7. Візантійське місто у х ст..

Дослідники історії Візантії одностайні в думці, що з середини IX століття почалося піднесення міст. Відродження міст та Київської міської життя, масове народження середньовічного візантійського міста належить до середини IX століття.

Візантійський місто виникав біля підніжжя старої чи новоїкрепости-акрополя, навколо церковного, єпископального центру. Процес його становлення відбиває своєрідність умов, у яких відбувався. Для початкового етапу становлення візантійського середньовічного міста характерна стихійність, відсутність планового містобудівного початку, що у принципі могло вноситися державою, церквою. Це свідчить, по крайнього заходу для середини IX - середини X ст., обмеженість їх інтересу до міста як такого. Характерною рисою, відбиває розрив із античними і навітьпозднеантичними містобудівними традиціями, - розпорошеність,некомпактность,невиделенность із сільської округи, відсутність чітко оформленого центру. У цьому місті немає властивій європейських феодальних міст радіальної планування, ні чітко визначеної головній площі, ні височить у центрі го і домінує з нього головною церкви. Типовий вид міста був такий: вузькі криві вулички, безладність розташування, «>полудеревня», що простягається від міцності. Місто забудований одноманітними будинками селянського типу. Візантійський місто цього був результатомсселения переважно аграрного, селянського населення, можливо, у більшою міроюприобщившегося доремесленно-торговой діяльності, але з що порвав відносини із своїми селянськими заняттями.

**

У торгівлі з країнами Заходу візантійські купці тривалий час залишалися монополістами. Збільшились масштаби торгівлі Візантії з країнами Причорномор'я і Кавказу. Золоті соліди мали великий попит і відігравали роль міжнародної валюти. Це був період найвищого розквіту візантійської торгівлі, який змінився занепадом у часи арабського завоювання (VII ст.), коли араби захопили візантійську Північну Африку, вторглися на територію Малої Азії й утвердили своє панування на морі.

Поступово з центрів торгівлі й ремесел візантійські міста перетворювалися переважно на торгові центри. Послаблення торговельних зв'язків призвело до того, що заможних купців, багатих судновласників і лихварів змінили невеликі торговці. Місто стало центром місцевого обміну, залежало від сільської округи. Зникла система примусових ремісничо-торговельних корпорацій. Ремесла були вільними (раніше держава регламентувала ремесла і торгівлю. — Авт.), але кількість ремісників зменшилася. Залишалися могутніми лише ті міста, що здійснювали обмін із сусідніми регіонами. Місто вже не панувало над селом. За умовами життя міське населення мало чим відрізнялося від сільського, виняток становили лише жителі Константинополя.

8. Столітня війна. Жанна д’Арк.

Столітня війна 1337-1453гг між Англією та Францією самий тривалий в історії минулого військово - політичний конфлікт. Термін "війна" стосовно цієї події, як і її хронологічні рамки, достатньо умовний, так як військові дії протягом більш ніж столітнього періоду постійно не велися. Початком суперечок між Англією та Францією було химерне переплетення історичної долі цих країн, що почалося з нормандського завоювання Англії в 1066 році. Укріплені на англійському престолі герцоги нормандські прийшли з Північної Франції. Вони об'єднали під своєю владою Англію та частину континенту - північнофранцузьку область Нормандії. У 12 ст. володіння англійських королів у Франції різко зросли внаслідок приєднання шляхом династичних шлюбів областей у Центральній та Південно-Західній Франції. Після тривалої та тяжкої боротьби французька монархія на початку 13 ст. повернула собі більшу частину цих земель. Разом з традиційними володіннями французьких королів вони склали ядро сучасної Франції.

Проте під англійською владою залишилася теріторія на південному-заході - між Піренеями і долиною Луари. У Франції її називали Гієнью, в Англії Гасконь. "Англійська Гасконь" і стала однією з головних причин, що викликали Столітню війну. Збереження англійського господарювання на південному-заході робило ненадійним положення французьких Капетингів, заважало реальній політичній централізації країни. Для англійської монархії ця область могла стати плацдармом у спробі повернути колишні величезні володіння на континенті.

Крім того, дві найбільші західноєвропейські монархії змагалися у боротьбі за політичний та економічний вплив у фактично незалежному графстві фландрські (сучасні Нідерланди). Фландрські міста, купували англійську шерсть, відправили до Англії багатого купця з Гента, Якова Артевельде, і запропонували Едварду III корону Франції. У цей час у Франції оселилась династія Валуа (1328-1589), молодша лінія Капетингів (попередня королівська династія).

Ще одним об'єктом гострих суперечок була Шотландія, незалежності якої загрожувала Англія. У пошуках політичної опори в Європі шотландське королівство прагнуло до союзу з основним суперником англійської корони - Францією. Із загостренням англо-французських суперечок обидві монархії намагалися зміцнити свої позиції на Піренейському півострові. Пиренійські країни дуже цікавили їх у зв'язку з тим, що вони межували з "англійської Гасконь". Все це привело до появи військово-політичних союзів: франко-кастільського (1288), франко-шотландського (1295), між англійською короною та містами Фландрії (1340).

У 1337 році англійський король Едвард III оголосив Франції війну, вдавшись до звичайної для того часу юридичної форми: він оголосив себе законним королем Франції в противагу Філіппу VI Валуа, якого обрали на престол французькі феодали у 1328 році, після смерті його кузена, який не мав синів, короля Карла IV - останнього із старшої гілки династії Капетингів. Тим часом Едуард III був сином старшої сестри Карла IV, виданої заміж за англійського короля.

Історію війни поділяють на чотири етапи, між якими траплялися періоди щодо тривалого затишшя.

1. ПЕРЕДУМОВИ Столітньої війни

Традиційними межами англо-французької війни, яку називають з XIX ст. Столітньої, вважаються 1337-1453 рр.. Військові дії протягом такого тривалого часу, звичайно ж, не велися безперервно. Прийняті хронологічні рамки війни - це, скоріше, приблизні межі тривалої військово-політичного конфлікту між двома західноєвропейськими монархіями. Але і цей конфлікт був лише завершальним актом більш тривалої історичної драми суперництва двох королівських будинків. Її витоки, на думку більшості істориків, треба шукати в подіях XI і XII століть.

Королівство Франція стало оформлятися у відносно відокремилися державу до кінця Х ст. Всередині нього ще не було політичної і територіальної єдності, хоча на чолі вже стояв король з першим власне французької династії Капетингів. Найбільш великі феодали - герцоги і графи - вели себе по відношенню до ранніх Капетингів досить незалежно. Поняття державного кордону зовсім було відсутнє, і право сильного найчастіше вирішувало найсерйозніші політичні питання. Саме на ньому було засноване зухвале і, по суті, авантюрне підприємство герцога Нормандського Вільгельма, який у 1066 р. висадився на южноанглійском узбережжі в супроводі порівняно невеликого війська, дуже легко здобув перемогу над військом розрізнених і більш відсталих англосаксонських королівств. Вільгельм Завойовник став королем Англії, зберігши, природно, під своєю владою герцогство Нормандії в Північній Франції. Ця подія поклала початок розтяглася на кілька століть спробам Нормандське династії англійських королів і їх наступників створити і утримати під своєю владою якесь політичне утворення, що простягалася на Британські острови і територію Франції.

Користуючись політичною слабкістю ранніх Капетингів, нормандський дім установив свою владу над графствами Мен і Анжу в центрі французьких земель. У 1154 р. англійським королем став Генріх II, засновник нової династії Плантагенетів. Його мати Матильда походила з Нормандське династії, вона була онукою Вільгельма Завойовника. Батько Генріха II був французьким графом з родини Анжу. У 1152 р., ще не будучи англійським королем, Генріх одружився на Аліеноре Аквітанської, яка принесла йому як придане величезні володіння на Південно-заході Франції. Під владою англійської корони виявилася приблизно половина французьких земель: вся західна їх частина, окрім незалежного герцогства на півострові Бретань. Необхідно відзначити, що герцогиня Аліенора Аквітанська була розлученою дружиною французького короля з дому Капетингів Людовика VII.

Під час довгого правління Генріха II (1154-1189) протиріччя між англійською і французькою королівськими будинками виникали практично щороку. На початку XIII ст. французький король Філіп II, який отримав згодом почесний титул «Серпень» і вважається одним із справжніх творців сильної незалежної Франції, відвоював у спадкоємця Генріха II Іоанна Безземельного значну частину французьких володінь. Під влада французької корони повернулися Нормандія, Мен, Анжу і Турень. Але Аквітанія залишилася під владою англійських Плантагенетів. Це герцогство було причиною незатухаючий конфлікту між Англією та Францією.

У XIII ст. ворожнеча Капетингів і Плантагенетів переросла в зіткнення державних інтересів Франції та Англії. Навколо що змагаються країн стали групуватися союзники, особливо з числа тих порівняно невеликих політичних утворень, які були змушені шукати захисту і заступництва проти більш сильних сусідів. До французької корони все більше тягнулася сусідня з Англією Шотландія, яка не без підстав побоювалася бути поглинутою англійським королівством. На союз з Англією стали розраховувати багаті фландрські міста. Хоча граф Фландрії вважався васалом французького короля, городяни цього потужного центру сукноделія сподівалися зберегти фактичну незалежність. До того ж з Англії ввозилася необхідна їм шерсть.

У XIII столітті все більш важливими ставали гроші, які давала торгівля (вином, сукном і т. д.). І все більш очевидним ставало, що в цих умовах і боротьба за збереження залишків герцогства Аквітанської під англійською владою, і суперництво в багатій Фландрії можуть вирішитися тільки збройним шляхом.

Конфлікти слідували один за одним. У 1215 р. Франція скористалася що спалахнув в Англії невдоволенням політикою Іоанна Безземельного і направила до Англії війська під керівництвом французького принца, який мав віддалені права на англійський престол. Французькі війська не без праці були виселені в 1217 р. У 1294-1302 рр.. на Південно-Заході, в області англійської правління, між Англією та Францією розгорілася локальна війна, яка не принесла жодних практичних результатів. У 1295 р. Франція уклала з Шотландією відверто антіанглійскій військово-політичний договір. Країни-суперниці почали шукати союзників на Піренейському півострові, де англійська монархія знайшла підтримку в маленькій, але стратегічно дуже важливою Наваррі, а французька домоглася союзу з Кастилією. У 1323-1325 рр.. знову вибухнула англо-французький військовий конфлікт у колишній Аквітанії. Знову локальний, без участі союзників, але і без результатів.

До англо-французьких протиріч в якійсь мірі були причетні папство і Германська імперія, а також правителі фактично незалежних графств і герцогств в Нідерландах. На порядок денний була рішуче поставлена неминуча велика війна між Францією і Англією. Було зрозуміло, що без цього англійські королі не відмовляться від спроб втілити давню мрію Плантагенетів про королівство або навіть імперії, що розкинулася по обидва боки Ла-Маншу. У французькій монархії не було іншого шляху для завершення довгих і копітких зусиль зі збирання французьких земель навколо Парижа. Без приєднання сильно урізаною за кілька століть території колишнього герцогства Аквітанської (його стали називати «англійської Гасконь») Капетинги не могли почувати себе господарями у власному королівстві. Існування там англійської правління перетворилося на очевидний історичний анахронізм. Він повинен був бути або скасований, або використаний як основа для оформлення і зростання англо-французької імперії, якою марили Плантагенети.

Поштовхом до початку серйозної війни, яка здобула практично західноєвропейські масштаби, стала сформована в 1328 р. династична ситуація. Питання про успадкування корони - найважливіший для будь-якої монархії. Після смерті французького короля Карла IV припинилася пряма лінія будинку Капетингів, що правили країною з 987 р. Зборам представників вищої французької знаті мали вирішити питання про те, кого з непрямих спадкоємців визнати найбільш гідним королівського звання. Серед претендентів про свої права заявив шістнадцятирічний англійський король Едуард III, доводився племінником останнього Капетингів. Його мати, королева Ізабелла, дочка знаменитого правителя Франції Філіпа IV Красивого, була видана заміж за англійського короля Едуарда II. Посилаючись на «Салічна правду» - варварський судебник, записаний близько 500 р., члени зборів вищої французької знаті відкинули домагання Едуарда III.

У вітчизняної історіографічної традиції цей сюжет довго називали «приводом» для початку англо-французької війни. Н.І. Басовська вказує на те, що питання про успадкування корони був найважливішим у феодальні часи, і на те, що права Едуарда III були зовсім не вигаданими. На думку дослідниці «варіант придбання династичним шляхом корони Франції обіцяв спокусливо легке дозвіл довгого і наполегливого прагнення Плантагенетів зміцнитися у Франції. Це був один з численних нереалізованих, альтернативних, як говорять сьогодні, варіантів розвитку історичних подій. Йшлося про створення об'єднаного королівства, що не було таким уже неможливим справою для середньовіччя ».

Тим не менше, корона була передана представнику бічної гілки Капетингів - Філіппу VI Валуа (1328-1350). Тоді Едуард III вирішив домогтися своїх прав за допомогою зброї.

3. ЖАННА Д'АРК

За часів Жанни д'Арк широко побутувало уявлення про те, що Францію погубила жінка, а врятує безневинна дівчина. Під погубітельніцей малася на увазі королева Ізабелла Баварська, дружина душевно хворого короля Карла VI, який в 1420 р. підписав трагічний для французького королівства договір у Труа про фактичну передачу корони Франції англійської правлячому дому. Вважалося, що Ізабелла підштовхнула свого мало що розумів в реальному житті чоловіка до цього ненависному угодою.

Жанна народилася в 1412 р. у містечку Домремі на кордоні Франції та Лотарингії. Під впливом військових лих, які не обійшли її рідні місця, і глибокої любові до батьківщини в ній визріло переконання, що саме вона повинна врятувати Францію, ставши на чолі армії, яка вижене англійців. Будучи вразливою і глибоко релігійної дівчиною, вона запевняла, що чує голоси святих, які спонукали її до військового подвигу і обіцяли їй свою допомогу. Дізнавшись про облогу Орлеана, вона відправилася в найближче містечко Вокулер і переконала коменданта замку в своєї визвольної місії. Отримавши зброю і бойового коня, в чоловічому одязі і супроводі військового загону, вона вирушила через зайняті бургундцями і англійцями області в Шинон, до дофіна. Вести про неї швидко поширилися по Франції, породжуючи віру в чудову роль Діви, як став називати її народ. Перебуваючи у тяжкому становищі, король поставив Жанну на чолі армії, оточивши досвідченими воєначальниками. Її природний розум і спостережливість, сприйнятливість в осягненні нескладної військової тактики того часу допомагали їй не лише гідно вести себе в незвичайних умовах, але і приймати правильні рішення. Її винахідливість підкріплювалася винятковим особистою мужністю, завдяки якому вона була попереду всіх у найнебезпечніших місцях, захоплюючи своїм прикладом інших. Глибоке усвідомлення Жанною завдання звільнення гаряче улюбленої батьківщини як головної мети свого життя, ставлення до воїнів як співвітчизникам, що мали ту ж мету, незалежно від їх соціального становища, - все це породжувало незвичайний ентузіазм у французькій армії.

Наприкінці квітня 1428 Жанна прибула з армією в Орлеан. Протягом чотирьох днів англійські укріплення під містом були поодинці взяті французами, і 8 травня англійці зняли облогу з фортеці. Звільнення Орлеана мало виключне значення не лише завдяки стратегічній ролі міста-фортеці. Це була перша велика перемога французів після багатьох років національного приниження і ганебних поразок. Вона зміцнювала віру Карла VII в законність його права на престол, якого він був позбавлений по мирному договору в Труа. З'єднання його боротьби за престол з війною за визволення і самостійність Франції посилювало позиції Карла VII. Під тиском Жанни він здійснив похід у Реймс, де коронувалися французькі монархи. Урочиста коронація Карла VII перетворила його в єдино законного государя Франції в очах народу і урядів інших країн Європи. Настало потім звільнення Шампані, різко поліпшило становище короля. Започаткована, однак, Жанною спроба штурму Парижа закінчилася невдачею. Разом з тим в найближчому оточенні короля після вражаючих перших успіхів Жанни виникли серйозні побоювання у зв'язку з її зростаючою славою і впливом.

У травні 1430 г, в сутичці під Компьень, обложеним бургундцями, вона була захоплена в полон. Герцог Бургундський продав свою полонянку англійцям за 10 тисяч золотих. Наприкінці 1430 Жанну перевезли в Руан - центр англійського панування - і передали інквізиції. Намагаючись применшити значення військових перемог французів, англійці хотіли довести, що вони були підступами диявола. Церковний суд на чолі з єпископом кошеням, захищаючи інтереси англійців, звинуватив Жанну в чаклунстві. Протоколи процесу зберегли свідоцтва стійкого поведінки Жанни та її розумні відповіді на питання суду, який бажав заплутати і знищити її. Трибунал визнав її винною в єресі. У травні 1431 вона була спалена на центральній площі Руана. На місці спалення нині поставлено пам'ятник і зведена церква.

Карл VII, настільки багатьом зобов'язаний Жанні, не надав їй допомоги. Загибель Жанни врешті-решт дозволила ті складнощі, які виникали для короля і його оточення в зв'язку з незвичайною популярністю народної героїні. Лише через чверть століття Карл VII наказав переглянути судовий процес. Жанна була визнана невинною в єресі, а пізніше навіть оголошена святою.

ВИСНОВОК

Столітня війна 1337-1453 рр.. стала найбільшою війною європейського масштабу, Втягнувшись через систему союзницьких зв'язків такі політичні сили і країни, як Імперія, Фландрія, Арагон і Португалія - на боці Англії; Кастилія, Шотландія й папство - на боці Франції. У цій війні, тісно пов'язаної з внутрішнім розвитком країн-учасниць, вирішувалося питання про територіальне розмежування низки держав і політичних утворень - Франції та Англії, Англії і Шотландії, Франції та Фландрії, Кастилії і Арагона. Для Англії він виріс у проблему утворення універсальної держави, що включав різні народи, для Франції - у проблему існування її як самостійної держави.

Перемога Франції означала ліквідацію домагань Англії на французьку корону та землі на континенті. Завершення війни в 1453 р. створило сприятливі умови для подальшого розвитку процесу централізації. При цьому французька монархія в екстремальній ситуації і частково завдяки їй зуміла вирішити важливі для власного посилення завдання - створити постійну армію і постійні податки.

У перемозі Франції в Столітньої війні величезну роль зіграла Жанна д'Арк. Подвиг Жанни д'Арк посилив патріотичні і націо

• Жакерія та її історичне значення.

Жакерія (фр. Jacquerie) — назва селянського повстання, що спалахнуло у Франції в 1358 році й охопило 1/6 частину держави. Назва походить від прізвиська фр. Jacques bon homme — Жак-простак, яке феодали дали селянам. Сучасники називали повстання «війною недворян проти дворян», назва «Жакерія» з'явилася пізніше.

10. Протекторат Кромвеля. Реставрація Стюардів. «Сільська революція» 1688 р. та її значення.

11. Переворот 18 брюмера 1799 р. Історичне значення революції кінця 18 ст. у Франції, її підсумки та характер.

12. Революція 1848-1849 рр. в Німеччині: причини, цілі, хід, причини поразки, підсумки.

13. США в п.п. ХІХ ст. : внутрішня і зовнішня політика. Доктрина Монро.

14. Внутрішня політика англійських консерваторів і лібералів на початку ХХ ст. «Ліберальна ера». Д. Ллойд-Джордж.

15. Політичний розвиток країн Латинської Америки у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. Мексиканська революція.

16. «Російське питання» на Паризькій мирній конференції.

17. Революція 1978р. в Німеччині

18. «Новий курс» Ф.Д. Рузвельта: основні риси та історичне значення.

19. Загроза фашизму і Народний фронт у Франції.

20. Громадянська війна та німецько-італійська інтеграція в Іспанії.

21. Початковий період світової війни і «Новий порядок» у Європі та Азії. Рух опору.

22. Нові індустріальні країни в Азії, Африці та Латинській Америці.

23. Революція 1868-1869 рр. в Японії, соціальна база, хід, значення. Буржуазні реформи і перетворення Мейозі та їх наслідки.

24. Політичне та соціально-економічне становище Китаю на поч.. ХХ ст. Три народні принципи Сунь Ятсена. Хід та значення Сінтхайської еволюції.

25. Політичне та соціально-економічне становище Ірану на рубежі ХІХ-ХХ ст. Причини, початок, хід та етапи революції 1905-1911.

26. Корейська війна (1950-1953) і завершення розколу країни.

27. Громадянська війна 1946-1949 рр. та проголошення КНР.

28. Вєтнамо-американська війна та її наслідки.

29. Здобуття Індією незалежності «Курс Неру»(1950-1964 рр.)

30. Реформи у Туреччині 20-30 рр. ХХ ст.

Джерелознавство

1. Поняття джерелознавства і його місце в структурі історичної науки.

2. Класифікація джерел з історії України.

3. Види речових джерел.

4. Види зображальних джерел.

5. Види усних джерел.

6. Види лінгвістичних джерел.

7. Види писемних джерел.

8. Давньоруське літописання.

9. Польські та Литовські джерела з історії України.

10. Козацькі літописи.

Історіографія історії України

1. Поняття, предмет і завдання історіографії історії України.

2. Періодизація української історіографії.

3. Міфологія та усна народна творчість як носії найдавніших історичних уявлень.

4. Історичні погляди мислителів Київської Русі.

5. Києво-Могилянська академія - потужний осередок розвитку історичних знань.

6. «Історичне письменство» в історіографії історії України XVIII - початку XIX ст.

7. Зародження антикварної історіографії та археографічної діяльності в Україні.

8. Українська історіографія ХІХ-ХХ ст. у контексті національного відродження в Україні.

9. Внесок М. С. Грушевського у розвиток історіоргафії історії України.

10. Історіографія історії України у дослідженнях зарубіжних науковців.