Глава 7

фактично збігається з сучасною державно-кримінальною політи­кою. Другий, що пов'язаний із першим, — це залежність бюджет­ного фінансування судів та виділення їм реальних коштів на утри­мання від виконавчої гілки влади, у тому числі від утвореної в Україні Державної судової адміністрації, у матеріально-фінансову залежність від якої потрапила судова система (крім Верховного Суду України). Недостатність коштів у багатьох випадках обме­жує можливості суду у перевірці доказів, поданих обвинувачен­ням, передусім у проведенні незалежної експертизи, а також у задоволенні клопотань підсудного та його захисту щодо виклику додаткових свідків, витребування документів тощо. Третій чинник пов'язаний із перевантаженням судів справами, що є наслідком • значного зростання їх компетенції та обсягів судової діяльності (більш ніж у 3,5 рази) та невідповідності цьому штатної чисель­ності та оплати праці суддів і інших працівників суду. Наслідком дії цього чинника є квапливість, поверховість у розгляді справ, максимальне відхилення заявлених клопотань, передусім захисту. До того недостатнє матеріальне становище багатьох підсудних не дозволяє залучити до справи високопрофесійного захисника, який забезпечив би потрібну наполегливість у відстоюванні інтересів захисту. Наведені чинники зумовлюють численні недоліки і по­милки в судовій практиці, які далеко не завжди отримують ви­правлення у вищих інстанціях судової системи. Неправосудні ви­роки стають умовою, що посилює відторгнення від суспільства та суспільну небезпечність засуджених, підвищує ймовірність зали­шення їх у злочинному середовищі й після звільнення. За даними Т. А. Денисової, яка протягом кількох років займається вивченням ефективності покарання, 79,6 % опитаних у 2002-2003 рр. засу­джених, які перебували у СІЗО та колоніях, визнавали свою вину у вчиненому злочині, а 72,1 % вважали, що заслуговують покаран­ня. Проте лише 18,5 % були згодні з призначеним видом та стро­ком покарання, а інші вважають, що воно є невиправдано жорсто­ким, руйнує перспективи життя та позбавляє назавжди сподіван­ня і можливості зайняти місце у суспільстві. Пленум Верховного Суду України 24 жовтня 2003 р. прийняв постанову «Про практи­ку призначення судами кримінальних покарань», в якій вказав на наявні у ній недоліки, звернув увагу судів на те, що вони при

562

Рецидивна злочинність

значенні покарання в кожному випадку і щодо кожного підсудно­го який визнається винним, мають суворо додержуватися вимог

_т 55 КК, у тому числі стосовно того, що призначене покарання має бути достатнім для виправлення особи та запобігання новим злочинам (виділення моє. — А. 3.), чим забезпечується реалізація принципів законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання. Як видно з наведених даних, суди у 2004-2005 рр. скоротили застосування позбавлення волі майже на 4 %, а покарань, не пов'язаних з останнім, збільшили на 4,7 %. І все ж зваженості та поміркованості у призначенні покарання, особли­во з огляду на гуманістичне розуміння його оптимальної достат­ності, багатьом судам ще бракує.

Недосконалість системи виконання покарань, як і виправно-перевиховної функції самого інституту покарання, давно вва­жається істотною умовою посилення антисуспільної спрямова­ності і суспільної небезпечності особистості багатьох, якщо не більшості осіб, що відбували покарання в установах кримінально-виконавчої системи, передусім в установах позбавлення волі. Сис­тема та умови ув'язнення з інквізиційних часів та до новітніх ре­пресивних режимів сформували в народі переконання, що «тюрма не лікує, а калічить», а перебування в ній — це проходження «тю­ремного університету».

Україна, на жаль, опинилася серед країн, переважно постра­дянських (Росія, Білорусь, Молдова та ін.), де не тільки непомірне застосовується позбавлення волі, але й система та зміст цього пока­рання мало в чому змінилися зі старих часів, коли ґрунтувалися на каральних, репресивних, екзекуційних засадах. Слід визнати, що ос­новні засади і недоліки, які були характерні для радянської системи виконання покарань, багато в чому збереглися й у кримінально-ви­конавчій системі суверенної України, а деякі з них за умов сучасних негараздів, передусім соціально-економічних, стали ще більш знач­ними і навіть небезпечними. Серед основних недоліків сучасної си­стеми виконання покарань в Україні слід назвати такі:

~ недосконале вивчення осіб, що надходять до системи вико­нання покарань для їх класифікації з метою розподілу до

Оповідних установ. При цьому слабо виявляються та не врахову­йтеся їхні індивідуальні професійні, інтелектуальні, соціальні, ме-

563

Глава 7 ••••-- «*••••> -••

дичні характеристики, не кажучи вже про психологічні та пси­хофізіологічні. Фактично розподіл як у слідчих ізоляторах (СІЗО), так і по колоніях відбувається лише за кримінальними оз­наками (кількість засуджень, тяжкість злочину, строк позбавлення волі). У 70-х рр. минулого століття у Київській філії ВИДІ МВС СРСР за ініціативи та за сприяння Міністерства внутрішніх справ УРСР були розроблені і практично перевірені та дослідне запро­ваджені науково-методичні та організаційно-виконавчі засади принципово нової системи організованого розподілу засуджених (СОРЗ) за методами професійного відбору з урахуванням їх про-фесіограм, соціальних, психологічних, психофізіологічних якос­тей і властивостей. Перша черга СОРЗ на початку 80-х рр. була експериментальне запроваджена у багатьох регіонах і колоніях та засвідчила свою корисність і результативність. Ліквідація Філії ВИДІ, проведена під тиском тодішнього союзного Міністра внутрішніх справ В. В. Федорчука, зупинила розробку другої чер­ги системи, коли вона мала стати автоматизованою та перетвори­тися на АСОРЗ. В умовах економічної кризи та хронічного бюд­жетного недофінансування системи виконання покарань, що су­проводжували становлення суверенної України, використання СОРЗ фактично припинилося;

• поверхове знання індивідуальних якостей засуджених, у то­ му числі насамперед їх ставлення до вчиненого злочину, у поєднанні з обмеженими матеріально-фінансовими можливостя­ ми УВП не дозволяють диференціювати виправно-виховний про­ цес; останній ведеться за шаблоном і, як правило, не досягає бажа­ ного результату;

• зусилля адміністрації УВП в основному спрямовуються на забезпечення вимогливості щодо дотримання засудженим режи­ му, при цьому переважають екзекутивні засоби, які нерідко без жодних підстав супроводжуються приниженням честі і гідності ув'язнених, невиправданими, а іноді й незаконними обмеженнями, неоднаковим ставленням до них, традиційною опорою адмі­ ністрації на засуджених «кримінальних авторитетів», використан­ ням специфічного «досвіду» та впливу останніх, часто силового, для утримання інших ув'знених «у рамках». За цих умов у масово­ му порядку допускається порушення норм законодавства про за-

564

Рецидивна злочинність

_хист життя, здоров'я, честі і гідності громадян, рекомендацій Комітету Ради Європи щодо запобігання тортурам та нелюдсько­му або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. Потребує більш детального законодавчого врегулювання низка відносин між представниками адміністрації УВП і засудженими, особливо щодо дотримання визначених законом прав останніх;

— через гостру нестачу приміщень, матеріального обладнання та інвентарю, хронічний дефіцит коштів установи позбавлення волі, особливо слідчі ізолятори та тюремні лікарні, постійно пере­повнені. В останніх понад наявність місць утримується в середнь­ому до 15-35 % осіб. В установах позбавлення волі кожний деся­тий засуджений хворіє на туберкульоз, а це 16-17 тис. ув'язнених. Захворюваність на нього в установах позбавлення волі у 17 разів, а смертність у 10 разів вищі, ніж на волі. Щороку від туберкульо­зу помирає більше тисячі ув'язнених; майже три тисячі безнадійно хворих звільняють та відправляють додому помирати. Можна уявити, скільки вони інфікують людей навколо. Численні пропо­зиції про переведення медичного обслуговування ув'язнених до загальної системи Міністерства охорони здоров'я кримінально-виконавчою системою відкидалися. Постійно не додержуються санітарно-побутові норми, у камерах відчувається задуха. Тисячі ув'язнених не мають постійних спальних місць, сплять у 2-3 зміни, перебувають у казармених приміщеннях на 50, а то й 100 чоловік. Особливо неприпустимі ці умови для осіб, що перебу­вають у слідчих ізоляторах, тобто ще не визнані судом винними і не можуть бути обмежені у будь-яких правах і свободах, гаранто­ваних іншим громадянам, крім позбавлення волі. На ґрунті Дефіциту елементарних умов між ув'язненими виникають конфлікти, бійки, насильство, запровадження силового авторите­ту як регулятора відносин та гуртування засуджених на цій основі. Через наведені негаразди та недоліки в установах кримінально-ви­конавчої системи, де станом на 1 березня 2006 р. утримувалося майже 170 тис. осіб, а також через неможливість створити належні комунальні, санітарні умови, потрібний рівень медичних послуг, *^арчування тощо гострою проблемою залишається забезпечення конституційних прав і свобод засуджених, особливо , вимог та стандартів, передбачених міжнародними до-

565