Глава 7

би з рецидивною злочинністю, кримінально-правова наука та нор­мативні акти намагалися вирішувати у межах інституту повтор­ності злочинів. Виняток був зроблений лише при доповненні у 1969 р. Основ кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік 1958 р. ст. 23^і, що визначала ознаки особливо небезпечного рецидиву та порядку визнання особи особливо небезпечним рецидивістом. Склалося та понад ЗО років існувало парадоксальне становище: закон не знав поняття «рецидив» та «рецидивіст», проте визначав їх особливо небезпечні різновиди.

Кримінальний кодекс України 2001 р. передбачив поняття ре­цидиву злочинів та визначає його у ст. 34 так: «Рецидивом зло­чинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин». Кримінально-правове поняття рецидиву злочинів відповідає потребам кримінального законодав­ства: врахувати при притягненні до кримінальної відповідальності та визначені покарання за вчинений умисний злочин той факт, що особа має судимість (була засуджена) за раніше вчинений злочин, що він був також умисним і що судимість ще непогашена, тобто не сплив строк, протягом якого не повинен вчинятися новий злочин, який має свідчити, що кримінальна активність особи зупинена. Ознака рецидиву має враховуватися як обставина, що обтяжує по­карання (ст. 67 КК), а в разі передбачення її в статті Особливої ча­стини Кодексу як кваліфікуючої ознаки — впливати на кваліфікацію повторного злочину, що тягне підвищену міру пока­рання. Водночас Кодекс 2001 р. не передбачив поняття особливо небезпечного рецидиву та відповідно визнання особи особливо не­безпечним рецидивістом.

Кримінально-правове поняття рецидиву злочину цілком прий­нятне для кримінального законодавства і судової практики вияв­ляється недостатнім (вузьким) для потреб кримінологічної оцінки рецидиву. Для кримінологів новий рецидивний злочин е свідченням насамперед того, що антисуспільна спрямованість особистості суспільно-небезпечного типу, яка зумовила кримі­ногенну мотивацію і спричинила кримінальну активність, що ре­алізувалася у вчиненні минулого злочину, не зупинена у своєму поглибленні у бік зростання суспільної небезпечності, про що свідчить новий (рецидивний) злочин особи. При цьому слід чітко

518

Рецидивна злочинність

визначати зв'язок та співвідношення між рецидивом злочину і змінами, що відбуваються в особистості особи, яка його вчинила, зокрема із поглибленням або зростанням суспільної небезпеч­ності цієї особистості. У цьому контексті видається нечітким твердження, що «рецидив злочинів не лише впливає на форму­вання в особи внутрішньої готовності порушити закон, а й ство­рює криміногенні чинники, що спричиняють подальшу соціальну деградацію особи»¹. Думається, що у цьому співвідношенні його елементи (рецидив з одного боку та зростання суспільної небез­печності, готовності вчинити злочин і подальша соціальна дегра­дація — з другого) мають бути переставлені місцями. Рецидив злочину є лише зовнішнім (діяльнісним) свідченням зазначених негативних змін особистості, але не він їх формує та зумовлює, а навпаки: зростання суспільної небезпечності особистості, поглиб­лення її антисуспільної спрямованості формують готовність вчи­нити новий (рецидивний) злочин та визначають, принаймні да­ють підстави прогнозувати, подальшу «соціальну деградацію» особи. На особу не справило запобіжно-застережного впливу визнання судом від імені держави вчиненого у минулому діяння як злочинного, призначення покарання за нього або застосування судом інших передбачених законом заходів впливу та переважно відбуття (повністю або частково) покарання. Наведене свідчить, що особистість рецидивіста набуває нової типологічної якості. Згідно із запропонованою процедурою соціальної типологізації особистості (див. главу 6 Книги 1 Курсу) вчинення первинного злочину визначило останню як особистість злочинця, яка нале­жить до кримінального різновиду суспільне небезпечного типу її антисуспільної спрямованості. Вчинення нового (рецидивного) злочину дає підстави виокремити в межах суспільне небезпечно­го типу особистості ще один його різновид (крім кримінального, До якого належить особистість злочинця після вчинення першого злочину) — кримінально-послідовний або кримінально-поглиб-^Ле"ий, що відрізняється від першого більшою мірою суспільної небезпечності. До цього різновиду належить особистість злочин-^Ця~рецидивіста. При цьому для кримінолога не має вирішального

" кримінології: Особлива частина / За заг. ред. О. М. Джужи. - К., 2001. - С. 41.

519