10. Особливості розвитку історичних знань на Африканському континенті до середини хх ст.

Итак, роль истории в традиционном африканском обществе выполняла устная традиция - однако игнорирование ее роли и противопоставление двух видов исторического мышления привели европейцев в свое время к ошибочному выводу об Африке как "континенте без истории", которая начинается там только с началом европейской экспансии. Историоговорение, профессионально передаваемое из поколения в поколение, имеет в качестве источника ряд существенных недостатков: - оно сочетает в себе одновременно факт и его интерпретацию, правду и вымысел. В результате история мифологизируется;

- устная история - преимущественно политическая и персонифицированная (так, она дает нам имена 74 правителей Ганы до III в. н. э.), но мало что может дать для понимания социально-экономических процессов;

- в ней отсутствует календарь и абсолютная хронология (устная традиция передает движение времени, но имеет специфическую систему его отсчета по природно-экологическим циклам и эпохам правления). Поэтому "поиски времени" являются одной из главных проблем доколониальной африканской истории.

Предпосылкой к становлению африканской историографии Африки стала изначально борьба за восстановление достоинства черного человека и негроидной расы отдельных ее представителей на рубеже ХIХ-ХХ вв. Первые образованные афроамериканцы использовали историческую аргументацию, достоверную и недостоверную, для достижения поставленной цели. Это М. Гарви, идеолог движения "назад в Африку" ("черный сионизм"); Сильвестр Уильямс, адвокат из Тринидада; У. Дюбуа, автор книги "Душа черного человека" и др. Встречаясь с проявлениями белого расизма, они допускали в своей аргументации преувеличения и перехлесты в духе "антирасистского расизма". Так, У. Дюбуа даже Эзопа и Андромеду причислил к черным. В его трактовке человеческой истории "Африка наблюдала небесные светила, Азия - человечечкую душу, а Европа видела и видит только человеческое тело, которое она холит и лелеет и оно стало тучным, грубым и жестоким".

Всесвітня історія

• Основні етапи розвитку стародавньої Ассирії.

Як і на південних землях, ассирійці займалися іригаційним землеробством, яке тут відігравало набагато меншу роль. Значного розвитку набуло садівництво, виноградарство і тваринництво на південних схилах гір. Займаючись скотарством, населення забезпечувало сировиною виробництво шкіри. її широко використовували в побуті, військовому оснащенні та як матеріал для письма.

У країні, багатій на промислову сировину, розвивалися також ремесла, особливо виробництво зброї та військового спорядження, металургія, будівництво.

Найбільше уваги ассирійці приділяли посередницькій торгівлі, тісно пов'язаній із військовими пограбуваннями. Купецтво Ашшура спільно з купцями приєвфратських територій та Сирії в XX—XVIII ст. до н. е. заснувало в Малій Азії найдавніше у світі міжнародне торгове об'єднання Каніш, учасники якого займалися не лише посередницькою торгівлею, а й прибутковим лихварством. Ассирійські купці створили тоді власні торгові квартали в Марі, Угариті, Єгипті. Розвиток торгівлі потребував надійних шляхів, тому тут уперше в світі проклали дороги, вимощені камінням і цеглою, іноді навіть залиті асфальтом. Через канали й річки споруджували дерев'яні та кам'яні мости.

В Ассирії популярним було рабовласництво. На відміну від Вавилонії, його головне джерело становили не війни, а боргова кабала та торгівля рабами. Основні виробники — невеликі й середні самостійні виробники, переважно селяни-общинники.

Найвпливовішою частиною ассирійського суспільства були великі землевласники, купці, чиновники, жерці, котрі мали в державі низку пільг. Однак різкого поділу на соціальні стани ще не спостерігалося.

• Стародавня Греція в епоху крито-мікенської цивілізації та в 11-9 ст до н.е.

В економічній історії Стародавньої Греції можна виділити чотири періоди економічного розвитку: крито-мікенський (XXX—XII ст. до н. е.), гомерівський (XI—IX), архаїчний (VIII—VI), класичний (V—IV ст. до н. е.)

У перший період розвитку основою господарського життя було палацове господарство, близьке до аналогічних структур країн Сходу. Палаци виникали на рубежі III—II тис. до н. е., одночасно в різних районах о. Крит. Землі були палацові, приватні й общинні. Населення, яке займалося землеробством, обкладали натуральними і трудовими повинностями на користь палацу. Усі надходження худоби, олії, зерна, вина фіксували на глиняних табличках і здавали в палацові комори, де накопичувалися величезні запаси. Вони служили, напевно, резервним фондом на випадок голоду, за їх рахунок забезпечували ремісників, які працювали на державу. Надлишки йшли на продаж. Кікладські мореплавці підтримували зв'язки із землями в басейнах Егейського й Адріатичного морів, досягали берегів Іспанії, Дунаю.

Палац був водночас адміністративним і релігійним центром, головною житницею, майстернею і торговим чинником. У більш розвинутих суспільствах приблизно таку саму роль відігравали міста.

Держава на о. Крит найвищого розвитку досягла в XVI — першій половині XV ст. до н. е. У цей період збудовано величні критські палаци, створено шедеври художнього мистецтва і ремесел, по всьому острову прокладено дороги, введено єдину систему мір. Висока результативність землеробської праці, наявність надлишкового продукту призвели до майнового розшарування, до збагачення знаті. У середині XV ст. сильний землетрус зруйнував критську цивілізацію, і лідерство цих грецьких племен перейшло до ахейців.

Другий період економічного розвитку Стародавньої Греції (XI—IX ст. до н. е.) — гомерівський — характеризувався відсталим натуральним господарством. Худоба вважалася мірилом багатства, інших грошей гомерівське суспільство не знало. Для нього характерна неймовірна бідність матеріальної культури.

Зміни, яких суспільство зазнало в цей період, такі: по-перше, у X—IX ст. до н. е. в грецьку економіку широко впроваджували залізо, що використовувалося для виготовлення всіх знарядь праці, якими рубали, кололи, різали; по-друге, на перший план висувалося автономне господарство малої патріархальної сім'ї. Право розпорядження землею поширювалось на спадкоємців, унаслідок чого відбувалося дроблення при передачі в спадщину і, можливо, відчуження.

Спостерігалося майнове розшарування, однак, на відміну від мікенської палацової еліти, характерною ознакою життя навіть найвищих прошарків суспільства була простота. Рабство не набуло значного поширення. В аристократичних господарствах використовували працю найманих поденників — фетів.

Центрами політичного й економічного життя ставали поселення, так звані поліси. З містом їх зближували компактна забудова, наявність укріплення. Проте основна маса населення — не ремісники й торгівці, а селяни — землероби і скотарі. Можна говорити про економічну ізоляцію Греції в XI—IX ст. до н. е.: общини вели майже відокремлене існування. Ремеслами й торгівлею греки майже не займалися, потрібні їм чужоземні речі здобували силою.

Можна стверджувати, що до кінця гомерівського періоду Греція являла собою світ великих полісів-общин, які об'єднували селян-землеробів. Вони не мали зовнішніх зв'язків, верхівка суспільства різко не вирізнялася.

Створення нової економічної системи. Наступний період (VIII—VI ст. до н. е. — архаїчний) характерний значними змінами в господарському житті, що привели до створення нової економічної системи. Греція обігнала у своєму розвитку всі сусідні країни. Удосконалення сільськогосподарського виробництва йшло шляхом його інтенсифікації: селяни перейшли до вирощування більш прибуткових культур — винограду і маслин. Головними осередками сільського господарства було дрібне селянське господарство та значно більший фільварок родової знаті, яку обслуговували збіднілі родичі. Землі здавали в оренду, за що аристократи забирали 1/2 урожаю. Набули значного розвитку також ремесла, що зосереджувались у містах, повністю сформувалися їх галузі: металургія, металообробка, кораблебудування. Гончарне виробництво набуло масового серійного характеру

Провідною галуззю стала зовнішня торгівля, про масштаби якої свідчать знахідки грецької кераміки аж до Центральної та Західної Європи. Почав утверджуватися товарно-грошовий обмін. В епоху Великої колонізації за гроші слугували металеві зливки, бруски, і тільки на рубежі VII—VI ст. до н. е. починають карбувати монети. У VI ст. до н. е. в Греції функціонували дві грошові системи — егінська і евбейська (від назви островів Егіна та Евбея). Основою кожної системи був талант — вагова одиниця, яка на Евбеї становила 26,2 кг, а на Егіні — 37 кг. Із одного таланта карбували 6 тис. драхм — срібних монет. У класичну епоху виділилися гроші таких економічних центрів, як Афіни і Коринф. Срібні стратери Коринфа вагою 8,7 г були більш популярними в Західній Греції, Південній Італії й на Сицилії. Афінські тетрадрахми вагою 17,5 г і драхми вагою 4,4 г — у містах на берегах Егейського моря. У IV ст. до н. е. з'явились мідні розмінні гроші: обол, халк і лепта. 1 срібна драхма дорівнювала 6 мідним оболам, 1 обол — 8 халкам, 1 халк — 2 лептам. В еллінську епоху почали карбувати золоті монети. Угоди купівлі-продажу поширювалися на всі види матеріальних цінностей. Зародилося лихварство, а разом з ним і боргове рабство. Рабів поставляли також із колоній. Однак економічна роль рабів була незначною, основну масу ремісників становили вільні люди

Саме в цей період (VIII—VI ст. до н. е.) відбувалася Велика грецька колонізація, її причинами були: по-перше, нестача землі внаслідок зростання населення і зосередження землі в руках знаті; по-друге, необхідність нових джерел сировини, пошук ринків збуту для продукції сільського господарства та ремесел, потреба в металах, яких не було в самій Греції, намагання греків поставити під контроль торгові шляхи; по-третє, політична боротьба, що змушувала тих, хто зазнав поразки, до пошуку удачі в колоніях.