2. Основні методи навчання

Метод навчання – спосіб упорядкованої взаємодії вчителів (викладачів) та учнів (студентів), за допомогою якого розв’язуються проблеми освіти, виховання і розвитку в процесі навчання.

Однією з гострих проблем сучасної дидактики є проблема класифікації методів навчання. На сьогодні немає єдиної точки зору з цього питання. У зв’язку з тим, що різні автори за основу поділу методів навчання на групи і підгрупи кладуть різні ознаки, існує низка класифікацій.

Найбільш ранньою класифікацією є поділ методів навчання на методи роботи вчителя (розповідь, пояснення, бесіда) і методи роботи учнів (вправи, самостійна робота).

Однією з найзручніших вважають класифікацію методів навчання, здійснену Ю.К. Бабанським. Він виділяє методи організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності, методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності, методи контролю й самоконтролю навчально-пізнавальної діяльності.

Поширеною є класифікація методів навчання за джерелом здобування знань. Відповідно виділяють:

• Словесні методи (джерелом знань є усне чи писемне слово). Сюди належать розповідь, пояснення, бесіда, дискусія, лекція, робота з підручником та книгою, конспектування, складання плану тексту, тезування, цитування, анотування, рецензування тощо.

• Наочні методи (джерелом знання є предмети, що спостерігаються, явища, наочні посібники). Їх умовно поділяють на дві великі групи: метод ілюстрацій і метод демонстрацій. Метод ілюстрацій передбачає показ учням ілюстративних посібників – плакатів, картин, карт, таблиць, замальовок на дошці тощо. Метод демонстрацій звичайно пов’язаний із демонстрацією приладів, дослідів, технічних установок, кіно- та відеофільмів та ін.

• Практичні методи (учні здобувають знання і виробляють уміння, виконуючи практичні дії). До них належать вправи – усні, письмові, графічні та навчально-трудові; лабораторні роботи; практичні роботи, в тому числі заняття з комп’ютерами й різноманітними тренажерами.

Головними недоліками даної класифікації вважається те, що вона не відображає характеру пізнавальної діяльності учнів у навчанні, не характеризує ступінь їхньої самостійності в навчальній роботі. Проте саме ця класифікація користується найбільшою популярністю у педагогів-практиків та методистів.

4. Навчальні технології у вищому навчальному закладі

Останнім часом у науці та освіті дедалі більше поширюється поняття «навчальна технологія». Воно відбиває шлях освоєння конкретного навчального матеріалу (поняття) в межах відповідного навчального предмета, теми, питання. Наприклад, це можуть бути предметне навчання, ігрова технологія, технологія проблемного навчання, інформаційні технології, технологія використання схем, конспектів, класичне лекційне навчання, дистанційне навчання, комп’ютерне навчання тощо.

Навчальна (як і будь-яка інша педагогічна) технологія повинна задовольняти основні критерії технологічності:

• Концептуальність (опора на певну наукову концепцію, що містить філософські, психологічні, дидактичні і соціально-педагогічні обґрунтування цілей);

• Системність (педагогічна технологія повинна мати всі ознаки системи);

• Логічність процесу, взаємозв’язок усіх його частин, цілісність;

• Керованість (можливість цілепланування, проектування процесу навчання, поетапної діагностики, варіювання засобами і методами з метою корекції результатів);

• Ефективність (оптимальність витрат, гарантованість досягнення запланованого результату – певного стандарту навчання);

• Відтворюваність (можливість застосування в інших однотипних умовах, іншими суб’єктами);

• Єдність змістової і процесуальної частини, їх взаємообумовленість.

У вищій школі сьогодні також спостерігається прагнення до впровадження нових технологій навчання. Розглянемо деякі з них.

Нині погляди українських педагогів усе частіше спрямовуються до технології модульного, чи модульно-розвивального, навчання, яке сприяє становленню особистості не тільки завдяки змісту, методам, формам організації, а й через свою сутнісну багатовимірність.

Навчальний модуль – це цільова, відкрита і відносно завершена сукупність взаємозалежних циклів навчальної, виховної та освітньої розвивальної взаємодії викладача й студентів, що реалізує змістовий модуль через форму-модуль. Цей модуль є основною ланкою модульно-розвивальної системи навчання, що забезпечує оптимізацію психосоціального розвитку викладача і студентів, а тому багато в чому є альтернативою традиційним засобам, формам та методам лекційно-семінарської системи.

Серед основних принципів модульності виділяємо:

1. наявність самостійної групи ідей (знань), якими оволодівають студенти за допомогою дидактично доцільних засобів, що відповідають природі цих ідей;

2. формування самостійної планової, цілісної одиниці навчальної діяльності, яка б сприяла досягненню студентом чітко визначених цілей;

3. оволодіння принципом модульності досягається через застосування різних форм і методів навчання, підпорядкованих загальній темі навчального курсу або актуальній науково-технічній, соціальній чи іншій проблемі;

4. принцип модульності – це також складання автономних порцій, поділ навчального матеріалу на частини для груп студентів.

Останнім часом у ВНЗ широко застосовують технічні інформаційні технології навчання, серед яких варто виділити комп’ютерні технології. Вони спрямовані на підготовку особистості інформаційного суспільства; формування умінь працювати з інформацією; розвиток комунікативних здібностей; формування дослідницьких умінь та умінь вибору оптимальних рішень; забезпечення великим обсягом якісної інформації.

Комп’ютерні технології можуть здійснюватися у таких трьох варіантах:

• технологія як «проникнення» (застосування комп’ютерного навчання при вивченні окремих тем, розділів);

• як основна (при вивченні базових тем);

• як монотехнологія (коли весь процес навчання: діагностика, управління, моніторинг – провадиться за допомогою комп'ютера).

Варто згадати також одну з найпопулярніших сьогодні у світі технологій – технологію дистанційного навчання. Її поява не випадкова – це закономірний етап розвитку та адаптації освіти до сучасних умов. Виконати соціальне замовлення суспільства шляхом збільшення асигнувань на освіту, збільшенням кількості навчальних закладів й іншими традиційними способами не в змозі навіть заможні країни. Тому в усьому світі дистанційна освіта сьогодні надзвичайно популярна. Так, на кінець 1997 р. у 107 країнах діяло близько 1000 навчальних закладів дистанційного типу. В тому ж році кількість тих, хто здобув дистанційну освіту, становила близько 50 млн. чол., а вже в 2000 р. – близько 90 млн.

Дистанційне навчання є однією з форм безперервної освіти, що покликана реалізувати право людини на освіту й отримання інформації. Це технологія, що базується на принципах відкритого навчання, широко використовує комп’ютерні навчальні програми різного призначення та створює за допомогою сучасних телекомунікацій інформаційне освітнє середовище для доставки навчального матеріалу і спілкування.

Характерними ознаками дистанційної освіти є гнучкість, модульність, економічна ефективність, координаторська роль викладача, спеціалізований контроль якості освіти, використання спеціалізованих технологій і засобів навчання.

Основними принципами дистанційного навчання є: гуманізм, пріоритетність педагогічного підходу при проектуванні освітнього процесу в дистанційному навчанні; педагогічна доцільність застосування нових інформаційних технологій; вибір змісту освіти; забезпечення захисту інформації, що циркулює в дистанційному навчанні; стартовий рівень освіти; відповідність технологій навчанню; мобільність навчання; неантагоністичність його існуючим формам освіти.

Для цієї технології характерна позитивна пізнавальна мотивація, що створюється мережею Інтернет, та висока якість підготовки фахівця. Це й робить дистанційне навчання технологією ХХІ століття.