11. Феномен двовір`я

У такому значенні поняття "двовір'я" фігурує у науковій літературі. Акцент ставиться на співіснуванні язичницького та християнського у менталітеті людей протягом ХІ - ХІІІ ст. ст.

Кожна релігія складається з двох шарів: догматичного та етнічного. У догматичному сфокусовані основні світоглядні позиції релігії, а в етнічному - особливості національної релігійної культури, яка неминуче стає основою для формування національного варіанту привнесеної релігії. Отже, кожна людина є певною мірою язичником, нащадком своїх первісних предків і спадкоємцем їхніх традицій. Цей "спадок" зберігається десь у підсвідомості людини, змушуючи її робити те чи інше, не усвідомлюючи цього.

Серед виявів двовірності можна назвати і забобонність, і звернення до пережитків, і формування національних варіантів релігій, і збереження архаїчних світоглядних структур поряд із набутками цивілізаційного розвитку. Головною ознакою усіх цих проявів виступатиме неусвідомленість.

Вперше написав про «двовір’я» ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій у "Слові про віру християнську й латинську" .«Двовірними» називав християн, що хиталися у виборі між східним і західним християнським віросповіданням.

Двовір’я викликало полеміку на релігійні теми.

12.Засвоєння візантійського… Серед видів образотворчого мистецтва Київської Русі перше місце належить монументальному живопису, що створився на основі візантійських традицій. Константинопольські митці, оздоблюючи давньоруські собори, використовували два види техніки монументального живопису: мозаїку і фреску. Потім прийоми й технологію візантійських художників перейняли та вдосконалили давньоруські митці.

Становлення давньоруського іконопису відбулося у другій половині Xі — на початку Xіі ст. До цього ікони були, переважно, візантійські та грецькі. Разом із поширенням будівництва храмів виникла

давньоруська школа іконопису. Її засновником вважають митрополита Іларіона. Давньоруські майстри дотримувались суворого іконописного канону. Його створення зумовила легенда про те, що перші ікони або з’явились самі по собі («Спас Нерукотворний») або були написані з натури художниками, які особисто знали або пам’ятали святих (за повір’ям ікона Володимирської Божої Матері була написана євангелістом Лукою).

Отже, православна церква ніколи не допускала писання ікон за уявою чи з живих осіб. Іконописні зображення створювались за певними суворими правилами. Умовність письма мала чітко розмежовувати божественний світ від земного і підкреслювати в лиці Христа, Богоматері та святих їх неземну сутність. Для цього фігури зображались пласкими й нерухомими, застосовувалась оборотна перспектива, виключалися будь-які часові прояви. Умовний золотий фон ікон символізував божественне світло, фігури не мали тіней, адже «в Царстві Божому» їх немає. Щоб чітко слідувати канону, давньоруські майстри користувались у якості зразків візантійськими іконами або словесним описом кожного іконописного сюжету.

(Володимирська ікона Божої Матері. Xіі ст.)

13.Культова та палацова арх. КР У багатьох країнах світу Х – ХІ ст. відзначилися активною будівничою діяльністю грецьких майстрів. Візантійські будівничі традиції позначалися на романській архітектурі Західної Європи. Типи архітектурних споруд впливали на архітектуру Балканських країн, Сирії, Малої Азії, Вірменії та Грузії. Тому зрозуміло, чому саме досвід візантійського будівництва був використаний руськими князями та християнською церквою.

анфіладами бокових нефів. Собор увінчаний тринадцятьма банями.

У ХІІ ст. значного розвитку набула київська, чернігівська, переяславська та новгородська архітектурні школи. У будівельній техніці зникають візантійські традиції змішаної кладки. Архітектура більше схожа до романської. В інтер’єрі будівель зникає мозаїка, поступаючись місцем фресковим розписам. До пам’яток цього періоду належить і П’ятницька церква у Чернігові. Вони об’єднані єдиним стильовим напрямом та спільною конструктивною схемою.

На початку ХІІІ ст. внаслідок князівських міжусобиць та нападів половців і татар, Київ втрачає значення центра держави. Монументальне культове будівництво переміщується на західно-руські землі. Особливий розквіт архітектури спостерігається після об’єднання у ХІІІ ст. Волинського та Галицького князівств. Для архітектури цього часу характерні риси романського стилю. Пам’яток цієї архітектури збереглося дуже мало. Це Миколаївська та П”ятницька церкви у Львові, Успенський собор у Володимирі-Волинському, церква Пантелеймона у місті Холм. Галицькі монументальні будівлі були зведені з світло-сірого вапняку, тому їх ще називали білокам’яними.