Глава 7

і водночас захисту прав підозрюваного та оцінки доведеності його вини), неможливість перебороти тиск з боку осіб, що мають над слідчим, а подекуди й судом, формальну та неформальну владу то­що. В. Т. Маляренко, перебуваючи на посаді голови Верховного Су­ду України, цілком обґрунтовано вважав головним принциповим недоліком залишення у досудовому слідстві в Україні зі старих часів незмінним інквізиційного начала, яке пронизує всю цю стадію процесу від початку до кінця і суперечить засадам змагальності сторін¹. Як наслідок, пояснення підозрюваного та обвинуваченого, заперечення ним своєї вини залишаються фактично неперевірени-ми або перевіреними формально та відкинутими.

Зневажливе ставлення до підозрюваних, обвинувачених, а далі — засуджених, застосування до них насильства, катування, тортур, нелюдського поводження (про це детальніше йшлося в § 4 глави 1 цієї книги) за висновком спеціально проведеного дослідження стало характерною рисою української правоохорон­ної системи², установ виконання покарань. Ця проблема привер­нула увагу багатьох міжнародних правоохоронних організацій, зокрема пропонується ввести щодо України прискіпливий моніто­ринг та обговорити його результати на найвищому європейському рівні³. Зазначена проблема не менше, ніж економічна недоско­налість та політична нестабільність, може завадити вступу України до Європейського Союзу. Тут же підкреслимо, що практи­ка аморального та протизаконного ставлення до людей, які потра­пили під варту та позбавлені волі, є чинником, що стимулює у них озлобленість, ворожість до системи, яка декларує права людини, а насправді грубо порушує їх, в кінцевому рахунку зумовлює моти­вацію чинити так само несправедливо, у тому числі вчиняти нові злочини. Незважаючи на крайню гостроту проблеми, до неї не

¹ Малярепко В. Т. Про досудовс слідство, його недоліки і реформу // Голос України. — 2004. - 12 жовт.

² Див. докладніше: Протизаконне насильство в органах внутрішніх справ: Соціологічний та історико-правовий аналіз / За заг. ред. О. Н. Ярмиша. — X., 2005; Мартиненко О. А. Детєр- минация й предупреждение прсступности среди персонале органов внутрснних дел Украи- ньі. - X., 2005.

³ Факультативний Протокол до Конвенції ООН проти тортур та інших жорстоких, не­ людських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання: подальші кроки України / Матер. Міжн. конф. 24 листопада 2005 р., м. Київ.

556

Рецидивна злочинність

прикута увага найвищої державної влади. Проблема залишається відомчою, а тому фактично незмінною.

Позитивне реагування керівництва МВС України на матеріали зазначеного дослідження та виявлені факти протизаконного на­сильства в діяльності міліції є швидше винятком, ніж правилом, та до того навряд чи зможе скоро змінити систему та ганебні тра­диції; що складалися протягом десятиріч.

Прокуратура, яка залишається в Україні органом обвинувачен­ня, реально не виконує функції нагляду за законністю досудового слідства, додержанням прав підозрюваного та обвинуваченого. Неефективним у багатьох справах є й судовий контроль за прове­денням слідчих дій, які виконуються з санкції суду, та загалом за підставністю і законністю результатів досудового слідства. Навіть за цих умов щороку до десяти тисяч порушених кримінальних справ закривають за відсутністю події чи складу злочину або за не­доведеністю участі обвинуваченого у злочині. У майже кожній десятій справі, яка надійшла до суду, а це десятки тисяч справ, ос­танній все ще використовує анахронізм, що залишився в криміна­льному процесі зі сталінських часів, — замість оцінки доказів по суті та прийняття рішення згідно з нею повертає справу на додат­кове розслідування або прокуророві. Тим самим визнається, що доказів вини підсудного недостатньо, але виправдувальний вирок не виноситься. А в скількох справах суд закриває очі на недове­деність вини та всіляко «підправляє огріхи» обвинувачення, стаю­чи фактично його спільником? У результаті обвинувальний вирок отримують десятки тисяч осіб, які незгодні з доведенням їх вини, вважають висновок суду щодо цього несправедливим, упередже­ним і з цим переконанням ідуть до місць позбавлення волі «споку­тувати вину» та перевиховуватися.

Незважаючи на давно відоме суперечливе значення покарання, особливо до позбавлення волі, яке поки що необхідне для суспільства, але має небажані наслідки, останнє продовжує зай­мати значне місце серед інших видів покарання. В Україні не-помірно високим є показник коефіцієнта осіб, які беруться під ^ВаР^тУ до суду і за вироком суду (в останні роки це 420-425 осіб на 100 тис. населення), що у понад 3 рази перевищує середній показ­ник кра'їн Європи і є меншим лише порівняно з Росією та Білорус-

557

Глава? ••'• •'-•-• -І

сю. При цьому питома вага застосування судами України позбав­лення волі, незважаючи на її скорочення з 40,3 % у 2001 р. до 25,9 % у 2005 р., все ще є значно вищою, ніж у більшості країн Європи, де вона коливається від 8 % до 11 %, і навіть у США (22 %), при тому, що ця країна відрізняється високим рівнем тю­ремного ув'язнення. З цивілізаційним розвитком суспільства більшість європейських країн на досвіді переконалися, що значна частина засуджених може відбувати покарання без ізоляції від суспільства, під певним контролем чи наглядом, позитивним впливом, що не деформує їх особистість, залишає низку соціаль­них зв'язків, які не потрібно після покарання поновлювати. Тут на­були поширення види покарання грошово-майнового (штраф, компенсаційні виплати, конфіскація особистого майна як основ­ний вид покарання) та застережно-контрольного (звільнення під чесне слово, обіцянка не повторювати протиправного вчинку, прийняття зобов'язання щодо поведінки, умовне засудження із на­глядом та без нагляду, офіційне застереження тощо) характеру. За­стережно-контрольні види покарання мають широке розмаїття. Це соціальне попередження у Болгарії, застереження з відстроченим штрафом у Німеччині, зареєстрований, але не виконаний вирок у Північній Ірландії, взяття вироку «до уваги» в Ірландії, відвіду­вання центру порядку, де здійснюється виправно-перевиховна програма (Англія, Уельс), обмеження свободи, домашній арешт (Італія), ув'язнення у вихідні дні, не повний день та не у нічний час (Нідерланди, Португалія), запобіжний нагляд, відстрочка від виконання, у тому числі за певних умов або за порукою в Польщі. Аналіз розподілу засуджених в Україні за тяжкістю злочину та призначеного строку позбавлення волі свідчить про чисельне пе­реважання осіб, які вчинили злочини, що не становлять значної суспільної небезпеки, а близько 50 % були засуджені до нетрива­лих (до 3 років) строків позбавлення волі. Після введення у дію нового Кримінального кодексу (2001 р.), що передбачив низку но­вих видів покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, їх застосу­вання судами виявилося досить обмеженим. Якщо це певною мірою було зрозумілим у першому півріччі 2002 р., коли нова практика тільки складалася та питома вага покарань у вигляді гро­мадських робіт, арешту, обмеження волі та існуючих і до того ви-

558

Рецидивна злочинність

правних робіт та штрафу разом узятих склала 11 %, то зростання цього показника через три роки, у 2005 р. лише до 12,9 %, тобто на І 9 %, може свідчити про небажання (можливо, інерційне) судів використовувати альтернативні заходи покарання. Якщо змен­шення застосування виправних робіт (з 4,8 % у 2001 р. до 1,2 % у 2005 р.) прийнято пояснювати скороченням робочих місць, збільшенням безробіття, загалом труднощами у виконанні цього виду покарання, то причини вкрай обмеженого використання інших альтернативних видів покарання, очевидно, лежать в іншій площині. У 2003 р. авторським колективом за загальною ре­дакцією О. В. Беци, який особисто багато займається обґрунтуван­ням, аналізом використання в різних країнах та сприянням запро­вадженню в Україні нев'язничних видів покарання, опубліковані результати дослідження застосування останніх¹. Автори не­безпідставно вважають, що недооцінка альтернативних видів по­карання та віддання переваги позбавленню волі пояснюється про­довжуваною з радянських часів ставкою держави на кримінально-правову репресію, що знайшла відображення у Кримінальному ко­дексі 2001 р., позиції народних депутатів щодо посилення у ньому санкцій, традиційній орієнтованості практики судів на більш суво­ре покарання. При цьому не враховуються економічні збитки, соціальні та моральні згубні наслідки для держави і суспільства тримання в умовах позбавлення волі сотень тисяч ув'язнених².

Суди більш охоче використовують такий вид залишення засу­дженого на волі, як його звільнення від відбування покарання з випробуванням. Щороку цей захід застосовується до понад 100 тис. засуджених (у 2005 р. — 103,6 тис.). Вони становлять ле­вову частку серед осіб, які після засудження залишені на волі. Звільнення від відбування покарання з випробуванням, введене новим КК, є, безумовно, гуманним актом, в якому висловлюється Довіра до засудженого та сподівання, що він зрозуміє ставлення до нього суспільства та стане на шлях чесного способу життя, буде виконувати покладені на нього обов'язки, прагнутиме до виправ-

"Провадження альтернативних видів кримінальних покарань в Україні / За ред. О. В. Бс-^Ци- ~ К., 2003.

² Там

само.-С. 6-9. ,

559