Глава 7

кументами. Це є головний недолік системи виконання покарань, щ₀ зводить нанівець її виправно-виховну функцію;

— незважаючи на омолодження контингенту засуджених та відсутність у значної їх частини загальної освіти і трудової спеціальності, в УВП за обмеженістю фінансування та навчальної бази значно скоротилися можливості якісного загальноосвітнього (зокрема для неповнолітніх) та професійного навчання; фахівці обґрунтовано відзначають, що відбування неповнолітніми позбав­ лення волі повинно мати низку особливостей, проте практично во­ ни не забезпечуються; і стягнення, і виховний вплив щодо них майже не відрізняються від дорослих. Необхідно повною мірою виконати вимоги статей 11 та 19 КВК, згідно з якими непо­ внолітні, засуджені до позбавлення волі на певний строк, мають відбувати покарання у спеціальних виховних установах, які, на відміну від ВТК, не належать до кримінально-виконавчих установ. Кримінально-виконавче законодавство і практика його застосу­ вання у сфері виконання покарань щодо неповнолітніх мають бу­ ти поступово виведені із загального правового поля, яке переваж­ но орієнтоване на виконання покарань щодо дорослих;

— істотним недоліком нинішньої системи виконання покарань е її неспроможність забезпечити зайнятість працею та трудове пе­ ревиховання засуджених; за сучасних ринкових відносин вироб­ ництво в УВП не може бути повноцінно конкурентним, їх вироб­ нича діяльність, як правило, є дотаційною і не може здійснювати­ ся без сторонньої фінансово-економічної підтримки. Нині остання є майже виключно державною (бюджетною), а тому хронічно не­ достатньою. Водночас виконавча влада, перш за все органи місце­ вого самоврядування, як правило, не працюють над створенням привабливих умов та механізмів для підприємців, щоб заохотити їх до надання партнерської чи благодійної підтримки виробництву в УВП, насамперед у забезпеченні його замовленнями, сировиною і матеріалами, сучасною технікою, а також організованими умова­ ми реалізації продукції;

— за зазначених умов вбачається логічним і доцільним ініціативне залучення до вирішення питань забезпечення вироб­ ництва, поточних потреб у харчуванні, побутовому влаштуванні, медичному обслуговуванні, культурному спілкуванні засуджених

566

Рецидивна злочинність

місцевих державних адміністрацій, недержавних інституцій, _під_Приємницьких та інших громадських об'єднань. У багатьох країнах існує безліч різноманітних форм суспільної участі у ре-_соціалізації засуджених, у тому числі ще під час їх перебування в УВП. У Польщі, наприклад, з цією метою, починаючи від Голови Ради Міністрів і до керівників місцевих виконавчих органів, при них створені і діють на підставі Кримінально-виконавчого кодексу (ст. 40) ради зі справ суспільної реадаптації та допомоги засудже­ним. Законом на них покладені: координація співпраці державних органів і представників громадськості у виконанні вироків; надан­ня допомоги у суспільній реадаптації; громадський контроль і оцінка пенітенціарної політики і практики. До складу рад поряд з керівниками силових відомств входять представники громадсь­кості, підприємці, та, як сказано у Законі, «особи, гідні довіри». В Україні, незважаючи на декларування в Конституції, інших дер­жавних актах потреб побудови громадянського суспільства, гро­мадські засади участі у діяльності установ виконання покарання, як і загалом правоохоронної системи, розвиваються вкрай слабко й обмежено. Більше того, нові кодекси — і Кримінальний (статті 81, 82), і Кримінально-виконавчий (ст. 54) — не передбачи­ли участі спостережних комісій при місцевих органах влади у роз­гляді питань умовно-дострокового звільнення від відбування по­карання та заміни невідбутої частини покарання більш м'яким, а також у наданні допомоги особам, які звільнені від відбування по­карання. Відомо, що десятки років за радянських часів спосте­режні комісії плідно цим займалися, забезпечуючи більш об'єктивну оцінку поведінки і виправлення засудженого, надання Допомоги у його влаштуванні після звільнення. За сучасних ук­раїнських умов склад спостережних комісій комплектується, як правило, з державних службовців, що не представляють громадсь­кості, підприємців, донорів та не здатні, з одного боку, надавати УВП недержавну донорську допомогу, з другого — здійснювати громадський контроль за діяльністю їх адміністрацій;

— за неможливості забезпечити нормативні умови утримання •^суджених адміністрація УВП прагне занадто широко використо­вувати умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Зазначений інститут має застосовуватися, «якщо засуджений

567

Глава? - •' ^•'''•'-

сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправ­лення» (ст. 81 КК). В обґрунтуванні подібного висновку нерідко допускаються «натяжки», через що умовно-дострокове звільнення застосовується без достатніх підстав і скоро закінчується рециди­вом злочину. Якщо у 2000 р. умовно-дострокове звільнення від відбуття покарання отримали 21,5 тис. засуджених, то у 2002 р. цей показник без очевидного покращення стану перевиховання в УВП зріс до 29,1 тис., а у 2005 р. аж до 32,9 тис. Нагадаємо, що па­ралельно з цим процесом щороку зростає питома вага рецидиву серед осіб, до яких застосовувалося УДО (тільки у 2005 р. — на 10,5%);

— існує низка невирішених питань щодо правового статусу засудженого, збереження за ним конституційних прав і свобод, у тому числі передбачених Кримінально-процесуальним та Цивіль­ но-процесуальним кодексами. Деякі з цих прав не реалізовуються через відсутність у Кримінально-виконавчому кодексі України права засудженого мати «законного представника». Присутність останнього особливо важлива при вирішенні питань помилування, умовно-дострокового звільнення від покарання, за амністією, хво­ робою, а також при накладенні на засудженого стягнення та його оскарження тощо. Інститут законного представника засудженого передбачений у законодавстві низки сусідніх країн, зокрема Польщі, але в КВК України, згідно з загальною тенденцією закри­ тості кримінально-виконавчої системи, йому не знайшлося місця;

— невідповідний рівень виховно-перевиховної та культурно-ре- соціалізаційної діяльності УВП сприяє рецидиву злочину не лише після звільнення засуджених, а й безпосередньо в цих установах. Наслідком цієї невідповідності є збереження злочинних намірів і традицій серед частини засуджених, їх підкорення не порядку і режиму установи, а впливу кримінальних авторитетів, поширене створення в УВП злочинних угруповань, вчинення злочинів, у то­ му числі посягань на представників адміністрації, обслугу, навко­ лишнє населення. Про це йтиметься в останньому параграфі глави.

Наведене дає підстави зробити висновки, що нинішня система виконання покарань в Україні застаріла, перенасичена консерва­тивними елементами, створює багато умов для збереження зло­чинних намірів і рецидиву злочинів. Зазначені її істотні хиби мають

568

Рецидивна злочинність

місце не лише через вкрай недостатню фінансово-матеріальну за­безпеченість, що, безумовно, має негативний вплив, але й унаслідок нерішучості та зайвої «обережності» у запровадженні прогресивних норм і стандартів утримання ув'язнених та виконан­ая покарань. Українська держава має приділити більше уваги розв'язанню проблем виконання покарань на цивілізованих, гу­маністичних засадах, адже рівень рецидиву є негативним показни­ком міри прогресивності не лише системи УВП, а й загалом дер­жавної влади. Існує намір розробити Програму щодо забезпечення до 2010 р. більш пристойних умов утримання засуджених в УВП. Але ця Програма проектується фактично у межах діяльності Дер­жавного департаменту з питань виконання покарань, який, як відомо, не в змозі самотужки вирішити цю проблему. Для цього потрібна значна, насамперед ресурсна, участь та допомога багать­ох інших державних установ, органів місцевого самоврядування, підприємств та організацій різного підпорядкування. Проте, як за­ведено в Україні, загальнодержавна проблема знову зведена до рівня відомства, що наперед визначає її реальну нерозв'язаність. Складається враження, що програма такого ґатунку розрахована не стільки на реальну зміну умов в УВП, скільки на створення ви­димості перед європейськими організаціями, з боку яких лунає гостра критика з приводу недотримання конституційних прав лю­дини і громадянина в цих установах, що держава планує змінити таке становище.

Недосконалість постпенітенціарної соціальної адаптації та ре-соціалізації осіб, звільнених з установ виконання покарання після позбавлення волі, завжди вважалася однією з визначальних умов, Що сприяє рецидивній злочинності. Термін «адаптація» у своєму за­гальному значенні означає пристосування організму до умов сере­довища. Соціальна адаптація передбачає взаємодію особи і соціаль­ного середовища в процесі їх суспільного функціонування. Цей термін досить широко використовується у правовій (особливо кримінально-виконавчій) та кримінологічній літературі для визна­чення процесу перебудови поведінки, а значною мірою й особис­тості та свідомості особи після звільнення її від відбування покаран-^{я Б1}Дповідно до вимог і норм, що панують у суспільстві, передусім °Рм законодавства. Процес адаптації цих осіб до умов життя на

569