Глава 7 Рецидивна злочинність

Ј 1. Рецидивна злочинність і рецидив злочинів: поняття, зв'язки, різновиди

Рецидивна злочинність є структурним різновидом злочинності загалом, що пов'язаний з такою ЇЇ ознакою, як рецидив (повтор­ність) злочинів. Термінологічно обидва поняття «рецидивна зло­чинність» і «рецидив злочинів» мають походження від терміна «рецидив», який сам походить від латинського — «гесісіюш», тоб­то такий, що відновлюється, поновлюється. З огляду на наведене предметний зміст поняття «рецидивної злочинності» як повторної кримінальної активності частини осіб, що пов'язана із повторним вчиненням ними злочинів, може бути розкритий через адекватне розуміння поняття їх рецидиву.

У загальному розумінні рецидив злочинів — це неодноразове, по­вторюване їх вчинення. Проте у праві, юридичній сфері, які оперу­ють поняттями з чітко визначеними правовими рисами та іншими нормативними характеристиками, згаданого загальноприйнятого розуміння рецидиву злочинів недостатньо. Мають бути визначені правові ознаки кримінального вчинку, а також правова характерис­тика його повторюваності, які становлять сутність рецидиву.

Дослідники, що вивчали історію правового визначення рециди­ву злочинів (в Україні це насамперед П. П. Михайленко, В. І. По­пов, А. Ф. Зелінський, І. М. Даньшин), відзначали таке. Поняття повторюваності (рецидиву) вчинків вживалося ще в Римському праві. Термін «гесі(іеге» вперше трапляється у канонічному праві, зокрема у положенні щодо більш суворого покарання за повторю­вані злочини. Тривалий час існувала думка, що ще Руська Правда

516

Рецидивна злочинність

_передбачала положення про підвищену відповідальність за по­вторний злочин, але згодом було уточнено, що вони не стосували­ся кримінального рецидиву. У кримінальному законодавстві Російської імперії, яке поширювалося й на Україну, починаючи зі Зводу законів 1832 р., давалося визначення повторення злочинів, вказувалося, що воно «умножает вину преступника» при вчиненні будь-якого злочину. Слід зазначити, що у законодавстві Російсь­кої імперії та у переважній більшості праць з теорії кримінального права термін «рецидив» не вживався. Замість нього використову­вався термін «повторення» (рос. — «повторение») злочинів. Вод­ночас нерідко вживався термін «рецидивіст», переважно в кон­тексті теорій «небезпечного стану», «звичного» злочинця.

Після Жовтневої революції 1917 р., у перші роки радянської влади та після утворення Союзу РСР у 1922 р., у законах та інших нормативних актах поняття рецидиву не наводилося, проте, як правило, у згаданому вище контексті вживався термін «реци­дивіст» (п. «г» ст. 31 Основних начал уголовного законодательст-ва Союза ССР й союзних республик 1924 р.). Вживався він і в ак­тах української влади. Так, Народним комісаріатом юстиції УРСР 31 березня 1922 р. (ще до прийняття союзних Основних начал) був виданий циркуляр «О мерах пресечения для рецидивистов», який орієнтував на те, щоб цю групу злочинців «возможно полнее изолировать от общества».

Проте з початку 30-х рр. у загальному руслі приведення юри­дичної науки «у відповідність» із марксистськими положеннями, зокрема з вченням Леніна про поступове відмирання злочинності в новому суспільстві, серед інших «неправильних» суджень були розкритиковані (знову-таки з боку представників Комуністичної Академії) визначення рецидивної злочинності як доволі масової, підвищеної суспільної небезпечності рецидивних злочинів та осіб, Що їх вчиняють. Ці визначення були названі формальними, таки­ми, що ґрунтуються лише на «формальній судимості за раніше вчинений злочин».

Після цього термін «рецидив» надовго зник із кримінального

законодавства (Союзу РСР до 1958 р., України - до нового

Римінального кодексу 2001 р.) та до 60-х рр. минулого століття —

наукових праць. Всі проблеми, що виникали у практиці бороть-

517