Глава 7

права та його соціального призначення. Серед загальносоціальних ознак та рис відмічені: безумовна пріоритетність власних бажань та готовність досягнути їх будь-якою ціною; вчинення двох третин рецидивних злочинів у нетверезому стані, а ще трьох четвертих — задля здобуття спиртних напоїв та наркотиків; егоїзм та егоцент­ризм, викривлене уявлення про справедливість, добро і зло. Відмічаючи більшу поширеність у рецидивістів, ніж у вперше засуджених, примітивних та соціально шкідливих мотивів поведінки, І. М. Даньшин називає інший, ніж звичайно, розподіл останніх: користь (26 %), помста, ревнощі, заздрість (10,1 %), хулі­ганські спонукання (26 %). Відмічається підвищений рівень спе­цифічних «злочинно-професійних» знань у злочинців-«автори­тетів» та загальне зростання серед рецидивістів кримінального професіоналізму. Наведені також дані щодо поширення відхилень психіки (очевидно, в межах осудності. — А. 3.) серед експертне об­стежених рецидивістів, що вчинили вбивства — (близько 40 %), інші злочини (15-20 %). Робиться загальний висновок, що наве­дені риси й особливості особи рецидивіста відтворюють «портрет» одного з «найбільш суспільне небезпечних представників сучас­ного злочинного світу»¹.

Проте сучасний аналіз рецидивної злочинності, зокрема змін, що відбулися за останні роки у структурі рецидиву злочинів, складі осіб, які їх вчинили, та мотивації останніх щодо викорис­тання злочинних засобів задоволення особистих потреб, про що йшлося у попередньому параграфі глави, не дозволяє обмежувати­ся в кримінологічній характеристиці цих осіб загальними для усіх них рисами та властивостями і, тим більше, однаково оцінювати їх особистість високою мірою суспільної небезпечності.

Нагадаємо, по-перше, що у рецидиві злочинів питома вага вчи­нення останніх понад два рази (тобто двох нових після одного ми­нулого) за останні роки постійно зменшувалася та у 2005 р. стано­вила лише 10 %. Інакше кажучи рецидив злочинів сьогодні — це переважно вчинення одного нового злочину після попереднього. По-друге, питома вага рецидивних злочинів проти життя і здо-

¹ Даньшип І. М. Усталені форми злочинності: Кримінологічний нарис. — X., 2002. С. 82-83.

536

Рецидивна злочинність

оов'я, зокрема умисних вбивств, умисних тяжких тілесних ушко­джень та інших насильницьких злочинів, включаючи бандитизм, зґвалтування, розбій, вимагання і хуліганство, за всі останні роки, у тому числі у 2003 р., коли їх рівень був найвищим, разом не пе-р_ЄВИщувала 10,8 % (у 2006 р. — 8,9 %). Інакше кажучи, до останніх належав лише один з дев'яти-десяти вчинених рецидивних зло­чинів. По-третє, у складі рецидивних злочинів та відповідно осіб, які їх вчинили, більше половини становили крадіжки і злодії, що їх скоїли. Тільки у 2006 р., після відомих змін у законодавстві що­до оцінки «дріб'язковості» крадіжок, питома вага крадіжок у структурі рецидивних злочинів знизилися до ЗО %. Серед крадіжок лише 15 % становили з квартир, магазинів, складів, баз, менше 7 % — кишенькові, близько 4 % — незаконне заволодіння транспортними засобами, зброєю, боєприпасами та вибуховим ре­човинами, а разом 26 %. Вчинення саме цих злочинів відрізняється певним кримінальним досвідом, наполегливістю, злодійською витонченістю та іншим небезпечними ознаками, які множаться зі зростанням кратності рецидиву. Але інші майнові злочини, пере­дусім більшість крадіжок, мають не таку характеристику. Серед них значне місце посідають крадіжки з дрібних торговельних то­чок, кіосків, аптек, у продавців на ринках, їх предметом є, як пра­вило, продукти харчування, ліки, одяг, гроші, а також дрібні при­краси, електронні та автодеталі, мобільні телефони, парфумерні вироби тощо. Кількість та питома вага таких крадіжок зростає. У багатьох випадках особи, що їх вчинили, небезпідставно поясню­ють крадіжки матеріальними труднощами, пов'язаними в основ­ному з відсутністю роботи, яка б забезпечувала пристойну оплату праці. Протягом останніх років поширилися факти пояснення крадіжок примусом злочинного «авторитету». Ці пояснення хоча й не виправдовують крадіжок, але по-іншому характеризують їх мотиви. Адже відомо, що значна частина населення України пере­буває за межею бідності, має вкрай скрутне матеріальне станови-Ще та не може його поліпшити працею з пристойним заробітком, Що забезпечував би бодай прожитковий мінімум. Зрозуміло, що за таких умов раніше засуджені мають ще менші, а фактично мізерні Можливості подолати матеріально-побутову скруту власними пра­вомірними засобами. Проте подібні пояснення з боку притягнутих

537

Глава 7 >а; ^;.-'ка- :.•'•.>'

до відповідальності за крадіжки раніше засуджених, як правило, не беруться до уваги та не перевіряються ні на досудовому слідстві, ні в суді, ні, як бачимо, навіть при кримінологічному дослідженні. Раніше засуджені, як правило, не мають коштів, щоб за допомогою адвоката довести підставність своїх пояснень та пом'якшити вину. Винесення за таких умов жорсткого судового вироку та ще й на тривалий строк позбавлення волі (адже Кримінальний кодекс беззаперечно визначає рецидив злочинів обтяжуючою обставиною та кваліфікуючою ознакою для посилен­ня покарання) часто викликає у засудженого почуття несправед­ливості, образи, а то й озлобленості, які він переносить не лише на суд, а й на суспільство і державу, яких в його очах уособлює суд. Це нерідко зумовлює мотивацію нехтування «їх несправедливими» законами та порядками.

Є низка свідчень останнього часу того, що багато особистісних показників, передусім морально-психологічних, характерологічних та й соціально-демографічних і соціально-ролевих, осіб, які вчини­ли новий майновий злочин, передусім крадіжку, наближуються за своїми значеннями до аналогічних, що належать вперше засудже­ним, а за проявленим у злочині прагненням до виживання як провідним мотивом — і до характеристики мотивації поведінки переважної частини населення. Проблема сучасної різної осо-бистісної характеристики та мотивації осіб, що вчиняють по­вторні злочини, потребує загалом більш детального, дифе­ренційованого дослідження, яке за часів суверенної України ще не проводилося.

З наведеним тісно пов'язана проблема типологізації особис­тості осіб, які вчиняють рецидивні злочини. Дослідники, що вивчали особистість останніх, прагнули типологізувати її за основними змістовими ознаками, передусім суспільною небез­печністю, ймовірністю рецидиву, з метою диференціації виправно-перевиховних та запобіжних заходів. Після відновлення криміно­логічних досліджень у середині 60-х рр. уявлення про типові гру­пи рецидивістів складалося в основному на підставі досліджень російських кримінологів. Спочатку О. М. Яковлєв (1964) запропо­нував розділити особистість рецидивістів на два типи: анти­соціальний та асоціальний. Згодом М. О. Стручков (1970) та

538

Рецидивна злочинність

В. Солопанов (1971) більш детально характеризували ці типи, •зокрема, перший виділили за наявністю антисуспільної установки Сспрямованості). А. І. Алексєєв (1975) розділив останню за харак-_тером вчиненого злочину на універсальну, корисливу та насиль­ницьку Крім того, виділив ще один тип — ситуативного реци­дивіста, у якого відсутня антисуспільна установка, та відніс до нього більшість осіб, що вчиняють нові злочини¹. П. П. Михайлен-_ко у своєму дослідженні рецидивної злочинності (1964-1965 рр.) цієї проблеми не торкався. А. Ф. Зелінський, мабуть, першим з ук­раїнських кримінологів глибоко зайнявся проблемою структури-зації рецидиву та рецидивістів. У спеціально присвяченій цьому монографії (1980), розглядаючи наведені групування, в яких реци­дивісти були віднесені, як правило, до особливого розряду злісних злочинців, він правильно відмічав, що «вони суттєво відрізняють­ся між собою та потребують власної класифікації», у зв'язку з чим запропонував поряд із диференціацією за спрямованістю особис­тості проводити її й за психологічними властивостями останньої. Беручи до уваги домінуючі риси характеру, запропонував на підставі психологічної класифікації особи А. Ф. Лазурським² розділити злочинців-рецидивістів на чотири підтипи: розсудливі, слабовільні, імпульсивні та емоційні — і розглядати їх на двох рівнях загальної психічної активності: нижчому та середньому³.

У подальшому (І. М. Даньшин, В. В. Голіна, В. П. Філонов та інші) типологічну диференціацію рецидивістів проводили, як пра­вило, лише за глибиною та стійкістю антисуспільної спрямова­ності. При цьому повторювалося розділення на типи: антисоціаль­ний як послідовно криміногенний; асоціальний з нижчою суспільною небезпечністю; ситуативний з нестійкими ціннісно-моральними засадами. А. Ф. Зелінський, розвиваючи теорію кримінальної психології, визначив подальшу диференціацію та ха­рактеристику психологічних типів рецидивістів: розсудливого як лицеміра чи відвертого егоїста; слабовільного як непристосовано-го або апатичного; імпульсивного у різновидах афективного і не-

Ллексеев А. Й. Индизидуальная профилактика рсцидива престушісиий. — М,, 1975. — ^ 20-29.

1^Лаз№ськийА. Ф. ЮІассификация личностей. - Л., 1924. - С. 85-193. ' Зєлинский А. Ф. Вказ. праця. - С. 51-52.

539