1.2. Короткий огляд історії розвитку гігієни та санітарії

Історія розвитку гігієни та санітарії бере свій початок у сивій дав­нині. Це знайпіло своє відображення і в історичних пам'ятках. За однією з легенд, син міфічного бога Аполона Асклепій (Ескулап) мав двох дочок - Панакею і Гігією. Перша вважалася покровите­лькою лікувальної медицини, друга - медицини профілактичної. Існує легенда, ш,о саме за її ім'ям дістала свою назву й головна профілактична наука - гігієна (грец. Hyqieinos - той, хто прино­сить здоров'я).

Українська багатовікова історія гігієни та санітарії нерозривно пов'язана з соціальними, науково-технічними, культурними, по­бутовими та іншими особливостями різних соціально-економічних формацій. її зародки проглядаються ш;е в трипільській культурі, ш;о датується VI тисячоліттям до нашої ери. Починаючи з другої половини XIX століття організовується земська і міська медици­на, одним з елементів якої стають громадські санітарні організації.

Найпершою в Україні і однією з провідних у Росії була саніта­рна організація Херсонського земства, започаткована М. Уваро-вим. Ця організація стала ініціатором багатьох санітарних почи­нань - досліджень умов праці та побуту сільськогосподарських ро­бітників, організації лікувально-продовольчих пунктів, вивчен­ня захворюваності та сільськогосподарського травматизму. Саме в цій губернії, починаючи з 1887 року, уперше в Росії санітарний лікар був у кожному повіті. З часом професором В. Субботіним була запропонована цілісна система санітарного нагляду за міста­ми, зокрема, у Києві. Згідно з цим проектом під егідою міської управи існувала виконавча санітарна комісія, а саме місто поді­лялося на санітарні ділянки. Крім того, обиралися санітарні лі­карі та урядники, які керували всією санітарної роботою та конт­ролювали санітарний стан міста. Уже в 1883 році організовується Київське санітарно-статистичне бюро, а в 1891 - міська санітарна станція та хіміко-бактеріологічний кабінет.

18

Незабаром міські санітарні організації створюються також у Херсоні (1878), Житомирі (1881), Одесі (1892), Полтаві (1883), Катеринославі (1884), Миколаєві (1885), Ялті (1886), Чернігові (1886) та Сімферополі (1890).

Значний внесок у становлення і розвиток дореволюційної віт­чизняної гігієни зробили О.П. Доброславін, Ф.Ф. Ерісман, Г.В. Хлопін та інші видатні вчені-педагоги.

О.П. Доброславін (1842-1889) велике значення надавав необ­хідності впровадження в практику гігієни лабораторних методів дослідження, організував першу хіміко-аналітичну гігієнічну лабораторію.

Ф.Ф. Ерісман (1842-1915) розглядав гігієну як науку, що ор­ганічно пов'язана з медициною і є її невід'ємною складовою.

Г.В. Хлопін (1863-1929), один з найталановитіших учнів Ф.Ф. Ерісмана, багато уваги приділяв розробці методів санітар­но-хімічних досліджень, питанням гігієни водопостачання, охо­рони чистоти водоймиїц та житла, гігієни харчування тоїцо.

Плідно розвивалася гігієнічна наука наприкінці XIX - на по­чатку XX ст. в Україні, її видатними представниками були В.А. Субботін, В.Д. Орлов, І.П. Скворцов, A.I. Якобій, О.В. Кор­чак-Чепурківський та ін.

В.А. Субботін (1842-1896) у 1871 p. організував і більше як 20 років очолював кафедру гігієни при Київському універ­ситеті св. Володимира. В.А. Субботін - автор першого вітчиз­няного підручника з гігієни (1886), багатьох наукових праць з різних розділів гігієни, ініціатор створення санітарної ко­місії в Києві.

До когорти видатних громадських діячів та перших санітар­них лікарів України належить уродженець Полтавщини О.В. Кор­чак-Чепурківський (1857-1947), який після закінчення в 1883 р. медичного факультету Харківського університету працював зем­ським дільничним та санітарним лікарем. З 1899 по 1907 рік О.В. Корчак-Чепурківський - міський санітарний лікар Києва. У березні 1921 р. першим із медиків України він був обраний дійс­ним членом Академії наук, входив до складу Всеукраїнського цен­трального виконавчого комітету.

На початку 20-х років XX ст. у Радянській Росії створюються підрозділи Державної санітарної служби, закладається законо­давча база їх діяльності. У 1922 р. на з'їзді санітарних лікарів України видатний вітчизняний гігієніст О.М. Марзєєв висловив пропозицію щодо організації санітарно-епідеміологічних станцій (СЕС) на місцях як основної ланки державної санепідемслужби (першу СЕС було створено в 1922 р. у Гомелі).

19

Датою свого народження Державна санітарно-епідеміологіч­на служба вважає 1 червня 1923 року, коли Рада народних комі­сарів УРСР підписала постанову «Про санітарні органи республі­ки ». Цим документом були узаконені права та обов 'язки санітар­них органів, на державному рівні визначено організаційні засади проведення санітарних та протиепідемічних заходів. Саме на підс­таві Постанови «Про санітарні органи республіки» було затверд­жено структуру та штати санітарних органів республіки від центра до периферії.

Визначення штатного розкладу та структури дозволило під­няти питання щодо якості санітарного нагляду та подальшого розвитку санітарної служби на Всеукраїнській нараді, яка відбу­лася того самого 1923 року. На ній наголошувалося на необхід­ності впровадження нових наукових методів дослідження. Не­вдовзі було відкрито 80 санітарно-бактеріологічних лабораторій, що дало можливість використовувати лабораторні методи дослі­джень об'єктів довкілля та продуктів харчування.

Розвиток санітарної служби України набував все більш дина­мічного характеру. Так, 1924 року «Тимчасовими будівельними правилами» затверджено положення про обов'язковий попередній санітарний нагляд за будівництвом під час його підготовки та за­вершення. А 1925 року в структурі санітарно-епідеміологічного відділу Наркомздоров'я УРСР створюється нова інспекція - сані­тарно-харчова. У 1925 року набуває чинності також перший за­кон про санітарний нагляд за виготовленням, зберіганням та реа­лізацією харчових продуктів в УРСР.

Відповідно до нього розроблені санітарні правила для харчо­вої промисловості, запроваджено низку заходів щодо організації раціонального харчування. Наступний період діяльності держав­ної санітарно-епідеміологічної служби починається з VI Всеукра­їнської санітарної ради, яка відбулася в жовтні 1927 року. Під час роботи сесії О.М. Марзєєв чітко сформулював необхідність орга­нізаційно та юридично оформити санітарний заклад, що об'єднає всі санітарно-профілактичні установи. Основою подальшого зміц­нення санітарно-епідеміологічної служби стало прийняття в 1963 році Постанови «Про державний санітарний нагляд у СРСР» та створення в центральному апараті МОЗ України Головного са­нітарно-епідеміологічного управління. Водночас були введені по­сади головних санітарних лікарів усіх рівнів. Таким чином, 45 ро­ків тому відбулося формування структури санітарно-епідеміоло­гічної служби в тому вигляді, у якому вона діє й нині.

Кардинальні політичні, економічні та соціальні перетворен­ня, що відбулися в країні наприкінці 1980-х - напочатку 1990-х

20

років, насамперед здобуття Україною своєї незалежності, активі­зували зусилля керівників, спеціалістів Держсанепідслужби щодо вдосконалення її організаційної структури, визначення і закріп­лення ролі Служби в загальній системі вітчизняної охорони здо­ров'я. Так, 24 лютого 1994 року Верховною Радою України при­йнято Закон України «Про забезпечення санітарного епідемічно­го благополуччя населення». Цим документом і регламентується сьогодні діяльність державної санітарно-епідеміологічної служ­би України.

У 1969 році було створено Центральну санітарно-епідеміоло­гічну станцію МОЗ України як організаційно-методичний центр з питань санітарно-епідеміологічного нагляду та профілактики захворювань населення країни.

На сьогодні надзвичайно важливими є питання гігієнічного регламентування вмісту різних речовин природного та антропо­генного походження в ґрунті, воді, харчових продуктах, атмо­сферному повітрі та повітрі житлових приміщень.

Значний внесок у розв'язання зазначених питань зробили ви­датні українські вчені-гігієністи Л.І. Медведь, Є.Г. Гончарук, Ю.І. Кундієв, Р.Д. Габович, М.П. Воронцов, 0.0. Навакатікян, І.М. Трахтенберг, A.M. Сердюк, В.Д. Ванханен, 1.1. Даценко, A.M. Шевченко, В.Г. Бардов та ін.

Нині ми пишаємося тим, що профілактична спрямованість віт­чизняної медицини є загальновизнаним світовим пріоритетом, а система діяльності санітарно-епідеміологічної служби, безперечно, належить до національних здобутків України. Імена видатних вче­них та організаторів науки Д. Заболотного, Л. Громашевського, О. Марзєєва, Л. Медведя широко відомі за межами нашої країни, а створені ними НІКОЛИ шануються світовою науковою спільнотою.

Центральна санітарно-епідеміологічна станція МОЗ України -це 15 оперативних підрозділів; 9 лабораторій гігієнічного та епіде­міологічного профілів; 7 допоміжних служб. Протягом усього пе­ріоду своєї діяльності ЦСЕС МОЗ виконує функції головного нау­ково-лабораторного й аналітичного центру Державної санітарно-епідеміологічної служби України. Перед 60-тисячним колективом працівників Державної санітарно-епідеміологічної служби Украї­ни постають завдання гармонізації санітарного законодавства з європейськими та міжнародними вимогами, формування чіткої виконавчої вертикалі прийняття та забезпечення виконання діє­вих управлінських рішень, ефективної міжвідомчої взаємодії. За­безпечення санітарного та епідемічного благополуччя як одного найвалсливіїпих компонентів національної безпеки держави потре­бує зусиль не лише санітарно-епідеміологічної служби, а й підтрим­ки на загальнодержавному та регіональному рівнях.

21