Глава 2

Кабміном приховувалися. Між тим аналіз фінансово-господарсь­кої діяльності підприємств державного сектора засвідчив: неза­довільну керованість його виробничними об'єктами, відсутність належного контролю з боку державних органів за збереженням державного майна, цільовим використанням коштів, платіжною дисципліною, ціноутворенням, незрівнянним рівнем зарплати керівників і чиновного персоналу з одного боку та оплатою праці, її розміром і своєчасністю щодо виробничників.

Як наслідок — державні підприємства та їх частки лишалися територією, на якій не було справжнього власника. Тут процвітає розкрадання майна. Згадайте майнові злочини проти державної та колективної власності, вчинені у загальнокримінальний спосіб. Поки вони до 2003 р. окремо обліковувалися, то становили пере­важну більшість (понад 70 %) серед злочинів у сфері економіки, а серед економічних злочинів проти власності майже половину (45,9 %) становлять факти привласнення, розтрати майна або заволодіння ним через зловживання. Масовий характер мають також кредиторська та дебіторська заборгованість, неплатежі до бюджету та інші зловживання. Надходження до бюджету від при­бутку цих підприємств скоротилися до 1 %. Це при тому, що утри­мання значної частини їх соціально-культурної та побутової бази перекладено здебільшого на місцеві бюджети. Все це значно ско­ротило соціальні можливості Державного і місцевих бюджетів, що додатково позначилося на злиденності населення. Згодом, у 2000 р., Національне агентство було ліквідовано. Проте ідея управління державними підприємствами не через державні орга­ни не зникла. Згідно з новою постановою Уряду (№ 791 від 15 травня 2000 р.) повноваження відповідального представника органу управління стали напряму передавати приватним особам, у тому числі з офшорних компаній, іноземцям. Державна власність залишилася зручним джерелом для її розтягування у приватне володіння, навіть із-за кордону. Зрозуміло, що і ця завідомо непри­датна система не могла довго існувати. Переважна більшість дер­жавних підприємств, переданих в управління, втратили будь-яку фінансову спроможність, перестали платити до бюджету та своїм працівникам. І тому виникла ідея управління залишками держав­ної власності через органи державної виконавчої влади. Проте ця

126

Злочинність у сфері економіки та запобігання їй

практика реалізовувалася повільно, а у багатьох випадках вже ста­ло й нічим управляти, крім директорської печатки. Це є реальним результатом виконання третього реформаторсько-ринкового за­вдання.

З огляду на ці негаразди Верховна Рада України 21 вересня 2006 р. ухвалила Закон «Про управління об'єктами державної власності»¹, що визначав нібито струнку систему суб'єктів управління названими об'єктами, у якій визначальна роль та функції розпорядження надані Кабінету Міністрів, Фонду державного майна, іншим державним органам виконавчої влади, державним господарським об'єднанням, іншим органам, що здійснюють управління державним майном на підставі повнова­жень, визначених окремими законами. Предметне визначені повноваження Кабінету Міністрів, у тому числі щодо встановлен­ня порядку передачі об'єктів державного власності суб'єктам управління, призначення уповноважених осіб на виконання функцій управління, створення господарських структур, казен­них підприємств тощо, а також стосовно встановлення критеріїв відбору об'єктів державної власності для передачі їх в управління уповноваженим особам та критеріїв відбору останніх тощо. Зага­лом складається враження про посилення ролі держави та її органів в управлінні державним майном. Проте не так конкретно виглядає регламентація порядку визначення вартості державної власності, заходів її охорони, контролю за виконанням функцій управління, критеріїв оцінки її здійснення та зокрема показників останньої, що є підставою винагороди за виконання зазначених функцій. Не визначена пряма залежність оцінки та винагороди від прибутковості об'єктів управління, зокрема від виконання ни­ми плану відрахувань до державного бюджету. Практика вико­нання Закону покаже його здатність забезпечити підвищення ефективності управління об'єктами державної власності, їх рента­бельності та прибутковості для держави, запобігання розкрадан­ням державного майна та обернення його на користь окремих осіб, передусім наближених до державної влади, у тому числі до тих, хто отримав повноваження управляти цим майном. Упоряд-

¹ Відомості Верховної Ради України. - 2006. - № 46. - Ст. 456.

127