Глава 7

В. М. Кудрявцев, в одній з останніх праць зазначав: «Очевидно, що стратегія ізоляції злочинця від суспільства зживає себе. Суспільство глобалізується, стає більш різноманітним і за типами культур, і за політичним устроєм тощо, і водночас більш однорідним стосовно за­безпечення і охорони основних прав і свобод людини. «Виключити» назавжди або надовго людину, навіть і винну, з «великого суспільства» стає морально все більш неприпустимим, а скоро бу­де — хочеться у це вірити — і юридичне неможливим. Інше супере­чило б принципам загальної рівності, поваги до особистості та її конституційних прав, загальних тенденцій розвитку людства»¹.

Оновленню кримінально-виконавчого законодавства відпо­відно до цивілізаційних вимог могло посприяти прийняття у 2003 р. нового Кримінально-виконавчого кодексу України та 23 червня 2005 р. Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України». Проте виконуються ці акти не по­вною мірою та до того містять низку застарілих норм, походження яких тягнеться з радянських часів, про що йтиметься далі.

Недоліки слідчої та судової практики у застосуванні криміна­льного та кримінально-процесуального законодавства давно визнаються істотною умовою, що сприяє рецидиву злочинів. Ці недоліки починаються ще на початковій стадії протидії злочин­ності та виявляються у несвоєчасному та неповному реагуванні на повідомлення про вчинені злочини, несвоєчасному заведенні кримінальної справи, занадто широкій практиці відмов у заве­денні справи за надуманими підставами, невиправданому затягу­ванні розслідування справ, їх закритті без виявлення та викриття злочинця, за відсутністю згоди потерпілого тощо. Недоліки у практиці реагування на злочинні прояви в сучасній Україні за останнє десятиріччя збільшилися через поширення так званого «вибіркового підходу» до застосування передбачених законом за­ходів припинення злочинних проявів та притягнення винних до відповідальності. Ця «вибірковість», як зазначалося, зумов­люється, як правило, не вимогами індивідуалізації відповідаль­ності, а груповою, клановою, політичною належністю винних, яку керівники правоохоронних органів під тиском державних струк-

¹ Кудрявцев В. Н. Стратсгии борьбм с просту пі юстью. — С. 169.

554

Рецидивна злочинність

_тур що мають над ним владу, вимушені «враховувати», визначаю­чи «вибірковість» реагування. Зміни у практиці реагування на злочинні прояви, здійснені у середині 2003 р., мали позитивні наслідки, але, як з'ясувалося, тимчасовий кон'юнктурний харак­тер, щоб створити після припинення цих змін у 2004 р., тобто у рік проведення чергових президентських виборів, враження про ско­рочення злочинності.

Кримінальна політика, правоохоронна та судова практика но­вої Української держави все ще зберігають властивий тоталітарній системі переважно каральний характер. Дуже повільно запрова­джуються у життя міжнародні та європейські норми та стандарти забезпечення прав людини та громадянина стосовно підозрюва­них, затриманих та притягнутих до кримінальної відповідаль­ності, вимоги гуманізації призначення покарання та практики йо­го застосування. Недемократичною залишається процедура і практика застосування затримання та досудового арешту за фор­мальними підставами. Занадто значна кількість осіб без достатніх підстав береться до суду під варту. За показником питомої ваги та­ких осіб серед усіх притягнутих до кримінальної відповідальності Україна посідає одне з перших місць у світі (після США, Росії, Білорусі). Паралельно зростає кількість підсудних, які заявляють у суді про застосування до них насильства, тортур, морального ти­ску під час досудового перебування під вартою, особливо у приміщеннях тимчасового затримання міліції, з метою примусу до визнання вини у вчиненні злочину. Вкрай рідко використовують­ся більш цивілізовані запобіжні заходи, не пов'язані з ув'язненням, такі, як застава, порука та інші, що дозволили б пом'якшити де­структивний вплив умов утримання та злочинного середовища в слідчих ізоляторах на осіб, які не становлять значної суспільної небезпеки та до того ще не визнані судом винними.

У суспільстві все більше звертається увага на недбалість під час Розслідування кримінальних справ, порушення процесуальних норм, однобічність і неповноту, особливо щодо перевірки пояс­нень та показань підозрюваного, обвинуваченого. Серед багатьох причин такого неприпустимого явища називаються: малокваліфі-^к°ваність слідчого, поєднання у його процесуальному становищі різних та почасти суперечливих функцій (розшуку, обвинувачення

555