Глава 7

проводитися послідовно за рівнями, на яких розглядаються: по-пер-гие, її сутність; по-друге, явища (прояви останньої); по-третє, їх взаємодія (взаємовплив), що було детально викладено у § 2 глави 6 Книги 1 Курсу. Це стосується і диференціації особистості реци­дивіста з того погляду, що, перш ніж ЇЇ проводити, має бути через соціальну типологізацію визначено структурне місце цієї особис­тості у соціальній типології особистості загалом, а далі на рівні ди­ференціації останньої, де виділяється тип особи злочинця — серед її типів (підтипів). У змістовому відношенні наведене відбиває той факт, що в особистості рецидивіста є елементи, властиві особис­тості саме цього суспільства, і елементи особистості злочинця зага­лом. Нагадаємо, що за своєю сутністю особистість злочинця нале­жить насамперед до типу суспільно неприйнятної (антисуспільної) спрямованості та переважно до суспільно небезпечного типу остан­ньої, його кримінального різновиду. Ознака «переважно» тут озна­чає, що в окремих випадках особистість злочинця може через деякі відмінні характеристики соціальне неприйнятної спрямованості належати до інших її типів, зокрема асоціального та антисоціально­го. Особистість рецидивіста, що має в основі сутнісні риси особис­тості злочинця, у соціальній типології належить до типу суспільна неприйнятної (антисуспільної) спрямованості та переважно до її суспільно небезпечного типу. Від особистості злочинця особистість рецидивіста відрізняється тим, що вона, набувши після вчинення минулого злочину рис першої, під час відбування покарання або після нього не позбулася цих рис, а отримала нові риси, що свідчать про більшу міру ЇЇ суспільної небезпечності. Через наведене серед типових різновидів особистості злочинця виокремлюється но­вий її різновид — поглиблено кримінальний, до якого і належить особистість рецидивіста. Від цього різновиду й має починатися подальша диференціація, специфічна для особистості рецидивіста, у тому числі психологічна, соціально-психологічна, соціально-ро­льова, за мотивом, способом, видом вчиненого злочину, обставина­ми, умовами, що вплинули на рецидив тощо;

3) до методологічних вимог будь-якої диференціації належать однорівневість, однопорядковість, повнота. Вимога однорівне-вості не дозволяє ставити в один ряд структуризації елементи, що належать до різних рівнів диференціації. Наприклад, ставити в

542

Рецидивна злочинність

один ряд останньої належність особистості рецидивіста до суспільне неприйнятного (антисуспільного) типу її спрямованості _та суспільне небезпечного типу цієї суспільної неприйнятності, оскільки вони типологізуються на різних рівнях і останній є різно­видом першого. Вимога однопорядковості пов'язана з однією (єди­ною) ознакою (підставою) диференціації. Тому методологічно по­милково ставити в один ряд диференціації елементи структури, що виділені за різними ознаками, скажімо, за типом суспільної не­прийнятності (асоціальний, антисоціальний, суспільне небезпеч­ний типи) та за мірою впливу, який чинить на реалізацію злочин­ного наміру особи ситуація вияву останнього, з чим пов'язується більша чи менша міра ситуативності злочину та віднесення осіб із сильним впливом ситуації до так званого ситуативного типу. Тим більше, що «ситуативність» особи не замінює віднесення її особи­стості до певного типу суспільної неприйнятності, про що йшлося при розгляді механізму злочинного прояву, зокрема ситуації ос­танньої (див. главу 7 Книги 1 Курсу). Яким би сильним не був вплив ситуації на вчинення злочину, він не є самодостатнім та не реалізується в останньому без участі та взаємодії з особистістю певного типу суспільної неприйнятності, в тому числі асоціально­го чи антисоціального типу. Належність злочинця, у тому числі ре­цидивіста, до ситуативного типу визначається при диференціації його особи за мірою впливу на вчинення злочину ситуації, а до асоціального, антисоціального чи суспільне небезпечного типів — при типологізації його особистості, що належить до суспільне не­прийнятного типу, за глибиною, суперечливістю суспільству цієї неприйнятності. Тому ставити в один ряд особистісних характери­стик особи рецидивіста, як і будь-якого іншого злочинця, згадані типові її належності методологічно помилково.

Вимога повноти диференціації полягає у тому, щоб при прове­денні останньої були визначені та названі всі різновиди, які відрізняються мірою вияву тієї ознаки, на підставі якої відбу­вається структурування. Так, проводячи її за мірою суспільної не­прийнятності особистості рецидивіста, не можна обмежуватися виокремленням лише асоціального або антисоціального типів ос­танньої, залишаючи поза диференційованим переліком суспільне небезпечний її тип. Останній визначається антисуспільним став-

543

Глава? ,:

ленням особи не загалом до суспільне значущих цінностей та інте­ресів, що характерне для антисоціального типу суспільне неприй­нятної спрямованості, а саме до тих з них, які становлять основні умови життєдіяльності суспільства;

4) наведені вище варіанти диференції особистості рецидивіста, що пропонуються у сучасній українській кримінології, обмежу­ються переважно типологічними та іншими ознаками особистості суспільне небезпечного типу, які властиві таким різновидам останнього, як передкримінальний та кримінальний, тобто особі, яка виявляє криміногенну мотивацію або вже вчинила злочин. Ці ознаки особистість рецидивіста набуває ще перед та у зв'язку із мотивацією, підготовкою і вчиненням першого злочину, тобто як особистість злочинця загалом. Водночас, як відзначалося, особис­тість злочинця у зв'язку із засудженням, під час відбуття покаран­ня та після нього отримує певні зміни у бік зменшення, або збереження, або посилення її суспільної небезпечності. У разі останнього варіанта особистість рецидивіста набуває якості тако­го різновиду особистості суспільне небезпечного типу, як поглиб­лено кримінальний. Слід визнати, що запропоновані у сучасній кримінологічній літературі варіанти диференціації особистості рецидивіста, як правило, не відображають «нових» ознак, власти­вих названому різновиду. Вони здебільшого повторюють для особистості рецидивіста ту диференціацію особистості, яка має місце у злочинця загалом, та не визначають нових набутих специфічних особливостей особистості рецидивіста.

Більше від інших українських авторів просунувся у напрямку відображення специфіки особистості рецидивіста А. Ф. Зелінсь-кий. Проводячи її класифікацію за рівнем психічної активності та домінуючими психологічними якостями, він намагався наблизити її до врахування прояву названих ознак в особистості рецидивіста. Проте слід визнати, що і психічна активність, і значною мірою домінуючі психологічні ознаки мають інший вияв після засуджен­ня особи та в період перебування в установах позбавлення волі. До того ж, і це слід враховувати, класифікація А. Ф. Зелінського по­будована в основному на психологічній диференціації А. Ф. Ла-зурського, яку той відносив до людей загалом. Саме серед них він виокремив психологічний різновид «особи спотвореного типу», Д°

544

Рецидивна злочинність

якого А. Ф. Зелінський не без підстав відніс психологічний контур злочинця-рецидивіста. Проте жодна з названих ним для цього ти­пу психологічних рис прямо не пов'язана із засудженням особи, перебуванням її у специфічному статусі ув'язненого і соціально-психологічному середовищі установи позбавлення волі, загалом не відображає її рецидивну «специфічність».

Названа специфічність, на наш погляд, психологічно залежна передусім від ставлення особи до злочину, за вчення якого вона за­суджена та до самого факту засудження. Це ставлення визна­чається насамперед визнанням чи невизнанням вини у скоєному та в разі першого — щирим каяттям. Саме досягнення щирого ка­яття винуватця у разі доведення його вини є головною метою всієї системи кримінальної юстиції, правосуддя і особливо системи ви­конання покарання, її виправно-перевиховної діяльності. Каяття стимулює низку позитивних перетворень у психології злочинця, у спрямованості його особистості, зокрема стосовно зниження або навіть позбуття нею суспільної небезпечності. Не випадково ст. 45 КК передбачає щире каяття як підставу звільнення особи, що вчи­нила злочин невеликої тяжкості, від кримінальної відповідаль­ності. За невизнання своєї вини (навіть при її доведеності), а та­кож підставності засудження і покарання, справедливості його ви­ду і розміру, особистість засудженого набуває комплексу нових суспільно небажаних психологічних якостей. Останні доповню­ються критичним ставленням, нерідко обґрунтованим, до умов відбування покарання, викривленим сприйняттям виправно-пере-виховних заходів як непотрібних «невинному», а ще більше — не­гативним впливом оточення засуджених злочинців, а також надмірним застосуванням примусу, проявами черствості, байду­жості, порушення прав людини, з якими засуджений стикається в установах виконання покарання та після виходу з них «на волі».

Наведені відмінності, а також породжувані ними різні комплек­си психологічних якостей та рис засуджених (а серед них — мож­ливих потенційних рецидивістів) поки що явно недостатньо відомі кримінології та кримінальній і кримінально-виправній пси­хології. Водночас вони мають, безперечно, братися до уваги в ор­ганізації діяльності зі скорочення рецидиву злочинів, передусім запобігання їх вчиненню. Для потреб вивчення згаданих осо-

¹⁸ 7-328 545