Глава 7 ' '"•

ня), досить стабільним слід визнати й високий показник рівня зло­чинної активності цих осіб, який за названі роки на 1 000 ув'язне­них коливався у межах 2,4-2,6 і лише у 2002 р. піднімався до 2,69.

Більш предметну характеристику злочинності ув'язнених дає розгляд її структури. Розглянемо її насамперед за ознакою виду установи позбавлення волі, який, як відомо, визначається в основ­ному залежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину засудже­ним та від наявності в останнього минулої судимості. У 2003 р. (період аналізу) найбільше було вчинено злочинів у колоніях су­ворого режиму, де перебували повторно засуджені (реци­дивісти), — 139, або 36,8 %. За ними йдуть колонії посиленого ре­жиму (вперше засуджені за тяжкі злочини) — 119, або Зі,5%. Далі: колонії-поселення — 85 злочинів (22,5 %), колонії особливого ре­жиму — 19 (5,0 %) та колонії загального режиму (вперше засу­джені за злочини невеликої тяжкості) — 15 (3,9 %). Наведені по­казники засвідчують залежність поширеності злочинів в основному від небезпечності контингенту установи позбавлення волі. Ще більш виразною вона виявляється за аналізу показників інтенсив­ності злочинної активності, який виводиться на однакову кількість засуджених. За цим показником (на 1000 засуджених) види установ позбавлення волі у 2003 р. розподілилися дещо в іншо­му порядку: колонії-поселення — 11,9; колонії особливого режиму — 4,2; колонії суворого режиму — 2,5; колонії посиленого режиму — 2,16; колонії загального режиму — 1,2. Найвище значення показника в колоніях-поселеннях пояснюється фактичною відсутністю охоро­ни, що є сприятливим для втеч, які становлять тут понад третину всіх злочинів. Найближчим до загального для всіх видів УВП зна­чення усередненого цього показника (2,55) є його значення у ко­лоніях суворого режиму (2,51), де утримуються рецидивісти і вчи­няється найбільше (36,8 %) злочинів. Останнє може бути свідчен­ням того, що показники злочинності ув'язнених визначаються пере­важно кримінальною активністю засуджених-рецидивістів.

Інтерес становить структура розглядуваного різновиду злочин­ності за видами вчених злочинів. Серед них традиційно близько 70 % припадає на злісну непокору вимогам адміністрації установи, 10-11 % — на втечі з-під охорони УВП та 8,2 % — з колонії-посе­лення; 2-3 % — на злочини, що пов'язані з наркотиками. Питома

596

Рецидивна злочинність

вага інших видів злочинів, у тому числі умисних вбивств, тяжких тілесних ушкоджень, виготовлення зброї, крадіжок, грабежів, зло­чинів проти порядку управління, вже багато років не перевищує \ % за кожним видом. Таким чином, рівень злочинності ув'язнених визначається в основному показником кількості кримінальна кара­них фактів злісної непокори вимогам адміністрації виправної уста­нови (ст. 391 КК) і певною мірою показником числа втеч з місця позбавлення волі або з-під варти (ст. 393 КК). Слід зазначити, що згідно з чинною редакцією ст. 391 КК до злісної непокори віднесе­на й інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій, при цьому згідно з Кримінально-виконавчим кодексом України протидією дещо штучно визнається й невиконання розпо­рядження адміністрації, якщо ув'язнений за порушення вимог ре­жиму відбування покарання був підданий протягом року стягнен­ню у вигляді переведення до приміщення камерного типу (ПКТ — одиночної камери) або переводився на більш суворий режим, що за чинним законодавством тепер є компетенцією адміністрації, а не суду. Таким чином, за формальним змістом ст. 392 КК повторне протягом року невиконання розпорядження адміністрації, якщо за перше порушення засуджений помішувався до ПКТ, дає право адміністрації УВП кваліфікувати його як злочин і завести кримінальну справу за ознаками ст. 391 КК. За цих умов, від ба­жання адміністрації УВП скористатися зазначеним правом, при­пустимо, для профілактики подібних порушень з боку інших засу­джених, залежить кількість злочинів, заведених за ст. 391 КК, які, як зазначалося, переважно визначають рівень злочинності ув'яз­нених. Про те, що заведення кримінальних справ за ст. 391 КК нерідко здійснюється саме з метою профілактики інших пору­шень, свідчить той факт, що в системі УВП цей склад злочину, а та­кож склади, передбачені статтями 342-345, 263 КК України, прий­нято називати профілактичними, їх питома вага щороку поступово зростає і нині досягла 75 % усієї злочинності ув'язнених. Отже, Можна констатувати, що три чверті злочинів в УВП є результатом Не лише об'єктивного факту їх вчинення, скажімо, як умисного вбивства, тяжкого тілесного ушкодження, втечі тощо, а й певною ^фою суб'єктивного ставлення адміністрації до доцільності заве­дення кримінальної справи за ознаками, скажімо, ст. 391 КК проти того чи іншого засудженого.

597

Глава?

Аналізуючи структуру злочинності ув'язнених за видами зло­чинів, не можна не помітити, що деякі традиційно досить поши­рені тут злочинні прояви, передусім пов'язані з наркотиками виготовленням зброї, зокрема холодної, передаванням та отриман­ням заборонених предметів тощо, часто не отримують передбаче­ного законом кримінально-процесуального реагування з боку адміністрації УВП, не реєструються і через це не повністю пред­ставлені в статистиці. Наприклад, у 2003 р. у всіх УВП України бу­ло заведено лише 9 кримінальних справ щодо злочинів, пов'язаних з наркотиками, 3 — стосовно виготовлення зброї, що явно не відповідає фактичному поширенню цих проявів та свідчить про небажання адміністрації УВП показувати реальну картину зло­чинності. Відомі також широко розповсюджені та специфічні для УВП факти насильницького задоволення статевої пристрасті не­природним способом, зокрема серед чоловіків. Сексуальне насил­ля згідно з «тюремною» субкультурою є дуже принизливим, пере­водить потерпілих у розряд низькосортних людей — «опущених», нерідко викликає нові насильницькі злочини з мотивів помсти, відплати, «поновлення» гідності, у тому числі групові прояви потерпілих аж до вбивства кривдників тощо. Проте адміністрація сучасних УВП, як правило, не реагує на факти сексуального насильства, що стають їй відомі, нібито «не помічає» їх, хоча пере­важно вони дійсно всіляко приховуються засудженими: скаржи­тися на них за тюремними «законами» категорично забороняється під страхом ще більших знущань. В результаті ці поширені кримінальні прояви в статистиці злочинності в УВП зовсім не представлені. Вона, як і статистика злочинності загалом, не стільки відбиває реальний стан злочинних проявів, скільки стан ре­агування на них, яке часто не відповідає вимогам закону.

Поза кримінально-правовим реагуванням часто залишаються І такі поширені в УВП факти, як самовільне привласнення криміна­льними «авторитетами» фактичної влади, управлінсько-розпоряД" чих функцій і повноважень, що діють паралельно з офіційними, які належать адміністрації УВП, та за умов специфічно-злочинно­го середовища нерідко є більш впливовими, ніж останні. На «владі» кримінальних «авторитетів» тримається поширення, а по­декуди й панування в місцях позбавлення волі кримінальної суо"

598

Рецидивна злочинність

культури. Проте ці, безперечно, суспільне небезпечні діяння, так само, як і привласнення в УВП кримінальною «верхівкою» чужо­го майна (нерідко поєднане із застосуванням фізичного чи психічного насильства, мордуванням, катуванням, чим також під­тримується влада криміналу, а не закону), не криміналізовані, їм _не знайшлося місця в новому Кримінальному кодексі України. За­галом треба підкреслити, як це відмічають усі дослідники злочин­ності в установах позбавлення волі, ЇЇ високу латентність, міра якої значно залежить від волі адміністрації УВП стосовно реагування на неї, через що офіційна статистка цієї злочинності повинна сприйматися критично.

Як вже зазначалося, динаміка злочинності ув'язнених є досить стабільною протягом низки років, починаючи з 1998 р. Підвищен­ня рівня злочинності за багатьма показниками відмічалося у 2002 р., що пов'язувалося із введенням у дію нового Кримінально­го кодексу. Проте уже наступного 2003 р. рівень злочинності ув'язнених знизився на 7,4 %, коефіцієнт кримінальної актив­ності — на 5,2 %, зменшилася кількість майже всіх видів злочинів, у тому числі насильницьких, втеч з ВТУ та колоній-поселень. Зросла лише кількість кримінальних справ, заведених за фактами злісної непокори вимогам адміністрації УВП, питома вага яких сягнула майже 70 % усіх злочинів цього різновиду. Продовжувала збільшуватися кількість злочинів, вчинених у слідчих ізоляторах (СІЗО), хоча абсолютна їх кількість є незначною (до 2 % серед злочинів цього різновиду). Наведені тенденції в основному про­довжилися і у 2004-2006 рр. Протягом останніх двох років поши­рилися факти масового протестного непідкорення ув'язнених ви­могам адміністрації, супроводжувані їх самопошкодженнями і навіть спробами самогубства, які є свідченням наявності в УВП гострих суперечностей та навіть кризових явищ системи виконан­ня покарань.

Кримінологічна характеристика злочинів, вчинених ув'язне­ними, стала вивчатися порівняно недавно. До перебудовчих про-Цєсів в СРСР наприкінці 80-х рр. загальна чисельність таких осіб та вчинених ними злочинів належала до інформації, яка відкрито ^Не поширювалася. Після відкриття цієї інформації її криміно­логічний аналіз в Україні з'явився в роботах І. М. Даньшина

599