Глава 1

ни), пори року (зима, пізня осінь та рання весна), виду застосуван­ня насильства (фізичне — 61 %, психічне 39 %). На підставі ком­плексної характеристики особи злочинця — розбійника складений його узагальнений кримінологічний портрет та запропоновані шість типів останнього, що отримали умовні назви: «внутрішньо готовий» (поширення 31 %); «завзятий» (18 %); «скритний» (6-7 %); «напружений» (6 % за вкрай несприятливих зовнішніх обставин); «обачний» (3-4 %), «ідейний» (4 %) — зовні з метою «відновлення соціальної справедливості». Як видно, підставами наведеної типології є здебільшого мотив та обставини вчинення розбою, які в основному дають уявлення про умови, що сприяли вчиненню цих злочинів та мають враховуватися у діяльності із за­побігання останніх.

Як зазначалося, ще одним видом насильницько-корисливих злочинів є грабежі, поєднані із насильством. Проте через їх порівняно незначну частку та переважну подібність за криміно­логічною характеристикою до розбоїв розглядати останню окремо недоцільно.

До насильницько-корисливих злочинів належить і вимагання. Згідно зі ст. 189 чинного КК під вимаганням розуміється вимога передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру з погрозою насильства певного виду або поєднане з таким насильством. Вимагання як протиправне діяння було відоме давно, але широкого розвитку та суспільного значен­ня воно набуло в середині 90-х рр. минулого століття, коли з роз­витком ринкових відносин почалося різке майнове розшарування людей, з'явилися особи із значними матеріальними цінностями. Вони, як правило, й ставали об'єктом вимагання тих осіб, хто не мав таких цінностей і вважав можливим (або навіть справедли­вим) отримати останні у будь-який спосіб, у тому числі злочин­ний, через застосування погроз, насильства, шантажу тощо. У по­дальшому вимагання поширилося як форма «вибивання» боргів на замовлення кредиторів. У 1992-1995 рр. кількість вимагань об­числювалася декількома сотнями на рік, а у 1996 р., коли був вве­дений статистичний облік останніх, реєстрація охопила майже 2,8 тис. цих злочинів. Протягом п'яти років їх кількість залишала­ся майже незмінною, а з 2001 р. почала скорочуватися, більш

90

Злочини проти прав і свобод людини і громадянина, запобігання злочинним...

помітно (до ЗО %) у 2003-2004 рр. Ця тенденція збереглася й у 2005-2006 рр., коли зареєстровані факти вимагання скоротилися відповідно на 12,6 % та 20,8 %. Чим можна пояснити скорочення зареєстрованих вимагань? Очевидно, на перше місце слід постави­ти засоби особистої безпеки, охорони, які багаті люди мають не ли­ше в офісах, а й під час перебування протягом доби в інших місцях, у тому числі за місцем проживання. Упереджуюче значення, як і стосовно квартирних крадіжок, мали заходи щодо укріплення вхідних дверей, інших шляхів проникнення у житло. Водночас не зменшується кількість фактів замовних вбивств, захоплення як за­ручників близьких і родичів, навіть дітей, кривавих розборок, підриву автотранспорту, житлових помешкань, що свідчить про набуття частиною вимагань більш гострих форм погроз, шантажу, терору.

Закінчуючи кримінологічну характеристику злочинних пося­гань проти приватної чи колективної власності громадян, відзна­чаючи в тому числі загострення та посилення небезпечності їх пев­ної частки, не можна обійти увагою реанімацію у злочинному сере­довищі явища, що отримало в минулі роки назву «злодії у законі». Так іменувала себе особлива каста злочинців, які оголосили своїм законом не брати участь у будь-яких формах чи інституціях суспільне прийнятого життя, передусім у праці, а жити лише за ра­хунок вчинення злочинів, насамперед корисливих та насильниць­ко-корисливих. На цій основі найбільш авторитетними, тобто за­коренілими злочинцями — рецидивістами був визначений та практично запроваджений певний поведінковий комплекс — «злодійська традиція», що обґрунтовувався «злодійською ідеєю» про автономність, незалежність, непідкореність «справжніх» злодіїв (розумілося широко — злочинців) будь-яким нормам людського співтовариства, передусім закону, етичним правилам. Цей злочинний комплекс був добре відомий та однаково трактова­ний у кримінальному середовищі колишнього Радянського Союзу, можна сказати, як антитеза соціалістичному принципу: «хто не працює — той не їсть». Зазначене явище особливого поширення набуло у 30-40-х рр. XX ст., у тому числі у період Вітчизняної війни та після її закінчення у 50-60-х рр., передусім у виправно-трудових таборах і колоніях: 3 природних (за віком) та соціальних

91