Глава 7 -;•; цн-'н',-- • /*

лення. Проте виконання цього заходу викликає низку складнощів. Насамперед здійснення дійового контролю за поведінкою засу­дженого з боку кримінально-виконавчої інспекції ускладнене її обмеженими штатами та пов'язаним з цим перевантаженням її працівників. В останні роки на обліку інспекції перебувало щоро­ку понад 150 тис. осіб (у 2004 р. 183,7, у 2005 р. - 156,3). З них до 90 % становили особи, звільнені з випробуванням. Середнє наван­таження на одного працівника інспекції становило близько 150 за­суджених. Зрозуміло, що здійснити ефективний контроль за по­ведінкою кожного з них практично неможливо. Ще більш склад­ною є проблема сприяння цим особам у забезпеченні прийнятною роботою та елементарними житлово-побутовими умовами. У цьо­му інспекції потребують підтримки та допомоги з боку місцевих органів влади, підприємств, установ різних форм власності, громадських організацій. Участь останніх особливо потрібна у здійсненні виховного впливу, розвитку у засуджених моральних та культурних інтересів та цінностей суспільства. Однак інспекції у цьому здебільшого не отримують достатньої підтримки. Багато ор­ганів місцевого самоврядування не відчувають свого обов'язку щодо координації цієї діяльності, забезпечення потрібної взає­модії. Згадані чинники зумовлюють те, що значна частина звільне­них з випробуванням не відчуває зацікавленого ставлення суспільства до їхньої долі та й самі вони здебільшого не доклада­ють наполегливих зусиль до відновлення свого суспільно прий­нятного статусу. В результаті щороку зростає кількість засудже­них з випробуванням, які вчиняють нові злочини (у 2004 р. — 2 971, у 2005 р. — 3 708). Ця категорія осіб за рецидивом злочинів вже багато років становить понад 90 % серед усіх інших категорій, що перебували на обліку в інспекції.

Менш рецидивонебезпечним є такий вид покарання, як гро­мадські роботи. Виправно-трудовий кодекс України (ст. 82²) вста­новлює порядок його виконання, обов'язки працівників криміна­льно-виконавчої інспекції, територіальних органів внутрішніх справ щодо індивідуально-профілактичної роботи з особами, що відбувають покарання у вигляді громадських робіт, самих цих осіб, а також (що дуже важливо) власника підприємства, установи, ор­ганізації за місцем виконання цих робіт. Покладення законом

560

Рецидивна злочинність

обов'язків на власника структури, де виконуються громадські ро­боти, вимагає від нього предметне ставиться до забезпечення і ор­ганізації останніх. У результаті рецидив засуджених до громадсь­ких робіт є найнижчим (у 2005 р. — 0,8 %) серед інших категорій, що перебувають на обліку в інспекції. Водночас потреба предметне регламентувати та встановлювати відповідальність конкретних осіб щодо організації громадських робіт позначаються на тому, що суди застосовують їх менш ніж до 2 % засуджених (у 2004 р. — 1,7 %, у 2005 р. — 1,9 %). Водночас коли судді беруть під контроль виконання громадських робіт, використовують свій авторитет та здійснюють організуючий вплив щодо фактичного забезпечення останніх (наприклад, суддя Глухівського міськрайсуду Сумської області Трекова Г. Ф.), тоді застосування покарання у вигляді гро­мадських робіт збільшується до 10-12 %, а рецидив не перевищує 0,3-0,5 %. Підстави, умови та досвід призначення та виконання громадських робіт в Україні та інших країнах останнім часом до­сить докладно висвітлені¹, і можна сподіватися, що застосування цього виду покарання буде у судовій практиці поширюватися.

В руслі розширення державної і загалом суспільної турботи щодо перевиховання осіб, які вчинили злочини, передусім засуд­жених до нев'язничних видів покарання, та запобігання з їх боку рецидиву, особливе значення мали протягом останніх років напо­легливе обґрунтування та часткове запровадження в Україні за прикладом інших країн служби пробації. Про це докладніше йти­меться далі. Зараз же повернемося до розгляду впливу судової практики на рецидив злочинів.

Крім наведених чинників недосконалості судової практики що­до запобігання рецидиву, слід назвати ще три, які негативно позна­чаються на ній та пов'язані з несприятливими умовами діяльності судів у сучасній Україні. Перший — це тривала незавершеність су­дової реформи, певна її відірваність від практики розгляду справ, через що зберігаються колишні вади судової діяльності, у тому числі репресивна спрямованість стосовно покарання. Остання

2пп^^{Л ьк}* роботи: Практика призначення та виконання / За заг. ред. О. В. Бони. — К., ¹ Матеріали семінару «Гуманізація кримінального законодавства та судової практики», Ровсдепого 25-26 травня 2006 р. Верховним Судом України та Міжнародним центром УДДІвських студій // Вісник Центру суддівських студій. - 2006. - № 3.

561