Література

1. М’ясоїд П.А. Загальна психологія: Навч. посіб. – К.: Вища школа, 2001.

2. Немов Р.С. Психология. – М.: Просвещение, 2001.

3. Общая психология / Под ред. А.В. Петровского. – М.: Просвещение, 1977.

4. Психологія / За ред. Г.С. Костюка. – К.: Рад. шк., 1968.

5. Психология: Учебник для технических вузов // Под ред. В.Н. Дружинина. – СПб.: Питер, 1999. – С. 261-319.

6. Психологія // За ред. Ю.Л. Трофімова. – К.: Либідь, 2000. – С. 52-122

7. Семиченко В.А. Психология: Темперамент. – Київ-Полтава: Форміка, 2001. – 168 с.

8. Столяренко Л.Д. Основы психологии. – Р.-на-Д.: Феникс, 1997. – С. 86-154.

9. ХьеллЛ., ЗиглерД. Теории личности (Основные положения, исследования и применение). – СПб.: Питер Ком, 1999. – 608 с.

1. Поняття особистості у психології. Особистість та індивідуальність

З’ясовуючи поняття “особистість”, слід виокремити поняття “індивід”, яке втілює родову належність людини, її біологічну специфіку (тварина з огляду на ці ж показники іменується “особина”).

Індивід – найбільш загальне визначення людини як одиничної природної істоти, продукту філогенетичного та онтогенетичного розвитку, носія індивідуально своєрідних рис.

У процесі включення до системи суспільних відносин індивід стає особистістю.

У психології особистість – це системна соціальна властивість, набута індивідом у предметній діяльності і спілкуванні, що характеризує рівень і якість представленості суспільних відносин в індивідові.

В англійській мові слово “особистість” походить від латинського “persona”, що означало “маска”, “личина”. В давній українській мові зустрічаємо слово “парсуна” – обличчя, портрет. Отже, колись поняття “особистість” ототожнювалося із зовнішніми, соціально проявленими рисами людини. Але на сьогодні існує значне різноманіття уявлень про особистість, серед яких домінує прямо протилежний підхід: особистість визначається насамперед як утворення глибинне, сутнісне, неочевидне. Її основні характеристики різні вчені бачать неоднаково.

Карл Роджерс: особистість – організована, тривала, суб’єктивно сприймана сутність, що становить саму серцевину наших переживань.

Гордон Олпорт: особистість – те, що людина являє собою насправді, внутрішнє “щось”, детермінуюче характер стосунків людини зі світом.

Ерік Еріксон: за життя людина проходить багато криз, і особистість – функція результатів криз.

Джордж Келлі: особистість – притаманний кожному індивідуумові унікальний спосіб усвідомлення життєвого досвіду.

Реймонд Кеттел: особистість – складне утворення, ядро якого має 16 складових.

Альберт Бандура: особистість – складна динамічна картина безперервної взаємодії індивіда, поведінки і ситуації.

Розглянемо основні положення, що не суперечать цим та іншим підходам, поєднують їх:

• в особистості представлені якості, типові для всіх, але в суто індивідуальному поєднанні;

• особистість – абстракція, основана на висновках, отриманих у результаті спостереження за поведінкою людини;

• важливим є досвід; особистість характеризується в еволюційному процесі в якості суб’єкта впливу внутрішніх та зовнішніх факторів, включаючи генетичну й біологічну схильність, соціальний статус і змінні обставини середовища;

• особистість відносно незмінна і постійна у часові та змінних ситуаціях: вона забезпечує почуття безперервності в часові та навколишніх обставинах.

Отже, поняття індивід та особистість пов’язані дуже тісно, але не тотожні. О.М. Леонтьєв писав: “Особистість не дорівнює індивідові... особистість є системна, і тому “надчуттєва” якість, хоча носієм цієї якості є цілком чуттєвий, тілесний індивід з усіма його природженими й набутими властивостями”.

Особистість не можна відчути, виміряти тощо. Вона втілює в собі систему відносин, суспільних за своєю природою, розкрити які можна лише через мисленнєвий аналіз.

Таке розкриття нам необхідне, оскільки саме специфіка особистості визначає реакцію людини на певні зовнішні та внутрішні чинники, тоді як передбачення й корекція таких реакцій щодо інших і себе самого становить основну проблему міжлюдської взаємодії.

Чи ж можна розмежувати особистість та індивіда? А.В. Петровський вважає, що гіпотетично – можна (так, Амала і Камала, виховані вовками маленькі дівчатка, – індивіди без особистості). Дуже умовно можна уявити й особистість без індивіда (Козьма Прутков, Гудвін тощо), але це – швидше мисленнєвий експеримент, ніж реальність.

Особистість не є стабільною. Формується та проявляється вона тільки в системі певних міжособистісних зв’язків чи, ширше, в системі суспільних відносин. Ці відносини не можуть зводитись до “чистого” спілкування (“суб’єкт – об’єкт”), тобто в діяльності і спілкуванні стосунки складаються як:

суб’єкт - суб’єкт – об’єктні (діяльність);

суб’єкт - об’єкт – суб’єктні (спілкування).

Як же розмежовуються індивід та індивідуальність?

Індивідуальність – це поєднання психічних особливостей людини, що становлять її своєрідність, відмінність від інших людей.

Індивідуальність проявляється в рисах темпераменту, характеру, звичках, домінуючих інтересах, у якостях пізнавальних процесів (сприйняття, пам’яті, мислення, уяви тощо), у здібностях, індивідуальному стилі діяльності тощо. Це поєднання неповторне, створює своєрідність особистості.

Особистість та індивідуальність так само не тотожні, хоча і єдині. Так, специфіка мисленнєвих процесів чи звичка є рисами індивідуальності, але не обов’язково входять до характеристик особистості, бо можуть і не бути породженням форм діяльності й спілкування соціальної групи, до якої входить даний індивід.

З іншого боку, якщо риси індивідуальності не представлені в системі міжособистісних стосунків, то вони виявляються несуттєвими для оцінки особистості індивіда і не отримують умов для розвитку (!). Як власне особистісні виступають лише ті індивідуальні якості, які найбільшою мірою задіяні у ведучій для певної соціальної групи діяльності.

Отже, індивідуальність – одна із сторін особистості.