2.3. Психопатологічний тип девіантної поведінки та його види.

Психопатологічний тип девіантної поведінки базується на психологічних симптомах і синдромах, які є проявами певних психічних розладів та захворювань. Серед найбільш типових для дітей та молоді видів такої поведінки вчені виокремлюють:- аутоагресивну;- дисморфоманічну;- гєбоідну;- дромоманію;- патологічну сором’язливість.

Аутоагресивна поведінка проявляється в двох формах: самогубство (суїцид) та самотравмування (парасуїцид). Розрізняють три типи суїцидальної поведінки:1) “аномічний”, пов’язаний з кризовими ситуаціями в житті людини, особистими трагедіями;2) “альтруістичний”, який здійснюється заради блага інших людей;3) “егоістичний”, обумовлений конфліктом унаслідок неприйнятних індивідумом соціальних вимог та норм поведінки.

Суіцидальною поведінкою є внутрішні та зовнішні форми психічних актів, які спрямовуються уявленням позбавлення себе життя. Внутрішні форми суїцидальної поведінки включають: думки, уявлення, переживання, тенденції, які діляться на задуми і наміри. До зовнішніх форм прояву суїцидальної поведінки відносять суїцидальні спроби і завершені суїциди. Під суїцидальною спробою розуміють цілеспрямоване оперування засобами позбавлення себе життя, яке не скінчилося смертю. Самогубство розглядається як процес, що включає в себе: - сприймання людиною значення життя і смерті; - відсутність психологічних та соціальних ресурсів; - сімейні та фізичні обставини.

Суїцидальну поведінку можна поділити на три фази. - Перша – це фаза роздумів, народження свідомої ідеї щодо здійснення самогубства. З часом ці роздуми виходять з-під контролю і стають імпульсивними, тобто, з’являються спонтанно, поза волею людини. У першій фазі підліток стає замкнутим, не цікавиться справами родини, роздає друзям дорогі йому речі, раптово змінює свої міжособистісні стосунки, стає агресивним, схильним до бійки. - Якщо до переліченого додаються додаткові стресові зовнішні фактори, настає друга фаза – фаза амбівалентності. Підліток може висловлювати конкретні погрози або ділитися своїми намірами людьми з найближчого оточення. Але це “крик по допомогу” не завжди чують і розуміють. Для другої фази характерні такі висловлювання: “Я вже не буду довго з вами”, “Скоро ви будете вільні”, “Тобі не потрібно буде про мене дбати”. Діти, підлітки надзвичайно амбівалентні і якщо саме протягом цієї фази надати їм своєчасну адекватну допомогу, фатальний хід подій можна перервати. - Третя фаза суїциду – фаза спроби.

2.4. Віктимна поведінка. Віктимологічний підхід до вирішення проблем запобігання таких соціально-неґативних явищ, як деструктивні конфлікти, правопорушення та злочини, є вельми актуальним, перспективним і потентним. Проте наукові дослідження віктимної поведінки потенційної чи актуалізованої жертви, на жаль, здебільш обмежуються аналізом кримінальних, кримінологічних та карно-процесуальних аспектів. Такий підхід видається вельми обмеженим. Тому в цій статті маємо на меті, спираючись на результати теоретичного аналізу наукових праць з віктимологічної проблематики, висловити деякі міркування щодо місця віктимології в системі наукових знань і довести доконечну потребу дослідження віктимної поведінки на психологічному рівні, тобто як психологічної проблеми. Перш за все, потребує деяких уточнень термінологічний апарат віктимології як наукового напряму, до якого належить і поняття „віктимна поведінка”.

Віктимологія (від латинського „victim” – „жертва” та грецького „logos” – докладно про що-небудь, вчення) у буквальному перекладі означає – „докладно про жертву”, або „вчення про жертву”. Віктимологія вивчає закономірності та особливості поведінки жертви, процес перетворення людини на жертву, соціальні процеси, внаслідок яких окремі індивіди та цілі соціальні групи наражаються на різного роду катування. Тому предметом віктимології виступає поведінка жертви, а об’єктом – сама жертва. Під віктимною (віктимогенною) розуміють таку поведінку, при якій жертва певним чином сприяє скоєнню злочину, свідомо чи несвідомо створює об’єктивні та суб’єктивні умови для криміналізації, зневажаючи запобіжними заходами [6, с. 127]. Таке визначення є справедливим стосовно поведінки жертв будь-якого типу, що знову підкреслює недоречність звуження предмета віктимології лише до рівня вивчення віктимної поведінки в кримінальних ситуаціях. Головна ознака віктимної поведінки – це здійснення певних дій або бездіяльність, які сприяють тому, що людина опиняється в ролі постраждалої, в ролі жертви.

З огляду на це положення, слід зауважити, що віктимна (або така, що їй сприяє) поведінка також повинна досліджуватися в двох аспектах: вузькому та широкому. У вузькому розумінні віктимною поведінкою вважаються конкретні діяння (дії або бездіяльність), їх сукупність у конкретній ситуації, внаслідок застосування яких людина стає жертвою. В широкому розумінні віктимна поведінка – це складна система взаємодії між потенційною жертвою і оточенням. Саме внаслідок такої взаємодії людина за певних умов і стає жертвою.