Глава 7

го. Вже після прийняття Закону, ніби для компенсації допущеної у ньому прогалини стосовно регламентації порядку працевлашту­вання звільненого, 12 грудня 2003 р. був виданий спільний наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань МВС України та Мінпраці і соціальної політики (№ 250/1402/342) «Про порядок взаємодії органів і установ виконання покарань, те­риторіальних органів внутрішніх справ та центрів зайнятості насе­лення щодо надання особам, звільненим від відбування покарання, допомоги у трудовому та побутовому влаштуванні, соціальний адаптації». Вся громіздка система взаємного інформування та сприяння звелася до того, що крайнім стосовно обов'язку працев­лаштування звільненого виявився дільничний інспектор міліції, який контролює прибуття звільненого та його реєстрацію. Покла­дення на нього контрольно-реєстраційних обов'язків цілком дореч­не і зрозуміле. А от щодо працевлаштування його реальні можли­вості вкрай обмежені, він повинен звертатися до органів місцевої влади, підприємців, служби зайнятості з проханнями, бо обов'язки щодо надання роботи звільненим з УВП на них законом не покла­дені. Звідси й відповідні результати: більшість звільнених трива­лий час залишаються без роботи і вчиняють рецидивні злочини. Загалом багато норм закону, зокрема щодо надання звільненому місця в спеціальному гуртожитку, центрі соціальної адаптації, а та­кож медичної, соціальної, іншої допомоги, відповідальності за її не-надання виписані декларативно, не передбачають конкретних форм, засобів, містять лише посилання на чинне законодавство, що вимагає від відповідних установ і організацій, а також від самого звільненого в разі потреби відшукувати ці норми, тлумачити їх сто­совно конкретної обстановки, що ускладнює процес адаптації. Вод­ночас механізм останнього має бути виписаний чітко і повно, щоб не ускладнювати вирішення проблем юридичною казуїстикою.

Зрозуміло, що такий декларативний закон не міг забезпечити правові основи для поліпшення соціальної адаптації звільнених. За даними Державного департаменту з питань виконання пока­рань, як до, так і після прийняття Закону лише дві третини звільнених отримують прописку за місцем проживання, менше по­ловини — працевлаштовані; інші лишаються без житла і роботи, четверта частина вчиняє нові злочини ще до погашення судимості-

574

Рецидивна злочинність

При прийнятті Закону законотворці допустили ще одну прога­лину -~ забули або свідомо не регламентували діяльність спосте­режних комісій при органах місцевої влади. З історії відомо, що ці напівдержавні, напівгромадські утворення багато що робили для контролю за дотриманням прав і законних інтересів засуджених та осіб, звільнених від відбування покарання, допомогали органам виконання покарань у роботі з такими особами, залучали гро­мадські організації, органи влади й управління, підприємства, установи й організації до виконання названих функцій, вирішення питань в процесі соціальної адаптації конкретних осіб. Через те, що в Законі не знайшлося місця для регламентації цих питань, во­ни знову-таки ніби «навздогін» передбачені у Положенні про спо­стережні комісії, яке затверджено постановою Кабінету Міністрів України № 429 від 1 квітня 2004 р. Завдання для них передбачені й у Державній програмі соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, на 2004-2006 рр. (затверджена Постано­вою Кабінету Міністрів України № 1133 від ЗО серпня 2004 р.), ви­конання яких, як відмічалося, у тому числі щодо діяльності спос­тережних комісій, мало формальний характер і небагато дало для реального забезпечення працевлаштування та вирішення інших питань соціальної адаптації зазначених осіб.

В усіх ланках процесу соціальної адаптації продовжують мати місце суттєві недоліки і прогалини. У кожній з цих ланок конкрет­но вони зводяться до такого:

1. в УВП через обмежені можливості загальноосвітнього і про­ фесійного навчання, залучення засуджених до праці та загалом до виправно-перевиховного процесу значно погіршилася підготовка останніх до звільнення та життєдіяльності на волі;

2. особи, яких звільняють з УВП, через сучасні суспільні та пов'язані з ними родинні і особисті негаразди, часто дуже обме­ жені у власних можливостях соціальної адаптації та потребують у Цьому: а) суспільної підтримки та допомоги, якщо вони прагнуть Д° соціальної адаптації; б) доповнення допомоги чіткою вимог­ ливістю та контролем поведінки щодо влаштування на волі; ^в) здійснення, крім допомоги і контролю, також індивідуальних, у тому числі оперативно-розшукових, заходів запобігання рецидив-

°^го злочину (за оцінки зміни особистості як суспільне небезпеч-⁰¹ та поглиблено кримінальної);

575