Література

1. Бабанский Ю.К., Сластенин В.А. и др. Педагогика. – М.: Просвещение, 1988. – 479 с.

2. Степанов О.М., Фіцула М.М. Основи психології і педагогіки. – К.: Академвидав, 2003. – С. 231-250.

3. Столяренко Л.Д., Самыгин С.И. Психология и педагогика в вопросах и ответах. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2000. – С. 374-387.

4. Тодорова і.С. Основи психології та педагогіки. – Полтава, 2002. – с. 84-88.

5. Харламов И.Ф. Педагогика. – М.: Высшая школа, 1990. – С. 15-26.

1. Розвиток педагогіки в історії людства; її сучасний стан

Кожна наука має свою історію і досить визначений аспект природних чи соціальних явищ, вивченням яких вона займається і знання яких має велике значення для осмислення її теоретичних засад.

Виокремлення та формування педагогіки як науки були викликані зростаючими потребами суспільства у створенні спеціальних навчально-виховних закладів, у теоретичному осмисленні й узагальненні стихійного досвіду навчання та виховання підростаючих поколінь. Освіта і виховання, таким чином, перетворились на об’єктивну потребу суспільства й стали вагомою передумовою його розвитку.

Ось чому на певному етапі розвитку людського суспільства , зокрема в пізній період рабовласницького ладу, коли виробництво і наука досягли значного розвитку, виховання виділяється в особливу суспільну функцію, тобто виникають спеціальні виховні заклади, з’являються особи, професією яких стало навчання та виховання дітей. Це мало місце в багатьох стародавніх країнах, але найбільш достовірні відомості про школи для хлопчиків дійшли до нас із Єгипту, країн Близького Сходу, античної Греції.

З античної Греції і походить термін „педагогіка”, хоча спершу він стосувався дещо іншого, ніж сьогодні, явища.

У Стародавній Греції педагогами звалися раби, яким аристократи доручали наглядати за своїми дітьми, супроводжувати їх до школи та зі школи, нести навчальне приладдя, а також виводити на прогулянки. Грецьке слово „педогогос” (від „пейдос” – дитина, „гогос” – вести) означає буквально „дітоводитель”. У подальшому педагогами стали називати спеціально підготовлених людей, що займалися навчанням і вихованням дітей, для яких педагогічна діяльність являлася професією. Так виникла особлива наука про виховання, що отримала назву „педагогіка”.

Зі Стародавньої Греції походять також інші педагогічні поняття: „школа” (буквально – „дозвілля”), „гімназія” („громадська школа фізичного виховання”, а згодом – просто школа) тощо.

Значне місце посідали проблеми виховання в працях давньоримських філософів та ораторів, таких, як Лукрецій Кар (бл. 99-55 рр. до н.е.), Квінтиліан (42-118 рр. до н.е.) та інші.

В епоху Середньовіччя проблеми виховання розроблялися філософами-богословами, педагогічні ідеї яких мали релігійне забарвлення. Хоча в міських школах та університетах могли працювати люди, що не мали духовного сану, та офіційна ідеологія була безумовною.

У Давньоруській державі тих, хто навчав дітей, називали „майстрами грамоти”. Термін „педагог” з’явився за посередництвом візантійських церковних книг у Х ст.

В епоху Відродження (ХІV – ХVІ ст.) педагогічна думка сягнула нового розвитку. Видатні діячі цього періоду італієць Вітторіо да Фельтре (1378 – 1446), іспанець Хуан Вівес (1442 – 1540), нідерландець Еразм Роттердамський (1465 – 1536) та інші критикували механічне зубріння, що процвітало в тогочасному навчанні, виступали за гуманне ставлення до дітей, за звільнення особистості від духовного гніту.

Попри значний розвиток виховної теорії, педагогіка продовжувала лишатися складовою філософії. Як окрема наука, вона вперше була виділена із системи філософських знань на початку ХVІІ ст. Оформлення педагогіки як самостійної наукової дисципліни більшість дослідників пов’язують з іменем видатного чеського педагога Яна Амоса Коменського (1598 – 1670). Коменський уперше створив ґрунтовне вчення про сутність, основні принципи і методи навчання, класно-урочну систему. В своїй основній праці „Велика дидактика” вчений визначив сутність і завдання освіти, яка покликана служити людині для вдосконалення її розуму, мови й рук, щоб вона могла все потрібне розумно споглядати, висловлювати словами та втілювати в дії. Я.А. Коменський виступав за енциклопедичність, посильність і доцільність змісту освіти, єдність та наступність шкіл усіх типів. У своїх творах він обґрунтував основні принципи навчання: наочності, свідомості, міцності, послідовності та систематичності, посильності, емоційності. Увів поняття навчального року з поділом його на чверті та канікули, запровадив перевідні іспити в кінці року, різні види контролю й перевірки успішності учнів. Сформульовані ним принципи, методи, форми організації навчальної роботи з дітьми і морального виховання стали невід’ємними елементами подальших науково-педагогічних систем.

В історію педагогіки ввійшло також ім'я Джона Локка (1632-1704), англійського філософа і педагога, який зосередив свою увагу на теорії виховання джентльмена – людини, впевненої в собі, що поєднує широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер із моральними переконаннями.

Суттєвий внесок у педагогіку зробили німецькі педагоги Йоганн Фрідріх Гербарт (1776-1841) – автор теоретичних узагальнень у галузі психології навчання і Фрідріх Адольф Вільгельм Дістервег (1790-1866) – противник станових та національних обмежень у царині освіти, виховання релігійного фанатизму.

Неоціненний вклад у ставлення наукової педагогіки внесли праці Ж.-Ж.Руссо (1712-1784), К.-А.Гельвеція (1715–1771) у Франції, І.-Г. Песталоцці (1746 – 1827) у Швейцарії.

На становлення вітчизняної педагогічної думки значний вплив мали праці Л.М. Толстого (1828 – 1910), М.І. Пирогова (1810 – 1881), К.Д. Ушинського (1824 – 1870). Вагомий спадок української педагогічної думки становлять ідеї визначних діячів культури, зокрема письменників – І. Котляревського, І.Франка, Лесі Українки, П.Грабовського, С.Васильченка, а особливо – Тараса Шевченка (1814-1861). Як громадянина і патріота, його не могли не хвилювати проблеми освіти рідного народу. Він обстоював право українців на рідну школу, доступну для всіх дітей. Народний учитель, педагог має бути втіленням кращих рис людини, як І.П.Котляревський, що його Шевченко змалював у повісті „Близнецы”. У той же час Кобзар у своїх поетичних та прозаїчних творах, епістолярній спадщині, щоденниках із прикрістю говорить про те, що як система народної освіти в царській Росії, так і значна більшість її носіїв були надто далекі від досконалості. Осуджує він і освіту дворянської молоді. У „Щоденнику” від 1857 р. є, зокрема, запис, навіяний реальною зустріччю: „Що ж посередні та найгірші випускники, коли кращий з них безграмотний та, в додачу, п’яниця? Прокляття вам, людиновбивці – кадетські корпуси!”. Виховання дівчат у дворянських родинах та жіночих закладах освіти також надзвичайно далеке від ідеалу. Поет обурюється тим, як дівчата-дворянки привчаються сприймати заміжжя. „Навіщо вони дітей народжують, ці амфібії, ці бездушні автомати? З якою метою вони виходять заміж, ці мертві красуні? Щоб зробити кар’єру… ; а діти – це вже необхідний наслідок кар’єри, і нічого більше. Бідні бездушні матері! Ви … свій священний обов’язок передаєте найманій гувернантці і, ще гірше, сільській неграмотній бабі. І чи ж диво після цього, що порода гарненьких лялечок у нас не переводиться? Та й чи буде коли кінець цій породі? Навряд чи, – вона страшенно живуча на нашому плідному, заматерілому ґрунті”.

В останні роки свого життя Т. Шевченко намагався бути корисним рідній школі. Він радісно зустрів звістку про відкриття в Україні недільних шкіл і для них написав у 1861 р. „Буквар южнорусский”, який посів одне з провідних місць в історії освіти й культури України.

У ХХ ст. найвідомішими вітчизняними педагогами вважаються А.С.Макаренко (1888 – 1939) та В.О. Сухомлинський (1918 – 1970). Обидва вони отримали вищу педагогічну освіту в Полтаві.

Виникнувши як наука про виховання дітей і молоді, педагогіка по мірі розширення меж виховання й сфери суб’єктивних факторів у житті суспільства, стає наукою про загальні закономірності виховного впливу на людей будь-якого віку.

Отже, сьогодні педагогіка – це сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвитку особистості.

Її предметом є навчально-виховна діяльність, що здійснюється в закладах освіти людьми, уповноваженими на це суспільством.