Свою виробничу силу земля реалізує через родючість. Тому далі необхідно розглянути зміст та значення цього поняття, навести види родючості ґрунтів, показники, якими вона визначається та основні чинники зростання родючості ґрунтів в сучасних умовах.

Вивчення питання земельного фонду України краще розпочати із визначення земельного фонду та категорій земель згідно з останнім (5-го) земельним кодексом України, навести розміри земельного фонду, сільськогосподарських угідь та їх складових на 01.01. останнього року, а також проаналізувати структуру сільськогосподарських угідь.

Згідно з 5-им Земельним Кодексом України усі землі за основним цільовим призначенням поділяються на наступні категорії:

1. Землі сільськогосподарського призначення;

2. Землі житлової та громадської забудови;

3. Землі природно-заповідного та іншого природоохо­ронного призначення;

4. Землі оздоровчого призначення;

5. Землі рекреаційного призначення;

6. Землі історико-культурного призначення;

7. Землі лісового фонду;

8. Землі водного фонду;

9. Землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Доцільно показати рівень землезабезпеченості України за ріллею – 0,69 га на 1 жителя. Цей показник має тенденцію за останні роки до зростання (десять років назад було 0,64 га) у зв’язку із зменшенням чисельності жителів України. Попереду лише Канада (1,68 га), Австралія (1,53 га), тоді як Японія має 0,03 га ріллі на 1 жителя, Англія – 0,11 га, Франція – 0,31 га. Житомирська область за рівнем землезабезпеченості посідає 12 місце серед областей України – 0,76 га ріллі у розрахунку на 1 жителя.

Важливо наголосити, що землі України – це найбільше національне багатство. Про це свідчить те, що 73 % усіх українських земель – це чорноземи, крім того, приблизно четверта частина усіх чорноземів світу належить нашій країні.

Про екологічний стан земель мова йшла у темі “Аграрний сектор як основа продовольчої безпеки України”. Слід звернути увагу слухачів, що за попередні роки Україна мала один із найвищих рівнів розораності земель – в середньому 82 %, а в південних регіонах – до 90 %. Навести формулу розрахунку цього показника і пояснити, що такий високий рівень розораності свідчив про надзвичайно інтенсивне використання земельних ресурсів і чим він вищий, тим менше в країні сіножатей і пасовищ. А це означає, що менше можливостей отримати дешеві корми, а значить – і недорогу тваринницьку продукцію. Поряд з цим за останні роки, особливо 2–3 роки, посилилась тенденція до зростання кількості ріллі в Україні, яку взагалі не обробляють. Причиною такого становища можна назвати перебудовчі процеси, в першу чергу, – перехід від колективної форми власності на землю і майно до переважно приватної, які в умовах політичної та економічної невизначеності за останнє десятиріччя не привели, на жаль, українську аграрну економіку до вищих рубежів.

Особливе занепокоєння викликає стан радіаційно забруднених земель, а це в першу чергу дерново-підзолисті низькопродуктивні ґрунти Полісся. За статистичними даними найбільш радіаційно забрудненими вважаються Житомирська, Волинська та Рівненська області. Останніми роками на цих територіях недостатньо проводяться заходи щодо зменшення вмісту радіаційних речовин у ґрунті та сільськогосподарській продукції – меліорація, вапнування, знижуються дози внесення органічних і мінеральних добрив. Так, дефіцит калію призво­дить до нагромадження у рослинницькій продукції цезію - 137.

Спостерігається забруднення ґрунтів хімічними засобами захисту рослин. У 2000 році в Україні сільськогосподарські підприємства внесли пестицидів 13,5 тис. т, що у 8 разів менше, ніж 1990 році. При цьому зниження обсягу використання пестицидів, хоча і сприяло зменшенню забруднення ґрунтів отрутохімікатами, загального екологічного становища суттєво не змінило.

За даними моніторингу, вміст важких металів на землях сільськогосподарського використання у більшості регіонів не перевищує їх гранично допустимих значень за виключенням приміських зон Донецького економічного регіону, де на сільсько­господарських угіддях відмічається підвищена концентрація свинцю, нікелю, марганцю та інших елементів, у тому числі з 2–5 кратним перевищенням гранично допустимих норм.

Слід звернути увагу слухачів, що вагомим чинником техногенного забруднення ґрунтів є транспорт. Викиди вихлопних газів підвищують вміст свинцю у ґрунтах біля автотрас, його перевищення в ґрунтах досягає 50–70 фонових значень.

Однією із головних невирішених екологічних проблем використання земельних ресурсів залишається розміщення та утилізація відходів. На території країни сховища організованого складування токсичних відходів переповнені, обсяг фактично утворених відходів більш як у 7 разів перевищує ліміти. Токсичні відходи або практично не знищуються або знищуються з використанням застарілих технологій.

На охорону і раціональне використання земельних ресурсів з державного бюджету виділяються недостатні кошти, але і вони використовуються незадовільно.

Далі доцільно наголосити, що основними землекористу­вачами в Україні є сільськогосподарські підприємства та громадяни, на них припадає 63,6 % загальної земельної площі; частка промислових підприємств, оборони, транспорту та зв’язку становить близько 4 %, але саме вони є основними забруднювачами земельних територій. Питома вага земель недержавних сільськогосподарських підприємств у всій земельній площі становить 43,9 %, в т. ч. землі фермерських господарств – 4,9 %, землі громадян – 18,9 %, з них особистих підсобних господарств населення та присадибних ділянок – 8,2 % (за даними Держкомзему України станом на кінець 2003 року).

Наступна проблема теми – земельна реформа. У 1990 році була прийнята Постанова Верховної Ради УРСР “Про земельну реформу”. Важливо розкрити мету та завдання земельної реформи, а також суть її основних етапів. Відомий у нашій країні та за її межами вчений-економіст, професор, член-кореспондент УААН Андрійчук В.Г. 2, 3 виділяє 4 етапи земельної реформи.

Перший етап: Земельний кодекс (1990 р.) та постанова Верховної Ради “Про земельну реформу” (1990 р.).

У результаті проведена інвентаризація земель та їх перерозподіл між землекористувачами, відведено частину земель у землі запасу.

Другий етап: Законом України “Про форми власності на землю” (1992 р.) вперше встановлено:

• три рівноправні форми власності;

• нова редакція Земельного кодексу;

• постанова Верховної Ради “Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі” (1992 р.)”;

• Указ Президента “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогоспо­дарського виробництва” (1994 р.).

У результаті – підготовлена законодавча база для роздержавлення земель, виділені землі резервного фонду, які передані КСП у постійне користування.

Третій етап: Указ Президента “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогоспо­дарським підприємствам і організаціям” (1995 р.) та Закон України “Про оренду землі” (1998 р.).

У результаті проведено паювання земель сільськогоспо­дарського призначення. Середній розмір земельної частки (паю) в регіонах України станом на 1.01.05 р. наведений у додатку 2.

Четвертий етап: Укази Президента “Про іпотеку” (1999 р.) та “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” (1999 р.).

У результаті з’являється застава земель сільсько­господарського призначення та проведено реформування КСП на засадах приватної форми власності на землю та майно, встановлена плата за оренду земельних паїв у розмірі не менше 1 % від вартості орендованої землі. Слід зазначити, що спеціальним Указом Президента (2002 р.) ця плата збільшена до 1,5 % для працівників сільськогосподарських підприємств і до 2 % для інших орендодавців, зокрема, пенсіонерів. У країнах ЄС платять 2,5 % від вартості землі.

Особливе місце у цій класифікації відводиться п’ятому земельному кодексу України, прийнятому у жовтні 2001 р. Доцільно розглянути особливості останнього Земельного кодексу порівняно із попередніми. До них належать:

– формування “цивілізованих” земельних відносин;

– встановлення абсолютної рівноправності усіх трьох форм власності на землю (державної, комунальної і приватної);

– введення спільної власності на земельну ділянку;

– встановлення норми безоплатної передачі земельних ділянок. Так, для ведення фермерського господарства ця норма визначається розміром середнього земельного паю у даному господарстві на відміну від попереднього Земельного кодексу, де розмір цього нормативу був: не більше 50 га сільськогосподарських угідь і не більше 100 га усіх земель;

– на відміну від попередніх кодексів у власність громадян і юридичних осіб дозволено передавати ділянки лісів площею до 5 га, які розташовані серед угідь приватних господарств, а також – замкнуті природні ділянки водойм до 3 га;

– у новому Земельному кодексі гарантуються права влас­ності на землю: “Право власності на землю є непорушним” 6;

– на перехідному етапі до 2010 року обмежується площа сільськогосподарських угідь, що може бути у власності окремих громадян до 100 га загальної площі (сюди не входить успадкована земля). Згідно з проектом закону України «Про ринок землі», на відміну від Земельного кодексу, передбачено, що одна особа або її родичі не мають права скуповувати більше як 25  % земель у межах одного адміністративного району;

– земельним кодексом до 1.01.05 р. (а пізніше Верховною Радою – до 1.01.08 р.) встановлено мораторій на продаж земельних паїв (крім передачі їх у спадщину та викупу для суспільних потреб);

– іноземні громадяни не мають права мати землі сільськогосподарського призначення;

– введено можливість права земельного сервітуту (наприклад, право проходу чи проїзду на велосипеді, проїзду на транспортному засобі за умови наявності шляху та інше);

– велика увага в Земельному кодексі приділена також проблемам охорони та моніторингу земель.

Наступне питання теми стосується державного земельного кадастру як основи порівняльної оцінки різних видів ґрунтів. Особливу увагу необхідно приділити економічній та вартісній (грошовій) оцінці земельних ресурсів. Критеріями економічної оцінки, яка визначається за 100-бальною шкалою, є:

1. Вартість валової продукції, оціненої за єдиними спеціально розробленими кадастровими цінами (які визначалися у 1998 р.);

2. Окупність витрат;

3. Диференціальний дохід.

Вартісна або грошова оцінка земель України здійснюється з 1 липня 1992 р. з прийняттям Закону України “Про плату за землю” (вперше після Декрету “Про землю” 1917 р.). Саме з цього часу в Україні встановлена нормативна ціна на землю; середні ставки земельного податку з 1 га ріллі, багаторічних насаджень та 1 га сіножатей і пасовищ.

В цілому вартість українських земель сільськогосподарського призначення за оцінками вчених дорівнює понад 100 млрд доларів США (станом на 1.01.05 р.). А офіційна грошова оцінка 1 гектара сільськогосподарських угідь в Україні становила в середньому 8733 грн, у тому числі ріллі – 9204 грн. Найдорожчі землі у Черкаській області – 11652 грн за 1 га ріллі, найгірші – у Житомирській: 6024 грн за 1 га ріллі (додаток 3).

Одним із найважливіших питань теми є питання про ринок землі: проблема полягає у тому, що не всі розуміють, чи є ринок землі в Україні. Відповідь можна дати, з’ясувавши суть цього поняття. Слід звернути увагу слухачів, що ринок землі – це не тільки купівля–продаж земельних ділянок, але і оренда, їх обмін, застава, дарування та спадкування [3]. Усвідомивши вищесказане, можна стверджувати, що ринок землі в Україні є, але відсутня поки що одна його складова – купівля–продаж земельних ділянок (Верховною Радою накладено мораторій до 1.01.2008 р.). До речі ця складова ринку не є основною. У світі щорічно продається і купується не більше 2 % сільсько­господарських угідь. У сучасних умовах господарювання найбільшу питому вагу складових ринку землі посідає оренда сільськогосподарських угідь.

У 2001–2004 роках право власності на землю переуступили майже 714 тис. селян, або 10 % власників земельних паїв, у тому числі шляхом спадкування – 84 %, дарування – 14 %, прямого продажу і обміну – 2 % 16.

На початковому етапі формування ринку землі вирішальну роль у його регулюванні має відігравати держава. За нею повинне залишитись право обмежень на обіг земельних ділянок у ринковій сфері, особливо стосовно їх перепродажу, здійснення контролю за ціноутворенням.

Ринкова ціна на земельні ділянки сільськогосподарського призначення формуватиметься при купівлі–продажу їх у міру зростання платоспроможності населення та зрівноваження попиту і пропозиції. Стартовою ціною має виступати експертна грошова оцінка, що буде розроблена відповідно до методики, за­твердженої Кабінетом Міністрів України 11 жовтня 2002 р. У період відсутності експертної оцінки для цього може використовуватись діюча нормативна грошова оцінка 1995 р. з урахуванням її індексації (додаток 3).

На початкових етапах запровадження ринку землі для одержання середньо- і довгострокових кредитів в якості застави можуть бути земельні ділянки, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб. Для активізації кредитного забезпечення аграрного виробництва необхідно законодавчо запровадити заставу права оренди землі.

Аналіз стану формування ринку земель сільськогосподарського призначення в Україні свідчить, що за існуючого диспаритету цін на промислову і сільськогоспо­дарську продукцію, збитковості виробництва, відсутності законодавчих актів щодо регулювання ринку сільськогоспо­дарських земель, – можливі спроби розкручування спекулятивно-тіньового ринку. Це може призвести до знеземелення значної частини селян. Тому потрібне ефективне державне регулювання економічного обігу землі, особливо на початковому етапі його функціонування, яке спрямова­не на забезпечення:

• формування ринкової інфраструктури, яка опосередковує обіг земельних ділянок;

• оподаткування доходів, отриманих від трансакцій на ринку земель;

• встановлення заборон на відчуження земельних ділянок та обмежень щодо набуття їх у власність;

• надання пріоритетних прав на придбання земельних ділянок;

• гарантування та захисту прав суб’єктів ринку земель.

На купівлю–продаж сільськогосподарських земель необхідно законодавчо ввести ряд жорстких обмежень, наприклад, щодо мораторію на 5–7 років купленої земельної ділянки або справляння митних платежів з продажу її у підвищеному розмірі, а можливо спочатку запровадити дозвільний порядок відчуження земельних ділянок, який застосовується у багатьох цивілізованих країнах світу.

Важливо ширше використовувати оренду земельних ділянок і земельних часток (паїв), що сприяє руху землі до більш ефективного господаря, який забезпечує одер­жання селянами-власниками належної орендної плати. Оренда значною мірою відбиває прогнозну поведінку майбутнього ринку землі. Рівень орендної плати, її кон’юнктура – це фактично праобраз майбутньої ціни на землю, а кон’юнктура пропозиції і попиту на оренду землі – праобраз кон’юнктури попиту і пропозиції майбутнього ринку землі. Запровадження ринкового обігу сільськогосподарських земель через купівлю–продаж потребує ґрунтовного дослідження і запровадження ефективних регуляторних механізмів. З цією метою потрібне невідкладне прийняття Закону України "Про ринок землі" з наперед визначеним терміном введення його в дію, наприклад, через 2–3 роки. За цей період мають бути підготовлені всі необхідні нормативно-правові акти для реалізації Закону щодо здійснення необхідних організаційно-підготовчих заходів. За таких умов можна значною мірою уникнути багатьох прорахунків у ринку землі, щодо яких висловлюються численні застереження [1].

Основні показники ефективності використання земельних угідь та методика їх розрахунку наведені у завданні 7.3.

Розглядаючи основні напрямки зростання еколого-економічної ефективності використання земельних ресурсів України важливо акцентувати увагу на наступних:

1. Системі заходів щодо підвищення родючості ґрунтів – впровадження науково обґрунтованої системи землеробства, досягнень науково-технічного прогресу, еколого-, ресурсо-, енергозберігаючих технологій виробництва продукції рослинництва, екологічно виваженої меліорації та хімізації землеробства;

2. Охороні ґрунтів від водної та вітрової ерозії та інших руйнівних процесів (не допускати засолення, заболочування, заростання земель бур’янами та інше).

3. Зменшенні площ земель, які випадають із сільськогоспо­дарського обороту (у зв’язку із розвитком промисловості, транспорту і будівництва міст).

4. Максимальній біологізації землеробства: оптимальному використанні органічних добрив і отрутохімікатів, насиченні сівозмін високобілковими бобовими культурами, що забезпечує фіксацію атмосферного азоту в ґрунті, здійсненні захисту рослин переважно біологічними методами, використанні генетично адаптованих сортів і гібридів культур тощо.