Глава 2

жавні прибутки від зростання виробництва значною мірою йдуть у кишеню тих, хто не платить податки. Це найбільш прибуткові «обранці», наприклад власники підприємств паливно-енергетич­ного комплексу.

Податкова адміністрація України, штат якої перевищив вже 620 тис. осіб, а його утримання з'їдає понад 1 млрд бюджетних коштів, до «вибраних» ніяк не добереться. Чому? Відповіді немає, а непрозорість цієї служби не дозволяє про це дізнатися. Через та­ку «свободу» для вибраних держава не спроможна гарантувати навіть половину прожиткового мінімуму значній частині людей та ще й ту оподатковує.

У державі не вирішені питання обґрунтованої оплати за працю, про що також йшлося у § 2 глави 5 Книги 1 Курсу. Слід додати, що Україна не ратифікувала Міжнародну конвенцію про встановлен­ня мінімальної заробітної плати. У країні досі діє Кодекс законів про працю, прийнятий у 1971 р., в якому все ще закріплені прин­ципи і положення щодо оплати праці, що відповідали потребам ко­мандно-адміністративної системи, коли найдешевшою була робо­ча сила, але ж низькими були й ціни на основні товари споживан­ня. Користуючись існуючим положенням українські роботодавці визначають мінімальну заробітну плату на мінімальному рівні та до того через штучні перепони (праця неповний робочий місяць, надання неоплачуваної відпустки) не дають можливість ЇЇ зароби­ти. Прийнята у цивілізованих країнах система погодинного визна­чення мінімальної заробітної плати в Україні не впроваджується, хоча відповідний законопроект внесений до Верховної Ради України на початку 2007 р. Нині працівник, передусім виробник, в Україні отримує лише 13-15 % від заробленого. Відповідна й част­ка заробітної плати у собівартості продукції, а за науково обґрун­тованими розрахунками для забезпечення мінімального рівня спо­живання (мінімальна вартість споживчого кошика) ця частка ніяк не може бути меншою від 25 %, а мінімальна погодинна оплата не-кваліфікованої праці — меншою за 10 грн (2 дол. в еквіваленті за українським курсом). До речі, у цивілізованих країнах найменшою вона є у США — 7,25 дол., Канаді — 8 дол., а у Великій Британії, Франції, Ірландії, Новій Зеландії — 10-10,5 дол. На цьому фоні

134

Злочинність у сфері економіки та запобігання їй

українська практика оплати праці з економічної та соціальної точ­ки зору означає надексплуатацію робочої сили, яка виштовхує ос­танню у сферу додаткових, у тому числі не лише легальних за­робітків, серед яких і злочинний шлях їх отримання. Аналітики вважають, що за нинішніх порядків держава як мінімум 4 рази гра­бує заробіток трудівника в Україні. Перший раз, коли безпідстав­но встановлює безпрецедентно низьку зарплату. В середньому 50-60 дол. на місяць, тоді як у Польщі, де ще п'ять-шість років то­му вона була такою ж, тепер дорівнює 500 дол. Це є результат про­ведених ринкових реформ, а не балачок про них, якими прикрива­ються грабунок держави і народу. Другий раз — через невиплату своєчасно зарплати, сума якої в окремі роки досягала мільярда гривень. Можна порахувати, який банківський відсоток дає три­мання цієї суми на рахунках принаймні півроку. Кримінальний ко­декс передбачив відповідальність у вигляді позбавлення волі до 2 років за невиплату зарплати з причини нецільового використання коштів. Але кримінальних справ про такі злочини — одиниці. Третій раз — через дику систему податків, нарахувань, інших зборів, передусім на фонд зарплати (37,5 %) плюс податки на до­ходи фізичних осіб (з 1 січня 2007 р. 15 %). Четвертий — через підтримку монополістів (енергетиків, транспортників, ЖЕКівців, комунальників), які свої видатки включають у вартість послуг, за які платять споживачі, що вже заплатили податки.

Завершуючи розгляд питання, можна підвести підсумки: політика і практика нібито ринкових перетворень у державі на її перехідному етапі, який тягнеться вже понад 15 років, створили суспільно-політичні, економічні та соціальні передумови багатьох негативних і кризових процесів у суспільстві, а саме:

• «тінізації» економіки;

• небаченого майнового розшарування, у тому числі безпреце­ дентно низької оплати праці;

• поширення і поглиблення бідності до рівня злидарювання;

• глибокої демографічної кризи та катастрофічного зниження стану здоров'я значної частини населення;

• падіння моралі, культури, ставлення до загальнолюдських Цінностей;

135