1. Вітвицька С.С. Основи педагогіки вищої школи. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – С. 147-180.

2. Галузяк В.М., Сметанський М.І., Шахов В.І. Педагогіка: Навчальний посібник. – Вінниця: Книга-Вега, 2003. – С. 93-200.

3. Гончаренко С.У. Український педагогічний словник. – К., 1998. –С. 276.

4. Степанов О.М., Фіцула М.М. Основи психології і педагогіки. – К.: Академвидав, 2003. – С. 321-371.

5. Тодорова і.С. Основи психології та педагогіки. – Полтава, 2002. – с. 89-95.

1. Дидактика як наука про навчання

Національна система освіти нині потребує теоретико-методологічного обґрунтування основних напрямів свого становлення і розвитку. Ці напрями визначені Законом України «Про освіту», де підкреслено, що освіта – це основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального й економічного розвитку суспільства і держави.

Особливе місце в процесі реформування сучасної освіти посідають проблеми дидактичного характеру, розв'язання яких дасть змогу внести кардинальні зміни до навчальної діяльності школярів та студентів закладів різного рівня акредитації з тим, щоб наблизитися до світового стандарту.

Дидактика (від грецького дідактос – повчальний) – це галузь педагогіки, що розробляє теорію освіти, навчання, а також виховання у процесі навчання. Сучасна дидактика – найусталеніший розділ педагогіки. Вона виокремилася з філософії в самостійну наукову галузь на початку ХVІІ ст. завдяки англійському філософові Френсісу Бекону (1561-1626). Безумовно, дидактика змінювалася, крокуючи в ногу з часом, вбираючи в себе нові наукові досягнення. Проте її структура залишається класичною.

Вважається, що термін «дидактика» запропонував німецький педагог Вольфганг Ратке (1571-1635), який так назвав наукову дисципліну, що досліджує теоретичні засади навчання. Проте найбільш вагомою особистістю біля витоків дидактики як педагогічної галузі був Я.А. Коменський, який увійшов у історію завдяки своїм пропозиціям щодо організації шкільного навчання, розробленням оригінальних навчальних посібників, науковими працями.

На рубежі ХVІІІ-ХІХ ст., коли світська школа в Європі вже мала пріоритет над конфесійною, в дидактиці склалася теорія формального, а згодом матеріального виховання та освіти.

Автором теорії формальної освіти є І.Ф. Гербарт – німецький філософ і педагог, який вважав, що світ складається з простих «реалів» – елементів та зв’язків і їх поєднання. Тому обсяг свідомості людини є обмеженим і його можна формувати чотирма ступенями навчання. На 1 ступені («ясність») застосовується первинне ознайомлення учнів з предметом пізнання. На 2 («асоціація») вступає зв'язок нових елементів знань з попередніми, відомими. На 3 ступені («система») використовується таке компонування матеріалу, яке подає його у вигляді правила чи закону. На 4 ступені («метод») відбувається застосування набутих знань на прикладах, під час розв’язання вправ, завдань, тренувань. Цю теорію було покладено в основу гімназичної освіти в Росії.

Теорію матеріальної освіти обґрунтував англійський філософ Герберт Спенсер (1820-1903). Оскільки система І.Ф. Гербарта була зорієнтована на підготовку інтелігенції, чиновництва, правлячої еліти, то система Спенсера – передовсім на підготовку спеціалістів-практиків, кваліфікованих техніків і робітників. Дидактичні основи матеріальної освіти ґрунтувалися на необхідності п’яти видів людської діяльності: самозбереження, здобування засобів для життя, виховання потомства, виконання соціальних функцій, дозвілля.

Засновником української дидактики був видатний педагог К.Д.Ушинський (1824-1870), який вважав себе українцем, багато часу працював і жив в Україні, похований у Києві. Він створив цілісну дидактичну систему на науково-матеріальній основі. Запропонував модель дидактичного процесу й чітко визначив дві основних мети, що реалізуються одночасно, – оволодіння системою наукових знань і розвиток розумових здібностей.

Дидактична діяльність наповнилася компонентами, актуальними і досі. Це:

• актуалізація досвіду, набутого через спілкування з природою і людьми, а також знань, засвоєних раніше в школі;

• подання конкретного матеріалу;

• демократизація предмета в цілому й окремих його частин;

• розпізнання властивостей предмета;

• визначення міри врахування його частин та властивостей;

• систематизація вивченого;

• узагальнення;

• застосування.

У ХХ ст.. на теренах вітчизняної педагогіки працювали відомі дидакти І.Я. Лернер, Г.І. Щукіна, Ю.К. Бабанський, М.М. Поташник, а в Україні – В.О. Онищук, В.І. Бондар, А.М. Алексюк та інші.

Формування і розвиток національної системи освіти на основі гуманістичної філософії та парадигми освіти має особистісно орієнтований, педоцентричний характер, тобто основною дійовою постаттю навчального процесу стає не вчитель, а учень, і основний предмет впливу дидактичного процесу – не сукупність певних знань, навичок та вмінь, а особистість учня, формування його духовності та активної життєвої позиції.

Викликає також певні труднощі визначення предмета загальної дидактики. У педагогіці знаходимо кілька підходів до такого визначення. Зокрема, польський учений Ч. Купісевич дає такий варіант: «Предметом дослідження загальної дидактики є процес викладання та учіння разом із факторами, що його породжують, умовами його перебігу, а також результатами, до яких він призводить».

Український педагог М. Фіцула вважає, що предметом дидактики на всіх етапах її розвитку був зміст освіти підростаючого покоління й організація процесу, що забезпечує оволодіння цим змістом, а саме:

• визначення мети і завдань навчання;

• окреслення змісту освіти відповідно до вимог суспільства;

• виявлення закономірностей процесу навчання на основі його аналізу, спеціальної пошуково-експериментальної роботи;

• обґрунтування принципів і правил навчання на основі його закономірностей;

• вироблення організаційних форм, методів та прийомів навчання;

• забезпечення навчально-матеріальної бази, засобів навчання.

Як частина педагогіки, дидактика базується на закономірностях і принципах цілісного педагогічного процесу, тому її можна розглядати як теорію, що визначає загальні закономірності освіти і виховання. Але як загальна теорія навчання, дидактика самостійно досліджує ті проблеми освіти й виховання, які наявні лише у процесі навчання. Через це вона є самостійною педагогічною дисципліною.

Основними категоріями дидактики є «навчання», «освіта», «викладання» (діяльність педагога в процесі навчання), «учіння» (процес пізнавальної діяльності учнів), «принципи навчання», «форми навчання», «методи навчання» і «засоби навчання».