4.Планування і вибір життєвого шляху

Проблема життєвого шляху людини була сформульована в психології у зв’язку з тим, що сама людина почала розглядатися двояко: і як суб’єкт, і як об’єкт життя. Вперше ця проблема була поставлена Ш. Бюлер на початку ХХ ст., але більш повно досліджувалася пізніше.

Як об’єкт життєвого процесу, особистість підлягає впливу умов життя, певних подій, соціальних відносин, культурних традицій та моральних законів. Як суб’єкт, вона організує і структурує своє життя, регулює його хід, вибирає і йде за обраним напрямком. У зв’язку з цим набуває актуальності низка категорій, що ми їх розглянемо нижче.

Життєвий шлях – процес розвитку людини в якості суб’єкта власного життя, в ході якого відбувається регуляція життєвого процесу і формування стійкої та водночас пластичної структури особистості.

Стратегія життя – спосіб організації життєвого процесу.

Життєва перспектива – сукупність обставин і умов життя, які забезпечують ефективність особистісного зростання.

Життєва мета – уявлення про основні результати чи події, які повинні відбутися в житті, інтегруючи окремі події та виправдовуючи людське існування.

Структурним утіленням життєвого процесу та його позитивної частини – життєвої перспективи – стає життєвий план, який являє собою стратегію життя. Сукупність життєвих тактик утворює життєвий сценарій.

У вітчизняній традиції (С.Л. Рубінштейн, Б.Г. Ананьєв й інші) прийнято вважати, що особистість свідомо, за допомогою батьків, формує цей сценарій.

Зарубіжні дослідники (А. Адлер, К. Роджерс, Е. Берн та інші) розглядають життєвий план як прогнозування власного життя і його реалізацію в уявленнях та відчуттях, а сценарій життя – як життєвий план, що поступово розгортається, обмежуючи і структуруючи життєвий простір особистості. На вибір життєвого сценарію впливає ціла низка факторів: порядок народження дитини в сім'ї, вплив старших, прийняття дитиною свого імені та прізвища, випадкові екстремальні події тощо. Сценарій запускається в дитячому віці, у підлітковому «доопрацьовується», набуває визначеної структури. Пізніше він використовується дорослою людиною для структурування життєвого простору, оптимальної взаємодії з оточуючим світом і прогнозування найближчого й віддаленого майбутнього.

Основними складовими сценарію є:

- герой, із яким ідентифікує себе дитина;

- антигерой, що втілює риси, які дитина відкидає;

- ідеальний герой, риси характеру якого поки що відсутні в дитини, але саме він визначає напрям особистісного зростання;

- сюжет – модель подій;

- інші персонажі, що беруть участь у життєвому процесі;

- кодекс моральних норм.

Особистість здатна вибирати різні сценарії чи моделі поведінки. Одні з них можуть сприяти успіху, інші – призводити до невдач, але всі вони дозволяють дитині чи дорослому структурувати життя, задавати йому певний напрям, що здатен привести до життєвої мети.

5. „Я-концепція” як соціально-психологічний феномен

Свідомість людини зорієнтована не тільки на відображення зовнішніх об’єктів – вона може бути спрямована на пізнання себе (внутрішнього світу, діяльності). Усвідомлення людиною самої себе як особистості (своїх якостей і рис, стосунків з іншими людьми, місця й ролі в суспільстві) називають самосвідомістю.

Самосвідомість дає змогу осмислити свої дії, почуття, думки, мотиви поведінки, своє місце в суспільстві. Її об’єктом є сама особистість. Завдяки їй людина усвідомлює себе як індивідуальну реальність, відокремлену від природи та інших людей. Через самопізнання людина здобуває певні знання про себе. Спочатку вони постають як ситуативні образи власного Я, які виникають у конкретних умовах діяльності і спілкування. Потім ці образи поступово інтегруються у цілісний, адекватний, суб’єктивний образ свого Я. Результатом самопізнання є створення Я-концепції особистості.

Термін „Я-концепція” з’явився в науковому обігу на межі ХІХ та ХХ ст. у зв’язку з уявленнями про дуальну природу людини як суб’єкта, так і об’єкта пізнання. Американський психолог В. Джемс (1842-1910) першим запропонував ідею Я-концепції і зробив істотний внесок у її розроблення. Згідно із Джемсом, глобальне Я (особистість) містить у собі два аспекти: емпіричного об’єкта, що пізнається суб’єктивною оцінюючою свідомістю. Я як об’єкт містить у собі чотири аспекти: духовне Я, матеріальне Я, соціальне Я, тілесне Я. Ці аспекти утворюють для кожної людини унікальний образ, або сукупність уявлень про себе як особистість.

Формується Я-концепція в процесі життєдіяльності, водночас впливаючи на розвиток, діяльність і поведінку особистості як установку щодо себе.

Я-концепція розглядається сучасною психологією як динамічна система уявлень людини про себе, на основі якої вона вибудовує взаємовідносини з іншими людьми.

Як будь-яка установка, вона має три компоненти:

1) когнітивний – уявлення про свої здібності, зовнішність, соціальну значущість тощо;

2) емоційно-оцінний, у якому відображається ставлення до себе (самоповага, самокритичність, самозакоханість та ін);

3) поведінковий – прагнення завоювати авторитет, підвищити свій статус і намагатися бути непомітним, приховати свої недоліки.

Унаслідок повсякденної діяльності та взаємодії з іншими людьми в особистості виникає множина образів Я, кожен із яких домінує залежно від ситуації. Так, розрізняють Я-минуле, Я-реальне, Я-ідеальне, Я-фантастичне й ін. Я-реальне – уявлення людини про себе в даний момент. Я-ідеальне – уявлення про те, якою вона повинна бути, щоб відповідати суспільним нормам і очікуванням оточуючих. Розбіжність між Я-реальним та Я-ідеальним є могутнім стимулом для роботи особистості над собою.

Становлення Я-концепції особистості відбувається поступово в процесі нагромадження життєвого досвіду. Розвиваючись, вона починає впливати на оцінку цього досвіду, на мрії і прогнози власного майбутнього, на ставлення особистості до себе.

Центральним компонентом Я-концепції є самооцінка, що формується порівняно своїх якостей із відповідними якостями інших людей як оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей та якостей.

За відповідністю реаліям самооцінка може бути адекватною і неадекватною. Неадекватна самооцінка, у свою чергу, поділяється на завищену та занижену. Дуже завищена, як і дуже занижена, самооцінка здатна спричиняти внутрішні конфлікти особистості. Завищена самооцінка часто викликає протидію оточуючих, що породжує озлобленість, підозрілість, агресію і призводить до розриву міжособистісних стосунків. Дуже низька самооцінка зумовлює розвиток комплексу неповноцінності, стійкої невпевненості в собі, тривожності, безініціативності.

Самооцінка виконує регулятивну й захисну функції, впливає на поведінку, діяльність і розвиток особистості, її стосунки з іншими людьми. Тісно пов’язана вона з рівнем домагань.

Рівень домагань – це прагнення досягти мети тієї складності, на яку людина вважає себе здатною. Формуючись на основі самооцінки, він є важливим внутрішнім чинником саморозвитку і самореалізації особистості. Залежно від самооцінки, він теж може бути адекватним можливостям людини, заниженим або завищеним. Людина із заниженим рівнем, зустрівшись із новими завданнями, переживає невпевненість, тривогу, боїться втратити свій авторитет, а тому намагається відмовитися від них. Тому й не використовує свої потенційні можливості. При завищеному рівні домагань індивід береться розв'язувати непосильні проблеми, а тому часто зазнає невдач.

Самосвідомість особистості через механізм самооцінки чутлива до співвідношення рівня домагань і реальних досягнень. Із цим феноменом пов’язана самоповага. Будучи важливим компонентом образу Я, вона визначає відношення домагань людини до того, на що вона претендує. Термін «самоповага» не визначають, а використовують у побутовому розумінні як компонент самосвідомості, у якому виражається бережливе і шанобливе ставлення до власного Я. Особистість завжди характеризує піклування про себе.

На думку В. Джемса, самоповагу можна представити формулою: самоповага = успіх : домагання. Для збереження самоповаги людина в одному випадку повинна виявити більшу активність, аби досягти успіху, що є непростим завданням. В іншому – знизити рівень домагань, за якого самоповагу буде збережено навіть за незначного успіху. Другий шлях є одним із випадків психологічного захисту свого образу Я, причому захисту пасивного.